Всі події як і сам світ в якому відбувається дія - вигадані автором. Будь-яка схожість є випадковим співпадінням.

Тепер зими стали не ті, не такі як у моєму дитинстві: сніжні, морозні, зі снігурями і діточками які летять на санках згори. До нового 2008 року лишились якісь два тижні, а у вікно жибенить нудний осінній дощ. Уже перша ночі, а я все ніяк не можу заснути. Можна було б встати та покурити, однак я кинув це ще в дванадцять років коли мені стала загрожувати бронхіальна астма. І я кинув, хоч і був дитиною. Зараз мені 31 рік і я штатний кореспондент нашої газети "Дмитрівський залізничник" Марко Синьогуб отримую (хоч і не високу) зарплатню. Хочу тихо, щоб не розбудити дружину, вийти на двір, подихати свіжим повітрям (звісно, перед цим одягнутись).

Цієї ночі чомусь згадалось моє дитинство. Треба записати свої спогади, але не зараз, а у вихідні занотувати все. Піду і спробую заснути.

Отже, сьогодні неділя і я, взявши ручку і папір, берусь за спогади.

Наше селище Дмитрівка розташоване за десять кілометрів на південь від міста Залізногірськ біля значної залізничної станції. Довкола станції Дмитрівка крутиться більша частина життя нашого селища. Заснували його козаки в першій половині XVIII століття, а розвиток воно отримало наприкінці XIX століття після побудови залізниці. Проходить залізниця північною околицею Дмитрівки, а за коліями у 1936 році було зведено селище Скелове назване так на честь льотчика Скелова, що перелетів крізь Північний полюс. У Скеловому розташована школа куди ходять і діти Дмитрівки. По середині Скелового пролягає досить глибока Струмкова балка. У її верхів'ях знаходиться садок і ставок з якого витікає струмок, що тече на південь, проходячи по тунелю під залізницею (довкола нього і розгорталися події). По середині цього тунелю відходить боковий хід що веде до досить просторої печери. З протилежного боку печери виходить досить вузький хід, схожий на лисячу нору який виходить на західній околиці Скелового неподалік від садка у верхів'ї балки.


Нижче залізниці балка зі струмком йде на південь, лишаючи по лівому боці Дмитрівку, по правий бік від балки розташовується виселок Поліцаївка, де живуть родини зрадників яких після війни не захотіли бачити в Дмитрівці і Скеловому. Далі в руслі струмка розташувалось невеличке озеро з пляжем. Нижче в Струмкова балку вдається балка Чорна вкрита густою посадкою. Пропетлявши сім кілометрів на південь, Струмкова балка та ручай впадають в річку Уголець

У північно-східній частині селища розташовані залізнична станція Дмитрівка та Скелівське депо, де знаходяться електропоїзди. Перед станцією розташовано парк посеред якого знаходиться братська могила розстріляних алеманцями мешканців селища в 1943 році. За парком починається Просторна вулиця, на початку якої розташувалась хата моїх батьків. Вулиця йде на південь і обривається біля крутосхилу Чорної балки, що є південною межею Дмитрівки.

Було це ще в ті далекі часи коли існувала величезна країна Євразія і Антія була однією з її федеральних республік. Я народився 28 травня 1976 року, саме в той день коли аварія на заводі в Данпроп'єровську дала початок підпільній громадянській війні в Антії і всій Євразії. Зі свого дитинства я пам'ятаю як над нашою Дмитрівкою пролітали штурмові літаки північноколумбійських військових концернів, що бомбардували наші воєнні об'єкти. В світі йшла неоголошена війна. Від атомних випробувань піднімались отруйні хмари, які затуляли сонце і над землею панували зловісні сутінки.

Якось дідусь мого сусіда і друга дитинства Іллі Верхогляда (в якого були родичі в З'єднаній Конфедерації) сказав: "отримав я посилку дорами і коротенький лист, де між іншим ішлося: "діду Яєчкін, скажи, коли ваша країна перестане гратися атомними грибами?" А я й сам того не знаю."

Яєчкіни - це вуличне прізвисько Верхоглядів отримане ще сто років тому, коли прапрадід Іллі їхав на ярмарок з курячими яйцями і ненароком розчавив їх. Перипетії революції і громадянської війни розкидали рідню Верхоглядів по всьому світу і хтось із них потрапив аж за океан до Північної Колумбії. Ще пам'ятаю як нам з Іллею не пощастило розбити ханську вазу, яку залишив на зберігання його дідусеві один бандит з Залізногірська (це було місто де йшла війна між владою і бандами, повстанцями, а в нашій Дмитрівці все було тихо). Ми грались у футбол і мій друг якось невдало пнув м'яча, так що той пролетів два метри і, влетівши в кухню, розбив вазу на дві частини. Це загрожувало нам покаранням і можливо, розправою для наших сімей з боку бандитів.

- Що робити? - спитав я

- Втікаймо, - відповів Ілля.

І ми побігли світ за очі. Пробігли парк і станцію, залізничний переїзд, вибігли в Скелове. Побігли вуличками сусіднього селища і врешті опинились у верхів'ях Струмкової балки, в садку.

