В кабінеті психіатра ми часто оперуємо поняттями «дефіцит», «дисфункція» та «ремісія». Наше завдання — повернути людині здатність спати, працювати та відчувати спокій. Проте іноді, спостерігаючи за тим, як під дією терапії зникають гострі кути пацієнта, я ставлю собі питання: а що б ми побачили, якби людство взагалі не знало психотравми? Чи не перетворився б наш світ на бездоганно чисту, але абсолютно порожню галерею?

Травма — це архітектор. Хіба ні?
У своїй практиці я бачу, як психіка, намагаючись захиститися від нестерпного світу, вибудовує неймовірні конструкції. Ми називаємо їх захисними механізмами, але саме вони часто стають фундаментом того, що називається харизмою чи талантом.

Без первинного надлому ми б втратили інтелектуальну проникливість, яка народжується зі спроби вижити в непередбачуваному середовищі. Травма змушує розум працювати на нестандартних частотах. Без неї ми б мали «здорове» суспільство, яке, можливо, ніколи б не відчуло потреби створювати глибоку музику, писати надривні тексти чи шукати відповіді на складні екзистенційні питання.

Психологічна «нормованість» часто нагадує полудень у пустелі. Світло настільки яскраве і пряме, що зникають всі тіні. Але саме тіні надають обличчю глибини, а характеру — об’єму. Травма створює унікальний рельєф особистості.

Якби ми прибрали кожен болючий досвід, то б отримали світ ідеальних поверхонь. Це було б суспільство функціональних одиниць, де панує передбачуваність, але відсутня іскра. Конфлікт, внутрішнє тертя, незгода з реальністю — ось паливо для еволюції духу. Стерильність душі виключає можливість справжнього прориву, бо навіщо щось змінювати, якщо тобі вже «достатньо добре»?

Як лікар, я розумію, що біль треба тамувати, коли він стає руйнівним. Але як спостерігач людських життів, бачу цінність у золотих швах, як в японському мистецтві кінцугі. Автентичність не полягає у відсутності тріщин, а в тому, як людина навчилася з ними жити.

Можливо, наша унікальність полягає саме в тому, як ми «неправильно» зрослися після перелому. Ці викривлення, дивні компенсації та особливий погляд на світ через призму пережитого — якраз те, що відрізняє живу людину від алгоритму.

Ми не маємо романтизувати страждання, бо травма — завжди важко і боляче. Проте повинні визнати, що вона є частиною нашої біологічної та духовної ідентичності. Прагнучи цілковитого «виправлення», ми можемо вимити разом із болем і ту саму часточку божевілля, яка робить нас людьми.

Наше завдання в терапії — допомогти людині стати цілісною, враховуючи всі її шрами. Бо саме в них записана історія, яку неможливо і не варто дублювати.



23.01.2026