Чесно кажучи, я просто сиджу. Поки світ кудись біжить, займаю незмінне положення в кріслі й дивлюся на людину навпроти. У мене немає інструментів, крім слуху і немає плану, крім того, щоб бути присутнім.

Моя робота позбавлена очевидних доказів. Столяр наприкінці дня може провести рукою по гладкій поверхні дубового стола — ось він, результат, його можна продати або на ньому можна пообідати. Хірург бачить знімки «до» та «після», де патологія зникла. Навіть прибиральник, озирнувшись на вимиту підлогу, бачить чітку межу між брудом і блиском.

У мене ж немає цього відчуття завершеності. Я не можу вийти в коридор і крикнути: «Подивіться, я вирівняв цій людині самооцінку» або «Я залатав дірку в її дитинстві».

Я не даю порад, не рятую і не будую чуже щастя. Це не моя відповідальність. Моя робота — не заважати й не захаращувати простір собою, своїми думками чи бажанням здаватися розумним. Я просто тримаю паузу, яка часто буває нестерпною для обох. Це «нічого» є вмінням залишатися порожнім місцем, об яке інша людина може нарешті спіткнутися і помітити саму себе.

Ось тоді стається щось схоже на диво. В порожнечі, де ніхто нічого не робить, пацієнт раптом виявляє, що живий, має силу і що лише він — автор своєї історії.

Ми розходимося. Пацієнт іде жити своє життя, впевнений, що все зробив сам. І він абсолютно правий. Я ж зникаю з його простору, але залишаюся у своєму, задоволений тим, що мені знову вдалося зробити головне — не зробити нічого зайвого.



23.01.2026