- Ось і джерело, біля якого в алеманську війну розстріляли партизанів, - сказав Ілля. - Кажуть вночі їх неупокоєні душі встають з могил і ходять по балці, забираючи з собою на той світ тих хто їм на осі потрапить.

Сонце сідало і нам було страшно лишатись у балці тому ми вирішили повертатись. Але як?
Я сказав:

- Давай підемо вулицями Скелового до переїзду.

- Я там нічого не знаю, - відповів Ілля, - давай підемо балкою униз.

- Але там тунель, де живуть людожери, - не погоджувався я.

- Мені й самому страшно, але ми там заблудилось.

Ми розсварились і розминулись. Проте нам обом вдалося дістатись додому. Рідні були стурбовані тим що ми зникли і тому навіть нас не лаяли. Вазу віднесли до одного майстра і той так її склеїв, що ніхто нічого не помітив. Згодом я дізнався що людожерів у тунелі давно нема, вони там ще до Другої Всесвітньої війни жили, а зараз там жили тільки звичайні бомжі. Їх там було чоловік шість і жили вони в тій печерці, що відходила в бік від тунелю. Серед них виділялись мати з дочкою семи років (моя ровесниця).

- Ми, не бомжі, - казала жінка.- Ми звичайні євразійські громадяни, які опинились в скрутній ситуації...

Як згодом виявилось, вони жили в якомусь незареєстрованому селищі Залізногірська, яке знесли і зробили на його місці кар'єр. Хтось із місцевого телебачення показав їх сюжет і зрештою жінка й дівчинка десь отримали квартиру. Куди завіялись інші - невідомо. Можливо їм просто набридло сидіти у вогкій печері, де постійно живуть комарі і вони подалися в місто просити милостиню і збирати пляшки.

Потому як цей тунель спорожнів, ми з Іллею лазили в підземний хід. Спочатку він широкий і високий так що доросла людина там може пройти не згинаючись до величезної печери закиданої різноманітним мотлохом (напевно бомжі по собі залишили). Потім з печери ми вилізли у вузький і низький прохід. Над нами щось шаруділо (це були кажани) і ми, пролізши з півкілометра, вилізли на західній околиці Скелового. Виявилось, що ми, поки повзли, вимазали ноги в екскрементах летючих мишей. Добре що стояло літо і ми були в шортах. Відтак ми побігли до ставка у верхів'ях балки і добре відбились. Ще казали що біля цього тунелю в темні ночі збираються неоязичники, які здійснюють тут свої жертвоприношення. Сам я того не бачив, але з одним язичником мене доля звела. Жили через кілька хат від нас старі Іван та Явдокія Миргородські, котрих по-вуличному прозивали Зибуни. Мали вони великий двір з хатою в якій виросло п'ятеро дітей, але всі вони виїхали з нашої Дмитрівки до Залізногірська і до батьків приїжджали на вихідні чи канікули своїх дітей.

Отже, дітьми подружжя були Сергій Миргородський, який працював на залізодобувних кар'єрах в Залізногірську. В нього було троє дітей: Леонід, Георгій і Анатолій. Ярина Миргородська - Безрадичевська в якої була дочка Ніна; Олег Миргородський, що працював залізничником на станції Залізногірськ - Сортувальний, в якого було двоє дочок Олена - старша і Юлія - менша; Микола Миргородський - пілот дори на залізногірському аеродромі; він мав синів Олексія і Олександра; найменша була Лідія Миргородська - Малишквська, що працювала продавщицею в магазині в одному з районів міста, в неї було двоє синів Леонід і Роман Малишевські.

Ми з Іллею по вихідних приходили до подвір'я Миргородських гратися з Льонею, Гошею і Толіком.

Не всі з нашої вулиці підтримували цю дружбу, деякі сусіди говорили нам щоб не дружили з "Зибунами" і на наші запитання "А чому?" тільки сердито гмикали. Пам'ятаю як люто лаялась баба Явдоха з якимось молодим чоловіком. Всієї розмови я не розчув, але тільки цей молодик чомусь казав що їм би треба було б переселитись за Струмкову балку на Поліцаївку.

- Всі ви тепер стали хароші, правдоруби, - сказала баба - а попробували б пожити в той час та повиступати ...

На тому розмова їх і закінчилася "Стривай Марко, - спитають мене читачі, а до чого тут язичники?" А от до чого. Саме в той час настали дощові літа з сильними грозами. Це були звичайні, природні грози, не ті отруйні з градом і нестерпним смородом, що налітали після морських атомних випробувань наприкінці Неоголошеної війни.

Отже, одного липневого дня раптово набігла грозова хмара і полилась злива. Бігти додому по дощу не хотілося.

- Іди в кухню, - сказав мені дід Іван. - Чуєш як гримить? Це їдуть на машинах боженята і розливають воду з неба.

Я забіг в кухню і став розпитувати діда про боженят. Дізнався що колись наші предки вклонялися богові грому Перуну, який живе в одному з світів, що пов'язаний з стихією грози. Зветься цей світ Ірудрана. Цьому богові під час грози приносилися жертви: перша ложка каші, коржик чи шматок м'яса кидались у вогонь. Говорячи це, дід Іван взяв з каструлі ложку каші і кинув її у плитку, де розігрівався обід.

