Із Леоніда Сергєєва

Навколо калюжечки спирту сирого
сидять таргани В’ячеслав та Серьога,
і перший, відомий між друзів як Слава,
кумпана по вусиках гладить ласкаво:

– Ну що ти, Серього! Не бачу причини!
Чого ти трясешся? Вгамуйсь, козачино!
Так буде завжди – й не ховайсь у невірі! –
допоки на світі живуть різні звірі...

А другий тарган, на імення Серьога,
давно вже не вірить ні в дідька, ні в бога,
він п’є дихлофос із осколка балона,
і це бадьорить таргана-чемпіона:

– Славухо, не треба! Я все розумію.
Тому, може, й здався зеленому змію.
Мені, може, прикро за нашу квартиру!
Й за весь білий світ оцей, кажучи щиро!

Бо скільки живе по кутках паразитів!
І тих, що постійно, і тих, що в транзиті.
І всі вони крадуть, від них – вся розруха!
«Ну, все, розійшовся!» – подумав Славуха.

Серьога іще відсьорбнув дихлофосу:
– Блощиць – не виношу! Вони кровососи!
Казав їм: «Ви залишки мали б здавати,
тоді б ви вважались по крові співбрати!»

Та ці упирі – як води в рот набрали.
Їй-богу, втопив би у дезінсекталі!
Бо кров можна пити в людей безкінечно,
та треба ж – із приязню, тепло й сердечно!

А клята зараза, розносник зарази?
Ух, кри́ла б мені – так і збив би відразу!
Дзижчить без кінця синантропна ця муха,
причім – поціляє навмисно у вуха!

Виточує шашіль всі меблі до стружки,
хоч експорт, хоч імпорт – йому це байдужки;
а міль над текстилем із вовни глумиться,
над нашим, над західним, – їй без різниці...

Серьога сварився і лапками дри́ґав,
кричав, що покаже усім цим ханигам,
що зніме з усіх довгоносиків скальпи
і враз відірве павукам педипальпи...

І, взявши горілий сірник як дрючину,
на кишла блошині в атаку він ринув;
та том невідомо якого видання
вчавив у шпалери співця покаяння.

Він був незлий таки тарган!
Він був незлий таки тарган!!
Він був незлий таки тарган!!!
Він був незлий... Але – тарган.

(2025)