Із Леоніда Сергєєва

На уроці географії
        мапа є із Батьківщиною.
Хоч масштаб у неї зменшений,
        а займає всю стіну!
І розказує учителька
        із натхненністю незмінною
про країну намальовану
        та про велич видатну.
       
Ось ліси її – зеленкою,
        рі́ки – сіточкою синьою,
го́ри кольору брунатного
        так і рвуться в небеса...
Весь цей простір різноколірний
        називається Росією.
Це Вітчизна наша, ді́тоньки,
        наша гордість та краса!

І на всій цій території –
        за колючими парканами,
неприпнутий, розконвоєний,
        у відсутності виго́д
зі своїми цуценятами
        ходить-бродить неприкаяний
з перебитою хребтиною
        звір, якого звуть «народ».

А у нього – очі жадібні,
        зуби ламані й загострені,
лапи – сильні, та скарлючені,
        загрібати можуть лиш.
І, блукаючи розгублено
        між трьома сухими соснами,
він постійно матір згадує,
        все нестямніш та гучніш!

Він впихається в загінчики,
        де, в грязюці майже тонучи,
всі і родяться, і старяться,
        і знаходять свій угав.
А на найтовстішім дереві
        є в наявності загоничі,
щоб народ не єрепенився
        і не більш ніж слід ричав.
       
І якщо у когось вирветься:
        як, мовляв, нам гидко, божечки! –
тут вони і злазять з дерева,
        й цей лікують закидон...
Й потім знову, ще настирніше,
        балалаєчки та ложечки
через всі віщальні засоби
        на народ наводять сон.

І витоптує населення
        простір мапи вітчизня́ної,
навіть хто на куксах – вештають,
        вигнані утришия.
А учителька-розумниця
        кожне слово відчеканює,
і навіщось географія,
        і такий маленький я...

(2025)