Переклад і коментарі – Василь Білоцерківський

Першою книжкою, яку я полюбив достеменно, стала збірка казок Ганса-Крістіана Андерсена. Та це вже була друга моя прочитана книжка. У чотири з половиною роки я палав бажанням прочитати справжню книжку. На дні старої дерев’яної скрині, напханої пожовклими каталогами й проспектами, надибав брошуру з виноробства; вона була геть недоступна моєму розумінню, але я прочитав її всю від першого до останнього рядка, зачаровуючись кожним словом. Це – моя найперша книжка.
За кілька років я відкрив для себе Жуля Верна. Мав тоді вже близько десяти. «Чорна Індія» [2], одна з його найменш знаних книжок, яка взагалі-то вважається нуднуватою, засліпила мене блиском пишноти й таємниці. Донині маю таку думку, бо цьому романові судилося відіграти важливу роль у моєму житті. Його дія розгортається в підземних галереях, викопаних на глибині кількох тисяч футів, куди справіку не потрапляє світло. Цілком можливо, що фантастична атмосфера цієї книжки, закарбована в дитячій пам’яті, лежала біля джерел мого «Нічного польоту» [3], який теж є не чимось іншим, а дослідженням темряви.
Я ніколи не виявляв пристрасті до романів і читав їх не так-то багато. Першими привабили мене романи Бальзака, особливо «Батько Ґоріо». П’ятнадцятирічним я напав на Достоєвського, і це було для мене справжнім одкровенням: я враз відчув, що торкнувся чогось величезного, і кинувся читати все, що він написав, книжка за книжкою, як раніше читав Бальзака.
Шістнадцятирічним я відкрив для себе поетів. Природно, був певен, що сам належу до їх числа, і два роки поспіль, подібно до всіх недолітків, гарячковито черкав вірші. Обожнював Бодлера і, собі на сором, мушу визнати, що вивчив напам’ять усіх Леконта де Ліля, Ередіа та Малларме. Любові до Малларме не зрікаюся дотепер.
З-поміж сучасних романістів першим мені припав до вподоби Жан Жироду. «Школа байдужих» [4] і «Симон Патетичний» [5], прочитані у школі, зачарували мене: мені здалося, що я знайшов у них людину, зайняту в житті якимись єдино важливими речами. Наприклад, пам’ятаю з «Симона Патетичного», що для героя було життєво необхідно знати, присунуте його ліжко до стіни чи ні. Для хлопчика це справді надзвичайно важливе питання: темна порожнеча між ним і стіною – це таємнича країна, яка належить лише йому…
У поїздках не розстаюся з кількома книжками, але не хотів би зараз перелічувати їхні назви, адже якби я признався, що всюди вожу з собою праці Паскаля, Декарта, сучасних філософів, математиків і біологів, – це б видалося претензійним, скерованим на ефект. Одначе ці книжки – ось вони, при мені, на моєму столі. На війні моїми вірними супутниками були Паскаль, «Нотатки Мальте Лаврідса Бріґґе» Рільке [6] і пошарпаний том Бодлера…
Міркуючи про ці книжки, які, безперечно, справили великий вплив на моє життя, згадую чарівну історію, що трапилася зі мною. Вона народилася не з книжки, а зі спогаду про прочитане, у найбільш механічному сенсі слова: це спогад дитинства, що прокинувся за надзвичайних обставин у людині, яка опинилася на самому краю світу.
Кілька років тому мій літак зазнав аварії у Ґватемалі [7]. Довгий час я провів у комі – відчуття більш ніж неприємне, бо до життя повертався не відразу: приходив до тями повільно, і здавалося, що піднімаюся, спливаю крізь якусь густу, в’язку масу на поверхню земної кулі. Я робив болісні фізичні й розумові зусилля, та не міг вирватися з-під влади забуття. Пам’ятаю, як прокинувся вночі тому, що з мене сповзли простирадла і ковдри. У Ґватемалі, через велику висоту над рівнем моря, ночі дуже холодні. Я мав вісім переломів і не міг дотягтися до ковдр. Тому покликав доглядальницю і почав прохати, аби вона загорнула мене в «непорівнянну тканину», впевнений: якщо вона не виконає мого прохання негайно – помру.