Відтоді я як чув грім (а того літа гриміло дуже часто), то кричав: "Перун!"

- Не кричи, бо будуть думати, що ти приносиш в жертву людей, - казала мати.

А баба Явдокія говорила дідові:

- Що ти морочиш дітям голову! Їм треба в Ясуса вірити, а не в ці казки

- Я розповідаю їм про віру їхніх предків, - відповідав той.

- Та нащо це їм треба, ти бачиш що навертаєш дітей у язичництво.

Зрештою мене відучили і я зарікся вірити в будь-яких богів і був переконаним атеїстом аж до розпаду Євразії.

До Миргородських ми ще повернемося, а зараз розповім трохи про інших мешканців нашої вулиці. В кінці неподалік від Чорної балки стояв будинок Богуслава Яблонського, його далекі предки переселились до Дмитрівки із Сарматів ще у першій половині XIX століття. Жив він самотньо: його батьки померли ще коли він був дитиною і його виховувала бабуся. Йшли роки і не стало і її. З його родичів до нього іноді приїздив троюрідний брат Віцент Дворжецький з міста Данпроп'єровська. Називали на нашій вулиці дядька Богуслава Фараон. Чому, я тривалий час про це не здогадувався, доки ненароком не підслухав розмову батьків. Коли молодому Яблонському виповнилося 25 років і він закінчив інститут, то знайшов дівчину в Залізногірську яку звали Марія. Через деякий час вони одружились і стали жити в Дмитрівці. Прожили вони десь три місяці, доки до них не прийшла стара жінка і не сказала, що вони не можуть бути чоловіком і дружиною, бо батько Богуслава і батько Марії одна й та сама особа. І як доказ показала фотографію на якій були зображені батько Яблонського і мати Марії. За цей гріх і прозвали Яблонського фараоном, бо кемітські фараони одружувались на рідних сестрах. Далі шлюб було анульовано, а вдруге Богуслав не одружувався. Працював він десь інженером на заводі в Залізногірську.

Напроти двору Яблонського було подвір'я де жили Плещеєви: дід Степан, мати Галина і дочка теж Галя. З Галею ми ходили в один дитячий садок неподалік від станції. Дідусь Степан працював водієм автобуса, що возив людей до Залізногірська. Мати Галі працювала швачкою на фабриці в Залізногірську і заробляла дуже небагато. Не змігши терпіти бідність, вона взялася нюхати бензин і уявляти себе дочкою Дороніна Галиною. Чи вдавалось їй це я не знаю, але виглядала Галина Плещеєва - старша як наркоманка. Коли вона проходила мимо, то було видно що її погляд витає десь далеко. З Галею - меншою я ходив до одного дитсадочка, а потім і школи. Здається мені, що й вона потайки теж нюхала бензин, бо розповідала про яскраві мультики які дивилася. Дід Степан казав їй: "Галю, не вздумай токсикоманити. Ни-ни. Будуть галюни та такі що не знатимеш куди діватися. Та й бензин даремно витрачати не треба. Я у вільний від роботи час можу випити самогонки, але то самогон і його не вип'єш багато." Ще Галина Плещеєва - менша намагалась мене злякати, розповідаючи про кажанокрилих червонооких літунів, які щоночі кружляють над Струмковою балкою і п'ють кров необережних перехожих. Дід Степан одного разу почув це і запитав:"Галю, а червоноокі жопуни є? Ні? А твоя мамка їх бачила!" Все ж як я був малим то вночі через галькині казки боявся вийти на вулицю, а потім як підріс - зрозумів що все це вигадки.

Та 2 червня 1987 року нам із Галею було реально страшно, коли нас, дітей, всіх зганяли в бомбосховище біля школи. На станції люто вила сирена, а за селищем Скеловим піднімались збоку Залізногірська пасма чорного диму. Ніхто не в змозі був сказати що там трапилося: одні казали що почалась ядерна війна між Євразією і З'єднаною Конфедерацією, інші - що слухали радіо, говорили що знов вибухнув реактор на Полингородській атомній станції. Треті ж казали що це між центральним урядом в Мосху і Валентином Марзенським у Кіюві почалась війна. Все ж Євразія йшла до свого розпаду і по її території котились малопотужні громадянські війни про які ніхто нічого не писав у газеті, але це було там в Данпроп'єровську та Залізногірську, наші ж Дмитрівка і Скелове були маленькими селищами тому тут не протримаєшся довго і повстанці сюди не заходили. Галя плакала, а я як міг втішав її хоча самого від страху били дрижаки. Я ж бо чув як в містах випалювали бунтівні квартали і там задихались від чадного газу люди які ховались в підвалах і сховищах.

Вийшли ми на світ божий тільки вранці 3 - го червня і дізналися що в нашій області, а також по всьому сходу та півдня республіки встановлено пряме правління федерального уряду, яке тривало до вересня 1989 року. Потім до нас дійшли чутки про бої в містах і що в Данпроп'єровську адепти якоїсь сатанинської секти влаштували масове побоїще. Що з цього правда я не знаю бо вже 20 років минуло, а ці події ще досі засекречені.

