Лише в Україні можливий такий фантасмагоричний сюрреалізм. За небажання чути язик на тебе влаштують травлю, як на скаженого звіра.
В країні, в якій знову тебе знищують за самоідентифікацію українцем і бажанням бути таким у всьому, тебе «вбиватимуть» свої ж.
В країні, де толерантність до язика знищувалася з кожним вбитим, зґвалтованим, закатованим, кожною ракетою, шахедом, кожною думкою на вдих «хто сьогодні?» та видихом «не моя черга»…
За прямо сказане — «я не хочу чути язик» — тебе заігнорують свої ж.
В країні, де мова закута в кайданки обмежень, де вона приймається своїми ж лише у вигляді осучасненої, модернізованої, максимально штучно наближеної до язика двоголового стімфалійського птаха. В країні, де суржик вважається нормою, а наріччя з його діалектами та говірками, що по факту є тим тлом, з якого народилася сама загальна мова, — ганьбою й приводом для знущання.
І це в ХХІ ст.
Саме в тому й трагізм: ми бачимо це «тут і тепер», під час війни, коли мала б працювати елементарна логіка виживання нації. росія нищить нас фізично, а всередині країни досі звучать голоси, що наче намагаються «пробачити» чи «захистити» російське — навіть у мові.
Це не просто дивина — це абсурд, який ранить глибше за кулю. Бо мова — не прикраса, а нерв держави.
І якщо під час прямого знищення України комусь здається, що українська «перебирає на себе забагато», то це і є той самий фантасмагоричний сюрреалізм, коли дійсність перекручена настільки, що схожа на кошмарний сон.
Замість того, щоб мова була зброєю єдності, її намагаються поставити під сумнів.
Це, по суті, внутрішній фронт. Виявляється, для нас немає значення те, що по факту є ключовим тезисом для ката — язик, церква. Це є першим пунктом чергового поневолення.
В Україні мова — не просто засіб спілкування, а лінія фронту, на якій вирішується, чи збережемо ми себе як народ. І поки хтось вважає нормою її приниження або відчуження, доти ми будемо втрачати не лише слова, а й частину душі. Бо фантасмагорія — це не мистецтво, а попередження: якщо не захистимо своє слово, завтра воно може стати останнім, що залишиться від нас.