Переклад і коментарі – Василь Білоцерківський

Моїй матері

Любі читачі!
Упродовж тих п’яти нескінченно довгих місяців, які я мусила пролежати в гіпсовій шкаралупі, а також багатьох наступних місяців, коли перебувала в ліжку вже без гіпсу, неодноразово присягалася, що більше нізащо не повернуся до Італії й навіть не згадуватиму про неї.
Це рішення народилося в мені ще там, в Італії, коли вперше до мене цілковито повернулася свідомість. Точніше кажучи, це відбулося на сьомий день після катастрофи, одначе дійсність поверталася до мене лише епізодами. Тож у хвилини прояснення, усвідомлюючи, щó зі мною сталося і де перебуваю, я втішала себе буркочучи: «Більше ніколи сюди не приїду». Після цього – залежно від душевного стану і від того, наскільки гострим або й геть нестерпним ставав біль, – я видавала по кілька не вельми приємних епітетів на адресу Апеннінського півострова і рівня моторизації, якого досягли його мешканці.
Тут мушу зробити маленький відступ.
Я не велика охотниця до так званих «міцних» слівець. Це очевидна вада в моєму вихованні. Моя бабуся завинила в тому, що не вмію (і – ще гірше – не люблю) пити, палити й уживати «сильних» виразів.
Уважаю це ознакою недосить розвиненої фантазії. Проте не хочу виступати в ролі моралістки: навіть готова погодитися, що такі звички в певних обставинах діють заспокійливо, а деколи послугуватися ними просто необхідно.
На безмежний подив моєї мами і мого нареченого (та не вірячи власним вухам), у найтяжчу хвилину я могла вимовити всі ці «сильні» вирази, які коли-небудь чула або вичитала з книжок, – абсолютно запросто, поспіль, без скільки-небудь логічного зв’язку. А якщо промовлений монолог не приносив бажаної полегкості – через недостатній професіоналізм у цій царині, – то повторювала все «da capo al fine» [2].
Неприязнь до багатої на пісні Італії переслідувала мене так наполегливо, що врешті я зуміла переконати маму в потребі перевезти мене до Польщі – і буквально в чому була. Прошу вибачення – у чому лежала. У гіпсі до самих вух, повністю віддана на милість інших людей. І це вийшло, про що буде сказано далі.
Тепер хочу пояснити, чому все-таки пишу, повертаюся пам’яттю до тих днів.
Як під час мого перебування в трьох італійських лікарнях, так і пізніше в Польщі я отримувала і продовжую отримувати масу листів від незнайомих людей, які щиро співчувають мені у зв’язку з бідою, що спостигла мене. Не маю спромоги відповісти на всі листи, навіть якби дуже хотіла.
Окрім того, час від часу до мене доходять неймовірні чутки про себе саму. Тут немає чому дивуватися: знаю, що вони спричинені відсутністю правдивої інформації та щирою доброзичливістю. Тому-то я подумала, що мій обов’язок перед слухачами – повернутися до моїх італійських вражень.
Я вирішила описати все, що пам’ятаю, причому якомога точніше і правдивіше, маючи на увазі, що в Польщі, мабуть, небагато знайдеться людей, які б не мали власної думки про пісню й усе, пов’язане з нею.
Можливо, мої нотатки також прочитають ті, хто не обдаровував мене своєю прихильністю; у такому випадку хай вони сприймуть мій звіт як звичайний репортаж про мандрівку.
Головним приводом для відкритого листа моїм слухачам є насамперед почуття вдячності тим, хто подумки був зі мною поруч у цю важку для мене пору.
Моє завдання полегшує те, що перебуваю далеко від Італії, вдома, поміж близькими й друзями.
Хоча мій контракт дійсний до кінця 1969 року, ніхто не може вимагати від мене, аби я повернулася до роботи, повернулася в Італію співати – вже з однієї тої причини, що мені ще не можна співати й знадобиться багато часу, аби повністю відновити здоров’я. Тому мій корабель стоїть на кітвиці в рідному порту, де мене не можуть спостигнути шторми. Ось чому виказую таку сміливість! А все-таки прошу поблажливості. Хоча в школі я мала «відмінно» з польської мови, але відтоді мої контакти з пером і папером обмежувалися єдино листами, написаними найчастіше в розпачливому тоні. Тож навіть почуття гумору було в мені загіпсоване. Зате всі мої вислови будуть відвертими, як у листах до мами, без домішки хвалькуватості, без найменшого відтінку самореклами. Для рекламних цілей мені цілком вистачило самої катастрофи.

Анна Герман
Варшава, липень 1969 р.




Жовтень 1966 року був напрочуд теплий і сонячний. Я сиділа у своєму номері в готелі «Варшава», накидаючи у блокноті перелік справ на завтра. Їх набралося страшенно багато.
Оскільки я не мала помешкання у Варшаві, то завжди прагнула якнайшвидше скінчити найбільш невідкладні справи, аби таким способом мінімізувати своє перебування в готелях. Звісно, з фінансових мотивів. Істотну частину моїх гонорарів поглинали рахунки варшавських готелів.
Мої роздуми – чи встигну за годину доїхати до радіокомітету і назад? – урвав телефонний дзвінок. Я взяла слухавку і почула чоловічий голос, володар якого проінформував мене, що телефонує з Мілана, що буде у Варшаві за кілька днів, і поцікавився, чи не хотіла б я підписати угоду на три роки з міланською студією грамзапису CDI.
Вислуховуючи все це, я гарячковито перебирала в голові імена своїх знайомих, силуючись відгадати, хто саме автор такого розіграшу. Зрештою вирішила, що це не хтось інший, а один мій приятель. Певне, він приїхав до Варшави й тепер, користаючи зі свого незбагненного для нас, простих смертних, дару перевтілення, розважається, дурячи знайомих. Пам’ятаю, як під час поїздки нашої групи, що складалася з тридцяти чоловік, до США і Канади він уже на «Баторії» саме таким способом використав телефон, заразом примудрившись не наразитися на «сильні» вирази. Сама я неодноразово ставала його жертвою. Слід зауважити, що іноземні мови зовсім не становили труднощів для нього: якщо в тому виникала потреба, він міг розмовляти будь-якою мовою.
Отже, я не піддавалася, підсміюючись і запевняючи, звісно польською, що цього разу він не надурить мене. Одначе вже наступної хвилини здивовано виявила, що на іншому кінці дроту мене справді геть не розуміють. А чому дивуватись, якщо то був справжній італієць, котрий не знав жодного польського слова!
Кілька днів потому достеменно прилетів пан П’єтро [3] Карр’яджі – лисуватий блондин, але справжній італієць, власник студії грамплатівок «Company Discografica Italiana» (CDI), яка пропонувала мені роботу.
Під час нашої офіційної розмови за участю заступника директора PAGART’y [4] пана Якубовського пан Карр’яджі старався в найпривабливішому світлі змалювати перспективу, що очікує мене в Італії, а саме в його студії. Уважав за можливе навіть застосувати рекламний прийом, запевняючи, що в його студії записувалися такі знаменитості, як Маріо дель Монако [5].
Пізніше виявилося, що знаменитості є ніби загальнонаціональною власністю і закон про належність до якоїсь однієї студії на них абсолютно не поширюється. Вони можуть записуватися всюди, навіть у такій незначній студії, як CDI. А студія записує їх для реклами й платить за це чималеньку суму. Але я, нічого не підозрюючи, подумала: «Овва, сам Маріо дель Монако! Отже, це солідна фірма, яка котується на італійському ринку».
Одначе на моє рішення вплинув інший аргумент. Я завжди мала слабкість до італійських пісень: вони мають гарні мелодії, а італійською співати легко. Перш ніж зателефонував пан Карр’яджі, я вже тижнів зо два зволікала підписувати угоду з західнонімецькою фірмою грамплатівок «Esplanade».
Урешті я обрала Мілан.
Мабуть, потрібно згадати, як вийшло, що мені зателефонували з цього міста. Редактор однієї нашої радіостудії підтримує постійні контакти з італійськими студіями, що надсилають йому новинки з Італії. У відповідь пан редактор надсилає їм польські платівки. У числі інших платівок була теж моя, довгогральна, записана у студії «Polskie nagrania». Платівка сподобалася, а моя кандидатура, як я дізналася пізніше, пройшла одностайно.
Річ у тім, що П’єтро Карр’яджі керує своєю фірмою сам, без компаньйона. У нього працює близько двадцяти людей, зокрема його брат і батько. Свого становища П’єтро досягнув, безсумнівно, завдяки таким рисам характеру, як витримка, рішучість, оперативність і жорсткість, поєднані з нахилом до диктатури. Тут немає чому дивуватись, адже бізнесмен веде важке життя в безперервній конкурентній боротьбі за виживання, за ринок – за все! Та деколи П’єтро може бути великодушним і вельми пишається, бачачи визнання його роботи від своїх близьких. Маючи це на меті, дозволяє висловлюватися з питань музики навіть портьє і прибиральницям. А деколи й зважає на їхню думку.
Між іншим, у такому випадку він твердо переконаний, що нічим не ризикує, оскільки ці прості люди зазвичай висловлюють об’єктивну оцінку. Так було й того дня, коли надійшла моя платівка. До загального «так» прилучила свій голос найзначніша особа в цьому замкненому світику – худенька, мила, сповнена доброти літня пані, очільниця клану синьйора Ванда Карр’яджі.
Почалися приготування до моєї першої поїздки в Мілан. Загалом, часу було малувато; отже: ще одна власноруч пошита сукня, кілька примірників нот, новий італійсько-польський словник із правилами граматики…
Настав день від’їзду. Остання прощальна усмішка з-за скляних дверей в Окенце [6]…
У міланському аеропорту ми приземлилися пізно ввечері. Там на мене вже чекали. Після обміну вітаннями П’єтро представив мені молодика на ім’я Рануччо Бастоні, який з тієї хвилини мав стати моїм особистим імпресаріо.
- Рануччо – журналіст, – мовив П’єтро. – Він супроводжуватиме тебе протягом цілого дня на всі зустрічі, відвозитиме й привозитиме назад і дбатиме про все, що стосується твого пабліситі в Італії.
Це звучало доволі втішно. Хоча мене трохи засмутив той факт, що журналіст не володіє жодною іноземною мовою. «Ну гаразд, принаймні буду не сама», – подумала я.
Ми поїхали до готелю. Проте я не встигла ні озирнутися, ні відпочити з дороги. Виявилося, що вже наступного дня матиму важливу зустріч із журналістами на славетній Terrazza Martini [7], і слід належно підготуватися до цієї зустрічі.
Почалися відвідини будинків моди (тих, які ще були відчинені о цій пізній годині). Я стривожено помітила, що мені підшукують сукню для коктейлю не нижчу, ніж до половини стегна. У Польщі найсміливіші дівчата вже давно носили сукні такої довжини, але я досі не наважувалася. Зовсім не тому, що мені не був до вподоби винахід Мері Квант [8]. Навпаки! Та чи могла я, котра переживала постійний стрес через іронію інших людей щодо мого зросту, дозволити собі туалет, який, подібно магнітові, притягав би погляди перехожих і тим би збільшував мої страждання?
«Ні, такою мазохісткою не стану нізащо, навіть заради мистецтва», – подумала я і несміливо запропонувала піти в моїй маленькій чорній сукні. Це сприйняли як жарт і притягли мені черговий жмуток туалетів. (Пізніше моя «маленька чорна» була повністю реабілітована.)
Для уникнення неясностей і недомовленостей, либонь, наведу мої «параметри». Зріст 184 см, а вся решта – у цілком задовільній пропорції. Тоді як італійки в загальній масі невисокі.
Якби все це відбувалося у Швеції, Англії, Америці або Нідерландах, то до 23.00 я б неодмінно вишукала щось підхоже, але була в Італії, тож мої муки зростали з кожною втраченою годиною. Зрештою, по опівночі, ледве тримаючись на ногах від утоми, я зважилася на невеликий шантаж.
- Або ось ця сукня, або піду у власній!
Мої супутники теж були втомлені й тому погодилися на сукню з джерсі коралової барви й французькі срібні туфлі. Французькі – адже маю 40-й розмір, а серед італійських такого просто немає, себто є, але насправді вони відповідають нашому 39-му. Поверх усього належало накинути пальтечко зі штучного хутра рожевуватого відтінку. Саме лише накинути, бо надіти його як слід я попросту не могла: воно було мені вузьке у плечах, а рукава виходили короткими. Волосся мені наказали розпустити, але, оскільки воно в мене природно в’ється, мусили довго «випрямляти» його в перукарні. Проте й без того я почувалася Офелією в сцені шаленства. Сідаючи наступного дня в автівку і відчуваючи якусь розгубленість, я пригнічено подумала: «Ну навіщо все це? Для кого?»
Малося на увазі, що для мене. Але я багато дала б тоді за те, аби піти на цю зустріч одягненою у власну сукню, а волосся заплести в косу, перекинувши її за спину: така зачіска, до речі, того сезону була дуже модна.
Ні, дівчина в рожевому, яка усміхнено позувала для світлин, роздаючи автографи, – то була не я.
Доволі скоро я почулася боксером на рингу, якому загрожує неминучий нокаут, а до кінця раунду ще неймовірно довго. Треба було безперервно відбивати удари супротивника, себто давати інтерв’ю кількома мовами представникам газет і журналів; не допускати виникнення напруженої атмосфери, коли починало йтися про політичні проблеми; жартом відповідати на дурні й провокативні запитання. Жарт – моя невідмовна зброя, яку я застосовувала часто, оскільки щирість, правдивість нерідко тлумачили хибно, що призводило до прямо протилежного результату. Приємним аспектом цієї зустрічі було знайомство з багатьма цікавими людьми: музикантами, композиторами, акторами. Там був присутній також представник нашого консульства в Мілані.
Упродовж усієї зустрічі з бездоганних репродукторів, розташованих так уміло, що їх зовсім не було видно, негучно звучали мелодії моїх пісень з польської платівки. Це було ніби знаменням, сенсу якого тоді я ще не розуміла. Мовляв, скінчився час, коли ти могла виспівувати. Нині спів перестав бути найважливішою справою, а невдовзі взагалі відійшов кудись на другий план. Тепер я мусила лише говорити, передусім говорити – усе заради того, аби вийти на сумнозвісний «ринок». А оскільки за характером я радше м’яка, то не оголосила страйку, мстячись за «рожевість», не наклала «вето», тупнувши ногою, а з розумінням сприйняла план середньовічної експлуатації людини людиною на цілий дальший період – аж до дня мого повернення додому. Мало того, у душі я ще й докоряла собі за старомодність і невміння йти в ногу з часом. Зумисне вживаю визначення «середньовічна експлуатація», адже правдивим зображенням фактів я б хотіла вгамувати захват (який часто переростає в заздрощі) не посвячених у деталі людей щодо становища польської співачки за кордоном.
Кожен артист, який виїжджає за кордон, стає власником незначної суми, що повинна забезпечити йому змогу: а) користуватися телефоном у випадку, якщо ніхто з організаторів не з’явиться в аеропорті; б) замовити собі прохолоджувальний напій з метою заспокоїти нервову систему, адже це саме та ситуація, в якій може підвести навіть сильно розвинене почуття гумору. На таксі кількох доларів забракне, адже летовище зазвичай розташоване далеко від центру, а поїздка громадським транспортом у чужій країні, та ще й з багажем, – це вже, гадаю, для жінки занадто.
Оскільки за готель і харчування платив синьйор Карр’яджі, а возив мене особистий охоронець – Рануччо, то, здавалося б, більше я не мала чого бажати. Але людина так дивно влаштована, що час від часу хоче вийти на вулицю і в кіоску за рогом купити собі газету. Можеш її взагалі не читати, але важливо бодай на хвилину відчути, що ти – сам собі господар. На жаль, я була позбавлена цього привілею.
А найпринизливішою стала хвилина, коли офіціант, принісши їжу, затримався у дверях, сподіваючись на чайові. Адже я не могла сказати: «Вибачте, не маю ані шеляга» – представляла фірму CDI, була іноземною зіркою, чиї світлини публіковано в пресі, а пісні звучать по радіо. Дедалі більше я переконувалася в тому, що зневажлива усмішка офіціанта – воістину одне з найтяжчих життєвих випробувань.
Але не кожен офіціант «обдаровував» мене саме такою усмішкою. У маленькому барі при готелі працював у числі інших невисокий крижастий сицилієць Джузеппе. Університету він, найімовірніше, не закінчував, зате вельми добре знався на людях і був чудовим психологом. Миттєво зрозумів моє становище, внаслідок чого я ніколи не відчувала незручності при ньому. Якось Джузеппе оповів мені коротку історію свого життя, типову для південця. «Одного разу, – казав він, – голод змусив мене ухвалити важке рішення. Я заявив матері, що вирушаю шукати роботу. Навіть не знав, куди піду. Прощаючись, плакав. Мав тринадцять років. Годі й пояснювати, що я ставав до будь-якої роботи, яка лишень траплялася. На добуті шеляги мусив існувати в чужому місті й, звісно, не забував допомагати матері. Тож після всього пережитого службу в армії, звідки недавно мобілізувався, згадую як чарівні канікули. Зовсім недавно зміг дістати місце бармена в готелі».
Як я вже сказала, біографія Джузеппе була типовою біографією південця. Саме молоді люди мусили головно покидати рідні краї, вирушаючи на заробітки, а позаяк єдине їхнє багатство – сильні руки, то, потрапивши до промислового міста, вони не знаходять завеликого вибору, де і ким працювати. На навчання їм завжди бракувало і часу, і коштів. Покоївки в моєму готелі також походили з різних південних регіонів.
Я мешкала в Італії пів року, з перервою на короткий відпочинок у Польщі, але навіть таке недовге перебування там дозволило мені зорієнтуватися в деяких внутрішніх проблемах цієї країни. Італійці з півночі ставляться до своїх південних краян якщо не зневажливо (не знаю, чи маю право вжити таке сильне слово на підставі моїх спостережень), то принаймні не дуже-то доброзичливо, часто-густо з певною іронією. Уважають себе, поза сумнівом, вищими за південців. Наприклад, конферансьє і коміки в розважальних програмах, бажаючи звеселити глядачів, переходять на неаполітанський діалект – цього буває досить, аби пересічний дотеп викликав загальний сміх. А ось інший приклад розмежування півночі й півдня. На широкославний фестиваль пісні в Неаполі не приїжджає ніхто з самоповажаних «зірок» півночі [9], а коли я, після неаполітанського фестивалю, схотіла в Мілані включити до свого репертуару кілька пісень неаполітанським діалектом, то у відповідь на мою пропозицію лише знизали плечима. Знаю, що подібна «географічна дискримінація» тою чи тою мірою існує в багатьох країнах.
Не наміряюся критикувати сучасні міжлюдські взаємини в Італії, тим більше – осуджувати їх. Просто не маю на це жодного права. Не так добре знаю історію Італії, аби вишукувати в минулому цієї країни причин, які пояснюють нинішню атмосферу, але одну заяву можу зробити без вагань і навіть заприсягтися, якщо хто-небудь цього зажадає: мої симпатії на боці земляків бармена Джузеппе. І навіть не тому, що такі почуття прокидаються в нас до тих, кого несправедливо, безпідставно третирують. Просто південці подобаються мені. Вони доброзичливо ставляться до людей незалежно від їхнього походження – з півночі або з півдня. Вони ще не заражені найстрашнішою хворобою нашого часу: нечулістю, байдужістю до долі живої людини або людини, яка помирає на їхніх очах. Усім їм притаманна глибока, щира любов до рідної землі. Хто бодай раз чув, як співає південець про своє рідне село, той повірить мені.
В італійцях взагалі сильно розвинені родинні почуття. Прив’язаність італійських синів до своїх матерів увійшла в прислів’я. Проте часто вона буває дещо показною, ніби демонструється в порядку самореклами: «Ось, мовляв, який я хороший син». А втім, кожен італієць завжди трішки актор, і боротися з цим – марна річ, але бармен Джузеппе начебто не мав перед ким грати, коли надсилав матері свої мізерні шеляги. Те саме стосується релігії. Італійці вірять палко і глибоко. Саме таким був Джузеппе.
У наступний приїзд я подарувала йому вирізьблені з дерева ляльки, які утворювали сценку. Наближалося Різдво, і такий сувенір видався мені доречним. Джузеппе вельми зрадів. Розташував ляльки на полиці у своєму барі й довго розглядав ручну роботу митця-гураля. Ляльки стояли там до самого мого від’їзду. Можливо, стоять і до сьогодні…
Через те, що я пересувалася по Мілану лише автівкою, та ще й у вічному поспіху, не дуже-то багато могла оповісти в Польщі своїм знайомим про саме місто і його архітектурні пам’ятки. Єдине, що я бачила часто і з різних боків, – це нижні фрагменти пишного мереживного собору. Невипадково пишу «нижні фрагменти» – адже з автівки можна побачити саме стільки, – але навіть ці фрагменти викликали мій захват.
Ще в літаку я раділа самій лише думці, що матиму змогу піти до славетної «Ла-Скали». На жаль, у плані моїх занять цього не було передбачено. Щоправда, кілька днів потому Рануччо підвіз мене до будівлі опери (між іншим, я була трохи розчарована її неімпозантною зовнішністю), та єдино для того, аби сфотографувати мене в товаристві вельми привабливих карабінерів. Не знаю, чим керуються італійці, обираючи форму мундирів. Можливо, тут відіграє роль їхня любов до театральності, адже ці чудові чоловіки у своїх пелеринах і золотих шоломах із султанами справляють враження статистів, які вишмигнули з репетиції, аби перехилити по скляночці вина у найближчому барі.
Усе-таки в мене вийшло побувати в «Ла-Скалі» на «Трубадурі» – мене запросили туди друзі, – але це вже сталося пізніше, під час мого наступного приїзду в Мілан. Я повинна бодай двома словами оповісти реакцію тутешньої публіки, коли її кумири виконують славетні арії. Оскільки театральний сезон допіру відкрився, того дня в театрі було чимало іноземців. Гуляючи в короткому антракті по фоє, я мимоволі згадала легенду про Вавилонське стовпотворіння: таким багатомовним був людський говір, який досягав моїх вух. Та це – лише у фоє, а в залі кардинальна перевага опинилася на боці італійців. Було чути лише їх. Кожна арія, яку виконував улюбленець, викликала не просто овації, що лунали деколи в найбільш непідхожий момент, геть заглушаючи соліста, але головне – голосні вигуки, захоплені похвали, супроводжувані бурхливою жестикуляцією. Наприклад: «Ти чудова! Ти непорівнянна! Інші обіч тебе – ніщо! Мій переможниця! Люблю тебе, обо-о-жнюю! Помираю від захвату!» В останньому ярусі несамовито оплескувала група чоловіків, найімовірніше – клакерів. Їхня поведінка виразно вказувала на це, хоча, гадаю, вистава й так відбувалася на дуже високому рівні.
…Наступного тижня мене очікувала важка праця манекенниці. Рануччо прибував по мене в готель – найчастіше з величезним запізненням – і відвозив до Будинку моди. Там починалася багатогодинна виснажлива робота. Можливо, що хтось із людей, не посвячених у деталі, прочитавши це, недовірливо посміхнеться, але професіонали напевне зрозуміють мене і в разі потреби потвердять справедливість моїх слів.
До суто фізичної втоми прилучалося нервове напруження. А все через ті нещасні додаткові сантиметри, якими обдарував мене Творець. Одначе я мусила нічого не виказувати. У кожному новому місці усміхнено вислуховувала здивовані зауваги щодо цього.
Сюди слід додати й зауваження фотографів. «Прошу вас зрозуміти, синьйоро, – якось переконував мене один із них, – ви не монарша особа, ви дівчина, яка неодмінно мусить подобатися». «Зовсім не прагну цього!» – подумала я, реагуючи на цей певною мірою справедливий докір. Справді, у мені немає ані краплини блакитної крові. Але мою душу, вже доволі сильно стривожену, дедалі більше охоплювали сумніви й протест. Людина ніколи не повинна чинити всупереч власним переконанням, усупереч характерові. Не повинна робити нічого, що сама пізніше згадуватиме з неприємним відчуттям. Обожнюю танці й дружні гулянки, люблю посміятися – навіть без приводу! – але тільки тоді, коли мені весело, та я не спроможна, хай навіть на короткий час, надіти на себе маску жінки, абсолютно чужої мені в усіх вимірах: жінки лише на показ, для реклами.
На щастя, це несподівано зрозуміли мої фотографи й навіть заявили, що мені «пасує» невелика домішка слов’янської меланхолії.
Тож я могла не дбати про усмішку, від якої нили лицеві м’язи й, що гірше, виникали зморшки! На жаль, залишилася ще така риса моїх милих господарів, як надмірне панібратство. При моїй появі хтось із них міг, наприклад, з акробатичною вправністю вилізти на стілець і поплескати мене по спині або – чого я геть не зносила – легко щипнути мене за щоку. Щоправда, останнє дозволяли собі лише батьки родин і в присутності своїх дружин, проте всіляка інша моя реакція, різкіша, ніж бажання відхилитися, здавалася їм дивною. Адже розумілося, що мені виявлено батьківську симпатію.