Втім, від'їзджаючи до Залізногірська, нам із мамою неодноразово доводилось тікати з-під тих вулиць, що були неподалік базару на який ми їздили.

Ми йдемо по вулиці, а люди біжать нам на зустріч і кричать:

- Туди не йдіть там підпільна громадянська війна.

- Марку, розвертаємось, говорить мені мати.


- Чому? Я хочу подивитись на війну.

- Що в ній хорошого?! Нас ще вб'ють там випадково.


І ми розвертались назад. Якщо в більшості міст із владою воювали повстанські групи монархістів, тоцкістів, анархістів, сюрвівалістів та кримінальників, то в Залізногірську це були молодіжні напівкримінальні угруповання, котрі ще билися між собою. Все місто було поділене на сфери впливу і між ними йшов постійний перерозподіл території. Лише центр міста та квартали довкола відділків міліції перебували під контролем офіційної влади.

Та в більшості випадків нам вдавалось потрапити до міста в мирні дні. Залізногірськ не Кіюв, не Мосх, і навіть не Данпроп'єровськ, але все-таки це красиве місто хоч і припорошене пилом рудень та викидами Залізногірського сталеплавильного комбінату. За химерним лабіринтом вулиць сховались красиві будинки епохи Осипа Булатова. В одній із цих п'ятиповерхівки жив хлопчик Льовка, який був розумово відсталим, але все одно здібним на просту домашню роботу.


Я пам'ятаю як його дідусь казав:

- Льово, поливай квіти.

Хлопчик виходив на балкон, брав із собою маленьку лієчку і починав поливати горщики які висіли на перилах. Дуже часто він проливав воду на вулицю.

- Це що дощик? - питали перехожі. - Ми парасольки не взяли.

- Та он який дощик, - відповідали сусіди. - Це завжди трапляється як наш Льовка поливає квіти.

Ніхто не сердився на хлопчика (принаймі я цього не бачив). Доля Льовки склалася трагічно: коли йому було п'ятнадцять н батьки відправили його в якийсь санаторій і там погані діти з міських нетрів викинули його з вікна четвертого корпусу. Було це десь в околицях Новомосха чи Данпромазовецька.

Ще в Залізногірську ми катались на швидкісному трамваї який то біг вулицями, то заходив під землю. Метротрам називається така штука і більше ніде в Антії, здається, такого немає.

Накатавшись на трамваї, ми сідали на електричку на головному вокзалі і їхали до нашої Дмитрівки.

Коли я вчився в сьомому класі вчителька географії Жанна Олександрівна організувала в нас краєзнавчий гурток куди записались Ілля, я, і ще частина нашого класу. Ми дізнавались в старожилів чому з'явились такі назви. Так ми взнали що Дмитрівка наша походить від козацького осавула Дмитра Сахненка, що заснував наше поселення як хутір-зимівник. Струмкова балка називається від потічка, що тече по всій протяжності. Вулиця Лейнана від першого вождя комуністичної партії. Скелове від льотчика Івана Скелова, що першим на літаку перетнув Північний полюс. Вулиця Рутенії бо там поселили вихідців з Ерзанської області. От тільки чому Чорна балка має назву нехарактерну для неї ми не знали. Вона ніби має називатись зеленою, адже по дну її росте гай, а схили жовті від глини. І тим не менше вона не зелена, не жовта, а чорна.

- Мабуть там гуляла пожежа, - сказав Ілля. - Вона від того почорніла, а потім заросла.

- Так не може бути, - відповів я.

Будь-яка пожежа лишає сліди тимчасові і там знов виростає трава.

Вирішили ми розпитати старожилів і першими пішли до діда Івана та баби Явдокії.

- А для чого вам це знати? - неприязно спитала баба Явдокія.

- Ми організували гурток краєзнавців і записуємо звідки походять назви нашого селища та його місцевостей, - сказав я.

- Про це не питайте. Можете потрапити в Тартарію. Не дивіться що Горський говорить про гласность, завтра все може стати по-старому.

Пішли ми від Миргородських, а назустріч нам іде дядько Богуслав, той що Фараон.

- Чого ви так розсердили бабу Явдоху, що вона вискакує все діду Івану та й лається на вашу Ванну Олександрівну?

- Ми запитали чому Чорна балка отримала таку назву, а вона не схотіла навіть говорити нам про це.

- А, ну тоді ясно. Це таємнича історія і вам слід про це мовчати, але я під великим секретом розповім. Та перше пішли в балку я вам покажу дещо.

І ми пішли. За подвір'ям пана Яблонського до балки йшла стежина що звивалась по крутосхилу.

- Ступайте та обережно аби не скотитись униз, - сказав нам дядько Богуслав.

Обережно ступаючи, ми спустились до дна по якому в траві ледь-ледь дзюрчав пересихаючий струмочок - притока потічка, що біг Струмковою балкою.

Далі стежка йшла вздовж дерев, поміж високими травами в яких з шерехом чи то пробігали ящірки, чи то проповзали гадюки з вужами.

Врешті, ми прийшли до якогось занедбаного цвинтаря. Невеличкі горбики над якими посилились дерев'яні хрестики.

