Всі події як і сам світ в якому відбувається дія - вигадані автором. Будь-яка схожість є випадковим співпадінням.

Тепер зими стали не ті, не такі як у моєму дитинстві: сніжні, морозні, зі снігурями і діточками які летять на санках згори. До нового 2008 року лишились якісь два тижні, а у вікно жибенить нудний осінній дощ. Уже перша ночі, а я все ніяк не можу заснути. Можна було б встати та покурити, однак я кинув це ще в дванадцять років коли мені стала загрожувати бронхіальна астма. І я кинув, хоч і був дитиною. Зараз мені 31 рік і я штатний кореспондент нашої газети "Дмитрівський залізничник" Марко Синьогуб отримую (хоч і не високу) зарплатню. Хочу тихо, щоб не розбудити дружину, вийти на двір, подихати свіжим повітрям (звісно, перед цим одягнутись).

Цієї ночі чомусь згадалось моє дитинство. Треба записати свої спогади, але не зараз, а у вихідні занотувати все. Піду і спробую заснути.

Отже, сьогодні неділя і я, взявши ручку і папір, берусь за спогади.

Наше селище Дмитрівка розташоване за десять кілометрів на південь від міста Залізногірськ біля значної залізничної станції. Довкола станції Дмитрівка крутиться більша частина життя нашого селища. Заснували його козаки в першій половині XVIII століття, а розвиток воно отримало наприкінці XIX століття після побудови залізниці. Проходить залізниця північною околицею Дмитрівки, а за коліями у 1936 році було зведено селище Скелове назване так на честь льотчика Скелова, що перелетів крізь Північний полюс. У Скеловому розташована школа куди ходять і діти Дмитрівки. По середині Скелового пролягає досить глибока Струмкова балка. У її верхів'ях знаходиться садок і ставок з якого витікає струмок, що тече на південь, проходячи по тунелю під залізницею (довкола нього і розгорталися події). По середині цього тунелю відходить боковий хід що веде до досить просторої печери. З протилежного боку печери виходить досить вузький хід, схожий на тисячу нору який виходить на західній околиці Скелового неподалік від садка у верхів'ї балки.


Нижче залізниці балка зі струмком йде на південь, лишаючи по лівому боці Дмитрівку, по правий бік від балки розташовується виселок Поліцаївка, де живуть родини зрадників яких після війни не захотіли бачити в Дмитрівці і Скеловому. Далі в руслі струмка розташувалось невеличке озеро з пляжем. Нижче в Струмкова балку вдається балка Чорна вкрита густою посадкою. Пропетлявши сім кілометрів на південь, Струмкова балка та ручайтвпадають в річку Уголець

У північно-східній частині селища розташовані залізнична станція Дмитрівка та Скелівське депо, де знаходяться електропоїзди. Перед станцією розташовано парк посеред якого знаходиться братська могила розстріляних алеманцями мешканців селища в 1943 році. За парком починається Просторна вулиця, на початку якої розташувалась хата моїх батьків. Вулиця йде на південь і обривається біля крутосхилу Чорної балки, що є південною межею Дмитрівки.

Було це ще в ті далекі часи коли існувала величезна країна Євразія і Антія була однією з її федеральних республік. Я народився 28 травня 1976 року, саме в той день коли аварія на заводі в Данпроп'єровська дала початок підпільній громадянській війні в Антії і всій Євразії. Зі свого дитинства я пам'ятаю як над нашою Дмитрівкою пролітали штурмові літаки північноколумбійських військових концернів, що бомбардували наші воєнні об'єкти. В світі йшла неоголошена війна. Від атомних випробувань піднімались отруйні хмари, які затуляли сонце і над землею панували зловісні сутінки.

Якось дідусь мого сусіда і друга дитинства Іллі Верхогляда (в якого були родичі в З'єднаній Конфедерації) сказав: "отримав я посилку дворами і коротенький лист, де між іншим ішлося: "діду Яєчкін, скажи, коли ваша країна перестане гратися атомними грибами?" А я й сам того не знаю."