Тепер саме час представити вам ближче мого особистого вартового, мого денного янгола-охоронця, журналіста Рануччо.
Рануччо, молодик років двадцяти п’яти, на щастя, мав високий зріст і вкрай спокійну вдачу. Його незворушність інколи доводила мене до сліз (звичайно, я дозволяла собі поплакати лише наодинці з собою, в готелі) і до повного розпачу. Певне, з цієї причини в мені щодня посилювалося зловтішне відчуття, що Рануччо такий самий журналіст, як я – пігмейка.
Першим відром холодної води, вилитим на мою бідну голову, стала моя біографія, створена зусиллями Рануччо. Довідавшись із неї про власне походження і про долі близьких мені людей, я була настільки приголомшена, що втратила дар мовлення. Вийшовши з шоку, я, геть забувши, що Рануччо розуміє лише італійську, закричала рідною мовою: «Ти збожеволів! Кому потрібна ця маячня?» Проте Рануччо, очевидно, зрозумів мене, адже заходився пояснювати, що, мовляв, правдою нікого не здивувати, а суть передусім у тому, що люди жадають надзвичайного, і якщо вигадати якісь факти, то це дрібниці, бо, прочитавши, однаково ніхто нічого не запам’ятає. «Усі так роблять», – мовив він, додавши мені на втіху, що вигадують і гірші речі. Дотепер дивуюся, чому, наприклад, моя мати перетворилася на вірменку? Найімовірніше, колись Рануччо прочитав біографію Азнавура…
А втім, плід його буйної фантазії цілковито схвалив П’єтро, який висловив мені власні резони, що точно повторювали аргументи Рануччо. На додачу мені ж і дорікнув: «Я роблю все, аби привернути до тебе увагу, а ти незадоволена». Що я мала робити? Поїхати додому? Розірвати угоду? Мені б забракло навіть на дорогу до летовища, годі й казати про зворотний квиток… А неустойку за угодою я б мусила сплачувати до кінця життя. Тому – залишилася. А невдовзі пережила ще більше засмучення, яке цілковито затулило питання моєї біографії.
Термін мого першого перебування в Італії добігав кінця. Зустрічі на Terrazza Martini й прислужені рекламні світлини з будинків моди давали свої результати. Сливе щодня і доволі багато преса писала про мене. Тож нині, коли публіка дізналася про мене з моїх інтерв’ю, оглянула мене зусібіч у різноманітних туалетах (які взагалі вдалося натягнути на мене), можна було дозволити мені й заспівати. Тому що від певного часу почали виникати сумніви: «Ну гаразд, усе це добре, але вона співає насправді?»
Виявилося, що це був заздалегідь опрацьований план П’єтро, яким він страшенно пишався. А головним виконавцем плану був, звичайно, Рануччо. Якби не він…. Певні риси Рануччо переконували мене, що все-таки в ньому є щось від справжнього журналіста.
Пам’ятаю, як одного разу знадобилася серія світлин в аеропорту. Аби потрапити на його територію, належало все-таки бути Рануччо. Лише він міг утілити цей номер – знімати без дозволу. Зрештою мене сфотографували біля літака, на крилі, під крилом, у кабіні, за кабіною, коло пульта тощо. Бракувало лише фото – я в польоті. Іншою особливістю характеру Рануччо, яка мене щиро дивувала, було його ставлення до жінок. Він був переконаний, що кожна жінка, заледве поглянувши на нього, спалахує коханням. Звісно, до самого Рануччо.
Колись у нас демонстрували італійський фільм із Доменіко Модуньйо в ролі водія. «Як вона подивилася на мене!» – захоплено вигукує герой Модуньйо, звертаючись до свого товариша, теж водія. Мова йшла про дівчину, яка, переходячи дорогу, кинула випадковий погляд у його бік. Я думала, що це просто гумористичний момент у фільмі, який має небагато спільного з дійсністю. Тому спочатку сміючись сприймала такі вигуки Рануччо, як-от: «Ти помітила? Помітила, як вона поглянула на мене? Добре, що зараз я в автівці, інакше вона б не дала мені спокою…» «А цей Рануччо обдарований почуттям гумору», – здивовано подумала я, тим паче що подібності до Рудольфа Валентино [10], який викликав у жінках такі бурхливі почуття, Рануччо, либонь, не мав. При всьому цьому товариство Рануччо дуже урізноманітнювало моє перебування в Італії. Заради об’єктивності мушу визнати, що він докладав чималих зусиль, аби задовольнити свого шефа. Буквально зі шкури вилазив. Багато рис характеру Рануччо кардинально не відповідали моїм, але в тім немає його провини. Згадую про нього з симпатією.
Урешті настав день, коли мені дозволили виступити перед публікою, в чудовій залі Circolo della Stampa (Дім преси) в Мілані.
Оскільки з концертом усе вийшло доволі несподівано, то я не мала часу підготуватися до такого відповідального виступу. Йому передувала одна-єдина репетиція з піаністом – уранці; увечері мала відбутися друга репетиція з музичним ансамблем уже в самій залі.
Я ублагала Рануччо, аби він бодай раз не змушував чекати на нього і привіз мене до цього маленького палацу заздалегідь, і він це виконав. То була справді якнайліпша зала. Перед концертом я завжди перебуваю в напівзомлілому стані, а тут ще й почуття невпевненості, нервовість. Ніби крізь імлу я бачила золочені рами велетенських свічад – від підлоги до самої стелі, тремтіння вогнів, жирандолі, канделябри…
Час від часу до моїх вух долинала розказувана з побожним пієтетом історія цієї зали. Переді мною тут виступав, точніше, виголосив промову генерал де Ґолль, а до нього побував ще один француз – Бонапарт. Але він усього лише спав у цій залі. Промов не виголошував. Признаюся, що ці історичні факти чомусь не ошелешили мене (а мусили!). Моя фантазія трохи пожвавилася, змалювавши розкішне ложе під балдахіном, де спав маленький Великий Корсиканець. Але цим обмежилася. На жаль, усі спроби підігріти уяву припиняла безжальна дійсність. Стримуючи сльози, які могли ось-ось линути струмком, я думала лише про одне, а саме про те, що найголовнішого – репетиції з музикантами – здійснити вже не вийде.
Якими дріб’язковими здавалися мені тепер усі попередні прикрощі!
Підготовлено і випробувано освітлення, звук, телевізійні й кінокамери (частину концерту гадали відзняти на плівку), мікрофони. Мою персону зафіксовано великим планом та в інших ракурсах, лише для репетиції з музикою все не знаходилося часу.
А пісні були важкі, зі змінним ритмом, до того ж незнані італійським музикантам. Я співала з ними вперше в житті, тому про зіграність і яку-небудь імпровізацію не могло бути й мови.
Нарешті маестро програв по дві фрази з кожної пісні. Публіка вже заповнювала залу.
Після концерту, який пройшов понад очікування добре, я дізналася від П’єтро, що мій підхід до справи надто серйозний, що це музика розважальна, легка, тож і ставитися до неї треба відповідно. Хай йому вибачить котрийсь з італійських святих, а я не можу!
Тоді я ще не знала, що потраплю в стократно гіршу історію. Під час мого другого приїзду в Італію ми з П’єтро поїхали автівкою до Канн, на міжнародний ярмарок грамплатівок.
У Канни ми прибули з запізненням через виниклі неприємності з візами на італійсько-французькому кордоні. Гірська дорога звивалася такими зиґзаґами, що на протязі всього кількох кілометрів двічі перетинала італійську територію. А я мала дозвіл лише на одноразовий перетин кордону. Зрештою, по численних дискусіях і складанні протоколів, вартові порядку згодилися на мій в’їзд на територію Франції. (Зворотний шлях, для уникнення неприємностей, ми подолали літаком.) Отже, в Канни ми прибули з великим запізненням.
Жодної репетиції з оркестром, звичайно, я не встигла провести – добре, що взагалі зуміла виступити, та й то єдино завдяки вмінню блискавично перевдягнутися і зачесатися. Досі не можу зрозуміти, звідки взяла на це сили, годі й казати про те, що довелося також співати!
Семигодинна зимова мандрівка автівкою по звивистій гірській дорозі не сприяла доброму самопочуттю, тому П’єтро мусив часто зупинятися. Морська хвороба на пароплаві «Баторій» тепер мені видалася безневинною дрібницею. Я думала, що вже не вийду з автівки на власних ногах. Проте вийшла: перевдяглася і стала перед мікрофоном, буквально «з корабля на бал», без репетиції, не ознайомившись із новим аранжуванням пісні «Повернися до Сорренто», опрацьованого спеціально для цього концерту. Єдине, на що я розраховувала, – це допомога диригента.
І треба ж було такому статися, що після того, як ущухли вітальні оплески, диригент укупі з оркестром зник за пишною завісою, що відділяла їх од солістки! На адресу сценографа, якому впала в голову ця геніальна ідея, я виразила зовсім не найдобріші слова (вимовлені, звичайно, не вголос). Адже внаслідок цього мусила виконувати пісню, покладаючись лише на власну інтуїцію, щосили намагаючись одночасно втримати рівновагу на ватяних ногах, які підгиналися, а також усмішку, яку, наскільки мені було відомо, транслювали ледве не всі телевізійні компанії.
І знову виходило, що П’єтро мав рацію, але яка була її ціна?.. Це знала тільки я. Отакої: не лише ніхто нічого не помітив, навпаки – моя манера виконання всім дуже сподобалася і навіть… у мені виявили подібність до відомої кіноакторки, так званої «секс-бомби». Поміркувавши, я дійшла висновку, що заслужила на цей комплімент (це, безсумнівно, висловлювали саме як милий комплімент) завдяки моєму довгому світлому волоссю і високому зростові. Адже головного атрибута, який робить ту акторку секс-бомбою, на жаль, я була позбавлена. Щоправда, не можу нарікати: моя діафрагма добре розроблена, завдяки цьому маю чим дихати… і співати, але все-таки я противниця таких перебільшень.
Повернімося ще раз назад, у залу «де Ґолля і Бонапарта». У першому відділі концерту виступав негритянський ансамбль «The Folkstudio Singers» зі своїми оригінальними блюзами. Надзвичайно талановиті хлопці: вони не лише чудово співали та одночасно танцювали, але й кожен грав на різних інструментах.
Щодо танцю, здатності рухатися сценою, то я мала багато можливостей переконатися, що ми не спроможні дорівнятися в цьому нашим чорним братам. Такої пластичності й граційності рухів, геніального чуття ритму не можна навчитися. А якщо вийде навчитися – однаково це не буде те саме. З такими здібностями треба народитися, мати їх у крові. Я заприятелювала з ансамблем. Вони відправляли мені листівки зі своїх подорожей Італією, надсилали віншування до Сан-Ремо. Не забували про мене й тоді, коли я лежала в гіпсі. Одного разу приїхали з Рима до Болоньї – лише заради того, аби принести мені квіти й побажати здоров’я. Нині, коли пишу ці рядки, якраз відбувається Олімпіада в Мексиці. Мушу додати, що з задоволенням стежу за спортивними змаганнями й бачу, що не лише в танці, але й у багатьох спортивних дисциплінах ебенові юнаки й дівчата недосяжні.
Концерт вів один із найсимпатичніших конферансьє, яких мені взагалі випадало зустрічати в Італії, – синьйор Енцо Тортора [11]. Він говорив тепло, без перебільшень, без силкувань на роль королівського блазня, що, на жаль, було властиво декотрим конферансьє.
Після виступу, залишаючись на естраді перед мікрофоном, я мала відповідати на «стихійні запитання» публіки. На щастя, перед відкритою публіці можливістю дістати, причому з перших рук, таку важливу інформацію, як «ваш зріст?», потьмяніли всі інші проблеми, які стосуються міжнародного становища і навіть… пісні. Оскільки запевнення, що мій зріст «184 см без каблуків», не цілком переконали публіку, я швидко знайшла спосіб задовольнити її допитливість, дотримуючись гасла «наш клієнт – наш володар». Я запропонувала, що буде найліпше, якщо хтось із шанованих, знаних цій аудиторії синьйорів вийде на сцену, стане поруч і зміряється ростом зі мною. На мою радість, вийшов страшенно довготелесий чоловік, актор, біля котрого, ставши без каблуків, я сама собі здалася нижчою за середній зріст!
Таке героїчне «самопониження» я практикувала зовсім не вперше. По закінченні Міжнародного фестивалю в Остенде (Бельгія) 1965 року відбувалося вручення нагород – у чудовому приміщенні курзалу. Усіх учасників фестивалю запросили на сцену. Зо хвилину ми стояли серед багатобарвності ламп і спалахів-бліців. Потому на сцену піднявся бургомістр і прочитав дуже милу і сердечну промову, після чого вручив співакам нагороди за три перші місця: виконані з металу вітрильні кораблі на мармуровій підставці. Першу нагороду – «Золоте вітрило» – здобула тоді Моніка Лейрак, «Срібне» – грекиня Нандя Констандопулу, добре відома нам за Сопотом [12], а «Бронзове» дістала я. Віншуючи нагороджених з цієї нагоди, пан бургомістр звернувся до історії суворої й прекрасної Канади, потому – до чудових традицій Давньої Греції, згадав Орфея. Я була захоплена його поетичними порівняннями. Та коли дійшла черга до «Бронзового вітрила», бургомістра зненацька опанувало болісне почуття приниженості. Терпляче вислухавши його нарікання, я відповіла, цілком розуміючи: «Що ж можу зробити для Вас? Мабуть, лише це…» Тоді я миттєво скинула золоті туфлі з шестисантиметровими каблуками й стала поруч нього в самих панчохах. Ефект був точно такий самий, як і цього разу, в Італії. Публіка надзвичайно звеселилася і мала цілком задоволений вигляд. (Усі коментарі в обох цих випадках залишаю при собі.)
Зрештою комусь може спасти на гадку запитання: «Якщо там їй було так погано, тоді чому вона продовжувала це, в ім’я чого?»
Я мала мету, яка «виправдовувала засоби».
Моя родина складається з мами й бабусі. Батька я втратила у дворічному віці [13]. Тому все, чого зуміла досягнути в житті, мою освіту я здобула завдяки турботі, любові й важкій праці цих двох найближчих мені жінок.
Суджена нам доля не була надто милостивою. У ній відбилося все те, з чого складалося життя сотень тисяч людей у роки останньої війни, вкупі з голодом, вигнанням, інколи загибеллю цілих родин.
І ось тепер я хотіла, маючи можливості на те, бодай малою мірою пом’якшити, стерти спогади мами й бабусі про тяжке минуле, створивши ліпші умови життя. Я хотіла купити квартиру. Той, хто ніколи не мав свого кутка, розуміє, що означає для людини власне житло. Можна протягом усього дня бути на людях, але після роботи необхідно мати цілющу змогу від’єднатися, замкнутися в чотирьох стінах власної кімнати, влаштованої на твій смак. З віком потреба в цьому стає дедалі виразнішою, нагальнішою. Моя бабуся має вже вісімдесят чотири роки й ще ніколи не жила в комфорті. Помиляється той, хто подумає, що маю на увазі багатокімнатну віллу з садом, басейном, терасами, хоча я зовсім не проти «люксу». Навіть уважаю, що кожна людина на землі повинна володіти хоч одним власним деревом.
А я мріяла про звичайну трикімнатну квартиру з гарячою водою і необхідними вигóдами.
Сáме це моє полум’яне бажання давало мені сили не помічати «маленьких перешкод». Я мусила поспішати, аби якнайшвидше заробляти гроші. Людина, що має за плечима вісімдесят чотири роки важкого життя, давно перейшла на другу половину свого земного шляху. Дуже люблю свою бабусю, яка, власне, мене виховала і від якої я успадкувала характер. Моїй матері довелося присвятити себе роботі, котра не завжди відповідала її освіті.
У читача, звісно, може виникнути запитання: «Чому ж вона не купила квартири раніше, адже виступає на естраді вже шість років?»
Спробую пояснити. На жаль, муситиму зруйнувати міт про легкі заробітки співаків й астрономічні суми їхніх гонорарів. (Вибачте, що цим принесу вам розчарування.) Доходи естрадного співака, який ставиться до своєї роботи сумлінно і цілком відповідально, який цурається халтури й принципу «все добре, за що платять», не відрізняються од середніх доходів будь-якого поляка. А при цьому всіляке планування і раціональне ведення господарства абсолютно виключені, оскільки естрадний співак ніколи не знає, якою сумою може розпоряджатися цього місяця. Крім того, з професією артиста-«кочовика» пов’язано чимало витрат (візьмімо бодай мешкання в готелях, туалети, обов’язкові для фотореклами, дуже часто власним коштом замовлені аранжування пісень і т. ін. і т. п.).
Те, про що я написала, зовсім не є сльозливими скаргами на «важку долю бідного співака». Адже ніхто не змушував нас обирати саме цю професію, і більшість не схотіла б за жодні скарби на світі змінити її на іншу (навіть якщо в запасі є ще одна, «шанобливіша»). Звичайно, ми не крези, але робимо те, що приносить нам радість, – маємо змогу співати й, що важливіше, знаємо: спів – це наша мета, а не засіб її досягнення.
Згадую про це тут лише для того, аби пояснити, як вийшло, що я наважилася підписати угоду на три роки, хоча розлуку з рідною країною щоразу переживаю як стихійне лихо.
Кар’єрою співака на Заході керують закони бізнесу. За сприятливої кон’юнктури й краплини везіння навіть одна популярна пісня, записана на платівку, може принести відносно великий заробіток, адже в цьому випадку платівка розходиться величезними накладами, а виконавець нарівні з композитором і автором тексту одержує певний відсоток од суми, вирученої з продажу певної кількості платівок. Саме на це я розраховувала.
Ясна річ, легендарні (проте вони відповідають дійсності), запаморочливі доходи зарубіжних співаків – випадки лише нечисленних улюбленців долі – тих, хто став широко популярним. Наприклад, Том Джонс, який нині перебуває на вершині слави, одержує – як повідомляли в нашій пресі – десять тисяч доларів за один виступ. Це дуже багато, навіть якщо відняти податки, оплату цілої армії музикантів, аранжувальників, композиторів та ін. Урожайні роки зазвичай тривають недовго. На зміну вже обридлим, хоча й талановитим, з’являються нові обличчя – мов у калейдоскопі. Треба поспішати, заробляти зараз, сьогодні – накопичити на «чорний день», який настане, коли публіка взагалі втратить інтерес до тебе. Тому співаки роблять усе, аби якнайдовше протриматися у світлі юпітерів. Необхідно всіма доступними засобами, будь-якою ціною підігрівати допитливість глядача-слухача. З метою реклами всі засоби добрі. На жаль, не кожному вистачає сил витримувати таку боротьбу. Декотрі самі сходили зі сцени. Наприклад – Луїджі Тенко [14].
Під час моїх попередніх «великих» гастролей, наприклад, поїздки до Англії, США і Канади, я одержувала за свої виступи лише добові. Їх вистачало на житло, а часом (украй рідко, бо квитки дорогі) – на відвідини театру чи мюзиклу.
Фестиваль для співака – взагалі справа неоплачувана. Сам факт участі в ньому вже є достатньою винагородою. Тому я охоче брала участь у фестивалях і поїздках із групою артистів за кордон. Це завжди ставало цікавою, довго пам’ятною подією. Неважливо, що фінансовий бік залишав бажати ліпшого. Наприклад, співаків, які брали участь у Міжнародному фестивалі в Остенде, розмістили в маленьких готелях, де було заздалегідь оплачено сніданки й вечері. Зате обід подавали на загальний стіл у чудовому приміщенні курзалу.
На численних зустрічах коктейлі та всілякі інші алкогольні й безалкогольні напої подавано теж коштом організаторів фестивалю. Начебто передбачено все. Проте, коли надійшов день від’їзду, «зірка» мусила сама взяти свій багаж і тупати пішки (я не мала грошей на таксі) до призначеного місця.
Такий факт мусив викликати почуття незручності. Одначе я страшенно звеселилася, побачивши засмучено-зачудовану міну воротаря. Так, маючи трішки гумору й елементарне розуміння ієрархії цінностей, можемо розглядати подібні ситуації з філософського погляду і не бачити в них причин для засмучення. А втім, я була лише гостею в цьому чужому світі. Постійно пам’ятала, що за кілька днів або тижнів повернуся додому, до важливіших для мене проблем.
Не можу не згадати про випадок на найприємніших закордонних гастролях – про поїздку з групою тридцяти чоловік до США і Канади. Власне, мушу відразу зауважити, що маю на увазі не перебування на території США і Канади, а саму мандрівку на «Баторії». Скільки б разів не випадало мені потому зустрічати учасників цього турне, щоразу ми розчулено згадували дні, проведені на лайнері: наші обіди за спільним столом, подавані нам божественні десерти, гру в бінго і навіть дев’ятибальний шторм!
Я ділила каюту з Касею Бовері [15]. Я – долі, Кася – нагорі. Протягом шести днів у океані вирував шторм. Наша каюта містилася на верхній палубі, одначе хвилі шумливо хльостали по ілюмінаторах. Каютою літали різноманітні предмети: баночки з кремом, духи (раніше ретельно розставлені перед люстром), книжки, туфлі, стільці – усе, що не було приґвинчене до підлоги. На жаль, підтримувати порядок ми були не спроможні. Дисципліновано лежали на своїх ліжках, пильно стежачи, аби не впасти на підлогу. Варто було хоч трішки підняти голову, як уже належало треба було мчати у ванну.
О, багато десертів пропустили ми з Касею за ці шість днів! Але не на всіх океан діяв так фатально. Здається, навіть у тих випадках, коли більшість місць у салоні була порожньою, там регулярно і пунктуально з’являлися пан Владислав і пан Люціан. І зовсім не заради світського спілкування. Обидва вирізнялися незмінно чудовим апетитом.
У пишній залі Circolo della Stampa в Мілані я познайомилася з синьйором Енцо Буонассізі [16]. Це головний критик і рецензент усіх культурних подій міста, співробітник «Corriere dellа Sera». Надзвичайно симпатична, хороша і доброзичлива людина. По тому як нас офіційно представили одне одному, після чемного обміну думками про подорожі, готелі, клімат тощо я, помітивши в поведінці синьйора Буонассізі певне занепокоєння, зрозуміла, що найважливіше, найпринциповіше запитання ще попереду. Справді, за хвилину я почула вимовлене тихо і з надією в голосі: «Ви любите готувати?» Мій необережний сміх і легковажне признання: «Ні, не люблю» – відбилися на обличчі мого співрозмовника таким глибоким розчаруванням, що на наступне запитання, поставлене вже без тіні надії, задля формальності: «Але ви принаймні вмієте готувати?» – я збрехала миттєво і без затинки, передбачаючи, що у противному разі станеться катастрофа. Звичайно, я зміркувала: для перевірки мого кулінарного хисту однаково не буде ані часу, ані можливості. Та навіщо засмучувати ближніх без причини?
На виправдання свого жахливого faux pas [17] додам, що чоловік, який тупцює біля плити, не викликає в мені жодних піднесених почуттів. Не знаю, чи здатний був би сам Ґреґорі Пек, якби він узявся міркувати про зверхність грибного соусу над будь-яким іншим, захопити мене (природно, якби для цього існували потенційні можливості). В Італії я надибувала це дивне явище доволі часто. Навіть Рануччо обожнював готувати!
Скажімо, беручись за десерт, себто вже до того задовольнивши голод, кожен нормальний, самоповажаний чоловік негайно заходжується наводити лад у політиці; а кожен третій італієць (моя точна статистика) починає обговорювати смак поданих страв, додаючи власні імпровізації на задану (читайте – з’їдену) тему. Щонайліпше, розгортається дискусія на предмет жіночо-чоловічих взаємин.
Мушу визнати, що, як я переконалася пізніше, синьйор Буонассізі мав не лише великий нахил до кулінарної справи, але й достеменний талант у ній. Він є автором кількох кулінарних книжок, де дає власні, оригінальні рецепти, непорівнянним знавцем кухні всіх регіонів Італії й, звісно, великим гурманом. Він – член журі на кожному з’їзді гурманів. Не знаю, правда, яку точну назву вжити б у цьому випадку, але думаю, що спокійно можу підвищити ці кулінарні з’їзди до рангу фестивалю. Інколи окремий регіон Італії показує свої страви, інколи збираються майстри пательні з усієї країни. Тоді вже необхідні справжня захопленість і… добрий шлунок, аби виправдати вимоги, висовувані членам журі. Хоча синьйор Буонассізі ніколи не відмовлявся од суддівства, його сильветка не має нічого спільного з постаттю Фальстафа [18].
Крім того, синьйор Буонассізі – високоповажний письменник і поет. Перед моїм від’їздом він подарував мені свою працю під назвою «Понад п’ятдесят років італійської пісні» – чудове, багато ілюстроване видання у формі альбому, куди включено і світлини і записи співаків. Одного разу він запросив мене до редакції «Corriere dellа Sera» і, показавши всі відділи, познайомив зі співробітниками – від портьє до директора. Пізніше запросив до себе додому на обід, який приготував сам. Представив мене дружині Лії, доньці Ельвірі, нареченому доньки та… найголовнішому членові родини – песику.