- Чорна балка називається так тому що тут трапилось велике горе, - сказав дядько Богуслав. - Я чув це від бабусі яка тоді жила в нашому селищі. Коли козаки поселились над Струмковою балкою на горі яку називали Дмитрівською, то цю балку назвали Грушовою, бо тут були Сахненкові фруктові садки. Великі господарі жили в Дмитрівці, а там де зараз Скелове були їхні поля.

Отже, після зведення станції одна частина селища працювала на залізниці, а інша продовжувала орати землю й вирощувати хліб. Вагони зі станції виходили повними зерном. Наприкінці двадцятих років було організовано колгосп "Світлий Шлях" і біля парку було колгоспне правління. Людей стали силою зганяти в колгосп, а вони не хотіли йти, бо там ставали не господарями, а кріпаками. А Миргородські добровільно пішли в колгосп бо були бідняками.

- А тепер я знаю, чому баба Явдоха сказала, що коли завтра скажуть все зробити спільним то люди все повиносять із своїх хат, - промовив Ілля.

- Так. А в 1932 році прийшла з Мосху рознарядка забрати в Антії весь хліб в людей і пішли Миргородські, Чижевські, Зайві її виконувати і почався в республіці такий голод що померли мільйони. У нашому селищі теж помирали люди. Тільки залізничники отримували маленький пайок, а проте голод косив і їх. І от взимку 1933 року стали люди вбивати своїх найменших дітей і ховати потайки тут, у цій балці Батьки розуміли що вони так помруть, то ж нехай старші виживуть за рахунок залишків - лузги, макухи. Коли міліція питала їх: де діти? Вони казали - померли, ми їх закопали. Тим-то й назвали Грушову балку Чорною від людського горя, а Миргородські отримали прізвисько Зибуни від зибучих пісків, котрі засмоктують кожного хто в них потрапить. Тривалий час це кладовище доглядали люди, а потім коли їх батьки померли майже всі, за ними доглядаю тільки я та ще двоє чоловік. Я розповів вам, а ви мовчіть про це.

Так ми дізнались про цю таємницю, а восени того ж року (1988) центральні газети стали писати про великий голод в Антії, що стався на початку тридцятих років.

- І що ми будемо тепер робити? Спитав я потім дядька Богуслава. - Не гуляти з Миргородськими?

- Гуляйте. Діти не винні в гріхах своїх дідів. А Миргородським про це не кажіть. Та й ви про них знаєте не все.

Я все думав: яка ж таємниця ще є в Миргородських? Однак минуло чимало часу перш ніж я про це дізнався. Разом із Льонею, Гошею і Толіком ми з Іллею стали потайки красти в дорослих сигарети і курити їх. Практично одразу на мене став нападати кашель і стало важко дихати. Став я хворіти важкими бронхітами і мене звільнили від бігу на уроках фізкультури.

Ніхто не здогадувався в чім причина аж доки дід Іван не перестрів мене з цигаркою. Я не побачив його вчасно тому не сховав сигарету.

- А, Марку Володимировичу, в вас запалити не знайдеться? Що, хочеш бути дорослим? Ану, пробіжись до станції і звідти сюди.

- Та ж мені лікарі заборонили займатись бігом.

- А курити вони тобі не забороняли? Пробіжись і я подивлюсь на тебе.

Я побіг вулицею Просторою до парку при станції. Бігти доводилось нагору і дихати ставало важко.

Я кашляв, хрипів, але не зупинявся. Добіг до станції щоб передихнути вирішив зупинитись. Аж тут побачив стовп диму що виходив з паровоза який наближався до станції. Вслід за паровозом тягнулась вервечка старовинних вагонів на яких висіли таблички з написом "Старый мірь". Як я потім дізнався, на цьому поїзді їздили монархісти що мріяли про відновлення Рутенської імперії. Там був їхній підпільний штаб, що так курсував залізницями всієї Євразії. Двері відчинилися і з вагона на платформу вийшли двоє у формі царської армії.

- Ну от, нарешті ми в Новій Рутенії, - сказав один, дістаючи папіросу з підсигару.

- Це... не Нова Рутенія, - відповів я, знаючи вже історію Євразії. - Це Стара Рутенія... або Кіювська Руш.

- Така стара що їй вже пора вмирати? - глузливо перепитав у мене той.

- Та ні, підпоручику, - сказав другий. - Вони тут такі живучі, що пора помирати нам, а не їм. Вони тут тримали оборону від комуністів тринадцять років і ще продовжують битися у Малій Рутенії під Черкеськом.

Вони зайшли в поїзд, що рушив далі, в я побіг назад. Бігти донизу було легше, в проте під кінець я знов почав задихатись.

- Ну, як? - спитав мене дід Іван. - Я сказав тобі бігти туди й назад і ніде не зупинятися.

- Та ж я спинився перепочити і подивитись на старовинний поїзд який прибув на станцію. Туди бігти було важко, бо нагору, а сюди - трохи легше, бо вниз.

- Як мовиться в прислів'ї: легко як дурному з гори бігти. І все одно ти захеканий. Отже так: якщо не покинеш палити буде в тебе бронхіальна астма як у моєї невістки (дружина його сина дядька Сергія тітка Гелена хворіла на цю хворобу). В світі атомними вибухами і пожежами на заводах все загидили, а ти в цих умовах і так поганих ще гірше собі робиш. Кидай палити й займайся бігом - так захистиш свої бронхи.

