В цей день 12 років тому я була там, куди линули усі, кому була небайдужа доля України, з усіх куточків країни і з-за кордону. Хто міг то добирався усіма можливими засобами, а хто думками зболеними і повними надій був поряд з нами. Після перших смертей на Майдані я розуміла, що повинна знову бути там в ці дні, бо сказали, що як на Майдані буде вдень менше 5000 чол. то почнеться зачистка протестуючих. І не зважаючи на лютий мороз, а на будинку профспілок табло висвічувало -25 ми стояли. В цей же день перед обідом наші палатки почали обходити група жінок і збирати бажаючих стати перед «беркутом», щоб припинити кровопролиття. Я відразу погодилася. Нас зібралася група 50 чол. і ми взявши плакати в руки пішли. Нам охорона Майдану, яка була і на Грушевського, відкрила вузенький лаз для проходу і ми по одній пройшли крізь нього. Хлопці з Правого сектору стояли усі на барикадах і кричали «Слава Україні» і нам кричали «Слава». Ми ішли по обмерзлій бруківці, адже напередодні там усе поливали з водометів і протестуючих і зірване з тротуарів каміння. Грушевського стояла обвуглена, закіптюжена, чорна. Там декілька днів і ночей уже йшло протистояння і бої. Я особисто страху не відчувала розуміючи що може попереду відбутися щось дуже страшне, якщо не зупинимо ці вбивства нині. Стали приблизно за три метри від вишикуваної озброєної колони беркутівців, хоча перед собою бачила не тільки їх а і молодих хлопців, які з усього було видно, що стояли з примусу. Попереду перед ними туди-сюди гарцював вгодований беркутівець і усіма ними керував, віддавав команди.
Ми зверталися до них і словами віршів і різними умовляннями і заспівали навіть куплет пісні від усіх матерів України – «Рідна мати моя», а потім хтось запропонував стати на коліна і частина з нас стали. Не знаю чи це було вірним кроком, бо ніколи і ні перед ким я до цього випадку на коліна не ставала, а тут стала, та ще і перед ким… Мабуть ми там були біля години, бо в такій екстремальній ситуації про час не думаєш. Потім так же оминаючи обмерзле каміння вийшли Слава Богу усі через той же лаз назад. Мабуть багатьом було страшно, бо дехто вийшовши звідти сідав просто на сніг і плакав. Нервова напруга була дуже великою, бо ситуація була непрогнозованою. Я знаю що ще довго стояли в протистоянні на Грушевського і ходили туди на переговори делегації наших жінок, та ми були тоді першими.
І після цього мені уже не страшно було їхати до хлопців на фронт з волонтерською допомогою. Був мабуть подоланий бар’єр страху.
Ми були ідеалісти і мрійники, ми вийшли за зміну системи, яка породила корупцію, кумівство, небачений дерибан в державі, яка по-суті вкрала державу у її народу, поділила на небачено багатих і небачено убогих. Ми вийшли, щоб повернути справедливість в країну, і не боялися за це жертвувати своїм життям.
Майданівці це народ особливий, не продажний і високодуховний. Багатьох з нас уже немає в живих, Нас значно менше, та все одно насіння посіяне, воно лиш до часу не проростає. І сьогодні коли нерідко чуємо запитання, чому знову не виходимо на Майдан, то відповідь може бути одна, тому що ми є дуже відповідальними за долю країни і розуміємо, що коли ворог зовні пре, то всередині ми йому не будемо створювати ситуацію в поміч. А як в майбутньому буде, то побачимо.
Сьогодні в країні ситуація ще страшніша, ніж напередодні Революції Гідності, ми бачимо страшні корупційні викриття мало не щодня а влада робить вигляд, що нічого не відбувається. Своїм можна все, а простому українцю, який не входить в довірений круг «чесних кумів, однокласників, кварталівців…,» за Україну дозволено лише померти. Це ганьба-ганебна. У нас страшна війна на виживання країни і за нами спостерігає увесь світ. Особливо та частина світу, яка простягнула нам руку допомоги і підтримує нас впродовж усіх років повномасштабного вторгнення. За всяку допомогу потрібно бути вдячними і за найменшу, а наші союзники її надали на не одну сотню мільярдів.
І звинувачувати ці країни в недостатній підтримці, притому всередині своєї не зробивши нічого, щоб зупинити заробляння на війні, корупцію, відверте мародерство, це є аморальним і честі нам не робить і підриває довіру до усієї країни, бо ми ж усе це терпимо. Бачимо, чуємо в соцмережах бунтуємо, але терпимо.
Часто задаю собі питання, чому мовчать усі ті відсторонені генерали( окрім двох-трьох), одним махом нейтралізували багатьох відомих, навчених, досвідчених військових і вони всі мовчать, невже їм все одно, що буде далі з усіма нами. В більшості своїй ми розуміємо чому їх звільнили, та промовчали тоді і досі мовчимо. Ворог уже і в моїй області і села евакуюють одне за одним. Люди їдуть в нікуди, багато хто з прифронтових сіл не виїжджає, бо немає куди, до кого, і за що.
Які б промови бравурні хто не виголошував на чергових крутих зібраннях, і які б овації за них не отримував, а ми то знаємо правду, як воно є насправді і хочемо почути відповідь влади за усі корупційні викриття, мільйонні хабарі, за усе те безчестя яке розплодила влада, відкинувши нас знову в часи такого мороку, що і уявити страшно. І кожному, хто пройшов Майдан, хто плекав світлі надії на зміни і робив для цього все можливе і неможливе, особливо боляче за нинішню ситуацію в країні.
Ми терплячі до загину та чи потрібно бути такими??? Це питання не риторичне, воно стосується життя кожного з нас