Сіра кішка з білим животиком і білими лапками вперше у своєму
житті відчула щось дуже погане, яке її нервувало і не давало
спокою. Її хазяйка, восьмидесятирічна баба Лукера, впала біля печі і
голосно хриплячи, вже довгий час не піднімається. Пройшов день,
вже й ніч настала – а баба Лукера не встає. Маня, так звали сіру
кішку, почала шкрябати двері. Ніхто не відчинив. Підійшла до баби
Лукери, лягла поруч з її головою, щоб та, як завжди, її погладила.
Але баба Лукера продовжувала хрипіти, і не вставала. Всю ніч Маня
пролежала біля неї. А як за вікном посвітліло небо, Маня знову
зашкрябала у двері. І знову ніхто не відчинив.
Чистенька і вихована кішка почала блукати по всіх кутках
хати. Нарешті вмостилася під ліжко, щоб підняти хвіст. Але в ту ж
мить хтось сильно постукав у двері, голосно вигукуючи; «Бабо,
відчиніть! Тітко, від-чи-ніть!».
Так повторилося декілька разів, аж поки двері з хрясканням і
гуркотом зламуючись, не відчинилися. Увійшли дві жінки. Маня їх
впізнала. Це були племінниця і онука баби Лукери.
Боячись покарання, Маня тінню шмигнула поміж ніг збентежених
жінок і сіла за старою похиленою у бік городу повіткою, яку вже
давно використовували як звичайний сарай для зберігання
торф’яного брикету.
Племінниця і онука були в хаті недовго. Не встигла Маня, загребти
після себе, як вони з’явились на порозі. Племінниця тремтячими
руками натискувала кнопки мобільного телефону.
– Ма, це нічого не дасть. Не приїде швидка… та і не додзвонишся до
них,– безнадійно промовила онука.
– Додзвонюсь, – племінниця вперто продовжувала натискувати
кнопки. – Хай хоч підкажуть що робити.
Мабуть таки додзвонилась, бо знервовано кричала у телефон.
– Вона непритомна лежить на підлозі… вісімдесят… як це не можете,
вона ж помре... як це не чипати!...
Довго слухала що радив жіночий голос, перебираючи телефон
то в ліву, то в праву руку. Не витримала, склала його, кинула в
сумочку. «Чорти б вас забрали» – тихо і сердито промовила.
– Переконалась! Вони до старих людей нізащо не поїдуть, бо
знають, що заробітку не буде. Та і дорога від Борисполя до
Любарець – не близький світ. – Помовчавши додала, – Давай хоч на
ліжко перенесемо бабу.
– Ні, не треба. Сказали, помре одразу… а так ще є надія, що одійде.

Довго засували зламані двері. Так і не засунувши, не розмовля-
ючи, хмурі сіли в машину, поїхали.
Маня вилізла із схованки, підійшла до хати. Хрипіння її хазяйки
було чути і на дворі. Знову почала шкрябати у двері, але знову їй не
відчинили. І Маня, не розуміючи чому так сталося, вмостилася під
дверми на маленькому килимку трохи зігрітому лютневим сонцем.
Прокинулась Маня пізно ввечері. Вже не було чути хрипіння.
Вирішила, що її хазяйка вже піднялася і зможе її впустити в хату. З
усіх сил зашкрябала по дверях. Але й на цей раз двері не
відчинилися.
Замрячив мілкий дощ із снігом. Стало дуже холодно. Змокріла хутра
вже не гріла. Маня підійшла до повітки, пролізла крізь щілину і
тепло згорнулася в кільце на торф’яному брикеті серед застарілого
сільсько-господарського реманенту предків баби Лукери. Голодна,
Маня довго не могла заснути.

Вранці наступного дня біля воріт зупинилася машина. Крім
племінниці і онуки приїхала і сестра баби Лукери. Коли вони
входили в хату, Маня встигла першою бути біля своєї хазяйки.
Здивовано почала обнюхувати. Нарешті зрозуміла, що вона вже
мертва. Підповзла до її голови і завмерла, наче і не дихала. Коли ж її
прогнали, побігла у схованку під ліжком баби Лукери.

Згодом прийшли незнайомі люди. Зняли з баби Лукери одежу:
«кухфайку», прошиті ватяні валянці з калошами і решту старечої
одежі, вимили її і одягли у сукню, в який вона ще молодою
сфотографувалась із своїми батьками.
Маня вже й не знала скільки часу пройшло з того моменту як впала
її хазяйка. Здавалося, що час той тягнеться так довго, що вже довше
за її життя. Вона то засинала, то просиналася, і весь час чекала на
ласку своєї хазяйки. Коли ж заголосили плакальниці, Маня почула
голос хазяйки. Вилізла з під ліжка і, одним кроком стрибнувши у
труну, щільно притиснулась до покійниці.
Сполохана баба Парасочка – любарецький довідник обрядів – ледь
одірвала її від баби Лукери і кинула у першу кімнату, з якої саме в
цей час заходив отець Сергій, молодий священик з рудою курчачою
борідкою.
– Тьфу, нечиста сила! – злякано відмахнувся він від кішки.
Маня, теж злякана, вже не ховалась під ліжко, а миттю вибігла з
хати.
Того ж дня і поховали бабу Лукеру. За труною йшло небагато людей,
більшість з яких – засмучені старі люди, які ледь шкандибали, тихо
розмовляючи і про свою смерть, і про свій похорон. До цвинтаря
було метрів триста, але процесія розтягнулась на всі п’ятсот, так
неквапно вона просувалась.
Маня весь час йшла позаду, боячись, що знову будуть гонити. Коли
ж всі повертались до хати, сховалась у сінях за відчиненими дверми.
Трапезували по черзі, мовчки. Спочатку старі люди, потім вже
молодь.
А коли вже декілька разів випили за «царство небесне» баби
Лукери, повеселішали, розговорились, і навіть пригостили Маню
великим шматком ковбаси. А як напилися та наїлися, то вже немає
чого й робити в хаті, де ще блукала душа покійниці. По своїх оселях
розходились говіркими, особливо молодь.
– Вона прямо в рай попала. І друзі, яких в неї майже не було, і
родичі не надто вже оплакували її, –
сказала зігнута у двічі баба Мотря, – душу її ніхто тут не затримує.
– Так то воно так, але ж душа ще дев’ять днів перебуватиме
тут, – відповіла баба Парасочка, вказуючи на хату.
Обидві зігнуті пошкандибали кожен до своєї оселі, у різні боки
села.
Племінниця і онука ще довго прибиралися у хаті. Після
поховань вони наче подобрішали, і вже не проганяли Маню.
Та і вони, наваливши купу недоїдків у глибоку череп’яну Манину
миску і поставивши її біля повітки, засунули двері хати на
величезний замок, поїхали геть.
Повернулись аж навесні наступного року. На ганку біля дверей хати
лежала згорнута у сірий клубочок мертва Маня.

Жовтень-Листопад 2017 рік

З книги "Зелені ягоди калини. Книга друга"