З того часу я більше не курив і попри всі заборони лікарів займався бігом і став бігати швидше за всіх у класі. Навіть на спортивних змаганнях у Залізногірську брав участь, де зайняв п'яте місце.

Онуки діда Івана неприязно зустріли моє рішення не палити.

- Не звертай уваги. Наша мати он не палить, а все одно хворіє на астму. І в нас погана спадковість, а бачиш нам нічого не робиться, - сказав Гоша.

- Ви як хочете, а я більше палити не буду, - відповів я.

- Ну ти й святоша, - сказав Толік.

Так мене і прозвали.

Невдовзі потому Юля Миргородська стала називати мене Ясус Назорей. Вона казала, що я прийшов знов спасти світ і вбити антиназорея який вже народився десь у передмісті Данпроп'єровська Зелена Долина.

Одного разу я пішов до баби Явдохи і сказав:

- Юля каже, що я Ясус Назорей.

- Що?! Хто їй сказав таку дурницю?!

І пішла до Юлі.

- Юля, якого ти чорта забиваєш хлопцеві мізки всілякою дурнею? Ти хочеш щоб він у дурку потрапив? Говори, бо буде погано.

- Бабусю, мені тітка Кіра сказала говорити це.

- А! Так от яка вона назорейка! Я давно підозрювала її. Вона ґуйва яка тепер рядиться в віруючу. Не спілкуйся з нею.

Влітку 1989 року в Антійській федеральній республіці розпочався рух за національне відродження. Колишні повстанські групи стали легалізовуватись як громадські організації. 9 вересня в Кіюві було організовано Народну Спілку Антії за демократичні реформи, а Антійська організація Комуністичної партії Євразії стала Комуністичною партією Антії і зняла Марзенського з посади першого секретаря, замінивши його Миколою Горенком. Зрадівши що старого саботажника більше немає, Арсеній Горський підписав указ про скасування прямого правління на сході та півдні республіки і передачі цих територій новому антійському урядові.

На залізниці виник осередок Народної Спілки до якого увійшли мої батьки та Верхогляди. Всі сподівались на те що підпільна громадянська війна в республіці скоро завершиться, позаяк всі повстанці отримали право легально вирішувати свої питання, обираючись до органів влади. І в цій обстановці загального піднесення на наші селища напали булатівці, яких відтепер переслідували повсюди.

Вранці того дня ми сиділи на уроці в школі і з боку залізничної станції почули автоматні черги. Нас усіх швидко підняли з -за парт і погнали в сховище, а в цей час поза школою лунала канонада: булатівці обстріляли станцію, але охорона не дала її захопити і вони відступили в Скелівське депо електропоїздів.

Невдовзі з Залізногірська прибули внутрішні війська, що оточили депо і почали обстрілювати його. Захопники відповіли звідти автоматними чергами. Це був один з небагатьох епізодів вже затихаючої підпільної громадянської війни, коли вона докочувалась до наших Дмитрівки і Скелового.

Виявилось що булатівці взяли в заручники працівників депо і тому можливість штурму була виключена. Розпочались переговори. Наш лікар з селищної амбулаторії увійшов у депо щоб допомогти заручникам і пораненим булатівцям. Півдня тривала облога депо, а надвечір булатівці, зрозумівши, що помочі їм чекати нема звідки, здалися. Потім їх судили в Данпроп'єровську і, давши максимальні терміни ув'язнення, відправили кудись в Рутенію.

Там тоді добивали булатівські режими в Архангородській, П'єрмовській областях, а також в Ясноярському краї. Частині булатівців вдалось закріпитись в східній Бесарабії, яка з 3 червня 1987 року теж перебувала під прямим контролем федерального уряду. Формально Горський підписав указ провідновлення контролю бесарабського уряду над цією територією, але місцева влада цього не визнала і проголосила там Бесарабську Республіку Трансністрія. Це вилилось в кровопролитну війну літа 1992 року і розкол Бесарабії на прозахідну й прорутенську, котрий не подоланий і досі.

Сидячи в сховищі, ми всі молились тільки про одне: аби наші батьки лишилися живі й здорові. В цілому загинз тільки два працівники станції і було поранено трьох.
Власне, потому підпільна громадянська війна нас більше не зачіпала, а через три місяці 31 грудня 1989 року в Одесі більшість повстанських командирів підписали угоду з республіканським урядом про припинення вогню і так в Антії війна закінчилась, але не в усіх частинах Євразії: в південних республіках ці конфлікти тільки розгортались і останній осередок цієї війни згас тільки на початку 1999 року в Сугуді.

Хоч життя лишалось складним проте в нашому селищі всі раділи, коли тринадцятилітній конфлікт добіг свого завершення.

Навесні в травні, святкуючи Перемогу в Другій Всесвітній війні, ми вперше дізнались про те як згинули партизани в Струмковій балці. В газеті "Дмитрівський залізничник" були опубліковані спогади старожилів про залишену в старому тунелі партизанську групу.