Песик був маленький, з брунатною кучерявою шерстю, здається, пудель. (Прошу мені вибачити, якщо помилилася, та цілком упевнено можу назвати лише таксу.) Песик, як я помітила відразу, мав величезні привілеї – головно через свій рідкісний музикальний талант. Досить було сказати: «А теперечки заспівай щось гарне» – і пудельок негайно сідав на задні лапки, піднімав мордочку і починав неймовірно тужливо вити. Співав так самозабутньо, що урвати його було доволі важко; це виходило зробити лише за допомогою якогось смаколика. Йому не були чужі й професіональні заздрощі: почувши будь-яку музику, він миттєво налаштовувався вороже до джерела звуку – чи то платівки, чи то приймача. Очевидно, не зносив конкуренції у власній домівці. Мусили попередньо замикати його у віддаленій кімнаті.
З великим задоволенням також згадую ще одне запрошення від подружжя Буонассізі. Цього разу – до ресторану. Мені приготували сюрприз, тож я не знала заздалегідь, де опинюся. А опинилася в шинку, ніби перенесеному сюди зі старої картини: напівтемрява, довгі дерев’яні столи з лавками замість стільців, на дерев’яних палях, які підпирають стелю, висять череваті, обплетені соломою бутлі з вином, а зі стелі звисають цілі гірлянди часнику і цибулі. Нам подавали різноманітні страви, назви яких нічого не говорили мені, адже я чула їх уперше, але вони мали відмінний смак.
А втім, немає сенсу описувати ці страви – їх треба просто спробувати самому. Оскільки я не велика любителька делікатесів, мені вельми припала до вподоби ця простолюдна їжа, гостра, заправлена перцем, як і мова людей, котрі «сповідують» її. Цього вечора мій авторитет в очах синьйора Буонассізі сильно зріс. Усе мені видалося смачним, і задоволений синьйор Буонассізі підсував до мене все нові й нові страви: «Ну бодай спробуйте».
Так, з сердечною вдячністю згадую синьйора Буонассізі, його гостинність, щире співчуття, яке він виявив, бачачи моє самотнє блукання безбережним морем чужих звичаїв і мовних труднощів. Одна людина завжди спроможна зрозуміти іншу людину, попри географічні відмінності, неподібність звичаїв, релігії, мови… Треба лише схотіти, і цього буде досить.
Аж ось, на мою велику радість, термін мого перебування в Італії наблизився до кінця. Невдовзі я мала повернутися у Варшаву, а потому – до моїх близьких у Вроцлав [19].
Остання ніч у готелі… Речі я швиденько спакувала ще напередодні й тепер просто не могла спокійно всидіти на місці. Мій номер був чистий і зручний, з ванною, викладеною блакитними кахлями. Але сама вулиця мала доволі похмурий вигляд, отож вікно найчастіше я тримала зафіранкованим. Одного разу помітила, що в будинку навпроти (вуличка була дуже вузька) певний пан розважається, наводячи бінокль на чиєсь вікно. Не стверджую, що то було саме моє вікно, але єдина думка, що за мною можуть підглядати, була не найприємнішою. Існувала й ще одна причина.
За кілька днів по моєму приїзді в одному з будинків на протилежному боці померла літня пані. У таких випадках зовні на браму вивішують прапори певного кольору і розстилають доріжку, яка простягається навіть на вулицю. Того разу полотнища були темно-фіолетові, а розстелена доріжка – чорна. На мене це справило таке гнітюче враження, що я зсунула портьєри, аби таким способом відмежувати себе од вигляду жалобних полотнищ – сумних, як сама смерть.
Такі випадки трапилися чотири рази в одному й тому самому будинку. Тож мої вікна були завішені весь той час, доки я там мешкала. Пізніше жалобу зняли, але при одному лише погляді на ту браму мій настрій псувався.
Незабаром усе – і добре, і погане – мало відійти в царину спогадів. Межею, яка відділяла їх од реальності, було для мене летовище, а точніше – салон польського літака. З нього починалася для мене вся Польща – єдино значима дійсність, незалежно від того, приносила вона радощі або прикрощі. Дійсність, жадана в будь-якому її прояві.
Я прагнула додому, аби отримати заряд енергії, любові, що переповнювала листи близьких мені в Італію, і взагалі – аби відігрітися!
Звичайно, в Польщі на мене чекали й обов’язки. Колись я отримала запрошення від професора Тадеуша Охлевського взяти участь у концерті старовинної музики. Музичної освіти не маю, мій голос поставлений від природи, і в цьому немає жодної моєї заслуги. Спів не заподіює мені труднощів, перебуваю в однаковій формі вдень і вночі. Мені не треба попередньо «розспівуватися», проявляти особливу турботу про горло тощо.
А все-таки, думала я, цього не досить, аби співати арії Скарлатті – ті самі, до яких беруться співачки по багаторічних заняттях вокалом.
Мої побоювання трохи зменшилися по тому, як професор Охлевський пояснив, що твори Доменіко Скарлатті (які він пропонував мені) – камерні, що колись їх виконували в камерній атмосфері для невеликого кола слухачів та що їх можна співати без спеціальної підготовки. Він твердив, що саме в манері виконання, коли вокальна техніка не пригнічує природного звучання й інтерпретації п’єси, може полягати своя чарівність. У часи Марисі Собеської ці арії, найімовірніше, так і виконували.
Я не була цілковито переконана в тому, що маю право звернутися до арій Доменіко Скарлатті, але музика виявилася такою прекрасною, ансамбль «Con moto ma cantabile» [20] настільки милий і приязний, а професор такий чарівливий… І я ризикнула.
Професор похвалив мене – і після концерту в Малій залі Варшавської філармонії, і після трансляції на телебаченні з Вілянува.
Але час урвати міркування на цю тему, інакше хтось може запідозрити мене в надмірній самовпевненості. Просто дуже люблю співати й буваю незмірно щаслива, коли можу принести задоволення, а не розчарування. Признаюся: якщо в таку хвилину ніхто не бачить мене, то я здатна підплигнути з радощів. У цьому вся річ.
Мою участь у концерті старовинної музики публіка сприйняла доброзичливо. Кілька тижнів потому до мене дійшло віншування дуже здалека, з… Південної Африки. Виявилося, що польський інженер, який працював там, якраз перебував удома у відпустці та як великий любитель старовинної музики пішов на концерт. Моя платівка «Танцюючі Еврідіки», яку він придбав і яка таким шляхом опинилася на Чорному континенті, дістала там визнання, пісні, записані на цю платівку, здобули перше місце на п’яти радіостанціях, а в одній дитячій лікарні обрали пісню «Мелодія для маленького сина», аби спеціально програвати її для своїх пацієнтів.
Ця новина могла б тішити, якби одночасно не викликала смутку і збентеження. У країні, де не лише радіостанції, але навіть стежки в парку окремі – для білих та окремі – для чорних, чорна публіка спромоглася на власній студії віддати перше місце білій співачці.
Пізніше я отримала чудовий дарунок із Південної Африки: каблучку, браслет і намисто – гарнітур зі слонової кістки роботи митця-зулуса. Також одержала букет квітів, які ростуть лише в одному місці земної кулі, а саме в Південній Африці. То були різнокольорові протеї. Нині вони всохли й втратили барви, але зберегли форму келиха. Можуть стояти в такому вигляді багато років.
Термін другого від’їзду до Італії невблаганно насувався. Плановано, що цього разу моє перебування скінчиться участю у фестивалі в Сан-Ремо. Через цей фестиваль я втратила спокій. «Оскільки на репертуар однаково вплинути не можу, – поміркувала я, – то займуся бодай туалетами». Мені на допомогу прийшов директор PAGART’у. Він любить сміливі плани, любить маленькі та, наскільки можливо, великі новації. Завдяки його організаторським здібностям і знанню людської душі перша полька співала в «Олімпії» [21], а нині перша полька мала співати в Сан-Ремо. Звідкись довідавшись про мої клопоти, він запросив до себе додому мене і пані Грабовську, очільницю «Польської моди», вельми вміло скеровуючи несподівано розпалену дискусію. Нам енергійно асистувала дружина пана директора – Неллі.
Проте пані Грабовську не треба було переконувати. Вона з великою увагою поставилася до проблеми, вдале розв’язання якої не лише звільнило б мене від труднощів, але й послугувало б рекламою для «Польської моди». Адже, як відомо, передачі з фестивалю транслюються на багато країн.
Пані Грабовська відразу накидала проєкт мого костюму. Це мала бути оторочена брунатним хутром сукня, що лінією нагадувала шляхетський кунтуш із парчі брунатно-золотавих тонів. Зачіска – відповідно до стилю епохи.
Проєкт пані Грабовської дуже сподобався мені. Яке ж було моє розчарування, коли другого дня в «Польській моді» мене спостигла невдача! Щоправда, мені запропонували пошити цей наряд, і навіть вчасно, але… сума перевищувала мої можливості.
Перед від’їздом я накупила для своїх італійських знайомих купу різноманітних сувенірів у «Цепелії» [22]; за одне аранжування пісні та за її перезапис заплатила дві тисячі п’ятсот злотих; серія рекламних світлин, які давно вимагав від мене PAGART; і, врешті, двотижневе мешкання у варшавському готелі – такі, в дуже скороченому вигляді, причини, через які спорожнів мій гаманець.
Тож я захопила свої давні сукні й рушила в дорогу.
І знову почався період вельми активної діяльності. З тією різницею, що до «ганчіркових» справ (як я називала позування в будинках мод) нарешті прилучилися музичні проблеми. Приємною несподіванкою було, що можу обрати собі фестивальну пісню.
Либонь, варто пояснити, яким способом проводиться «відбірне змагання» фестивальних пісень. За багато місяців перед тим зацікавлені композитори й автори текстів, які вже мають готову пісню і виконавця (необов’язково того самого, хто співатиме її на фестивалі), починають полювання на вільну студію грамплатівок. Знайти вільну студію о цій порі неймовірно важко. Вишукавши студію (найчастіше на строго визначений термін), записують пісню на пробний диск. Звісно, не з повним блиском, а в супроводі всього кількох музикантів, аби лише журі могло дістати загальне уявлення про вартості пісні.
У встановлений термін, після якого вже не приймають жодної нової пісні, члени журі сідають у зручні крісла, зосереджуються і терпляче прослуховують принаймні близько ста пісень. А приймають близько тридцяти. Половина з них відпадає, і на фінал залишається п’ятнадцять. Це ті пісні, які боротимуться за перше місце – за золоту медаль. Котується тільки перше місце. Кожну пісню виконують італійський та іноземний співак. Дворазове виконання тієї самої пісні у двох різних аранжуваннях дозволяє журі оцінити її точніше.
Оскільки зараз, коли пишу це, триває Олімпіада в Мексиці, а я не пропускаю жодної трансляції, мимоволі крутиться на язику спортивна термінологія: «медаль», «відбірні змагання», «раунд», «ринг», «нокаут». Але ж насправді знайдеться чимало подібного, та й справедливість, зобов’язана перемогти, не завжди має доступ і на ринг, і на фестивальну сцену.
Що ж бо, недарма Феміді зав’язували її прекрасні очі. Напевне, для того, аби не засмучувати богині.
Як я вже сказала, сливе щодня відбувалися зустрічі з композиторами. Деколи композитор був відсутній, і тоді його заступав автор тексту. Творці пісень програвали їх мені й самі ж зазвичай співали, виразно допомагаючи собі рухами всього тіла (за винятком рук, яких не можна відірвати од клавіатури). Проте я вже звикла до того, що в Італії немає музикально необдарованих людей. У міру потреби тут будь-хто може заспівати не гірше за професіонала.
Доволі швидко я також запідозрила, що ці обговорення, яким так раділа, невдовзі перетворяться для мене на справжню муку. Не могло бути й мови про те, аби спокійно прослухати пісню й об’єктивно оцінити її в присутності сповненого ентузіазму, спітнілого від збудження автора, який нахвалював власний витвір. У кожному разі, мені бракувало духу заявити: «Ні, вибачте, мені не подобається». Єдиним аргументом, який я намагалася застосувати, був такий: «Пробачте, вам не здається, що ця пісня не лягає на мій голос, що не зможу заспівати її так, як би хотіли ви?» Але зазвичай це не призводило до бажаного результату. Зрештою, з важким серцем, почуваючись страшенною злочинницею, я прохала дати мені час «поміркувати».
На передфестивальних зустрічах я познайомилася з багатьма композиторами й авторами текстів. То все були імена, чудово знані в Польщі. Передусім: Доменіко Модуньйо, Фред Бонґусто, Піно Донаджо, Віто Паллавічіні, Серджо Ендріґо, Джованні Д’Анці – Нестор італійської легкої музики й виконавець в одній особі.
Я обрала врешті дві пісні.
Одну – з мелодією, що давала великі можливості голосу, з приємним текстом, звісно про кохання, який, одначе, мав легкий відтінок філософського роздуму.
Друга пісня, на яку я дуже розраховувала і яка мені вельми сподобалася, належала якраз маестро Д’Анці. Являла собою водночас музичну і поетичну імпровізацію на тему однієї з головних мелодій «Тригрошової опери» [23]. Пісня цікава, новаторська й одночасно досить проста, аби запам’ятатися слухачеві. Відрізнялася од сотень інших пісень, у яких більш або менш вдало, але все-таки завжди оповідається про «amore grande» [24] і різноманітні пов’язані з ним переживання…
Цю пісню, як і низку інших, я записала на пробний диск у присутності композитора та його численних друзів.
Це відбувалося на маленькій студії, яку зумів дістати Карр’яджі. Проте в крихітній кімнатці вмістилося чимало людей. Прийшли Буонассізі з дружиною, Д’Анці, Карр’яджі з якоюсь жінкою; музиканти, котрі до того записували тло, теж лишилися з цікавості.
Прослухавши запис, присутні не пошкодували похвал, а маестро Д’Анці навіть поцілував мене в чоло. Замовили вино і гаряче молоко, аби «окропити» майбутній успіх. Молоко було призначене мені.
Почуте пізніше повідомлення про те, що пісню маестро Д’Анці не прийнято, а його самого не допущено (!) до участі у фестивалі, стало громом у ясному небі. З причин, які, певне, назавжди лишаться таємницею для мене, цю прекрасну пісню було відкинуто.
Отже, я опинилася, як то кажуть, з розколеними ночвами – і це перед самим фестивалем! П’єтро вдався до гарячковитих пошуків, але найцікавіші пісні вже стали чиєюсь власністю. Раптом виявилося, що досі вільна пісня Фреда Бонґусто – я отримала її саме напередодні фестивалю.
Текст пісні Д’Анці я вже засвоїла, а слова нової пісні ще мала вивчити. Часу лишалося мало, дуже мало, тож я заучувала ледве не цілими днями, аби слова хоч трохи «вляглися»: адже кожний текст повинен бути зафіксований у пам’яті, аби у хвилини хвилювання, що виникає при виході на сцену, «не проковтнути язика».
Від найперших днів наді мною тяжіла проблема фестивальної сукні. Ще вдома я змирилася з тим, що виступатиму у власній сукні, зовсім не такій-то поганій, якої наразі ніхто не бачив. Але – вже за звичкою – П’єтро не погодився і привів мене в один будинок моди, де мені мали пошити два вечірні туалети.
Я вже говорила, що всілякий опір з мого боку або спроба про щось домовитися були марні. Очевидно, П’єтро попросту вважав неймовірним, аби модна сукня могла бути «made in Poland». Тому, навіть не оглянувши вмісту моєї шафи, взявся діяти на власний розсуд.
Потяглися довгі години примірянь у салоні синьйори С., що цілком би можна було витримати, якби синьйора С. не аранжувала їх сеансами фотозйомок із метою рекламування свого закладу. І почалася «стара пісня». Мій скептицизм наростав з кожним примірянням, доки не перейшов просто в розпач.
Мені запропонували дві сукні: коротку і довгу. Коротку, сріблясто-білу, гадали оторочити по долу лебединим пухом. Гаразд, Бог з нею, з тою оторочкою, але на останньому примірянні додалися ще й рукава з пуху, до ліктя завдовжки, через які моя сильветка набула схожості з фігурою борця-важковаговика. Відповідаючи на мої побоювання, мені дали добру пораду уважно стежити, котру телевізійну камеру буде скеровано на мене, і відповідно до цього повертатися у профіль. «Пух шалено ефектний», – виснувала нашу дискусію синьйора.
«Господи, – подумала я, – навіть якби не було сліпучого світла юпітерів, які геть позбавляють можливості оглядати залу, то й так я була б неспроможна під час виконання пісні думати про телевізійну камеру і видивлятися, в який бік повернуто її червоне вічко».
Неспроможна, навіть якби від цього залежало моє життя!
Але синьйора С., певне, ніколи не співала на сцені. П’єтро беззастережно затвердив пух, проте, вже заплативши за нього.
Довга сукня теж не викликала мого захвату. Її було пошито з коричнюватої тканини, що нагадувала парчу. Весь ліф був обшитий різноманітними намистинками, які контрастували з основним тоном матеріалу. Я почувалася в ньому кобилою на цирковій арені. Єдину втіху становило те, що телебачення в Італії досі чорно-біле і в моїй різнобарвній упряжі не буду видною в повній красі. Але в глядацькій залі… Утішала одна думка: головне-бо не те, як одягнений артист, а як він співає.
З другого боку, мені, як і глядачам, подобається, коли людина на сцені вдягнена зі смаком. З власного досвіду знаю, що елегантний, зручний наряд, який гармоніює з постаттю виконавця, – дуже важлива умова, аби він почувався на сцені добре. Наприклад, Сенді Шоу [25] виступає босою, мотивуючи це тим, що взуття її обмежує, хоча, як на мене, це вже трохи занадто.
Проблема сукні несподівано розв’язалася вдалим для мене шляхом. До Сан-Ремо приїхала мати П’єтро, синьйора Ванда Карр’яджі. Раз вона сама запитала мене: як почуваюся в концертних сукнях, чи подобаються вони мені? Я запросила її в готель і влаштувала невелику демонстрацію мод. Не говорячи ані слова, нічого не навіюючи заздалегідь, я наділа одну за одною обидві сукні від синьйори С., а потому – свою власну. На велику радість мені, синьйора Ванда схвалила саме мою сукню, а довідавшись про все, порадила виступати в ній, що я й зробила. П’єтро, почувши від матері, що замовлені сукні просто жахливі, беззаперечно погодився на заміну.
Отже, питання вибору пісні й сукні для фестивалю владнали. Залишалася ще реклама, яка ніколи не завадить.
Описи нарядів займають тут доволі багато місця, одначе вони продиктовані не моєю легковажністю. Безперечно, існують важливіші й значніші проблеми порівняно з тими, що хвилюють модниць усього світу, так само як для зацікавлених осіб форма листочка на стегновій пов’язці або довжина волоса котикового хутра можуть бути питаннями першорядної ваги. Їй-богу, не перебуваю в їхніх лавах! Описую все так докладно лише для того, аби точніше переказати атмосферу, в якій мені випало жити.
Пригадую позування для реклами в салоні моди «Берберріз». Власник цього розкішного салону, привітавшись, відразу повідомив мені, що в нього вдягається сам герцог Філіп [26]. Мушу визнати, що, достеменно, туалети, в яких мене фотографували, були в усіх вимірах найліпшої якості! Ціни, відповідно, високі, та власник не забуває й про найчисленнішого споживача, який у своїй масі не має фантастичних сум, – про молодь. Під час фестивалю показ молодіжної моди вирішили використати для реклами пісні. Природно, що водночас це була непогана реклама для власника салону. За склом вітрини – на тлі курток, сорочок із краєвидами, кепочок та інших предметів – вмонтували мою величезну кольорову світлину. Де-не-де повиставляли мої платівки – з числа записаних напередодні фестивалю. Само собою, з’явилася світлина, де мене було знято вкупі з власником салону «Берберріз». За його побажанням, мене мали знімати в сидячому положенні, адже його зріст не досягав метра шістдесяти.
Світлина вийшла якнайліпша, кольорова, ніби вийнята з альбому минулого сторіччя. Лише з тією різницею, що на фото тих часів чоловік зазвичай сидів, а жінка стояла поруч, поклавши руку йому на плече. А в нас вийшло навпаки – з огляду на згадану вище обставину.
Отже, я сиділа в червоному, наче маків цвіт, плащику воєнізованого крою, взута в чорні чоботи по коліна. Згідно з вимогами моди, чоботи мали бути вищими за коліна, але, на жаль, маю задовгі ноги для цього. Мою голову прикрашала чорна кепочка з козирком. Ліворуч від мене, поклавши руку на погон, який нагадував великий еполет, стояв строго випростаний, усміхнений від вуха до вуха володар – чоловік.
Ох, як в Італії шанують, обожнюють, буквально носять на руках особу чоловічого роду! На мій погляд, італійці надто глибоко пройнялися духом біблійних догматів, надто повірили в те, що жінка створена для чоловіка – за всіх умов, без будь-яких винятків.
Іншого разу Рануччо привіз мене на фотозйомки в цирк, розташований на далекій околиці Мілана. «Багата міжнародна програма за участю екзотичних звірів», – прочитала я на величезних афішах перед входом.
Незабаром я вже сиділа під банею гігантського цирку і – як це бувало доволі часто – очікувала. Спершу навіть не знала – кого і чого. Потому змогла витягти з Рануччо, що очікуємо фоторепортера на домовлену годину, яка давно минула. Тимчасом інші виконавці, учасники фестивалю в Сан-Ремо, вже знімалися для реклами.
Оскільки жодна ситуація в цих зйомках не мала повторюватися, мені пощастило переглянути різноманітну циркову програму, щоправда, цього разу призначену бути лише тлом для співаків і композиторів. Надзвичайне враження справив на мене велетенський індійський слон, який терпляче дозволяв цілому ансамблеві з гітарами вилазити собі на спину. А солістка воліла знятися внизу, обіч хобота: очевидно, їй бракувало фантазії, а можливо, і… сміливості. Я теж би, напевно, побоялася. Спершу мене це потішало, проте час минав, а мого фотографа все не було, тоді як у клітках лишалися вже тільки леви й тигри. Деколи вони давали знати про себе цілком недвозначно! Манливе знайомство з ними все-таки не відбулося. Фотограф попросту взагалі не явився.
Я дуже раділа цьому. Люблю тварин, тому вважаю, що цирк – один із найменш гідних винаходів істоти, яка хизується тим, що посідає найвище місце на дереві еволюції. Проте дресирування далі залишається улюбленим заняттям людини. Якщо під рукою немає тварини, істоти, найпридатнішої для цієї мети через з її беззахисність, люди пристрасно дресирують одне одного. І практикують це справіку.
Одного разу в розмові про близький фестиваль П’єтро зауважив, що було б непогано знятий коротенький фільм для реклами. Я відразу подумала про Зосю Александрович-Дибовську [27] – єдиного знайомого мені особисто справжнього кінорежисера. З Зосею я познайомилася в процесі зйомок короткометражного фільму, який вона ставила [28].
Познайомилася – це надто слабко сказано. Нас пов’язало і подружило суворе чоловіче життя на «Блискавці». З чистим сумлінням називаю «чоловічим» наше життя, адже з ранку і до вечора перебувала на палубі «Блискавки» у формі капітана військово-морського флоту. Я мала в цьому фільмі епізодичну роль капітана, якого бачить уві сні головний герой. Його грав Казік Брусікевич. Крім того, я співала пісню Марека Сарта «Слова».
Погодні умови абсолютно не сприяли нам, як найчастіше буває під час зйомок на Балтиці. Мені було відомо з газетних нотаток, з оповідей знайомих акторів, що тут випадає цілими днями очікувати сонячного промінчика, проблиску між хмарами. А нам, навпаки, потрібні були важкі, свинцеві хмари, які нависають над розбурханим морем і над… долею співучою жінки. Та вони були необхідні лише для першої половини пісні, бо в другій частині – сонце, радість, птахи, які повертаються у свої гнізда. Ми без труднощів відзняли мажорні епізоди: того року літо було просто дивовижне – відповідало всім канонам курортного життя.
А опісля потяглися дні довгого, безнадійного очікування. «Ну бодай би виник найхирлявіший циклончик», – зітхала Зося, позираючи на небеса.
Він з’явився – у передостанній день зйомок, і зовсім не «найхирлявіший». Ураганний вітер, женучи хмари по небу, проймав до кісток, ледве не зривав одягу, змушував спазматично чіплятися за борт. На додачу до цього вітер, очевидно, віяв прямо з країни білих ведмедів, тому з-під капюшонів морських комбінезонів видніли єдино кінчики носів Зосі та операторів. У цей час я в шифоновій сукенці мала вдавати, що мені зовсім не холодно, і старатися не стукати зубами. Тож не буде перебільшенням сказати, що наша дружба з Зосею загартувалася, мов сталь найвищої марки, у важких похідних випробуваннях. Щоправда, ми боролися не з ворогом, а головно зі стихією і… деякими дрібними проявами бюрократії.
Розмовляючи з П’єтро про фільм, я миттєво згадала «морську пригоду», мої «капітанські подвиги» й зрозуміла, яка чудова нагода може виникнути. «Побачу Зосю, – міркувала я, – побалакаю по-польському, дізнаюся, що нового у Варшаві та які оцінки приносять зі школи Зосині доньки. А може, Зося навіть привезе мені житнього хліба?»