- Але ми її не маємо, – мовила доглядальниця. – Не маємо жодної «непорівнянної тканини».
Усе сплуталося в моїй голові. Я намагався згадати, яким способом стелять ліжко. Міркував сам із собою: «Стривай, в армії я стелив сам собі; то як це робив? Простирадло долі, друге нагорі… Ні, третього простирадла не було. Доглядальниця має рацію». Мені було тяжко і шкода розставатися з думкою про «непорівнянну тканину».
З часом я навіть думати забув про цей випадок. Потім одного чудового дня приїхав до Ліона, де прожив рік у дитинстві [8]. Неділями рідні возили мене на месу у Фурв’єрі – до собору, який височів на пагорбі понад містом [9]; піднімалися туди фунікулером. Я схотів здійснити сентиментальну прогулянку. Діставшись, побачив, що квитки досі продають біля виходу з тунелю, перед автоматичним турнікетом. Я прилучився до черги, де було людей зо двадцять. Ми просувалися повільно, і мій погляд упав на стіну ліворуч, обклеєну афішами. Це були все ті самі реклами, тільки за сорок років папір почорнів від диму і літери наполовину стерлися. Я розсіяно розбирав написи, і раптом моє серце завмерло. Таж ось воно! «Знеболювальна тканина – непорівнянний засіб від ран та опіків». Ось вони – простирадла, які можуть стишити, полегшити біль; ось що я згадував на госпітальному ліжку в Ґватемалі! Безсумнівно, на мене п’ятирічного ця «непорівнянна тканина від ран та опіків» справила глибоке враження. З цієї реклами, гадаю, народилася одна фраза в «Планеті людей», адресована Ґійоме [10]: «Того самого вечора я доправив тебе літаком у Мендосу; там тебе, мов бальзамом, обмила білина простирадел». Спогад про чарівні простирадла, які вміють лікувати рани… Спогад про стару рекламну афішу в тунелику у Фурв’єрі…

[1] Нарис написано 1941 р. в США на прохання редакції провідного журналу моди «Harper’s Bazaar».
[2] «Чорна Індія» (1877) – науково-фантастичний роман Ж. Верна, в якому художньо переосмислено його враження з поїздки 1859 р. до Англії й Шотландії (з особливим акцентом на природі останньої). Події роману відбуваються довкола шотландських вугільних копалень, званих «Чорною Індією».
[3] «Нічний політ» – другий роман А. де Сент-Екзюпері драматично-філософського характеру. Вийшов друком 1931 р. у видавництві «Gallimard» (з передмовою А. Жіда).
[4] «Школа байдужих» (1911) – трилогія новел Ж. Жироду («Жак-егоїст», «Дон Манюель-ледар», «Бернар – слабкий Бернар»).
[5] «Симон Патетичний» (1918) – роман Ж. Жироду любовно-драматичного характеру.
[6] «Нотатки Мальте Лаврідса Бріґґе (вид. 1910) – єдиний роман Р.-М. Рільке. Написаний у формі щоденника головного героя. Витриманий в експресіоністичному ключі, містить мотиви екзистенціалізму.
[7] Ідеться про авіакатастрофу, яку пережив автор 15 лютого 1938 р., коли здійснював переліт за маршрутом Нью-Йорк – Вогняна Земля. У результаті аварії другий пілот і механік Андре Прево загинув, а Сент-Екзюпері дістав численні травми й кілька днів перебував у комі. Аварію було спричинено помилками в розрахунку ваги пального, необхідного для дозаправки. Тривале післяаварійне відновлення письменника-авіатора сприяло його роботі над романом «Планета людей» (1939).
[8] Сент-Екзюпері народився в Ліоні 29 червня 1900 р. і постійно мешкав там принаймні до 10-річного віку.
[9] Фурв’єр – пагорб і однойменний квартал у центральній частині Ліона. Під собором автор має на увазі базиліку Нотр-Дам-де-Фурв’єр.
[10] Анрі Ґійомé – французький авіатор, який у листопаді 1940 р. загинув під час польоту над Середземним морем. Приятелював з Сент-Екзюпері, який присвятив йому «Планету людей».