Отже, дід Іван Миргородський розповідав: " в серпні 1941 року в селищі Дмитрівка була залишена диверсійна група з шістнадцяти чоловік на чолі з командиром Кукушкіним. Місцем перебування партизанів мала бути печера в тунелі під залізницею. Вночі партизани мали виходити зі своєї схованки і чинити підриви поїздів, а потому знову ховатись. Мене було призначено одним зі зв'язкових між підпіллям і партизанським загоном, я мав вступити до допоміжної поліції і доповідати про всі кроки алеманської влади. Однак, хтось доніс алеманцям що у печері в Струмковій балці ховаються партизани і вони вирішили викурити їх з цієї схованки. Окупанти стали палити вогнища над виходом з печери так що дим забивав усю схованку і вони задихалися. Нас, поліцію залучали до очеплення і я чув як вони розмовляли між собою:

- Какая сволочь загнала нас сюда в эту дыру?

Я нічого не міг вдіяти, а вони там сиділи в диму та вогкості.

Аж ось у грудні хтось із партизанів помітив що алеманців більше немає і вони всі разом покинули печеру, рушивши до ставка у верхів'ях Струмковою балки. Однак алеманців тільки зробили вигляд що вони покинули стежити і в садку у верхів'ях струмка партизани були оточені зондеркомандою із собаками й розстріляні. Я був вивідником підпілля до кінця окупації в лютому 1944 року."

- А що ж він не сказав як розстріляв людей у парку біля станції? - промовила баба Мотя з Нової вулиці коли ми розповіли про прочитане у газеті.

- Та хіба він розстріляв когось? - перепитав Ілля.

- Так. І всі хто брав участь у тому розстрілі були страчені або відправлені до Тартаріх, тільки він ні, - відповіла баба.

Гоша і Толік побігли до діда Івана, а ми за ними.

- Діду, - кричать онуки. - Люди кажуть що це ти розстріляв людей у парку. Чи правда це?

- Гм! А ви знаєте що якби я цього не зробив вони б розстріляли ваших батьків, моїх дітей. Винен той хто убив двох алеманців, адже всі знали що за солдата вбивають п'ятдесят людей, а за офіцера сто. Вони вбили, а алеманців захопили в заручники сто п'ятдесят людей з Дмитрівки і Скелового. Мене спеціально залишили агентом комуністичного підпілля в поліції і я мав виконувати усі накази.

- Діду, як ти міг?! Нам соромно що ти наш дід, - сказав Толік.

- Ах так! Наша влада зрозуміла мене і пробачила, а ви ні. Ну то ви мені не онуки.

Онуки побігли, а ми з Іллею відійшли трохи аж бачимо до діда Івана підійшов високий рудий чоловік і вони про щось стали сперечатися.

- А що ж ви, дядьку Іване, не сказали онукам що і після війни займались стратами? - сказав чоловік.

- Я, хоч і страчував, але злочинців, хто був засуджений справедливо, а ти продавця тій "Чорній воді" і став убивати невинних.

- Ну то й що? Зате я виконував улюблену справу і розбагатів на цьому.

- Нічого, ти ще відповідатимеш за свої діяння.

- Я розумний і по-дурному не попадусь.

- Не хочу я з тобою розмовляти.

- Ваша онучка Юля любить гуляти одна в Струмковій балці як би чого не вийшло...

- Га? То ти погрожуєш мені? Вб'ю!

- Я? Нічим. Жодною мірою не погрожую. Просто натякаю,.. - сказав чоловік і пішов геть.

Побачивши що ми чули розмову, дід Іван покликав нас з Іллею.

- Ідіть-но сюди, я вам покажу дещо.

І він повів нас до своєї кімнати, там дістав з шафи світло-сірий плащ з маскою-балаклавою і записну книжку в якій виявилось шістдесят сім хрестиків виконаних фіолетовими чорнилами, і десяток останніх - кульковою ручкою.

- Ось. Навіть Явдоха не знає що я після війни страчував злочинців. Саме за це мене не відправили в табори. Я цілком свідомий того що серед тих кого я страчував були і невинні люди, яких засудили за наслідками неправдивого слідства, однак вже нічого не зміниш.

- А хто то був із вами? - спитав я.

- Стережіться зустрітись із ним, особливо як нікого немає поруч. То Грицько Онуфрієнко. Він теж працював катом, а потім пішов у кати до сатанинської секти "Чорна вода" і вбиває тих на кого вони скажуть, ще із задоволенням. Я боюся, що він уб'є мою онучку, бо ми з ним стали ворогами.

З того часу я потайки став наглядати за Юлею аби цей Онуфрієнко не вбив її. Мені вона стала подобатись хоч і була на два роки старша від мене. Та цього Онуфрієнка я більше не бачив, тільки наприкінці дев'яностих стало відомо про страшного серійного вбивцю який убив майже шістдесят людей. В газетах писали що його судили і винесли смертний вирок, який замінили на довічне ув'язнення, бо смертну кару в Антії скасували. Власне, десь він і досі сидить у в'язниці для довічників.

Юля дійсно часто ходила в Струмкову балку до озера, яке утворили весняні води в річищі Струмка. Там вона рвала весняні квіти, плела віночки і пускала їх по озеру. Я в цей час ховався у очеретах. Потім, як сонце починало сідати, вона верталась до селища. Проминув травень і настало літо, невдовзі я став бачити як до Юлі приходив одинадцятикласники зі Скелового. Вони разом сиділи на пляжі біля озера, а одного вечора стали обніматися й цілуватися.