Яєчкіни - це вуличне прізвисько Верхоглядів отримане ще сто років тому, коли прапрадіди Іллі їхав на ярмарок з курячими яйцями і ненароком подавив їх. Перипетії революції і громадянської війни розкидали рідню Верхоглядів по всьому світу і хтось із них потрапив аж за океан до Північної Колумбії. Ще пам'ятаю як нам з Іллею не пощастило розбити ханську вазу, яку залишив на зберігання його дідусеві один бандит з Залізногірська (це було місто де йшла війна між владою і бандами, повстанцями, а в нашій Дмитрівці все було тихо). Ми грались у футбол і мій друг якось невдало пнув м'яча, так що той пролетів два метри і, влетівши в кухню, розбив вазу на дві частини. Це загрожувало нам покаранням і можливо, розправою для наших сімей з боку бандитів.

- Що робити? - спитав я

- Втікаймо, - відповів Ілля.

І ми побігли світ за очі. Пробігли парк і станцію, залізничний переїзд, вибігли в Скелове. Побігли вуличками сусіднього селища і врешті опинились у верхів'ях Струмкової балки, в садку.

- Ось і джерело, біля якого в алеманську війну розстріляли партизанів, - сказав Ілля. - Кажуть вночі їх неупокоєні душі встають з могил і ходять по балці, забираючи з собою на той світ тих хто їм на осі потрапить.

Сонце сідало і нам було страшно лишатись у балці тому ми вирішили повертатись. Але як?
Я сказав:

- Давай підемо вулицями Скелового до переїзду.

- Я там нічого не знаю, - відповів Ілля, - давай підемо балкою униз.

- Але там тунель, де живуть людожери, - не погоджувався я.

- Мені й самому страшно, але ми там заблудилось.

Ми розсварились і розминулись. Проте нам обом вдалося дістатись додому. Рідні були стурбовані тим що ми зникли і тому навіть нас не лаяли. Вазу віднесли до одного майстра і той так її склеїв, що ніхто нічого не помітив. Згодом я дізнався що людожерів у тунелі давно нема, вони там ще до Другої Всесвітньої війни жили, а зараз там жили тільки звичайні бомжі. Їх там було чоловік шість і жили вони в тій печериці, що відходила в бік від тунелю. Серед них виділялись мати з дочкою семи років (моя ровесниця).

- Ми, не бомжі, - казала жінка.- Ми звичайні євразійські громадяни, які опинились в скрутній ситуації...

Як згодом виявилось, вони жили в якомусь незареєстрованому селищі Залізногірська, яке знесли і зробили на його місці кар'єр. Хтось із місцевого телебачення показав їх сюжет і зрештою жінка й дівчинка десь отримали квартиру. Куди завіялись інші - невідомо. Можливо їм просто набридло сидіти у вогкій печері, де постійно живуть комарі і вони подалися в місто просити милостиню і збирати пляшки.

Потому як цей тунель спорожнів, ми з Іллею лазили в підземний хід. Спочатку він широкий і високий так що доросла людина там може пройти не згинаючись до величезної печери закиданої різноманітним мотлохом (напевно бомжі по собі залишили). Потім з печери ми вилізли у вузький і низький прохід. Над нами щось шаруділо (це були кажани) і ми, пролізши з півкілометра, вилізли на західній околиці Скелового. Виявилось, що ми, поки повзли, вимагали ноги в екскрементах летючих мишей. Добре що стояло літо і ми були в шортах. Відтак ми побігли до ставка у верхів'ях балки і добре відбились. Ще казали що біля цього тунелю в темні ночі збираються неоязичники, які здійснюють тут свої жертвоприношення. Сам я того не бачив, але з одним язичником мене доля звела. Жили через кілька хат від нас старі Іван та Явдокія Миргородські, котрих по-вуличному проживали Зибуни. Мали вони великий двір з хатою в якій виросло п'ятеро дітей, але всі вони виїхали з нашої Дмитрівки до Залізногірська і до батьків приїжджали на вихідні чи канікули своїх дітей.