Жив в одного пана старець, ходив, побирався
Доки й помер і до Бога чи в пекло подався.
Залишилась після нього тільки одна свита.
Та погана, що і бідний погидує вдіти.
Двірник свиту, навіть, в руки не схотів узяти,
Тож підняв її на вила й закинув на хату.
Довго там вона лежала та ж пора приспіла
І ту хату перекрити людям повеліли.
Скинули ту свиту з хати, вона й розлетілась,
А із неї кругом гроші раптом покотились.
Викликали люди пана: - Що тепер робити?
Знайшлось грошенят чимало у старцевій свиті.
Пан потилицю почухав та й людей питає:
- Що ж, по вашому, робити із грошима маєм?
- Може, роздамо убогим?! – хтось дає пораду.
Пан на те: - Давати вбогим я би вам не радив.
Бо ті гроші від жадоби. Він же прикидався
Жебраком, ходив по людях та все побирався.
Тож не можна їх на добре діло повернути.
Задумалися тоді люди – як же далі бути.
Та й надумались - на гроші порося придбати,
Та, на скільки грошей стачить, його годувати.
От, купили порося те й годувати стали.
А воно, немов на дріждях росло-виростало.
Спершу підсвинок, а потім виріс кабанюка.
Бігає собі по хліву та голосно хрюка.
Годували його доти, доки й грошей стало.
А, як гроші скінчилися, громаду зібрали.
Стали думати, що далі з кабаном робити.
Пан і каже: - Тепер треба його відпустити.
Нехай іде, куди схоче…А ми за ним слідом.
Хочу знати, куди саме кабанюка піде.
Осідлали десять коней, їдуть, приглядають.
Кабан іде без поспіху, стає, спочиває.
Вони також спиняються та його чекають.
Врешті-решт на кладовище кабан повертає.
Дійшов до тії могили, де сховали старця.
Тут могилу кабанюка раптом рити взявся.
Пан говорить: - Нехай риє! Напевно, щось знає?!
А той усе своїм рилом землю розгортає.
Рився, рився і дорився аж до домовини.
Упав зверху, розпластався, бісова скотина
Та і здох… А усі люди хреститися стали…
Отакі старцеві гроші. Так вони й пропали.