В Італії немає мого улюбленого чорного хліба, і раптово я почала гостро відчувати його відсутність.
П’єтро пішов на те, аби запросити Зосю вкупі з оператором, і ось у моєму житті зненацька засяяв промінчик радісної надії на прийдешню зустріч.
Другого дня сприятлива доля подарувала мені ще одну приємну новину: до Сан-Ремо приїжджає директор PAGART’у пан Якубовський.
У призначений день перед готелем зупинилася автівка CDI. Портьє відніс туди валізу. Бармен Джузеппе і службовці з рецепції, усміхаючись, побажали мені успіху.
Мандрівка до Сан-Ремо вийшла не такою виснажливою, як минулого разу до Канн. Можливо, тому, що тепер не було причини поспішати, а головне, певно, тому, що автівку вів не П’єтро, а професіональний водій. Безсумнівно, П’єтро вміє водити автівку, та тільки з однією особливістю: він полюбляє різко і часто гальмувати. Пасажирові, який їде з П’єтро, завжди загрожує перспектива якщо не розплющити носа об шибку, то безперервно пригнічувати нудоту.
Тому цього разу дорога була спокійна, без вимушених зупинок. До Сан-Ремо ми прибули пізно ввечері. Це типове курортне містечко, об’єкт туризму. Тут більше готелів – і дуже, і не дуже розкішних, – ніж звичайних житлових будинків. Сила-силенна маленьких пансіонатів, кав’ярень, крамниць із сувенірами, пляж із різноманітними послугами, необхідними для туристів, – усе вказує на те, що постійним мешканцям Сан-Ремо тут віддано функцію статистів, а провідну роль відіграє турист, приїжджий, гість, клієнт.
Фестиваль пісні в Сан-Ремо відбувається в лютому. Невеличкий сад при готелі привітав нас соковитою зеленню дерев і кущів, готових зацвісти день у день. Бракувало лише солов’їв. Було дуже тепло. Яка це приємна несподіванка особисто для мене! Я раділа передусім тому, що вже встигла кілька разів неабияк змерзнути під лазурним небом Італії.
1962 року мене скерували на двомісячне стажування до Рима. Щоправда, я, ще студенткою, вже відвідала Італію за двотижневою туристичною путівкою, але тоді поїздка припала на кінець вересня, і небо справді було лазурним і спекотним. А як стипендіатка я приїхала на зимові місяці: на січень і лютий.
Стипендія була скромна, тож її вистачило нам лише… але, прошу вибачення. Знову мушу зробити відступ.
Перед від’їздом мені сказали, що я – щасливиця, оскільки полечу в Рим не сама. Ще повинна летіти пані Ганна Ґжесік із Любліна, яка здобула стипендію на чотири місяці. Пані Ганна – мистецтвознавиця, фахівчиня з реставрації творів мистецтва. Пізніше вона візьме участь у порятунку цінних картин у Флоренції [29], але тоді, звісно, ми ще не знали про це.
Справді, мені пощастило летіти з Ганною, адже якби я опинилася в Римі сама, то повернулася б до Варшави вже першим польським літаком.
За три години ми приземлилися в Римі. Було сонячно, доволі тепло, гомінко і… усе інакше. Ми обміняли свої п’ять доларів на ліри, а тоді, залишивши валізи в камері схову, поїхали в центр міста. Так, я знала прізвище працівника «Radio Italiana» (RAI), до якого мусила звернутись, але того дня його не було на місці. Попередні стипендіати дали нам кілька адрес, де б можна було пошукати житло. Я зберегла – від часів моєї студентської поїздки – план Рима, який вельми нам згодився. І ми попрямували блукати містом – де автобусом, де пішки, позаяк мали вельми обмежені запаси валюти. Вечоріло.
Нарешті ми знайшли ту наукову установу, куди мала звернутися Ганя. Але синьйора голови вченої ради вже не було на місці. Належало чекати, доки його повідомлять і доки він дістанеться сюди з віддаленого району, де мешкав.
Ми вийшли надвір, купили собі пів кіло мандаринів і, сівши на лавку, взялися їх поїдати. Це була маленька площа неподалік вулиці Кавура. Там росло кілька дерев і бавилися дітлахи – під наглядом дуже миловидної, стрункої негритянки. Було вже пізно, а їли ми лише один раз, удень, у літаку, та й то мало – через збудження.
Скільки б разів потому нам не випадало проходити повз це місце, ми завжди розчулено усміхалися, згадуючи назву, яку дали цій маленькій площі. З вечора того дня вона стала для нас «площею Мандаринів».
Урешті приїхав синьйор голова й особисто вкупі з нами взяв участь у пошуках житла. Зрештою ми оселилися в маленькій, доволі темній кімнаті на тій самій вулиці Кавура. Другого дня пішли по стипендію. Мені видали шістдесят тисяч лір, яких мало вистачити на два місяці. А Ганя одержала свої ліри лише чимало часу потому. «Що вдіяти, – сказали ми самі собі, – очевидно, бюрократія існує всюди – напевно навіть в африканському буші» [30]. Та ми не засмутилися. Дах над головою мали, гроші на помешкання – теж, синьйора Б’янка інколи дозволяла нам приготувати щось гаряче, пам’ятки й твори мистецтва в Римі на кожному розі… а продуктові посилки нам надсилали наші мами з Польщі, причому вельми регулярно – адже не самим мистецтвом живе людина.
«Життя прекрасне», – виснували ми, впоравшись із першими труднощами.
Але невдовзі наша радість потьмяніла. У римських будинках кам’яні плиткові підлоги й повна відсутність обігрівальних пристроїв. Стояла дощова, вогка погода. Хоча ртутний стовпчик ніколи не опускався нижче нуля, але в неопалюваній кімнаті холод проймав до кісток, ним віяло з кожного кутка… Була теж ванна, дуже гарна, але з кранів текла крижана вода. Кілька разів перехворівши лютим грипом, я почала лягати спати вдягненою, мов Амундсен під час мандрівки на Північний полюс; тільки, на жаль, ми не мали спальних мішків.
Єдиною покупкою, яку я могла собі дозволити, були шерстяні шкарпетки – надівала їх на ніч.
Не можу не згадати одного дуже кумедного епізоду (кумедним він бачиться, звісно, тепер, у ретроспективі). Приблизно через місяць, перенісши не одну застуду, втомившись від хронічного нежитю і хрипоти, нарешті ми дістали адресу, де теж здавали кімнату. Будинок, у якому ми мали мешкати, містився в дуже бідному районі. Це був старий, але теплий будинок, з гарячою водою. Наскільки пам’ятаю, в ньому діяла маленька пекарня – звідси й жадане тепло. Увечері ми склали свої валізи й переїхали до нашого нового помешкання.
Будинок справді був давній, з низькими стелями – заходячи всередину, я мусила пригинатися. Довгий, темний, звивистий коридор і сперте повітря трохи затьмарили нашу радість. Проминувши один із закапелків, я ледве не наткнулася на довгі, худющі ноги старого, який випростався на своєму «ложі» біля стіни. Наша кімнатка була в самому кінці коридора. Господиня, так само балакуча, як і синьйора Б’янка, метушачись, вихваляла свої апартаменти. «Ох тепло вам тут буде, як у гніздечку. Це найтепліший куток в усьому домі. До вчорашнього дня тут мешкала наша бабуся, спала ось на цьому ліжку. На жаль, учора вона заснула навіки. Тепер можемо здавати цю кімнатку, але хочемо, аби все тут лишалося на своїх місцях, як за її життя. Зараз поміняю білизну!» На цих словах, не перестаючи всміхатися, господиня вибігла з кімнати.
Ми опинилися самі серед бабусиних речей і святих образків, щільно розвішаних по стінах. Навіть її шльопанці ще стояли в кутку. На об’ємистому старому комоді цокав масивний будильник, причому так гучно і настирливо, що я не витримала, вхопила його і, висунувши шухляду комода, швидко пихнула туди, після чого полегшено зітхнула. Увесь цей час він страшенно діяв мені на нерви – я навіть не могла зосередитися на тому, що говорить господиня. Поглянула на Ганю. Вона сиділа згорблена, опустивши голову, безсило звісивши руки. У її очах стояли сльози. «Аню, – мовила вона з розпачем у голосі, – не витримаю тут. Ходімо назад, у наш холодильник».
Я з готовністю підхопила валізу, бо зі свого боку хотіла прохати її про те саме.
Синьйора Б’янка, великодушно прийнявши нас назад, обмежилася стислою тріумфальною промовою: наша поразка була надто очевидною.
За годину пролунав схвильований, тривожний телефонний дзвінок із пекарні. «Синьйори вкрали бабусин будильник! Він стояв на комоді, а тепер зник. Поверніть негайно!» Я насилу зуміла витлумачити, де він є. Важче було пояснити, як він там опинився, позаяк мені забракло запасу слів, а господині – очевидно, почуття гумору.
Синьйора Б’янка була енергійна людина. Доволі рано овдовіла і сама виховувала двох дітей: доньку і сина. Син, перукар за професією, надумав поїхати до Сполучених Штатів, пошукати ліпшої долі. Синьйора Б’янка спершу докладно розпитала Ганю, де та Америка, а з’ясувавши, що далеко, розіграла таку сцену розпачу, що нечисленні акторки, слухаючись заповітів самого Богуславського [31], могли б їй дорівнятися. Одначе доволі скоро вона змирилася з рішенням сина і з подвоєною енергією заходилася збирати посаг для доньки. Її весілля мало відбутися того літа. Улаштувавши доньку, синьйора Б’янка сама намірялася вдруге вийти заміж.
Синьйора Б’янка не мала жодної професії, проте успішно забезпечувала родину, продаючи квіти, а також пускаючи мешканців у дві з трьох кімнат своєї квартири. Була гордою власницею легкової автівки, якою їздила скуповуватися, а неділями – у віддалені парки, де гуляло багато закоханих пар і можна було вдало розпродати квіти. Її автівка мала приблизно такий самий вигляд, як і та, котрою їздив Жак Таті у фільмі «Канікули пана Юло» [32]. Якось сонячного недільного дня синьйора Б’янка запросила нас проїхатися з нею до одного чудового парку.
Я не могла скористатися запрошенням, бо була сильно застуджена. А Ганя поїхала. Звісно, не задарма. Потому вона оповідала мені, що їй було доручено зв’язувати фіалки в букетики, тоді як синьйора Б’янка, виявляючи дива дипломатії, розпродувала свій «товар». «Уявити не можеш, який вона психолог! – сміялася Ганя. – Їй відомі тисячі способів змусити своїх земляків купити квіти, і вона точно знає, коли вжити той або той прийом». Найліпшим доказом цього були порожні кошики.
До речі, хочу пояснити, в чому полягало моє стажування. Стипендію на два місяці я отримала на пропозицію нашого Міністерства культури й мистецтв. А про те, що італійський уряд затвердив мою кандидатуру, дізналася від працівників міністерства, які на всіх етапах моєї «кар’єри» обдаровували мене увагою і симпатією. Це було особливо цінне в ту пору, коли я лише починала співати й моя персона викликала суперечливі думки.
Раніше я чула про те, що в Італії стажувалися наші оперні артисти, але що естрадні співаки – ніколи.
Я була перша. Ця обставина позначилася ще під час візиту на «Radio Italiana». Карло Бальді [33], до якого я мала звернутися, прийняв стипендіатку з Польщі дуже люб’язно, почастував філіжанкою капучино і врешті змовк, виразно заклопотаний тим, як діяти далі. По довгих роздумах вирішив перекласти цей тягар зі своїх плечей на плечі колег. Я відвідала ще кілька чудово обладнаних кабінетів, викликаючи сум’яття на обличчях моїх співрозмовників. Вони попросту не знали, що зі мною робити.
Стипендії вистачило лише на те, аби платити за житло і вельми скромно харчуватися (ясна річ, не без допомоги з дому). Звісно, про приватні заняття співом не могло бути й мови. Зрештою постановили: оскільки я приїхала і не маю коштів для навчання, то потрібно дати мені змогу подивитися різні корисні речі. Таким способом я здобула право відвідувати радіовистави (між іншим, мені показали всю студію). Одного разу мене привезли на найбільшу фабрику грамплатівок під Римом, познайомили з італійськими співаками й співачками та навіть дозволили асистувати на запису. Удосконалення мого вокалу було зведено до огляду вельми сучасної архітектури всього комплексу будівель фірми й глибшого ознайомлення з чудовою апаратурою для грамзапису. На тому, власне, все закінчилося, адже розпочався страйк працівників радіо і телебачення, який цілковито паралізував усе мистецьке життя. Тож я в прямому сенсі опинилася без діла!
Скільки часу триватиме страйк, було невідомо, тому я почала супроводжувати Ганю, яка займалася цікавою роботою. Відвідала реставраційну майстерню, де вкупі з нею слухала лекції на дуже важливі, але для мене, дилетантки, дещо загадкові теми. Спостерігала марудні роботи з реставрації фресок у церкві. Зачудовано дивилася, як Ганя, не вагаючись ані секунди, надзвичай вправно вилазила по приставній драбинці, яка не викликала ні краплі довіри, під саму стелю, аби розгледіти в деталях якийсь фрагмент нововідкритої фрески. Гадаю, на візитівці Гані належало написати: реставраторка-каскадерка (мабуть, ліпше у зворотному порядку!).
Я ходила з нею на екскурсії до музеїв і соборів, навіть потвердивши відому приказку, що «не можна побувати в Римі й не побачити Папи». З нагоди свята Великодня Папа прочитав публічну проповідь, для чого було побудовано спеціальні трибуни біля мурів Колізею.
На цю урочистість зібралася величезна, багатотисячна юрма. Увесь Колізей був освітлений зсередини. Прекрасне, хоча трохи моторошне видовище! Здавалося, що колони палають, а кам’яний амфітеатр ожив під помаранчевим світлом прожекторів. Юрма гуділа, бракувало єдино диких левів на арені. Звичайно, переді мною були не римляни доби Нерона, але все-таки… справжні римляни, подібні до своїх пращурів і темпераментом і любов’ю до видовищ. Саме до масштабних видовищ! Римляни довкола мене розглядали виступ Папи передусім як визначну, важливу видовищну подію.
Тож я повернулася з Рима до Варшави, збагатившись враженнями, але не вдосконалившись по вокальній лінії.
Не шкодую про це. Я б нічого не хотіла змінювати у своїй манері виконання. Волію лишитися естрадною співачкою. Опрацювала власну методу роботи над піснею, над її інтерпретацією. Роблю цю справу сама, хоча охоче вислуховую всі зауваги (відмінності в думках, дискусії, як відомо, необхідні, аби рухатися вперед), але приймаю ті з них, котрі засадничо відповідають моєму характерові.
Я неодноразово переконувалася, що найбільш обґрунтована, найцікавіша новація, сприйнята всупереч внутрішньому переконанню, дає зворотний результат.
Велику користь принесли мені виступи «на периферії», які відбувалися в різних, деколи контрастних умовах: то в люті морози, то задушливого літнього вечора, перед різною публікою, яка неоднаково реагувала, але завжди була однаково сердечною. Написане тут зовсім не засвідчує мого самовдоволення. Хочу лише сказати, що співак повинен передусім сам знати, яку дорогу обрати, а тоді послідовно здійснювати свій план. Це геть не так легко, як може видатися. За кожною, зовні дуже простою піснею приховані довгі години старань, роздумів, пошуків.
Моє перебування в Мілані також припало на період холодів і туманів – на листопад і грудень. У Мілані холодніше, ніж у розташованому південніше Римі. Тут навіть часто випадає сніг, який, проте, доволі швидко тане. У готелі було холодно, я навіть мусила попрохати ще одну ковдру. Ось чому зелень, сонце, двадцять градусів тепла так зачарували мене в Сан-Ремо. Але позаяк усе-таки стояла зима – принаймні, за календарем, – то вуличками містечка гуляли дами з так званого великого світу, вбрані в так само пишні, як і коштовні хутра: щось на подобу нескінченної демонстрації хутр. І все це – під теплим промінням сонця, на тлі зеленіючих кущів, дерев, листя котрих навіть не збиралося змінювати своєї соковитої зеленої барви на яку-небудь іншу!
Від наступного дня почалися репетиції з оркестром у залі, знайомій мені за телевізійними передачами. Як звичайно, вже зранку я відчула хвилювання – цього разу, либонь, не без приводу. Вдома, у Польщі, дуже любила репетиції: адже і відповідальність ще не та, і публіки немає в залі, є змога все повторити, усе виправити. Особливо приємними були репетиції в «Лісовій опері» в Сопоті [34]. Уже з самого рання від «Гранд-готелю» до «Лісової опери» й назад регулярно курсував маленький автобус, призначений для учасників фестивалю. Отже, приїжджаю до «Лісової опери». Величезна глядацька зала порожня, лише біліють ряди сидінь. Крізь полотняний дах тут і там пробиваються неяскраві сонячні промінці. Цей чудовий полотняний дах, розмальований широкими смугами в пастельних тонах, надійно оберігав не лише від дощу, але й від сонця, якого, на жаль, не бувало забагато. Принаймні якось не пригадую, аби у дні Сопотських фестивалів стояла спека [35].
Та дозволю собі ще кілька слів про дах. Отож цей дах завжди нагадував мені вітрило, наповнене вітром, особливо коли я стояла на подіумі біля мікрофона і бачила перед собою лише смугастий тент, а позаду нього – небо.
Мені дуже подобалися репетиції в Сопоті… За диригентським пультом – найліпший друг і опора всіх виконавців – пан Стефан Рахонь; його оркестр – віддані, приязні музиканти, завжди готові допомогти. Унизу, біля сцени, – заклопотані, турботливі трударі телевізійної групи, кілька фоторепортерів, режисери, які очікують своєї черги, учасники фестивалю. І жодної недоброзичливої людини, чия присутність могла б негативно вплинути на мій настрій!
На жаль, у житті зазвичай усе відбувається без репетицій. Навіть у спогадах мені важко розстатися з батьківщиною, але – «справа є справа».
Отже, повертаюся до Сан-Ремо. Хоча – ні. Наразі ні…
Скористаюся тим, що принаймні у спогадах маю право вільно пересувати бар’єри часу. Трохи затримаюся на батьківщині й опишу, коли вже випала нагода, свій шлях до пісні.
Ще перед закінченням школи я часто замислювалася, яку професію обрати. Мене завше приваблювали живопис, скульптура, металопластика, художня кераміка. Тому, закінчивши школу, я подала документи на факультет живопису при Вроцлавській вищій школі пластичних мистецтв.
Але, серйозно поміркувавши, ми з мамою вирішили, що слід обрати «конкретніший» фах, який у майбутньому забезпечив би надійний шматок хліба, тим більше що я не мала родичів, на котрих могла б розраховувати в якій-небудь непередбаченій життєвій ситуації. Саме усвідомлення того, що маєш родину, яка в разі чого допоможе тобі, діє заспокійливо, хоча, звісно, розраховувати треба передусім на себе. Це було надто добре відомо моїй мамі, яка з ранньої юності мусила все вирішувати самостійно і спиратися лише на власні сили.
«Розумієш, – міркувала мама, – аби існувати на заробіток художника, треба стати знаним майстром, чиї роботи швидко розкуповують. А така пора настане нескоро і навіть… можливо, не настане ніколи, хоча, на мою думку, ти малюєш дуже добре».
Я взяла документи назад. Склала іспити на геологічний факультет [36]. Навчання там триває шість років; фах цікавий і «конкретний», у програмі – широкий спектр знань у різних царинах наук: від філософії, логіки, іноземних мов через курс вищої математики, фізику, хімію, біологію та соціально-економічні питання до суто спеціальних предметів.
Окрім того, студент-геолог повинен уміти препарувати жаб (спершу скажу про те, що було для мене найважчим) і не лише робити логічні висновки з наукових міркувань, але й тлумачити їх на засадах логіки. Він повинен знати не лише те, що Ксантіппа була дружиною Сократа, але інколи зацитувати деякі його думки. Повинен не лише нарисувати криволінійний інтеграл, але і в разі потреби застосувати його на практиці.
Не завадить і знати іноземні мови – вони корисні при вивченні розлогої спеціальної літератури. Вельми згодиться вміння зарисувати профільний розріз скелястого схилу. А хіба погано – навчитися пісень, які співають біля вогнища? За кухлем гарячого чаю вони звучать, як ніде на світі (навіть порівняно з його найліпшими концертними залами). Мабуть, зайве додавати, що майбутньому геологові ліпше мати життєрадісний, спокійний характер.
А втім, здорове фізичне навантаження – скажімо, двадцятикілометровий марш із перервою на напружені розумові зусилля при визначенні окремих порід або пошуках скам’янілостей, – може навіть найпохмурішого меланхоліка привести у стан абсолютної душевної рівноваги. А якщо в скелі буде виявлено контур шуканої скам’янілості чи навіть її фрагмент – відчуття безмежної радості людині забезпечене.
Геологія – як відомо – це наука про землю. Але мова йде зовсім не лише про будову землі, але й про погляд у її глибину. Аби зрозуміти процеси, які відбуваються там, у серці вулканів, на дні моря і ще глибше, треба орієнтуватися в тому, що відбувається на поверхні землі, в усьому, що стосується людини, яка є частинкою природи – землі, частинкою, яка справляє чималий вплив на формування її постаті. Тому ніщо людське не чуже геологові. Знання, здобуті протягом академічного року на лекціях, семінарах, у лабораторіях, закріплюють літньою практикою, виїздами «в поле».
Літня практика залишила в мені найприємніші спогади, попри те, що рюкзак із пробами часто-густо був доволі важким. Я забула додати, що геолог повинен бути сильним. Необов’язково культуристом, але міцні м’язи мати непогано, а імунітет від морозу, дощу і пронизливого вітру під час багатокілометрових переходів з повним спорядженням – просто обов’язково.
Здобутий таким способом фізичний гарт, безсумнівно, згодився мені, коли ми здійснювали концерні поїздки містечками й селами Ряшівського воєводства, особливо – зимової пори.
Після третього курсу ми мали обов’язкову практику у вугільних копальнях. Укупі з двома іншими дівчатами я отримала направлення на шахту «Анна» у Верхній Сілезії. На нашому курсі дівчат було більше, ніж юнаків, попри те, що геологія – радше чоловічий фах. (Тепер мушу це визнати!)
Керівництво шахти, прийнявши нас дуже тепло, забезпечило житлом у готелі, харчуванням і… час від часу практикою в забої.
Перший «візит» туди став для нас важким випробуванням. Молодий гірник, який супроводжував нас… хвилинку, тут, подібно, треба знайти інше слово, адже ми не йшли – повзли на животі, незграбно допомагаючи собі ліктями й колінами, які розпухли надвечір. Мені було куди важче, ніж маленькій, мініатюрній Богусі або Янечці, яка небагато відрізнялася од неї. Ох же ж ми натерпілися тоді!..
Зате наступними днями відлежувалися у своєму номері з абсолютно чистим сумлінням, чекаючи, доки заживуть наші руки й ноги. Відчували щось на подобу задоволення, навіть, либонь, гордості від усвідомлення добре, самовіддано виконаного обов’язку. Усе скінчилося добре. Після цієї практики моя повага до шахтарського племені багаторазово зросла. Захоплювали їхня мужність, витримка, почуття товариства, властиві представникам цієї однієї з найважчих для людини професій.
Часто мені ставлять запитання: «Чи не шкодуєте ви, що не стали геологом? Адже ви ані дня не працювали за своїм фахом. Хіба це не є час, марно витрачений на навчання?»
Аж ніяк. Часу не було змарновано. Навпаки, дуже тішуся, що мені було дано бодай на коротку мить зазирнути у вкрай цікаву книгу, якою є наука про нашу землю. Це дозволило мені дізнатися про багато проблем, які стосуються життя на планеті, – у нашу і минулі епохи. Інші науки й заняття, необхідніші мені тепер, наприклад музика чи живопис, не розширили б мого кругозору настільки, не зміцнили б мого світогляду такою мірою, як це зробила геологія.
Незадовго до закінчення університету, на черговому вечорі поезії й музики, в якому я брала участь, до мене звернувся колега Литвинець [37], режисер і актор в одній особі, з пропозицією співпрацювати в його «Каламбурі». Я дуже зраділа, адже це означало ввійти до колективу, який існує, удосконалюється і який має цікаві й престижні плани. Замість очікування випадкової нагоди заспівати, будуть регулярні репетиції з усім ансамблем, і стану хай найменшою, але все-таки корисною частинкою добре злагодженого, діяльного колективу.
Я почала відвідувати репетиції. Саме наближалася Ювеналія [38], і «Каламбур» мав показати свою програму в Кракові, тому репетирували інтенсивно і подовгу. На репетиції, звісно, збиралися пізно ввечері, по закінченні занять у різних вишах Вроцлава. Я мала співати дві пісні власного авторства. Одначе невдовзі зрозуміла, що неспроможна поєднати навчання з моїми новими артистичними завданнями передусім тому, що мала силу-силенну роботи на останньому курсі. А тут на світанку, після безсонної ночі, замість попрямувати в університетську бібліотеку, я ледве не навпомацки (засинала вже у трамваї) діставалася ліжка, звідки мене не можна було витягти жодною силою. Слід додати, що зі сном проблем не маю. Люблю поспати.