- Давай зустрінемось по-дорослому, - сказав хлопець. - Ось тут увечері на Івана Купала.

- Я боюсь, - відповіла дівчина. - Що буде, якщо хтось дізнається...

- Ніхто не дізнається ні про що. Адже ми кохаємо одне одного. Давай...


Ховаючись в очеретах, я ревнував Юлю до старшокласника, але вдіяти нічого не міг, він був старший за мене та й Юля напевно б висміяла мене якби я відкрив їй свої почуття. Мені б зустрічатись із ровесницями, але тоді вони чомусь не викликали захоплень. Я вагався чи приходити мені до Струмковою балки: все - таки це була не моя справа. З іншого боку я хотів подивитись на стосунки по дорослому. І врешті я вирішив піти подивитись. Проминув червень, надходив липень і стиглим медом запахли трави в балках і степах довкола селищ. Настав вечір на Івана Купала, сонце котилось на захід, сідаючи за хати Поліцаївки. Я пішов до Струмковою балки, перебіг по мосту через Струмок і, ховаючись, став спускатись балкою до озера. Тихо, щоб не сполохати диких качок, котрі жили в очеретах, я підійшов до своєї схованки і влігся там, всіляко намагаючись не заснути до того часу коли хтось підійде до озера.

Нарешті у вечірніх сутінках з'явилась постать в якій я впізнав Юлю. Вона підійшла до верби, і озираючись довкола, стала скидати з себе одяг. Вперше в своєму житті я побачив голу жінку і від цього сон мій пройшов зовсім. Намагаючись не ворушитися аби мене не виявили я роздивлявся як Юля увійшла в озеро і попливла. В цей час згори спустився старшокласник і, побачивши Юлю, теж роздягся і кинувся у воду. Вони зустрілись на середині озера і поцілувалися. Потім вони вийшли з води і вляглися на траві і що було далі ви все самі розумієте.

Потому вони одягалися і всілися на березі.

- А якщо я завагітнію? Що тоді? - спитала дівчина.

- Не бійся, я тебе не покину, - сказав хлопець. - Як я закінчу школу, то піду працювати на залізницю й ми одружимося, адже в Антії можна укладати шлюб з чотирнадцяти років.

- Не думаю що твої батьки будуть задоволені цим.

- Нічого, я вже дорослий.

Вони пішли з балки і вслід за ними, крадучись пішов і я. Нікому не розповів що бачив у балці.

Коли почалась осінь я став помічати, що Юля зблідла і почала марніти. Чому так сталося ніхто не знав аж доки в середині жовтня, йдучи зі школи я почув гамір на подвір'ї Миргородських і пішов подивитись що там таке. І побачив заплакану Юлю і злу - презлу бабу Явдоху.

- Ах ти, хвойдо, йди з мого дому і щоб я тебе більше не бачила!!! - кричала баба Явдоха вслід Юлі яка рушила з двору в бік станції.

- Нащо ти вигнала її, - пробував заступитись за онучку дід Іван.

- А що я маю їй подякувати за таку ганьбу?! Це все, Іване, нам кара за твої гріхи.

Повз мене по вулиці йшов Богуслав Яблонський, він відвів мене в як і сказав:

- Юля тепер покритка. Таких раніше батьки виганяли з дому, то ж і для баби Явдохи з дідом Іваном це все великий удар, що онучка завагітніла, - він подивився вбік і додав. - Не менша ганьба була і для мене коли я одружився з жінкою що виявилась моєю близькою родичкою.

Відтоді я більше не бачив Юлю в Дмитрівці і довго не знав що сталося з нею та її дитиною. За цей час розпався Євразійський Федеративний Союз, настала економічна криза. За три роки померли старі: першою - баба Явдокія, а через чотири місяці дід Іван, їх поховали на нашому селищному кладовищі за Струмковою балкою. Онуки виросли і більше не приїжджали в Дмитрівку, влаштувавши своє життя в Залізногірську. В хаті діда й баби оселились Сергій Миргородський з жінкою.

Однак, восени цього 2007 року я побачив на кладовищі перед могилами баби Явдокії та діда Івана молодого хлопця схожого на Юлю. Я підійшов ближче і спитав хто він.

Хлопець відповів, що тривалий час вважав себе сином Олега та Орини Миргородських, коли у 2002 році від раку не померла Юля яку він називав середньою сестрою. Помираючи, вона сказала що справжня його мати вона і просила в нього прощення. Тепер же він приїхав сюди подивитись на могили прадіда і прабаби.

Зрозумівши все, я сказав йому що знав його прадіда і прабабу, матір, а також дядьків та тіток. Ми постояли кілька хвилин перед могилами, а далі розійшлися.

Проходячи крізь місток через Струмок я подумав про те як один гелленський філософ сказав що двічі не можна увійти в одну й ту саму річку. Так, час і є такою самою річкою що тече, пливе і назад не вертає. Минають роки, відходять у минуле люди, лишаючи тільки спогади.

Ось і все.