Отже, моя радість поступово тьмяніла. А здоровий глузд, який вельми заважає людям сцени (так мені здається), дедалі наполегливіше змальовував картину близького майбутнього, коли мої товариші святкуватимуть отримання дипломів, а мене в їх числі напевно не буде. Одначе на свята до Кракова я вирішила поїхати, аби не підвести ансамблю.
Усе йшло дуже весело і приємно аж до мого номера. Це був мій перший публічний виступ у справжньому театрі. І ось, ледве я вийшла на сцену, як навкруги почали коїтися дивні речі. Атмосфері моїх балад цілком би пасувала напівтемрява, але ж навіщо повна пітьма? У перші хвильки я ще розрізняла якісь обличчя, але потім опинилася в чорному, глухому проваллі.
Забула текст пісні та взагалі забула, заради чого прийшла сюди. Хтось із-за лаштунків підказував мені початкові рядки.
Не пам’ятаю вже, скільки разів я збивалася, не пам’ятаю реакції публіки, не пам’ятаю, як подолала десяток кроків назад, за лаштунки. Пам’ятаю, що була ображена на цілий світ, але передусім докоряла собі за те, що не виправдала очікувань, що не змогла подарувати глядачу виношеного… що програла.
Не пішла вкупі з усіма веселитися по концерті. Повернулася до нашого туристичного готелю, вилізла на своє верхнє ліжко і заснула у пригніченому стані духу.
Брак часу… і перемога здорового глузду над «душею артистки» стали основною причиною мого виходу з «Каламбуру».
Але була така собі додаткова мініпричина, що стала помітною лише в перспективі часу. Адже ми, жінки, вкрай рідко зважуємося на що-небудь виключно заради самої справи. Найчастіше за зовнішнім фасадом наших учинків прихований чоловік. Через кохання до нього здійснюємо дива вправності, дипломатії, сміливості (!) й самовідданості. Навчаємося керувати реактивним літаком, якщо він бажає пустувати в піднебессі й зблизька розглядати хмари; заради нього успішно прикидаємося найдурнішою істотою на світі – домашньою гускою, незважаючи на те, що самі захоплені кібернетикою.
Я не мала такого стимулу (можливо, звідси й перемога здорового глузду?), хоча здатна на «піднесені пориви душі»… Колись я записалася до університетського клубу спелеологів. Відвідувала зібрання, з величезною цікавістю слухала доповіді й навіть узяла участь у підземній екскурсії (хоча, приміром, натираючи підлогу під ліжком, почуваюся ніби в могилі – задихаюся).
А все через те, що керівником секції спелеологів був Пьотр. Одного теплого травневого дня, під час екскурсії, я пережила хвилини блаженства.
Аби дозволити новачкам спуститися долу, в печеру, належало спершу потренувати їх на поверхні, навчити вилазити на скелі та з’їжджати звідти – на власному пристрої, що для цього створила природа (щоправда, обв’язавшись канатом, який вельми боляче врізався в цей самий «пристрій»!).
Ох, як вправно в нас усе виходило!
Стояла чудова сонячна погода – з якої рації було замислюватися про синці, подряпини, подерті брюки?.. Усі були задоволені, веселі; жарти й шпигачки перелітали по колу, мов відбиті в подачі кульки пінг-понгу.
Звечоріло. Тепер ми мали випробувати свої знання на практиці, спустившись у доволі глибоку печеру. Розпалили вогнище, аби ті, хто підніметься нагору, зразу могли відігрітися й обсохнути. Я не пішла з першою групою, а, зазирнувши в темний, вологий, низький лаз, вирішила, наскільки вийде, відтягувати неприємну мить. Сподівалася в душі – чому, власне? – що не муситиму повзти по грязюці й, подібно хробакові, зникнути в тій страшній чорній дірці. До того ж тут, нагорі, було дуже славно. Весело потріскував вогонь, заливаючи всіх помаранчевим теплом, а Пьотрусь, який виконав своє важке завдання – підстраховував найсміливіших – і тепер підійшов до нас відпочити, випростався біля ватри, поклавши свою руду голову мені на коліна. Якби Пьотрусь не зробив цього, я б напевне щось вигадала на виправдання свого дезертирства. Але якщо мене вирізнили… Невдовзі я повзла, звиваючись гусінню, в глибину гроту. Цяточка неба зникла з поля зору. Єдиною втіхою був факт, що там, нагорі, Пьотрусь тримає мотузок, яким я була обв’язана. І поповзла, цілком переконана, що ніколи-ніколи не зможу повернутися назад. Але ще гірше було усвідомлювати, що Пьотрусь однаково ні про що не здогадується.
Наближалися канікули. На літні місяці більшість студентів шукала собі яку-небудь роботу, аби підлатати дірки у власному бюджеті. Мої товариші вирішили поїхати в сільську місцевість – на «градобій», як називали роботи зі з’ясування шкоди, заподіяної стихійними лихами.
Я теж, певне, попрямувала б на «градобій» (хоча мене відштовхувало всіляке заняття, пов’язане з математичними діями), якби не Янечка.
Так, саме Янечка, моя однокурсниця, яка мешкала в сусідньому будинку, від самого початку нашого знайомства (себто з сьомого класу [39]) вважала, що моє справжнє покликання – співати. Не заперечую, я завжди співала охоче, коли б і хто б не забажав цього: і на шкільних, пізніше на студентських, урочистостях, і вдома для гостей. Уперше я виконала пісеньку ще малолітньою, на дитячому новорічному святі, під велетенською ялинкою. Тоді моя мама була вчителькою початкової школи, і до кола її обов’язків входила, зокрема, організація дитячих свят, вистав і т. ін. Але я ніколи не думала, що спів стане моєю професією. Співала виключно для власного задоволення; мені й на гадку не спадало, що до співу можна ставитися якось інакше.
Тимчасом Янечка, зовсім не належачи до числа сміливих, так званих пробивних людей, раз пішла, без мого відома, у дирекцію Вроцлавської естради й попрохала, аби мене прослухали. Діставши обіцянку, призначеного дня вона привела мене туди силою (звісно, силою переконання, оскільки була набагато нижча за мене), і я постала перед художнім керівництвом.
Мене включили до нової, допіру формованої програми. Мені було гарантовано астрономічну суму (за моїм тогочасним розумінням): чотири тисячі злотих на місяць. Здається, по сто злотих за кожен виступ.
Звичайно, я була дуже вдячна Янечці, хоча незадоволено буркотіла всю дорогу. Погодилася, звісно, не роздумуючи, адже і «градобій» зі складними обчисленнями відпав, і, що найважливіше, я мала виконати зі сцени дев’ять гарних мелодійних пісень. На додачу мені ще й платили за них!
У концерті брали участь кілька співаків, чотири артисти балету, гурт музикантів і два актори, які всі ці окремі номери сплавляли в певне ціле: Ян Скомпський – у ролі доблесного мореплавця Синдбада, Анджей Биховський – у ролі… екіпажу. У портах, куди заходив корабель, звучали пісні, танцювали дівчата, грала музика – як це буває в будь-якому порту світу.
Тому доводилося блискавично змінювати костюми й співати (залежно від країни) іспанською, італійською, німецькою, російською мовами, а насамкінець, у рідному порту, – польською.
Оскільки концерт являв собою не звичайну збірну програму, а був об’єднаний спільним сюжетом, то ми возили декорації, що імітували палубу судна. Для всіх учасників було пошито спеціальні костюми, за допомогою яких ми змінювали не лише національність, але й колір шкіри. Найбільше клопотів і сміху приносили перевдягання і грим для «африканського порту». У страшенному поспіху належало скинути попередній костюм, натягнути темно-брунатне трико і забарвити обличчя, шию, вуха і долоні гримувальною фарбою, неймовірно подібною до гуталіну «Ківі». А танцюристки також мали чорні завиті перучки.
Я ставилася до своєї роботи цілком відповідально і тому надзвичай педантично – так, якби від мене залежав успіх усього концерту: покривала грубим шаром фарби всі ділянки, яких не закривало трико. Але, попри сумлінність і старанність, певне, я мала вельми комічний вигляд і навряд чи навіть віддалено нагадувала негритянку, адже на ретельно зафарбованій шиї геть нелогічно стирчала світловолоса голова. Пам’ятаю, що мені забракло перуки.
Наша програма сподобалася і в Нижній Сілезії, і на Узбережжі [40]. Усі мали роботи по тім’я. Ледве встигали перевдягатися і гримуватися для чергової сценки. Можливо, так було ліпше: усе робилося в такому скаженому темпі, що на роздуми й хвилювання просто не вистачало часу. Не подумайте, нібито я нітрохи не хвилювалася, о ні! Але це вже був зовсім інший стан, ніж тоді, в «Каламбурі».
Пригадую, як я одержала свою першу зарплату. Мої перші злоті, зароблені власною працею. Тоді ми виступали в якомусь містечку на Узбережжі, і ось, просто з кімнати нашого керівника, який видавав гроші, я пішла шукати якихось дарунків для мами й бабусі. Того самого дня вислала дарунки додому і водночас – решту суми.
Зазвичай говорять, що перше кохання запам’ятовується на все життя. Погоджуюся, одначе вважаю, що не тільки перше кохання. Почуття радості й задоволення, яке переповнювало мою душу там, на пошті, було таке сильне, що навряд чи забудеться.
Коли скінчилося турне і я повернулася додому, бабуся, побачивши мене, втомлену, схудлу, заламала руки. А щодо тих чотирьох тисяч злотих… Я переконалася, що то був вельми пристойний заробіток, але (на жаль!) – в умовах нормального, стабільного життя.
Гадаю, люди, які не стикаються безпосередньо з життям естрадного артиста, невиразно уявляють, як минає його день у турне або «на виїздах». Трупа оселяється в якомусь одному місці, у готелі – це «база», звідки артистів возять на виступи й куди потому вони повертаються. Виїжджають о точно визначеній годині, залежно від того, як далеко їхати, одначе стараються вирушити найраніше, аби лишити запас часу на непередбачені затримки, наприклад – аварія автівки, несподівана відсутність одного з членів трупи тощо. Туристичні автобуси не завжди забезпечують максимальні зручності. Модель автівки, якою мандрувала наша група, напевне вела свій родовід із часів підготовки до Першої світової війни. Повертаючись уночі на «базу», ми, бувало, тремтіли від холоду. І хоча в мікроавтобусі було опалення у вигляді товстої труби, що тяглася посеред салону, ми неохоче користувалися теплом, яке йшло від неї. Варто було комусь із нас, утомлених, сонних, необережно торкнутися труби рукою чи ногою, як відразу лунав вигук: «Ой пече!»
Приїхавши на місце, спершу я повинна розкласти речі, перевірити мікрофони, прорепетирувати з музикантами ті фрагменти пісень, у яких не дуже впевнена, і лише потім, якщо залишиться час, можу забігти в ресторан, перекусити. Після концерту (інколи – двох або трьох) запакувати речі, умитися (якщо є де) і знову – на «базу». Бувало, приїдемо пізно – ресторан зачинений, і тоді вечерю заступали канапки, оранжад, яблуко, а часто – лише мрії про них. Наш мікроавтобус не розвивав скаженої швидкості, тож ми діставалися готелю лише на ніч. Не мали вже ані сил, ані бажання приготувати собі чай за допомогою кип’ятильника, спеціально взятого з собою для цієї мети.
Наступного дня все повторювалося спочатку, з тією різницею, що іншими були місцевість, сцена, умови за лаштунками, дещо іншою – публіка.
Єдину перевагу нашого автобуса становила абсолютна безпека їзди. Він рухався з мінімальною (яка, либонь, взагалі існує) швидкістю. А на зворотному шляху, під самим Вроцлавом, став і більше не схотів рушати з місця.
Уважаю, проте, що Вроцлавська естрада не змирилася з цим і що відремонтований автобус досі возить провінцією поширювачів культури й веселощів. А втім, з задоволенням зазначу, що в нашого автобуса з’явився суперник. Має ще поважніший вік! США і Канадою ми пересувалися в такому допотопному автобусі, яким мені не випадало їздити ані до, ані після того.
Отже, оскільки більшість із нас не були повноправними естрадними артистами, керівництво Вроцлавської естради організувало нашій групі поїздку на іспит до Варшави. Іспит складався з двох частин: теоретичної й практичної. Я заспівала пісню, по чому зійшла в глядацьку залу, де сиділи члени екзаменаційної комісії. Запитували мене недовго. Дію драми «Салемські чаклунки» Артура Міллера я перенесла до Англії… [41] і, можливо, тому (а може, не лише тому) не склала іспиту. Дуже важко пережила цю невдачу. Либонь, важче, ніж (перший і останній) провал на іспиті з кристалографії в улюбленого професора.
Тимчасом я поспішала скінчити магістерську роботу. Її практичний бік зводився до складання мапи двадцятикілометрової ділянки, розташованої в так званій Турошівській котловині [42]. Але якщо практичні заняття на місцевості виконувано спільними зусиллями групи, то магістерську роботу треба було створювати самостійно.
Тому я оселилася в одному селянському будинку, в селі Затонє [43], і звідти ходила до Турошівської котловини, тягнучи в геологічній сумці все, що могло знадобитися для роботи протягом дня. Поверталася в сутінках.
На моїй території стояв великий масив лісу, місцевість була безлюдна. Саме тоді я пізнала на власному досвіді правоту тих, хто від самого початку попереджав нас, що геологія не належить до числа професій, створених спеціально для жінок.
Не боюся самотності, боюся (причому панічно), власне, лише жаб. (А жаби, про яку йшлося вище, я взагалі не препарувала. Це зробив мій колега в обмін на переклад невеликого англійського тексту з технічної літератури.) Крім того, я була озброєна (мала доволі ваговитий геологічний молоток), але, попри це, все-таки почувалася ні в сих ні в тих, особливо в лісі. Тому насамперед зробила мапу лісу, аби якнайшвидше вийти на відкритий простір, на сонце. Так-так… Жінка переносить самоту важче за чоловіка. Я ніколи не чула, наприклад, про яхтсменок, які пішли б у плавання наодинці.
До речі, мушу скласти шану нашому яхтсменові Леоніду Телізі [44]. І хоча кожен із нас зі свого погляду захоплюється його особистістю, усі ми єдині в одній думці: перемога, яку здобув Теліґа над силами природи й над самим собою, – не лише його особистий тріумф, але й наша спільна гордість.
Припускаю, що багато чоловіків ставили собі запитання: «А я – я зміг би?» Більшість повинна щиро признатися собі: «Мабуть, ні».
А я всього лише жінка, яка боїться жаб і якій начебто не личить коментувати великі справи чоловіків. Можу єдино помовчати в шанобливому зачудуванні.
Невдовзі я представила свою дипломну роботу й успішно, на відмінно, склала магістерський іспит. Це було 1962-го. Того самого року я спробувала ще раз легалізуватися на естраді. Цього разу вдало.
Ясна річ, довідка про складений кваліфікаційній комісії іспит далеко не дорівнює дипломові про закінчення факультету естради Державного театрального інституту, але й такий документ давав мені радісне усвідомлення, що чогось коштую і віднині перебуваю на рівних правах зі «справжніми» артистами. Тож можна було починати «сезонну» роботу в Ряшівській естраді. Згадую ту пору з теплим почуттям. Користь була безсумнівна. Зі сходинки на сходинку – такий рух творчим шляхом видається мені і правильним, і справедливим. Спочатку треба перевірити, чи маєш ти що сказати глядачеві, слухачу? І чи йому це потрібно? Чи справді твоя робота приносить тобі внутрішнє задоволення, а не просто уприємнює самолюбство? Притягальна сцена, вогні рампи, оплески публіки – чи це не є всього лише «стан закоханості»? Чи так само буде в буденному «подружньому» житті, в якому змішано блиск і тіні?
Мені здається, саме робота на периферії є чудовою перевіркою. Щовечора змінюються умови, сцена, атмосфера в глядацькій залі. Тут пізнаєш вельми непросте мистецтво жити в колективі, вміння швидко підлаштовуватися і перелаштовуватися – і таким способом здобуваєш багато чого, що необхідно на сцені. Пізніше, якщо перевірка минула успішно, якщо «сценічна бацила» спричинила «невиліковну хворобу», можна спробувати показати своє мистецтво публіці в інших країнах.
Художнім керівником Ряшівської естради був тоді Юліан Кшивка – людина, надзвичайно віддана театрові й естраді. Його режисура програми, в якій я брала участь, дала мені дуже багато. Я добре пізнала характер роботи в провінції, причастилася її смутками й радощами. Ми зі своїм концертом діставалися найвіддаленіших держгоспів [45] Ряшівського воєводства. З задоволенням висновую: що більшою була відстань од міст і головних трас, то сердечніше нас приймали, то палкіше нам оплескували. А зустрічі, на яких нас частували бігусом і кисляком, житнім, ще теплим, запашним хлібом, – наскільки все це миліше від будь-якого балу, де виблискує паркет і ллються потоки світла!
Саме ця публіка перша почула і схвалила пісню «Танцюючі Еврідіки». І тільки пізніше, на фестивалі в Ополі, вона здобула загальне визнання, давши мені право участі в Сопотському фестивалі.
Отже, я мала вперше виступити в Ополі – виконати «Танцюючі Еврідіки».
Я приїхала туди на світанку. Вже на вокзалі привертали увагу плакати з сердечними вітаннями, адресованими учасникам фестивалю. Місто – нарядне, мов наречена, яка очікує весільного почту, – урочисто готувалося до цієї події. А самі ополяни [46] – гостинні, доброзичливі, завжди готові вступити в дискусію на тему пісні й, у разі чого, завзято боронити своїх фаворитів! Дуже приємна і дуже важлива риса. Справді, ну яке змагання без уболівальників!
День був чудовий. Перший концерт відбувся у світлі призахідного сонця, але ввечері розійшлася гроза зі зливою, якої я ніколи пізніше не бачила. Досить було провести на сцені кілька хвилин, аби геть змокнути, хоча хтось розпорядився тримати парасольку над солістами. Музиканти, нічим не захищені, виливали воду з інструментів, просуваючись сценою по велетенських калюжах. Я неодноразово помічала, що коли змокаю до останньою нитки, то вже просто не зважаю на дощ, і стає дуже весело. Саме такий настрій панував того вечора – і на сцені, і в глядацькій залі, звідки ніхто не йшов. Попервах глядачі, аби врятуватися від дощу, ховалися під парасольками, накривалися плащами, хустками, газетами, але того вечора дощ і не думав припиняти: лив, наче з відра, з якоюсь невблаганною послідовністю, затоплюючи все довкола на землі. І хоча загальновідомо, що всесвітній потоп уже колись відбувся, виникала думка: чи не повториться він тепер?
Було вогко, але не холодно, хоча ртутний стовпчик показував усього кілька градусів тепла. Було весело і жарко! Оплески, вигуки «браво!», що лунали в глядацькій залі, однаково підігрівали і самих глядачів, і артистів. Ми раділи й веселилися вкупі, наче діти, яким раптово дозволили віддатися улюбленій розвазі: бігати босоніж по калюжах. Атмосфера, яка панує на Опольських фестивалях, на мій погляд, має особливі, неповторні чари. І не тільки атмосфера в глядацькій залі, на головній сцені, але й на інших, менш масштабних фестивальних концертах почуваюся «наче вдома». Можливо, передусім тому, що тут – лише свої, що навколо – рідні стіни, що співають лише польською і про те, що важливо головно для нас самих. Адже тут немає гостей, які привезли з собою подих далекого світу – цікавого, але все-таки чужого. Можливо, через те такі милі моєму серцю фестивалі в Ополі – більше, ніж Міжнародні фестивалі в Сопоті.
Я співала в Ополі двічі, і обидва рази доля була прихильна до мене («Танцюючі Еврідіки» та «Зацвіту трояндою»). Чи випаде мені ще коли-небудь заспівати в цьому місті? Кажуть, що третього разу не минути [47]. Якою б щасливою не була людина, усе їй мало…
Проте я хотіла б не лише втретє заспівати на Опольському фестивалі, але й виступити поза конкурсом. І не лише тому, що, подібно Морісові Шевальє, відчула б пересит славою і шанобою, і не через острах можливого провалу. Просто – хай змагаються інші, переживають хвильні моменти, перш ніж журі оголосить вирок, хай інші радіють потому своїй перемозі. Це достеменно неповторна мить – почути повідомлення: «Пісні… композитора… на текст… в аранжуванні… у виконанні… присуджено… перше місце!»
При звуку власного імені мурахи біжать по тілу, а душу накриває хвиля шаленої, невимовної радості. Кидаємося комусь на шию: найчастіше наші цілунки й обійми дістає той, хто попросту ближче стоїть; геть не думаємо, чи приємні людині ці бурхливі пестощі. Спеціально вживаю такі узагальнені звороти, оскільки майже всі володарі нагород, призових місць на фестивалях у своїй країні й за кордоном реагують на це більш-менш однаково. З тією невеликою різницею, що я ніколи не можу повиснути на чиїсь шиї. Заважає зріст.
Найліпші пісні з Опольського фестивалю бувають представлені в Сопоті, на Міжнародному фестивалі пісні.
До речі, хотіла б наголосити, що успіх пісні складається не лише з доброї мелодії, доброго тексту і доброго виконання. Дуже важливу, деколи навіть вирішальну роль відіграє музична оправа твору – аранжування, якому, мені здається, в нас приділяють недостатньо уваги.
Мені просто пощастило з «Танцюючими Еврідіками»: мелодія добре лягала на мій голос; текст, який створював легкий, ніби акварельний образ, надзвичайно мені сподобався; аранжувальник одягнув Еврідік у прегарну, повітряну туніку, а ціле втілив відмінний оркестр Стефана Рахоня. Найліпший серед наших, а також зарубіжних оркестрів.
Я б хотіла пережити таке повне щастя в майбутньому, виконуючи інші, нові пісні…
Але між Ополем і Сопотом здійснилося моє перше «велике закордонне турне». Поїздок до НДР для виступу на телебаченні не рахую, бо це зовсім близько – усього кілька годин залізницею. Мене очікувала поїздка з великою групою артистів до Радянського Союзу. Маршрут був цікавий і довгий – до самого Чорного моря. На той час, коли відбувається фестиваль у Сопоті, я мала отримати «пропуск» у Польщу. І так, власне, все вийшло. Група, сердечно попрощавшись зі мною, повеліла мені не повертатися без нагороди.
Ось чому ще так мене втішило перше місце за «Танцюючих Еврідік» – у день польської пісні й третє – у день міжнародної.
Чотири рази я відвідувала СРСР і щоразу переконувалася в надзвичайній музикальності й чуйності його публіки. Такої вдячної, душевної аудиторії, яка відмінно тямить у музиці, не зустрічала ніде. Її не можна ошукати. Вона завжди зробить правильний вибір, найпалкішими оплесками винагородить аж ніяк не найефектнішу – саме найкращу пісню. А на концертах реагують і вирішують миттєво, адже там немає часу на роздуми, повторні прослуховування.
Нас приймали вкрай сердечно, запрошували додому, на родинні урочистості. Перебуваючи в одному старому грузинському будинку, я побачила на стіні таку чудову холодну зброю, що навіть моє серце, далеке від лицарських пристрастей, захоплено закалатало. Потому подумала про нашого приятеля – фехтувальника Персі. Добре, що він не бачив усього цього, інакше втратив би душевний спокій, бо напевне схотів би мати бодай одну таку казково чудову шаблю – аби час від часу просто дивитися на неї, торкатися її дивовижно карбованого руків’я. Але ці скарби неможливо купити ніде у світі, хіба що Персі здобув би повагу і дружбу грузина. Для друга грузин не пошкодує свого життя.
На доволі часто повторювані мені запитання – і в Польщі, і за кордоном: «Які платівки ви записали? Де можна їх купити?» – я, зніяковіло усміхаючись, мусила відповідати, що моя платівка ще не вийшла, але що, безсумнівно, невдовзі мені запропонують її записати. Адже для співака, який опинився за кордоном, платівка є доказом його популярності у власній країні, його професіонального рівня, та передусім фактом, який виправдовує і пояснює його виступи на зарубіжній естраді. Одне слово, це своєрідний доказ визнання.
Я дуже хотіла мати саме таке потвердження. Мріяла про нього, але… досі не мала шансів стати «пророком у своїй вітчизні».
Незважаючи на це, у московській студії грамплатівок на вулиці Станкевича, 8 [48], вирішили ризикнути. Мені запропонували записати платівку. Цілу велику довгогральну платівку! Я страшенно зраділа. Погодилася записуватись негайно, хоча могла б це зробити після концертів. Часом ми мали по три концерти щодня, я дуже втомлювалася. Одначе в студію приходила пунктуально. І втома минала – настільки захоплювала, тішила і піднімала настрій робота. Адже це була моя перша платівка!
Тут я вперше близько познайомилася з технікою звукозапису, привчилася співати в навушниках, чуючи готове музичне тло, наново відкривала для себе цікаві проблеми: правда, не зовсім наново – дещо засвоїла, перебуваючи в ролі спостерігачки на римській студії. Але різниця, звісно, істотна. Одна річ – дивитись, як записуються інші, а інша – записуватися самій. Мені дуже подобається робота в студії.
Донині веду близьке дружнє листування з Анною Качаліною [49], яка є великою знавчинею музики загалом і пісні зокрема, з художником, який проєктує конверти для платівок [50], з Віктором Бабушкіним [51] – здібним і авторитетним фахівцем.
У перервах, коли ми перевіряли запис, вони частували мене гарячим чаєм і пиріжками з м’ясом і капустою. Як добре було б знову з’їсти в товаристві Ані й Віктора гарячий, м’який, пухкий пиріжок із м’ясом. А ліпше два: з м’ясом і з капустою!
Через певний час я отримала посилку з Москви. Кореспондент Ігор надіслав мені мою першу платівку – у власноруч зробленому, дерев’яному футлярі. На етикетці, де наведено зміст платівки, було видрукувано ось такий віршик, адресований «Милій Анні Герман»:

Ми думали і ночі й дні –
Коли привезете пісні?
Вже рік минув – немає вас…
Шлемо вітання повсякчас!

Одначе пора вже повернутися до Сан-Ремо. Коли нарешті я потрапила в репетиційну залу, на сцені була Конні Френсіс [52].
Співак або співачка не завжди співають так, як це зафіксовано на платівці або магнітофонній стрічці. Справжньою перевіркою може послугувати лише «живе» виконання, а не під фонограму. Під час передач на телебаченні більшість співаків використовує студійний запис, виконаний в усіх вимірах бездоганно. Вмикають запис, співак чує його через репродуктор – і намагається найточніше синхронізувати рухи своїх губ із піснею, яка звучить. Я, приміром, тихенько співаю, стежачи за тим, аби не заглушити власного запису, що ллється з репродуктора. Рухи губ і міміка в цьому випадку найбільш правдоподібні.
Термін «живий» спів означає виконання пісні в мікрофон перед публікою в супроводі оркестру, який справді грає, а не зображає гру. І якщо в процесі запису можна десять разів потворити одне й те саме місце, виправити, застосувати різні технічні «трюки», то під час «живого» співу можуть датися взнаки всі мінуси вокаліста.
Повертаючись до Конні Френсіс, скажу, що, перш ніж вона закінчила співати, я зробила приємний висновок: вона справді чудово співає. І трималася на сцені, і була вдягнена, як звичайна, нормальна дівчина: чорні брюки, сандалі, джемпер… Конні не переслідувала мети прикувати увагу глядачів до своєї зовнішності. Свідомо це наголошую, адже про інших учасників фестивалю не можна було сказати того самого. У день концерту між мною і Конні відбулася невелика розмова. «Ти звідки приїхала. Анно?» – спитала вона мене, коли я, заспівавши свою пісню, вийшла зі сцени. Конні виступала якраз переді мною і ще лишалася за лаштунками, спостерігаючи перебіг фестивалю на контрольному телевізійному екрані. Я розповіла Конні, що її добре знають і дуже люблять у Польщі. «О, це правда?» – усміхнено поцікавилася вона, що дозволило мені подумати: ця новина їй не байдужа. Потому, згадавши про самогубство Луїджі Тенко, вона мовила: «Люди забагато хочуть від життя, а коли надмірні бажання не здійснюються, бувають трагедії. Приймаю життя таким, яким воно є. Мене може тішити і дрібниця, і значна, велика подія. Таким чином здобуваю якщо не щастя, то принаймні душевну рівновагу».
Її манера триматися, вміння панувати над собою нібито вказували на те, що вона дотримується своїх принципів і, слід визнати, досягла успіху в цьому. Одначе, гадаю, спокійний тон Конні у спілкуванні з людьми, її витримка на сцені передусім засновані на твердій упевненості в тому, що справа, яку вона робить, сповнена сенсу і значення. На репетиціях я помітила, що вона просто любить свою роботу, любить співати. Любов до своєї справи – якщо не єдина, то принаймні одна з найважливіших умов для того, аби людина почувалася щасливою.
Потому на естраду піднялася Даліда. Я пам’ятала її за виступами в Конгресовій залі [53] та в «Олімпії». Вона дуже змінилася: сильно схудла, що, втім, відповідало вимогам моди, а своє довге волосся освітлила. Оскільки раніше вона була брюнеткою, я навіть не відразу впізнала її. І лише коли вона почала співати, я усвідомила: таж це худенька, мов підлітка, білявка в мініспідничці – сама Даліда! Після Даліди виступали італійські співаки й співачки, яких я не дуже добре знала. Несподівано гомін у залі посилився на кілька децибелів, а всі голови повернулися до дверей. У дверях стояв Доменіко Модуньйо, усміхнено посилаючи повітряні цілунки праворуч і ліворуч. З ним разом на репетицію прийшла його дружина – молоденька, чарівна, вона, як повідомив мені Рануччо, неймовірно ревнувала свого славетного чоловіка [54]. П’єтро і Рануччо раптом захвилювалися. Я вже передчувала, що когось із них знову осяяла блискуча думка. І не схибила. «Ти повинна сфотографуватися з Доменіко», – сказав П’єтро, нахилившись до мене. «Ото буде реклама! Певна річ, спочатку представимо йому тебе». Але синьйор Доменіко Модуньйо тимчасом усадовився в іншому кінці зали. Чи годиться жінці розштовхувати ліктями юрму, аби самій представитися йому? Але, з другого боку, як справедливо зміркував П’єтро, Модуньйо теж навряд чи забажає подолати цей нелегкий шлях заради знайомства з якоюсь незнаною співачкою.
Однак Рануччо знову був на висоті. «Анна попросту пересунеться ближче, а я попрохаю Доменіко своєю чергою зробити те саме. І коли вони опиняться на відстані простягнутої руки, представимо їх одне одному».
Я виконала все, що від мене вимагали, – і ось ми вже сидимо поруч Модуньйо, який виявився дуже славною і безпосередньою людиною. Коли підійшов фотограф, аби зробити світлину «Доменіко Модуньйо бесідує з полькою», почалася така штовханина, що потім на фото не вийшло розібрати, хто де починається і хто де закінчується, – таку магнетичну притягальну силу має об’єктив. Допомога надійшла з цілком несподіваного боку – зі сцени. Біля мікрофона з’явилася подружня пара Сонні й Шер, яка, власне, визволила мене з цієї скрути. Доки вони виступали, ніхто не міг робити нічого іншого, крім як дивуватися фантазії подружжя, вираженій у крої й забарвленні їхнього одягу. Я навіть не спроможна визначити, чи добре вони співали: видовище воістину ошелешувало. Як з’ясувалося пізніше, у тих самих костюмах і в тому самому гримі вони розгулювали по Сан-Ремо, викликаючи суперечливі почуття перехожих. Але своєї мети, безумовно, пара досягла, адже будь-який перехожий, навіть глибоко занурений у свої важкі роздуми, не міг не звернути на них уваги, обертався до них і на мить забував усі свої прикрощі, а можливо, і все на світі. У кожному разі, якщо цей перехожий побачить потому на вітрині їхню платівку, то напевне купить її!
Я оговталася від струсу завдяки «Les Surfs» [55], які легким, танцювальним кроком вибігли на естраду. Вони співали пісню «Quando dico che ti amo» («Коли кажу, що кохаю тебе») [56], яка в їхньому виконанні звучала ліпше, ніж у виконанні італійської співачки Аннарити Спіначі [57]. «Les Surfs» – дві дівчини й два юнаки, усі четверо дуже маленькі, на вигляд зовсім діти або, радше, рухливі ляльки, іграшки. Цей гурт невдовзі змінив французький співак Антуан [58]. На мою думку, він просто не вміє співати. Екстравагантний костюм, зачіска – точніше, її відсутність, – епілептичні смикання і невідповідні музиці стрибки – усе це не настільки засліплювало й ошелешувало, аби не помітити, що вокаліст фальшивить і збочує з ритму. Поспішаю зайвий раз наголосити, що на мою негативну оцінку нітрохи не вплинули ані його костюм, ані малоприваблива манера сценічного поводження. У питаннях одягу і зовнішнього вигляду вирізняюся великим лібералізмом і поблажливістю. Зрештою, не це головне в людині. Зате я твердо переконана, що кожен співак повинен бодай у мінімальному обсязі мати голос і слух. Інакше гра в «зірку естради» перетворюється на вкрай непорядну справу – однаково і щодо глядача-слухача, і щодо самого себе. Хоча відсутність вищевказаних здібностей зазвичай поєднується з повною відсутністю самокритичної оцінки власних даних. На жаль!
У готелі, куди я повернулася після репетиції, мене очікувала приємна звістка. Зося Александрович завтра буде тут! Усе складалося чудово, адже якраз на наступний день, напередодні фестивалю, було призначено коктейль на мою честь. Запрошували силу-силенну люду. А я вже з досвіду знала, чим усе це віддає. Трохи втішалася лише тим, що, як встановлено, більшість людей має вроджену, а отже, невиліковну відразу до коктейлів на честь власної персони. Прибули всі. У тім числі – працівники польського посольства з Рима.
Час від часу Зося посилала мені милу усмішку або – що підбадьорювало не менше – називала деякі речі своїми іменами, польською. Я була нескінченно вдячна їй за це. Притому вона встигала енергійно діяти як режисерка: сцени, зняті на цьому прийнятті, гадали включити до фільму про мене, тож Зося користала з нагоди.
Серед усіх інтерв’ю найвиразніше запам’яталося інтерв’ю для Люксембурзького радіо. Представник цієї радіостанції був такий запаморочливо вродливий і милий, що я з великими зусиллями могла зосередитися на своїх відповідях. Не хотіла б, аби мене хибно зрозуміли. Я не виявила в собі й тіні загарбницьких, агресивних чи інших подібних рис характеру – лише думала, який же він чарівний!..
Отже, настав день відкриття фестивалю. Ще до обіду фоторепортер зафіксував нас із Фредом Бонґусто, зробивши серію світлин. «Про всяк випадок, – виснував він. – Якщо ви переможете, то ваші фото повинні негайно з’явитися у вечірній пресі».
Потому розпочалося довге, нескінченне очікування вечора. Належало приготуватися. Я запакувала сукню, туфлі й стала чекати на П’єтро і Рануччо. Увійшовши, вони здивовано подивилися на мене і занепокоєно спитали: «Чому ти ще не вдягнена?» «Як то?» – своєю чергою здивувалася я. Мала на собі «маленьку чорну» сукню, зроблену зачіску. Уважаю, мій вигляд був досить елегантний для того, аби я проїхала невелику відстань автівкою, а вже на місці перевдягтися у сценічну сукню, як робила завше й усюди. «Зрештою можна й так», – великодушно погодився П’єтро, і ми рушили в дорогу.
Уже в ліфті я помітила, що всі дами вбрані в довгі легкі вечірні сукні, манто або палантини різної довжини, але однаково коштовні. «Що ж бо, – подумала я, – не маю хутр і дорогих туалетів, зате ношу натуральне волосся, а не перуку, і нікого не вводжу в оману!» О, не буду приховувати, що протягом кількох хвилин я розпачливо силувалася придушити в собі вже виниклий дрібнобуржуазний спосіб мислення. Почувалася Попелюшкою, якій добра фея не подарувала перед балом ані сукні, ані карети – взагалі нічого.
За лаштунками була незбагненна тиснява. Тут і виконавці, і ціла армія фоторепортерів, які сновигали туди-сюди, а також радіо- і телекоментатори, журналісти, спостерігачі. Серед юрми де-не-де своєю ефектною постаттю вирізнялися карабінери. (Вони поділяються на вродливих, дуже вродливих і запаморочливо вродливих.)
Рануччо енергійно торував мені дорогу. Я думала, що ми продираємося до артистичної гримерної, але помилилася. Нарешті Рануччо добуксирував мене до не дуже-то просторої кімнати, де кілька жінок гримувало співаків-чоловіків, оскільки ті мали прибути на бойовище в повному обладунку. Я, не приховавши легкого докору, звернулася до Рануччо з проханням, аби він був таким добрим і показав мені, де є жіночі гримерні, оскільки в цю хвилину не відчуваю потреби показувати стриптиз панам, зайнятим виключно власною зовнішністю. Рануччо щиросердно зареготав. Мушу визнати, що деколи він цінував мій чорний гумор. Насміявшись, повідомив мені, що вдягтися для виступу належало в готелі, адже тут немає для цього спеціальних гримерних. Трохи оговтавшись від подиву й оглянувши територію, я вишукала тихий закапелок на один квадратний метр. То був туалет. Перевдягаючись і витіваючи при цьому дива акробатики, я пригадала, що схожі обставини бували в інших країнах: на міжнародному ярмарку грамплатівок у Каннах, на телевізійному концерті в Парижі.
А з яким задоволенням я згадала один концерт, що його ми давали взимку, десь у Бещадах! [59] Дістатися туди можна було тільки санчатами, які застрягали серед височенних заметів і, на нашу велику радість, перевернулися одного разу. Якби там, у Бещадах, наш гурт надибав такі незручності, ніхто б і вусом не рушив. У закутні, як відомо, всіляке буває і треба бути готовим до будь-яких знегод.
Але саме там, у закутні, де побутові вади можна і зрозуміти, і виправдати, де суворої зими вовки повноправно влаштовують вечірній концерт під вікном, у місцевому, недавно спорудженому Будинку культури були комфортабельні приміщення для артистів.
Отже, розпочався перший з трьох фестивальних концертів. З тридцяти пісень, заспіваних за два вечори, до фіналу потрапляє половина. З фінальних відбирають одну – найліпшу – пісню-переможницю. Кожну пісню виконують двічі: іноземний співак та італійський.
Сцена, де відбуваються фестивальні концерти, я, радше, назвала б маленькою. На ній ледве вміщуються співак і вокальний гурт, який супроводжує майже кожного соліста. Оркестрантам, либонь, уже б забракло місця, тому їм віддали «площу» перед сценою. Од публіки оркестр відділяють лише бар’єрчик і вузький прохід. Вели фестиваль у Сан-Ремо Майк Бонджорно і Рената Мауро.
Дозволю собі сказати ще кілька слів про публіку. Перед початком концерту, заходячи в будівлю, бачачи пань у коштовних хутрах і панів у смокінгах, я подумала, чи не висить у кожній італійській домівці в шафі бодай одне таке боа й один такий фрак? І чи не є володіння довгою вечірньою накидкою зі шлейфом необхідною життєвою потребою?
Скільки б ми не намагалися заплющувати очі на це, але факт залишається фактом, що і того вечора, і в усі інші вечори прийшли – перепрошую – з’їхалися виключно ті, в чиїх шафах були не єдиний фрак і не єдине шиншилове боа.
Загальновідомо, що надмірне багатство може викликати у психіці його власника незворотні й – з погляду тих, хто живе працею своїх рук, – несприятливі зміни.
Цим я намагалася пояснити собі якусь задушливу, важку атмосферу, що панувала в залі: «Еге, цієї публіки не розворушити», – сказав би артист, дивлячись на тих глядачів крізь дірочку в завісі.
Не хочу цим стверджувати, що піснею направду цікавляться лише підлітки та юнаки. Ні, мені відомо, що декотрі поважні бабусі знають напам’ять список найпопулярніших пісень. Але навряд чи хтось заперечуватиме, що фестиваль у Сан-Ремо організовують, маючи на думці передусім літніх пань і панів, які засинають при звуках спокійніших мелодій (вік найчастіше прямопропорційний вмістові гаманця). Доказом цього були незліченні натовпи молоді, яка облягала фестивальну будівлю ледве не з ранку до пізньої ночі. Але не мала права ввійти всередину. Квиток на цю виставу коштує надто дорого.
Переказую вам лише мої особисті спостереження, які було б добре доповнити певними даними узагальненого, статистичного характеру. Щороку в Італії відбувається значна кількість усіляких фестивалів пісні в різних регіонах країни. Останніми роками в нас теж помітне жваве зацікавлення піснею. Час від часу в нашій пресі можна надибати твердження, що проблеми, пов’язані з піснею, вже починають розростатися до національних масштабів і що в дискусію втручається кожен охочий, деколи не маючи на те належних знань. Мушу з жалем констатувати, що в нас це має вигляд вельми блідий порівняно з Італією, і не лише безпосередньо після фестивалю, але постійно, протягом усього року. Кажу «з жалем», адже загальнонародна любов і цікавість до пісні дуже привабливі. Не знаю, чим це пояснюється: насамперед, очевидно, зміцненою традиціями музичною обдарованістю італійців.
На відміну од найбільш музикального поляка, італієць ніколи не соромиться співати. Співає охоче: і на роботі, і на вулиці, і в крамниці, і на трамвайній зупинці. Пісня допомагає йому жити, полегшує контакти з людьми, пом’якшує стресові ситуації сучасного життя. Пам’ятаю, як доволі гладка матрона, підмітаючи коридор у готелі, лунким голосом виспівувала пісню Джильйоли Чінкветті «Non ho l’età per amarti» («Я ще мала, аби тебе кохати») [60] або як два синьйори, котрі, очікуючи автобуса, хвилину тому познайомилися завдяки обмінові судженнями про популярні мелодії, навперейми вигукували: «А ви пам’ятаєте ось цей уривок?» – після чого один із з них, з вусиками, швидко поклав свій портфель на землю, аби жестом наголосити тонкий нюанс.
Платівки надходять у продаж відразу по закінченні фестивалю. Їх штампують ще до його початку. Протягом двох-трьох днів на вулицях можна почути всі фестивальні пісні. Ті з них, котрі легші виконувати, звучать усюди вже першого вечора.
Фестиваль розбурхує не лише подіями музичного характеру, але й фактами з приватного життя зірок, які преса безжально, сказати б навіть – смакуючи їх, дістає на світ божий і кидає на поживу читачеві. А якщо бракує достеменної інформації, без усілякого сорому застосовує вигадку. Так може видатися, що фестивалі організовують для широких мас. Але це – суто зовнішнє враження. Музикальність народу – лише засіб досягнення мети. А ця мета – гроші.
Фестивалі влаштовують виключно студії з виробництва грамплатівок. Кожен виконавець представляє яку-небудь студію. Участь у фестивалі коштувала пів мільйона лір, а нині – навіть мільйон [61]. Нікого не хвилює ані сам виконавець, ані якість пісні, що стає просто товаром, капіталовкладенням. Перемагає той, хто більше вкладе грошей і зуміє продати свій товар якнайліпше.
Як я вже згадувала раніше, котується тільки перше місце. Може статися, що одна з пісень, котрі не ввійшли до фіналу, потому буде найпопулярнішою, але розкуповують усюди все-таки платівки з записами фінальних пісень і, без усіляких сумнівів, пісні-переможниці. Її належить мати, її належить знати. Те саме було й на фестивалі 1967 року.
Нашому Сопотському фестивалеві було б корисно, якби там приділяли більше уваги фінансовому аспекту справи, при збереженні високих критеріїв мистецтва. Тим паче що в умовах нашого ладу виключена конкурентна боротьба студій грамплатівок. Боротьба, в якій дозволено всі прийоми. Саме тому такі факти, як смерть Луїджі Тенко, можливі лише за кордоном.
Перша частина фестивалю залишилася позаду. Почалося важке очікування рішення журі. З п’ятнадцяти виконаних того вечора пісень приблизно половина мала ввійти до фіналу і продовжувати за жадане перше місце.
Добрим тоном уважалося, якщо учасник скорочує час очікування підсумків конкурсу в казино, наскільки можливо, зайнявшись грою [62]. Загальновідомо, що умовою участі в такій азартній грі є наявність коштів, причому бажано солідних.
Хоча моя участь у фестивалі коштувала пів мільйона лір, платила не я, а CDI, себто П’єтро. А я перебувала у становищі бідної родички, яку несподівано запросили на розкішний обід. Цим хочу сказати, що навіть якби раптом я відчула пристрасний потяг до азартної гри, то з вищезгаданої причини не змогла б сісти за зелений столик. У результаті не можу судити, чи правильно відтворюють у фільмах атмосферу гральних закладів.
Отож попрохала П’єтро відвезти мене в готель. До речі, моє ставлення до підсумків фестивалю було дещо інше. Воно містило, мабуть, більше спортивної цікавості. Я раділа самій змозі взяти участь у всесвітньовідомому фестивалі, почути й побачити багатьох зірок естради, які з’їхалися сюди з усього світу. Призове місце не було для мене питанням життя або смерті. Від самого початку я інстинктивно відчувала, що в безперервному зіткненні інтересів великих фірм-виробників грамплатівок перемога такої малозначної студії, як CDI, навряд чи видається можливою – навіть якби пісню, яку виконувала, створив сам Орфей, на додачу позичивши мені свій голос.
Але для більшості учасників рішення журі могло мати істотне значення; цілком зрозуміло, що, очікуючи його, вони дуже хвилювалися. Вихід до фіналу означає підвищення плати за концерти, забезпечував численні вигідні пропозиції, популярність, славу протягом цілого року – аж до наступного фестивалю. А не ввійти до фіналу означає отримувати нижчі, ніж до того часу, гонорари, втратити популярність. Тому багато знаних співаків узагалі не бере участі у фестивалях, воліючи не ризикувати.
Після оголошення ухвали журі П’єтро повідомив мені: «До фіналу ми не вийшли, зате опинилися в чудовій компанії». Цього разу ніхто зі знаменитостей не потрапив до фіналу. За його межею лишилися: Даліда, Діон Ворвік [63], Конні Френсіс, Доменіко Модуньйо [64], а також Сонні й Шер [65]…
Другого дня, вранці, до мене приїхав приголомшений Фред Бонґусто. «Трапилося жахливе нещастя, – мовив він, упавши в крісло. – Сьогодні вночі, після ухвали журі, Луїджі Тенко наклав на себе руки». Ранкові газети негайно рознесли новину про його трагічну смерть.
Луїджі, дізнавшись, що його пісня не ввійшла до фіналу, повернувся в готель і вистрелив собі в рота. Даліда, яка виконувала на фестивалі цю саму пісню, не знайшовши його поміж тими, хто обговорював рішення журі, кинулася в готель, аби втішити друга. І була перша, хто побачив його. Її не могли вивести з шоку і відправили в лікарню.
Луїджі Тенко буцімто залишив листа, в якому заявив, що більше не хоче жити в такому несправедливому і мерзенному світі [66]. Пролунали вимоги перервати фестиваль. Сан-Ремо вирував. Одначе недовго. Не лише не перервали фестивалю, але невдовзі після похорону Луїджі, де було присутньо лише кілька найближчих друзів, вже святкували весілля Джина Пітні [67]. Весілля мало явно показний характер, і я не впевнена, що цей шлюб було укладено не з рекламною метою [68]. Пишне весільне прийняття відбулося на яхті – так, аби юрми людей ані на хвилину не втрачали можливості спостерігати захопливе видовище. І єдино червона квітка, що лежала на хіднику перед афішою Луїджі Тенко, нагадувала про його трагічний, передчасний скін. Він написав музику і слова пісні «Ciao amore, ciao». За мелодією і текстом це була одна з найліпших, гідних нагороди пісень – дуже наспівна, небанальна, з легко пам’ятним приспівом.
Я неодноразово виконувала її. Пісня незмінно подобалася публіці – певне, сама по собі, вже незалежно від імені автора.
Рік потому я прочитала інтерв’ю з Далідою і вельми розчарувалася в ній. Якби це інтерв’ю з’явилося відразу після смерті Луїджі, її признання, що могли вирватися у хвилини відчаю, спричиненого загибеллю коханої людини, були б природні й зрозумілі. На жаль, супроводжене численними світлинами Даліди й Луїджі, описом інтимних взаємин, які поєднували їх, це інтерв’ю прозвучало чистою рекламою. Але ж Даліда пережила глибокий струс, депресію, намагалася накласти на себе руки [69]. Не виступала. Та коли про неї перестали говорити, вона мусила будь-якою ціною повернути собі увагу публіки. Навіть ціною особистих і таких болісних спогадів.
Ми почали чекати на закінчення фестивалю. П’єтро запропонував другого дня по обіді повернутися в Мілан. Дорогою туди ми завернули в невеликий придорожній бар. Дівчина, обслуговуючи нас, мала чималу трудність: як примудритися подати нам замовлені страви й одночасно не зводити очей з телевізора? Адже добігав кінця другий день фестивалю.
Лише діставшись Мілана, ми довідалися в готелі, що перемогли Клаудіо Вілла та Іва Дзаніккі [70].
До повернення в Польщу я мала здійснити три дуже важливі справи. Перша – участь у популярній телевізійній передачі «Родинні ігри» («Giochi in famiglia») [71]. Цю програму в Італії всі дуже люблять і очікують, як у нас у Польщі – популярну передачу «Ідеальне подружжя» («Małżeństwo doskonałe»). Друга – власна годинна програма на телебаченні; я повинна була виконати шість пісень і разом із Доменіко Модуньйо оголошувати номери інших артистів: моїми гостями мали стати «The Folkstudio Singers», Фред Бонґусто і сам Доменіко Модуньйо. Третя – участь у розважальній програмі на швейцарському телебаченні. Цю передачу планували вести з телевізійного центру в Турині. Зося теж поїхала зі мною туди, але цього разу мета її мандрівки була обмежена суто світськими обов’язками, адже телебачення не дозволяло знімати програму. Тож Зося мусила вдовольнитися оглядинами міста.
Сценарій був нескладний і являв собою, просто кажучи, окремі номери, пов’язані або моїм виступом, або діалогом із Доменіко Модуньйо. Текст, який мала вимовити упродовж цієї години, я одержала перед самим початком зйомки, тому про жодну підготовку не могло бути й мови.
Але дублів через мене робити не довелося – на мою думку, завдяки доброзичливій атмосфері, яку намагалися створити режисер зі своїм штабом асистентів і помічників, оператори та, зрештою, гості програми: Бонґусто, Модуньйо, «The Folkstudio Singers».
З Доменіко Модуньйо ми не лише вели діалог, але в одному місці навіть заспівали дуетом сицилійську пісню, якої він навчив мене перед тим у коридорі. Дуже весела, жартівлива пісня про те, як уся родина любила їсти цикорій. Модуньйо тримався вельми безпосередньо, розкуто, мило, по-товариському – зовсім не так, як запам’ятався мені за фільмами й телепередачами. Попри те, що Модуньйо – один із небагатьох співаків, які протягом стількох років посідають місце в «першій десятці», він передусім нормальна, весела людина. А вже потім – «зірка». Притому Модуньйо не лише славетний співак і композитор, але й вельми популярний театральний і кіноактор, творець багатьох мюзиклів. На жаль, мені не випало побачити нашу передачу, оскільки під час її трансляції в етері я вже була вдома, але пізніше дізналася, що її двічі повторювали за бажанням телеглядачів.
У передачі «Giochi in famiglia» я співала пісню Арно Бабаджаняна «Не спеши» на слова Євгена Євтушенка. Італійський текст написав Енцо Буонассізі [72]. Музика Бабаджаняна там настільки сподобалася, що синьйор Буонассізі, втративши сон через збудження, написав текст за одну ніч. Другою піснею була «Zakwitnę różą» [73].
Як я вже говорила, передачу «Giochi in famiglia» нетерпляче очікує вся Італія. Виступають дві команди, які складаються з мами, бабусі, дідуся та онука (або онуки). Вони змагаються між собою, відповідаючи на запитання з різних аспектів життя. Але цим суперництво не обмежене: ще необхідно виконати низку завдань і вкластися у відведений час.
Уже сама назва передачі вказує на те, що йдеться про суто родинні справи. Пам’ятаю, дідусеві дали завдання виконати пісню, яку колись він співав під балконом бабусі, тоді юної дівчини. Дідусі обох команд охоче приступили до свого завдання, викликаючи на обличчях своїх обраниць – нині вже бабусь – ту саму замилувану і радісну усмішку, яка колись, певне, освітлювала їхні молоді обличчя.
Певної миті я відчула, що мене легенько смикають за косу. Озирнувшись, побачила наймолодшого учасника змагання, що присів за моєю спиною. «Синьйоро, – пошепки спитав він, – скажіть, будь ласка, який польський національний танець: мазурка чи полька?» Одним лише йому знаним способом прудкий хлопчик дізнався про те, що можна поставити таке запитання, і, захищаючи честь родини, вирішив не ігнорувати жодних засобів, які ведуть до перемоги. Невдовзі його бабуся без затинки й з урочистою усмішкою на вустах викарбувала: «Польським національним танцем, звичайно, є мазурка!»
По тому як я виконала свою пісню, обидві команди винагородили мене палкими оплесками, а один із дідусів, сицилієць, пихнув мені в руку квітку, яку дістав десь за лаштунками. Потягнувши мене за собою в спокійніший куток і жваво жестикулюючи, він дуже мило висловив мені своє схвалення: «Розумієте, синьйоро, нині співають геть інакше, ніж у наш час. Крик, нервовий, гучний ритм заглушують мелодію і все те, що хоче висловити душа. А ви співаєте зовсім так, як співали в ті часи… Вони були інші, але, повірте, аж ніяк не такі погані. У нас на Сицилії люди ще розуміють, що означає справжній спів, і вміють цінувати цей дар небес. Неодмінно приїжджайте до нас – будете нашою гостею». Незважаючи на те, що через дідуся мені скоротили час виступу, вважаю почуте від нього найприємнішим компліментом, який висловлювали мені в Італії.
Потім було отримано запрошення мені взяти участь у програмі швейцарського телебачення – у числі інших виконавців пісень на фестивалі в Сан-Ремо. У цій передачі я співала ту саму пісню А. Бабаджаняна та Є. Євтушенка на італійський текст Е. Буонассізі. Передачу знімали в Мілані. Ми з Зосею прибули в студію на призначений час. В артистичній гримерній (тут вона була) мені показали кілька суконь у найбільш радісних тонах. Я мусила обрати – адже передача йшла по кольоровому телебаченню. На жаль, усі ті чарівні сукні виявилися на три розміри меншими від мого. Я мала сукні, але довгі, а тут була потрібна міні. Отож мені довелося виступати у своїй світло-блакитній сукні. Її навіть похвалили на репетиції, але режисер несподівано почав якось надто уважно придивлятися до мене і робити дедалі вужчі кола навкруги мене.
«Еге, – нарешті промовив він, – тепер мені зрозуміло. Вона не повинна бути білявкою в блакитній сукні. Оскільки залишиться ця сукня… зробіть з нею брюнетку… ні, – за хвилину ухвалив остаточне рішення, – ліпше рудувато-каштанову». Ясна річ, мова йшла про перуку. Зі мною чимало помордувалися, перш ніж вийшло натягнути перуку на мою голову і заштовхати всередину доволі густі пасма світлого волосся.
Цього разу Зосі дозволили знімати мене у гримерній. А знімальний майданчик далі залишався під забороною. Але муки з перукою було увічнено, як і моє повне перевтілення. Мушу признатися, що в новому вигляді я подобалася собі, і не лише через барву перуки, але головно тому, що волосся на ній було цілковито пряме, про яке я могла тільки мріяти.
Декорації викликали глибоке наше з Зосею зачудування. Певної миті я мала дійти до велетенських подушок, ніби взятих напрокат із балету «Бахчисарайський фонтан», присісти на них і доспівати пісню до кінця. Біля мене мав танцювати хлопчик. Хай би вже були і ті подушки, і хлопець, який, до речі, добре виконував ультрасучасний танець… «Ану поглянь назад! – вигукнула Зося. – Що б це могло значити?»
Достеменно! Тло складалося з велетенського портрета Євтушенка в оточенні афіш, які стосувалися революції 1905 року. Ми не вгледіли в тому жодної логіки, та й сам автор цього епохального витвору, відповідаючи на наше запитання, теж нічого не зміг пояснити!
Повернувшись до Польщі, я мусила перехворіти всіма – зачаєними в мені – застудними захворюваннями (так-так), які після нервового напруження врешті далися взнаки. Коли людина просто не має часу хворіти, то справді може «відкласти» хворобу, але, на жаль, усього лише на якийсь час. Заледве напруження бодай трішки спаде – розплата настає негайно. Людина звалюється і вже слухняно лежить, не встаючи.
А втім, П’єтро постарався, аби я не нудьгувала: незабаром отримала від нього комплект записів неаполітанських пісень у виконанні Муроло. Цілий альбом із вісімдесяти пісень! [74] Мені потрібно було вибрати дванадцять, найбільше – тринадцять: для моєї спроєктованої довгогральної платівки. Більше зазвичай не вміщається. Записати пісні планували під час мого наступного приїзду в Італію.
Узявши в руки чудовий альбом, першої хвилини я дуже зраділа. Яке розкішне видання! Кожна платівка в окремому футлярі, що відкривається подібно до книги. На лицевому боці – світлини попередніх виконавців, а також повний перелік текстів неаполітанським діалектом та їх стислий переклад італійською літературною мовою. Обкладинки прикрашені репродукціями картин знаних італійських художників, подекуди – прекрасними краєвидами Неаполя та його околиць.
Коли перші радощі минули, я заходилася уважно прослуховувати платівки. По певнім часі мусила признатися собі, що мені подобається забагато пісень. На аркуші, де мала бути виписана сумнозвісна дюжина, фігурували майже всі пісні. «Ну нічого, – подумала я. – Видно, мені вони “настирилися”. Залучу до цієї роботи своїх знайомих».
Отже, мої гості були хитрощами втягнуті в цю відповідальну справу. Та оскільки ніхто не мав часу, достатнього для прослуховування всіх вісімдесяти пісень, я мусила зробити вибір сама. Урешті зупинилася на двадцяти піснях, з числа котрих необхідні дванадцять вибрала за допомогою музичного керівника CDI – Ренато Серіо.
Цього разу я приїхала до Італії в липні – нарешті бодай не мерзнутиму!
Спочатку я мала взяти участь у фестивалі неаполітанської пісні, а тоді записати в Неаполі свою першу довгогральну платівку з неаполітанськими піснями.
Того року літо у Варшаві було доволі спекотне. Але, приземлившись у Міланському аеропорту, я одразу відчула принципову різницю: здавалося, що перебуваю в належній атмосфері… римській лазні. І на весь час мого життя тут не передбачувано нічого іншого. Уже другого дня по прибутті я усвідомила, що акліматизація – це не просто термін, який винайшли вчені. Під душем у готельному номері я почувалася ще доволі терпимо, але моє самопочуття різко погіршувалося, коли все-таки наставала потреба щось надіти – навіть у легкій літній сукні було парко, мов у кожусі.
Тісна кімнатка, іде репетиція… Тут дійшло до того, що я відчула дивне серцебиття і почала задихатися. Вентилятор приносив полегшення, лише коли віяв просто в обличчя – поза його повітряним струменем було задушливо і якось липко. У Мілані вологість повітря підвищена. За таких кліматичних умов неможливо працювати з повною віддачею. У душі я схильна виправдовувати нездоланну відразу італійців до виконання якої-небудь справи саме сьогодні. «Навіщо обов’язково сьогодні? Завтра напевне виникнуть сприятливіші умови…»
Одначе тональність неаполітанських пісень належало уточнити якнайшвидше, аби Ренато встигнув їх аранжувати. За кілька днів ми вже мали вилітати до Неаполя.
Оскільки під час попередніх візитів до Італії я, власне, зовсім не мала вільного часу, то подумала, що надійшла пора оглянути місто і… здійснити одне моє заповітне бажання. Мушу признатися, що я – невиліковна кіноманка. До театру завжди хочу піти з кимось, а в кіно частіше бігаю сама. Кіно – поруч, варто лише підійти до каси, купити квиток і… можу зникнути в темній залі, не привертаючи на себе допитливих поглядів. Удома такі «вилазки» я практикувала доволі часто.
Отож дочекалася вечора, коли спека бодай трохи вщухне, і пішла в кіно. Кінотеатр містився неподалік, але навіть цієї невеликої відстані вистачило, аби я розгубила охоту і занепала духом. Проте героїчно дісталася каси (в Італії з квитками чудово – ніколи немає жодних черг) і хутко зайняла місце в майже вільному ряду. Спеціально вибрала порожній ряд, аби нікому не завадити, не затуляти екрана… То був останній ряд.
Сеанси в цьому кінотеатрі йшли один за одним, без перерви. З одним придбаним квитком можна було переглянути один фільм кілька разів. Невідомо – можливо, я теж би скоїла такий «злочин»: це була чудова французька стрічка «Чоловік і жінка», нині добре знана і в нас, у Польщі.
Але мені не довелося порушувати правила пристойності й, гірше за те, не довелося переглянути фільм до кінця. О ні, я дезертирувала не відразу. Спочатку пересаджувалася з місця на місце і навіть з одного ряду в інший, але для справжнього донжуана ні зміна крісла, ні зміна ряду не становили перешкоди. Навпаки: відсіч «об’єкта», утруднюючи справу, лише розпалює чоловіче самолюбство. «Якого дідька, адже вона прийшла сама на вечірній сеанс! То в чому річ?» – певне, дивувалися місцеві донжуани.
Та я все-таки переглянула цю прекрасну стрічку. Другого дня синьйора Ванда Карр’яджі запропонувала мені піти на цей фільм. І запросила до себе. Синьйора Ванда – дуже маленька і худенька, тому жартома я називала її «la mia piccola mamma».
Надійшов день вилітати до Неаполя.
В аеропорту я стала свідкинею чудової сцени, мовби перенесеної сюди з італійської комедії. До квіткової каси підійшла тілиста молода синьйора, що, як виявилося потому, мала добре поставлений голос. В одній руці тримала неабияку валізу, другою обіймала двох хлопчиків дошкільного віку. Поставивши валізу та озброївшись найзвабливішою усмішкою, синьйора попрохала квиток до Неаполя – собі й своїм «утомленим малюкам».
Квитків не було (напевно це було відомо з самого початку). Синьйора висловила безмежне здивування, але вирішила не відразу застосовувати свій останній козир. Усміхалася, прохала, переконувала воркітливим голосом, шо їй дуже-дуже треба, та касир залишався беземоційним: на нього не діяло манливе хитання стегнами, яке передувало кожній фразі синьйори. Також порівняно мало (наразі!) він хвилювався за долю «бідних діточок».
Але час минав. Поглянувши на годинник і зміркувавши, що метода мирних перемовин не виправдала себе, дама перейшла у справжню атаку. Її гучний, лункий голос звучав на всю залу (італійці не лише музикальні, але у своїй масі мають добре поставлені голоси).
Тепер, уся червона, обурена мати левицею накинулася на касира, дорікаючи йому за безсердечність, за те, що він зумисне позбавляє бідних, беззахисних дітей відпочинку (особливо – цілющого йоду). Говорячи, точніше, викрикуючи це, вона так міцно притискала дітлахів до себе, що врешті вони розхвилювалися і здійняли несамовите ревіння.
Італійці неймовірно чутливі до всього, що стосується дітей, і, безсумнівно, мамуня зважила на це. Навколо наших героїв негайно утворилася юрма; ніхто не знав до пуття, в чому річ, але всі миттєво зрозуміли: до дітей виявлено несправедливість. Спітніла синьйора закінчувала третю дію своєї вистави, бачачи, як касир ніяковіє на очах, хапається за голову і жадає лише одного: аби це якнайшвидше скінчилося.
Незабаром я сиділа в літаку, який мав доправити мене в Неаполь. Синьйора з хлопчиками теж була тут.
У неаполітанському аеропорту нас (звісно, я летіла в супроводі Рануччо) зустрічав композитор – автор пісні, яку мені належало співати на фестивалі [75]. З ним була його дружина, молода, вродлива жінка – мати доволі великого числа дітей: чи то сімох, чи дев’ятьох. Якщо тут я припустилася неточності, то за минулий час її вже напевне виправлено – у бік збільшення.
З готельного балкона відкривався краєвид моря – настільки чарівний, що навіть американський авіаносець, який маячив на обрії, не міг повністю згасити мого захвату.
Наступного дня я записала на платівку свою фестивальну пісню. Виявилося, що XV Неаполітанський фестиваль планують провести насамперед як телевізійне видовище, і в цьому вигляді його належало бездоганно опрацювати відповідно до затвердженого сценарію. Таке було рішення організаторів. Кожен із трьох вечорів мав проходити в іншій місцевості – не перед залою з публікою, а – залежно від «фотогенічності» пленеру – чи у прекрасному старому саду, чи в палаці, майже без публіки, з урахуванням єдино інтересів телеглядачів.
Але всі ті старі палаци й сади – безневинна затія порівняно з головною вимогою організаторів фестивалю: уперше всі фестивальні пісні треба було виконувати під фонограму.
У моїй голові взагалі не вкладається думка, як можна проводити фестиваль шляхом прослуховування пісень, що звучать у запису, попередньо створеному в студії. Адже при цьому абсолютно виключене безпосереднє спілкування з публікою, творчий підйом співака, який мобілізує всі свої можливості, аби показати себе з найкращого боку.
У студії ніколи не записати пісні так, як виходить виконати її перед публікою. Спортсмени, приміром, показують нижчі результати, коли трибуни порожні.
І таку новацію було введено на фестивалі в Неаполі – тут, де кожен вкладає у спів усю душу, даруючи її публіці вкупі з мелодією!
Самі неаполітанці теж вельми негативно оцінили новацію. «Так само успішно можна винести програвач на естраду, поставити платівку, а співак вільний піти кудись посидіти за склянкою вина», – почула я гіркий коментар продавця газет.
Що ж бо, цілком справедлива заувага. Одначе, попри виявлене незадоволення мешканців Неаполя, усе йшло за затвердженим планом.
Перший концерт відбувся в Сорренто.
Того вечора я не співала і могла дивитися передачу з Сорренто по телебаченню.
Напередодні ми невеликим пароплавом дісталися острова Іск’ї [76], звідки мали транслювати другий фестивальний концерт. Від пристані до «Пунта-Моліно» [77] крутими вуличками нас доправив у своєму возі енергійний чорноволосий хлопчина. Його віз нагадував один із вагончиків дитячої залізниці, які трапляються у веселих містечках, влаштованих для дітей.
Ми висадилися перед будівлею дивного вигляду – у формі високої круглої вежі, розташованої серед чарівного саду з великим басейном. Це був наш готель. Приблизно такою вимальовувалася мені вежа з казки Андерсена про принцесу, яка мала настільки довгу косу, що вона успішно заміняла принцові… ліфт.
Усередині палац-готель був обставлений з великим смаком. Невеликі кімнати обставлені темними меблями у старому стилі, люстри – зі свічками… У холі, де можна було побесідувати або зіграти партію в бридж, височіли живі, свіжозрізані квіти, які росли в кадобах. Наголошую цю обставину, адже частіше я бачила квіти штучні – зроблені вельми вміло, вони навіювали нудьгу. Одна стіна була повністю виконана з особливого скла, яке дозволяло бачити все, що відбувається назовні, але самому лишатися невидимим.
Саме в цьому холі я сиділа ввечері й дивилася передачу першого концерту з Сорренто. Вілли, на якій відбувалося дійство, не було видно, але, якщо судити за розкішним навколишнім парком, у якому «гуляли» співаки, вона була не менш пишна.
Наступного дня почалися репетиції. Публіку становили лише ті люди, котрі супроводжували виконавців. Кожний-бо мав супутника: хто дружину, хто чоловіка, друга, подругу або… навіть кілька подруг. Також прибув Модуньйо зі своєю чарівною дружиною.
Хоча… усе-таки публіка теж була – дітлахи. Вони сиділи на дахах сусідніх будинків, щільною юрмою згромадившись біля брами саду. За ними видніла група літніх жінок.
По обіді випало кілька вільних годин. Я пішла на берег моря – бодай трохи подихати свіжим повітрям і передихнути після репетиції. Не встигла озирнутись, як мене тугим кільцем оточили дітлахи. Тут були кілька підлітків, малолітки й навіть один повзунок, який лише через певний час приєднався до товариства.
Діти в усьому світі однаково чарівні. Їх цікавив фестиваль, його учасники. Причому вони виказали велику інформованість: наприклад, знали (з газет), що я – полька, адже вперше в історії неаполітанських фестивалів брала участь іноземка.
Вони хотіли знати, де розташована моя країна, що то за країна і чи є там таке ж тепле море. Діти торкалися мого волосся і, прицмокуючи, дивувалися: справжнє! «І моє таке саме, правда?» – спитала веснянкувата дівчинка, приклавши до моєї коси кінчик своєї вогнисто-рудої косички. Звичайно, маленька кокетка чудово розуміла, що в цьому сенсі вона тут єдина, оскільки всі інші голівки були чорні, як сажа. Потому, коли настав час мені йти, вони провели мене до самої брами і, прощаючись зі мною (всім почергово я потиснула замазані чорнилом руки), голосно бажали мені успіху.
Я успішно вийшла до фіналу, і другого дня вранці ми вже пливли назад у Неаполь. Останній фестивальний вечір мав відбутися у величезному парку, який оточує віллу Флоридіана [78].
Цього разу зібралося чимало публіки. Також приїхало кілька знаменитостей. Пам’ятаю, конферансьє оголосив, що серед присутніх є відомий кіноактор Вітторіо Ґассман. Він злегка підвівся, усміхнено вклонився. Потому розпочали концерт.
На XV фестивалі неаполітанської пісні несподівано переміг Ніно Таранто – актор старшого покоління, котрий не так заспівав, як затанцював жартівливу пісню [79].
Неаполітанці, котрі віддають перевагу радше ліричним, мелодійним пісням, у яких співають головно про кохання, про море і сині далечіні, незадоволено сприйняли рішення журі.
Почуваюся зобов’язаною зазначити, що виступ першої польки на Неаполітанському фестивалі здобув визнання. Доказом цього були численні рецензії, де похвально говорили про мій «достеменно неаполітанський» стиль виконання, а також – на мою велику радість і гордість – про «бездоганний акцент вродженої неаполітанки». Композитор і автор тексту, які супроводжували мене весь час, доки тривав фестиваль, теж були задоволені, що доручили мені свою пісню.
Композитор, синьйор Дженіо Амато, запросив нас до себе додому – урочисто відзначити наші досягнення. З теплими почуттями згадую години, проведені в оселі гостинного подружжя Амато.
Спочатку гостям представили всіх дітей по черзі: від найменшого, ще грудного малюка, який усього два тижні тому ощасливив світ своєю появою, до найстаршої дванадцятирічної дівчинки. Попри те, що половина з них ще не зовсім навчилася ходити, з першого погляду було помітно, що в родині панують мир і згода. Старші діти без примусу опікувалися молодшими, які, чудово знаючи свої права і привілеї, водночас не зловживали ними.
Потому було накрито велетенський стіл, і гості взялися знищувати дуже смачні страви, приготовані за рецептами місцевої кухні. За десертом ще раз виникла бурхлива дискусія на тему минулого фестивалю.
Невдовзі після повернення в готель П’єтро вкупі з батьком покинули Неаполь. Синьйора Ванда цього разу не приїхала на фестиваль: почувалася недобре. Я залишилася в Неаполі в товаристві щойно прибулого сюди Ренато Серіо.
За цей час Ренато встиг закінчити аранжування, і тепер ми з ним могли приступити до запису на платівку раніше відібраних неаполітанських пісень у супроводі неаполітанського оркестру з типовим для нього складом інструментів.
Оскільки я завжди волію бути присутньою при створенні музичного тла, то вже другого дня сиділа в задушливій студії. Запис тягнувся довго: як я вже говорила раніше, південці не визнають поспіху. А спека стояла нестерпна. По кількох днях такої роботи в мене почалися неприємності з серцем. Я вирішила трохи поберегти себе і наступний день провести на свіжому повітрі, особливо тому, що через день уже мала співати, а це в тій атмосфері вимагало колосальних зусиль.
На даху готелю містився басейн, де можна було трохи охолодитися, подихати повітрям, полежати в тіні під тентом. На щастя, тут майже нікого не було.
Почуття самотності, туга за близькими опановує мене на чужій землі від першого дня і посилюється з часом. Я вже доволі довго перебувала в Італії й усе гостріше відчувала свою самоту, особливо тут, у Неаполі, де не могла навіть зателефонувати синьйорі Ванді.
Я лежала на кам’яних плитах, які обрамляли басейн, і засмагала – уперше відтоді, як приїхала до Італії. Раніше такої нагоди не траплялося, та й не було часу. На тепле блакитне море я позирала, мов лисиця на виноград. Жодного разу мені не випало покупатися в ньому.
Зненацька хтось не дуже-то впевнено торкнувся мого плеча і дитячим голосом покликав англійською: «Дивись-но, що маю!»
Біля мене присів навпочіпки світловолосий малюк із такими синіми очима, ніби то були частинки неба. Хвилину потому підбігла мати й, вибачившись, хотіла забрати свого комунікабельного сина. «Боббі, навіщо заважаєш дамі?» – докоряла мама, тягнучи Боббі під свою парасолю. Але Боббі хотів неодмінно показати мені свої скарби – автівочки – і незабаром уже знову сидів обіч мене. Ми з ним розговорилися. Боббі йшов третій рочок, він сильно шепелявив, тож доволі часто я мусила звертатися до матері хлопчика з проханням перекласти його слова. Потому мати Боббі пішла в ресторан обідати – сама, оскільки синок ревінням відвоював собі ще годину – погратися з «гарним хлопцем». Ми зійшли з ним у воду і там весело плескалися при повному взаєморозумінні.
Того дня оркестр закінчив запис фонограми, і від завтра можна було починати записувати пісні. Час, який викупили в студії, спливав. Для запису дванадцяти пісень залишалося два з половиною дні. Цього мусило вистачити. Я приходила трохи раніше, аби скористатися допомогою, яку надавали мені власник студії, його дружина і передусім портьє: ці славні люди виправляли мою вимову. Робили це дуже охоче, щиро радіючи кожному моєму правильно вимовленому слову. Навіть водій тексі, яким я їхала на студію, дізнавшись про мої заняття, відразу взявся посвячувати мене в таємниці неаполітанського діалекту.
Платівку було наспівано за рекордний термін. Власник студії, знаний неаполітанський співак Авреліо Ф’єрро [80], схвально подивившись на мене, заявив, що в його студії такого ще не бувало.
Схуднувши на кілька кілограмів (у студії було парко і задушливо, наче в центрі джунглів, оскільки не можна було користуватися вентиляцією через потребу зберігати абсолютну тишу), утомлена до краю, зате дуже задоволена, наступного дня о п’ятій ранку я вирушила назад до Мілана. Поверталася сама, позаяк Ренато виїхав додому потягом. Неаполь я покидала без жалю, хоча деякі люди готові віддати життя за те, аби поглянути на це місто. («Побачити Неаполь – і померти!» [81])
У Мілані мене очікувала нагорода за неаполітанські муки у вигляді запрошення до польського консульства на святкування Дня національного відродження [82]. Я надзвичайно зраділа цьому.
Термін мого перебування в Італії, щоправда, перетнув екватор (я ще ніколи не мешкала за кордоном довше, ніж два місяці), але я вже вельми сумувала. Нині втішилася, що зможу поговорити про все, близьке серцю, без натягнутості, по-польському. Хто сам не зазнав цього, той не повірить, як тяжко жити серед чужих людей, коли не дуже-то добре знаєш їхню мову. Так, я «справлялася», але цілий день була в безнастанному напруженні! Вникала в сенс того, що мені говорять, водночас міркуючи, як правильно побудувати відповіднý фразу.
Яке полегшення приносила мені сама думка про це прийняття, де всі слова будуть ясні, зрозумілі, відомі!
Я помила голову, «зробила вроду», навіть наділа кліпси, хоча вони трохи прищеплювали вуха, і поїхала до консульства. Воно містилося в чудовому палаці. Неначе крізь сон згадую під’їзд, сходи, мозаїчні підлоги, старовинні меблі. Тут було прекрасно, ніби… у музеї. З певним подивом я виявила, що тут і там в антикварних кріслах і на антикварних кушетках сидять гості, але якщо пан консул дозволив це їм, то скоро я теж сиділа, нога на ногу (нові туфлі!), в колі польських інженерів з Варшави, які приїхали до Італії у зв’язку з передачею нам ліцензії на «Фіат» [83]. Італійські інженери так само раділи нагоді спільно відзначити свято – навіть приїхали заради цього з Турина.
Усі гості отримали чудові пам’ятні медалі, виготовлені на честь відкриття Інституту польсько-італійських відносин. Потім виголошували багато тостів, серед яких найчастіше лунав тост за повернення додому.
Я зауважила, хоча спеціально ця проблема не цікавила мене, що гості-італійці часто відмовлялися од вітчизняних вин на користь нашого «віньяку» і «чистої виборової» [84]. Задоволена, у піднесеному настрої й з книжками, які позичила мені дружина представника нашої авіакомпанії, я повернулася до готелю. Це був найприємніший день за час мого життя в Італії.
Мені випала коротка відпустка, головно тому, що менеджер не впорався вчасно зі своїми завданнями. Заплановані виступи (нарешті я мала почати концертувати й заробляти гроші) попросту відклали на три тижні з причин, «які не залежать ні від кого». Я дуже охоче погодилася з’їздити додому на ці три тижні. Вартість мого мешкання в Італії більш-менш дорівнювала вартості квитка до Польщі й назад. Три тижні вдома промайнули, наче одна мить!
Повертаючись до Мілана, я вже знала, що матиму цикл концертів, які організувала редакція газети «L’Unità» [85], а також візьму участь у трьох телевізійних програмах. Недовго передихнула в готелі; тоді зателефонував Ренато, аби домовитися, коли призначити репетиції з оркестром.
Ми визначили, які пісні співатиму і в якій послідовності. Ренато, як піаніст, мав виступати зі мною в концертах і керувати місцевими оркестрантами.
Ми виїхали з Мілана в напрямку В’яреджо. Ренато не належав до числа людей марнотратних. Доволі скоро я помітила, що ми вже їдемо не автострадою, що дорога стає дедалі крутішою і різноманітнішою, то огинаючи прірву, то пробиваючись крізь густий ліс, а деколи ледве не зачіпаючи якихось господарських будівель. Ренато уникав необхідності платити за проїзд автострадою, обираючи довшу, окружну, але безкоштовну дорогу, яка приносить купу додаткових емоцій. Близько полудня, коли ми проминули передгір’я, почали виникати чудернацькі явища, які змінювалися в дивовижному темпі. Спершу сховалося сонце, що доти гарно припікало, небо спеленала свинцево-сіра мла, яка хутко насичувалася, тому все навкруги потемніло, і невдовзі Ренато мусив увімкнути фари. Ми досі повзли крутою гірською дорогою, коли раптово линув дощ, змішаний з великим градом.
Коротко потому з прямовисного схилу на дорогу ринули каламутні, з домішками брунатної землі потоки надзвичайної сили. Сполоханий Ренато зупинив автівку на повороті біля товстого кам’яного бар’єра, який відділяв дорогу од «доволі значної прірви».
Град так сильно тарабанив по вітровому склу, що воно не витримало і тріснуло. Автівка, хоча нова, виявилася негерметичною: крізь щілини в даху і вікнах просотувалася вода. Найімовірніше, нас би змило «на поверх нижче», якби не стіна, до якої притулилася наша автівка.
«Чи не ліпше було б заплатити там, унизу, невелику плату за проїзд автострадою?» – подумала я, та вголос нічого не сказала. Чоловік, чий «Фіат» пошкоджено, і так почувається найнещаснішою людиною на світі.
Коли страшенна злива трохи вщухла, а бурхливі річки перетворилися на анемічні потічки, Ренато вирішив продовжувати нашу мандрівку. Ми рухалися дуже повільно, навкруги було мокро і слизько, а на додачу цього зла заважав густий туман. Але що далі ми їхали, то виразніше він рідшав; небо ясніло. Аж ось гірський хребет лишився позаду, і перед нами простяглася пласка рівнина. Тут наново сонце жарило на повну, а від промчалої бурі не лишилося й сліду. Звичайно, адже тут, унизу, жодної бурі взагалі не було, навіть краплини дощу не випало з нескаламучених небес. Курортники, задоволені, засмаглі, поверталися з пляжу. Обриси гір уже тонули в сутінках, коли, ледве тримаючись на ногах, нарешті ми дісталися того місця, де взавтра мав відбутися концерт.
Ренато не мав сил на проведення репетиції з оркестром. Я мусила вдовольнитися обіцянкою, що репетиція буде завтра, безпосередньо перед концертом.
Цієї ночі я спала кепсько. Ренато, очевидно, теж.
Другого дня ми успішно провели репетицію з чотирма місцевими музикантами. Я мала заспівати пісню «А якщо покохаєш мене» [86] та пісню, виконану на Неаполітанському фестивалі.
Близько дев’ятої години амфітеатр просто неба вже заповнили люди. Розпочався довгий, тригодинний, концерт. Виступали не лише лауреати. Вони виходили на сцену останніми, і концерт закінчувався урочистим врученням нагороди. Статуетка являла собою вилиту з бронзи дівчину з гітарою на чорній гранітній підставці.
Ночі там дуже холодні, тож я знову страшенно змерзла.
Серед здобувачів «Oscar della simpatia - 67» були Катаріна Валенте, Адріано Челентано, Роккі Робертс. Також «Оскара» вручили кільком акторам театру і кіно.
Для мене цей виступ став генеральною репетицією перед моїми сольними концертами. Я вже знала наперед, що вони пройдуть добре, оскільки публіка у В’яреджо приймала мене винятково тепло. Скромність не дозволяє мені сказати – захоплено.
Одначе знайшовся певний пан – конферансьє, який дещо затьмарив мої радощі на цьому концерті. Цей пан взагалі недолюблював жінок і, коли мав оголошувати співачку, робив це неохоче, холодно, сказати б – лише «за службовим обов’язком». А якщо «винуватиця» насмілювалася притому бути вищою за нього на зріст, пан конферансьє вважав цю обставину особистою образою і мстився.
Він так оголосив мій номер, що я навіть розгубилася, але мусила опанувати себе і співати. Коли я скінчила, конферансьє вийшов на сцену і, присівши коло мене навпочіпки, задерши голову, з блазенською міною спитав: «А тепер скажіть нам, скільки маєте метрів?» Я відповіла йому зовні спокійно: «Скільки моїх метрів – це не має значення. Важливо, що я, безумовно, вища за вас». Веселий сміх глядацької зали винагородив мене за пережиту кривду.
Як я могла зауважити, жоден здобувач премії не сказав ані слова вдячності. Вони просто усміхнено вклонялися публіці. Я вирішила виголосити «промову», звичайно італійською, подумки склавши кілька фраз. Звучало це приблизно так: «Доброго вечора, пані та панове! Сердечно дякую за присуджений мені приз. Дуже радію цій нагороді, але одночасно хочу зазначити, що все залежить від вас, від публіки. Для вас співаємо і без вас не можемо існувати. Присвячую мої пісні вкупі з моїм “Оскаром” тобі, люба публіко».
Минуло кілька днів, які Ренато провів у рідному домі, розташованому доволі далеко від Мілана. На день мого першого концерту він повернуся до Мілана тим самим червоним спортивним «Фіатом». Заїхав по мене в готель, і ось, продершись крізь напханий пішоходами й автівками центр міста, нарешті ми опинилися на автостраді, яка провадила до Форлі, де я мала співати на святі комуністичної преси. На жаль, гіркий досвід попередньої мандрівки швидко вивітрився з пам’яті Ренато. Невдовзі ми вже повернули на «різноманітнішу дорогу», як заявив Ренато, відповідаючи на мій питальний і не позбавлений докору погляд.
Від Форлі, де відбувся мій перший і єдиний концерт, у мене залишилося найприємніше враження. Це містечко розташоване в гірській місцевості. Ми дісталися туди надвечір, по багатогодинній їзді автівкою. Співати я мала лише близько опівночі, тож ми пішли повечеряти, а тоді господиня готелю провела мене в кімнату, де я могла підготуватися до виступу. Оскільки цього разу я теж була вдягнена вельми легко (не люблю вдягатися тепло – потім каюся), а концерт відбувався просто неба, вона позичила мені свою велику теплу шаль. На площі було поставлено столики, стільці, лавки, повернуті до маленької тимчасової естради, де насилу розташовувалися п’ять музикантів і солістка з мікрофоном. Центр площі залишався вільним, слугуючи місцем для танців. Між деревами було натягнуто мотузки, обвішані різнокольоровими ліхтариками.
На концерт прийшли і старі і молоді. А якщо, з причини поважного віку, не заради танців, то бодай подивитися, посміятися. Мені вельми до вподоби такі виступи, на які з’являються представники всіх поколінь. Бабуся й онука надівають свої найліпші сукні й разом ідуть на площу розважитись.
Я мала виконати дванадцять пісень, «вплетених» у вінок танців. Коли я почала співати, танці уривалися, пари зупинялися – часто в тій позі, у якій їх застали перші звуки. Усі обличчя повернулися до мене.
Я б не образилася, якби вони продовжили танцювати. Для Італії це природно: тут пісня сприймається передусім як танцювальна мелодія. Концерти бувають рідко, їх нині заступили телевізійні передачі.
Але вони слухали. Молодь згромадилася біля естради – і тоді почався концерт «на замовлення». Прохали виконати пісні фестивалю в Сан-Ремо. Я знала кілька пісень, серед них «Ciao amore, ciao» Л. Тенко, яку теж заспівала, а приспів усі співали вкупі зі мною.
Я була дуже задоволена своїм першим концертом. Ближче пізнала публіку. Побачила її реакцію на мій спів. На душі було хороше, легко, радісно. Виникла впевненість, що так буде всюди, що не маю чого побоюватися!
Вельми приємна була приязна атмосфера, особливо – безпосередній контакт із публікою. До того часу я ніколи не вела свого концерту сама. А тут мусила оголошувати свої пісні, стисло їх перекладати, якщо співала не по-італійському, відповідати на запитання. Коли одужаю, то спробую на своєму першому концерті в Конгресовій залі не обмежуватися лише співом.
Перед моєю поїздкою до Форлі П’єтро сказав, що скоро знову маю відвідати Неаполь, аби взяти участь у відкритих концертах. «Атмосфера, в якій співатимеш, неповторна. Концерт відбувається прямо на одній з великих площ у центрі міста. Люди уповільнюють крок, забувають про поспіх, адже все це втрачає сенс перед такою важливою подією, як пісня. Нагорода символічна – ключі від міста Неаполя, які отримаєш неодмінно».
Це був відгомін моїх виступів з неаполітанськими піснями.
Мене дуже приваблювала перспектива такого «вуличного співу», особливо тому, що цього разу повинна була співати не під фонограму, а прямо перед людьми, які самі все життя співають і є справедливими й об’єктивними суддями.
Концерт закінчився близько першої ночі. Ми повернулися в готель. Я втомилася. Ренато теж був доволі втомлений, бо, як сам мені признався, напередодні вночі їздив до Швейцарії й тому не змикав очей. Навіть пригостив мене швейцарським шоколадом і показав цигарки, які були, здається, ліпші за італійські й… дешевші.
Зі Швейцарії він повернувся додому вже на зорі, після сніданку рушив по мене до Мілана, і ми вкупі приїхали у Форлі. Далі – репетиція, довге очікування, зрештою, сам концерт. Отож він страшенно втомився, незважаючи на його двадцять років. Проте відмовився од можливості заночувати в готелі у Форлі, де нам було приготовано дві кімнати. Шкода було не використати оплачених номерів у Мілані…
Я склала речі, повернула господині шаль, подякувавши їй, і сіла в автівку.
Спочатку ми їхали вулицями сплячого містечка, потому Ренато все-таки зупинив свій вибір на автостраді. «Так буде швидше», – доволі резонно зміркував він.
Надалі саме це рішення стало рятівним. На автостраді рано чи пізно мусили помітити, що трапилася катастрофа, і надати допомогу, тоді як на іншій, менш жвавій дорозі ніхто не завадив би мені спокійно перенестися на той світ. Важливим це стало лише для мене, оскільки Ренато дістав перелом кисті й ноги. Звичайно, дуже боляче, але, на щастя, від цього не помирають.
Отже, ми їхали автострадою. Я багато і голосно говорила, не дуже-то себе змушуючи до того, оскільки викликане концертом збудження зазвичай тримається ще доволі довго. Години зо дві після виступу не можу розслабитися, не здатна заснути. Також я думала, що таким способом не дам задрімати Ренато і ми щасливо дістанемося Мілана. Але двадцятирічний організм утомленого юнака, очевидно, прагнув усунути все, що заважало йому заснути, і так відновити життєві сили. Раптом нас кілька разів підкинуло, наче автівка наїхала на вибоїни, замість ковзати по гладенькому, як люстро, шосе. Потому настали темрява і тиша.
Одначе до того я встигла усвідомити загрозливу небезпеку – радше інстинктивно, адже не мала часу на роздуми. Усе сталося за якусь хвильку. Я відчула – виразно пам’ятаю це – панічний жах на думці про те, що можу живцем згоріти в автівці.
Якраз тиждень тому я прочитала повідомлення про моторошну смерть французької акторки, однієї зі славетних сестер Дорлеак. Вона загинула в полум’яній автівці [87]. І хоча я ніколи не відчувала страху під час їзди автівкою (так само як хитавиця в літаку радше забавляла мене), з тої миті, коли в пресі було опубліковано цю страшну нотатку, я почала побоюватися. Почуття жаху, який охопив мене тієї хвилини, пам’ятаю дуже добре.
Катастрофа трапилася.
Уранці нашу автівку помітив водій вантажівки, їдучи автострадою. Вона була розбита вщент, і лише червоний колір кузова нагадував про її колишню елегантність.
Ренато не «вилетів» з автівки, а я опинилася далеко від залишків «Фіата», відкинута якоюсь страшною силою.
Викликали поліцію. Нас привезли в лікарню. На щастя, я була позбавлена здатності відчувати біль, холод вогкої землі в канаві, труднощі транспортування.
Я дістала змогу зробити недільну перерву в своїй біографії.
Мій стан не був досить обнадійливим, навпаки, навіть викликав найгірші острахи. Єдине, що можна і треба було зробити, – це влити в мої вени суто італійську кров, навзамін тієї, яка майже повністю витекла з мене в канаві. Виправити решту поки не можна було. Належало зачекати. А втім, довгий час було неясно, чи не оберу я «свободи», сказавши «адьє» своїм супутникам по земному шляху.
Мою матір і мого нареченого підготували до цієї можливої розв’язки. Вони отримали візи й паспорти на виїзд до Італії протягом одного дня. «Видати негайно, стан безнадійний», – говорила офіційна вказівка.
Тож вони приїхали третього дня, але я не знала, що кохані люди сидять біля мого ліжка. На запитання моєї матері, чи залишуся живою, лікарі відповіли: «Робимо все, що нам до снаги, але впевненості немає». Вони справді робили все, що до снаги людині. Застосовували нові ліки, чергували коло мене вдень і вночі. Урятували мені життя.
Я лежала в трьох лікарнях, але пам’ятаю лише одну – ту, де прийшла до тями на сьомий день після пригоди. Здається, зреагувала на світло й біль і відповіла на якісь запитання. Та, очевидно, впевненість лікарів у моєму видужанні спиралася радше на теоретичні міркування. Бо на практиці все мало інший вигляд. Свою матір я впізнала лише того дня, коли мене перевезли до наступної лікарні. А йшла вже дванадцята доба.
Від попередньої лікарні в пам’яті лишилася тільки велетенська палата з важкими хворими, привезеними просто з місця пригоди. Вони плакали, стогнали, кричали від болю. Я не запам’ятала жодного обличчя – навіть облич лікарів, які вели безперервне спостереження за мною і яким завдячую життям. Знаю їхні прізвища, котрі часто згадує мама, та, коли вони прийшли в клініку Ріццолі відвідати мене після операції, для мене то були обличчя чужих, незнайомих людей.
По тому як мені вимкнули штучне дихання і перевели мене зі штучного харчування на звичайне, стало ясно, що криза минула. Тепер могли перевезти мене в клініку Ріццолі й там, дочекавшись, коли зміцніє мій організм, подумати вже про «полагодження зламаної лялька», як жартома говорила мама.
У цій клініці, де прооперовані доволі довго лежали в гіпсі, комусь із близьких дозволяли чергувати біля них. Така людина «оселялася» в лікарні, мешкала в реабілітаційній палаті стільки часу, скільки було необхідно хворому, якому тут намагалися створити якнайліпші умови. Душевна рівновага, добре самопочуття відіграють о цій порі, як відомо, доволі важливу, якщо не першорядну роль. Відомо, що навіть усебічна кваліфікована турбота персоналу про хворого не заступить матері. Мати є для нас людиною найближчою, єдиною. Вона добре знає всі слабкості своєї дитини. Тому немає потреби соромитися її або в чомусь прикидатися перед нею. Можна поводитися природно і бути впевненим, що тебе зрозуміють, – і спокійно, без почуття незручності, як це буває в товаристві сторонньої людини, приймати будь-яку допомогу, надавану тобі з нескінченною любов’ю і терпінням. Адже це наша мати, якій, можливо, завтра відплатимо такою самою любов’ю, хоча вона нічого від нас не вимагає. Для мене присутність матері стала порятунком, великим благом, особливо – коли настала найтяжча година…
Кімната, де «оселилися» ми з мамою, була доволі простора, з великим балконом.
Зі свого ліжка я бачила лише кошлате гілля велетенського хвойного дерева. У лікарняному парку, як сказав мені мій наречений, було багато таких високих, могутніх дерев, з яких у давнину робили щогли для вітрильних кораблів. Я добре могла уявити це, адже, хоча наша кімната була на четвертому поверсі, за тією частиною дерева, яку я бачила у вікно, зовсім не можна було судити, що його верхівка близько.
З одного боку перед моїми очима була стіна, а з другого було це дерево. Тож цілими годинами я дивилася у вікно, очікуючи, чи не сяде на гілку птах, уявляла, яка шершава кора на стовбурі, як пахнуть тонкі довгі хвойні голки. Деколи я примружувалася, і тоді графічний рисунок гілки втрачав свою чіткість, перетворювався на якусь розпливчасту пляму, і я могла, прикликавши на допомогу уяву, побачити, наприклад, вивірку або біжучого оленя, або навіть обличчя людини – чоловіка з вірлиним профілем.
Обхід був тут урочистий, як у кожній лікарні. Щодня вранці до палати заходила значна група лікарів і сестер; кілька разів на тиждень – на чолі з самим керівником клініки, професором Раффаеле Дзанолі. Під час вечірнього обходу деякі лікарі з’являлися в довгих, до п’ят, білосніжних накидках. Мені пояснили, що це ті, хто вирушає на обхід просто від операційного столу. Накидка захищає від застуди, яку легко підхопити, коли йти довгими холодними коридорами з кам’яною підлогою.
Ортопедичний інститут, який названо іменем видатного вченого і лікаря-ортопеда Франческо Ріццолі, є університетською клінікою [88], де працюють молоді, здібні лікарі; багато з них дістали звання професора у тридцятирічному віці, як-от Маріо Ґандольфі, Орланді, Бедоні. Професор Карло Альвізі та його асистент Родольфо Дайдоне [89], яким переважно завдячую свій прихід до тями, також були дуже молоді.
Шефом клініки, як згадано раніше, був професор Раффаеле Дзанолі. Мав добре обличчя з густими бровами, м’який, уважний, розумний погляд, сиву гриву волосся. Був високий, сильний, з гарною статурою. Нагадував мені могутнє старе добре дерево. «Дерева асоціюються в мене з добротою, – колись у дитинстві сказала мені мама. – Вони зовсім як декотрі люди». Відтоді пам’ятаю це.
Професор Дзанолі справді був сильний і добрий – і водночас беззахисний у своїй доброті, зовсім як дерево. Мав ласкавий погляд, ласкаву усмішку. Схилявся наді мною, жартома стукав по гіпсу, обіцяючи, що вже скоро я стану на ноги й тоді ми з ним зміряємося зростом.
Невелика кривда лишалася в мені тільки на ординатора відділу. Молодий, надзвичайно талановитий хірург, фахівець високого класу, але… жорстокосердий. Притому він умів, а може, навіть не хотів удавати, що добрий в душі. Нині намагаюся пояснити його холодне ставлення до хворих тим, що лікарі клініки Ріццолі завжди були перевантажені, особливо хірурги. Там щодня робили в середньому до сорока операцій, а по неділях і святах, коли число пригод збільшувалося. – навіть до шістдесяти.
Описуючи пишні мундири карабінерів, я згадувала пристрасть італійців до театральності. Можливо, помиляюся, але при вигляді персоналу клініки мені знову приходила думка про театральні костюми. Передусім вони були немислимо, стерильно чисті. Персонал кожного відділу мав свій колір одягу. Сестри з «мого» поверху носили блакитні сукні з білими фартухами, білі панчохи й білі туфлі. У рентгенологічному відділенні обов’язковим був зелений колір. Маріза, служниця, яка приходила брати замовлення для кухні, носила сукенку іншого кольору. Працівники кухні, здається, носили одяг у помаранчевих тонах.
Отже, я мусила певний час лежати, очікуючи, коли мій організм зміцніє настільки, аби перенести важку операцію. Одна моя нога була на витягуванні; рука нерухомо спочивала поверх ковдри, адже навіть найменший рух пальцями спричиняв гострий біль. Витягування тут би не вельми допомогло. Точніше кажучи, потрібні були ґрунтовні «зварювальні» роботи!
З операцією вийшла невелика затримка, оскільки професор Дзанолі поїхав на якийсь симпозіум, оголосивши, що після повернення особисто оперуватиме «la cantante polacca» [90]. Він повернувся за три дні й, виконуючи свою обіцянку, сам прооперував мене.
Італійські лікарі не тільки врятували мені життя – украй дбайливо, вкладаючи всю душу, старалися зробити все, аби я могла не лише повернутися до нормального життя, але й… на сцену.
Після операції я прокинулася закута в гіпсовий панцир від шиї до п’ят. Коли мені здавалося, що більше не витримаю, задихнуся в гіпсі, коли слізно прохала зняти його з мене – під мою відповідальність, запевняючи, що волію лишитися кривобокою, ніж терпіти ці муки, вони завжди нагадували мені про Сан-Ремо. Переконували мене, що виступлю там ще раз, а вони асистуватимуть мені біля телевізорів, але… це може здійснитися лише в тому випадку, якщо в майбутньому стану абсолютно здоровою і… абсолютно прямою.
Не можу, та й не хочу описувати ті жахливі страждання, які мені довелося пережити упродовж п’яти місяців, коли я нерухомо лежала на спині. Але найжорстокішим випробуванням став не біль переломів. Гіпс щільно облягав мою грудну клітку, а місткість моїх легень доволі значна, розроблена співом, тож я задихалася в ньому, зомлівала, металася, не могла спати. Уночі мама сиділа біля мого ліжка, тримаючи у своїх руках мою праву, здорову, руку. Вона теж не спала і в тисячний раз, на моє прохання, оповідала мені одне й те саме – щоразу по-новому. («Розкажи мені, як усе буде, коли мені знімуть гіпс».) Намалювала для мене календар на картоні, позначаючи дні, які лишилися до мого від’їзду в Польщу. Щоранку подавала мені ручку і я з насолодою викреслювала чергову дату.
Мама дуже побоювалася цього переїзду і всіляко упрохувала мене побути тут до того часу, коли можна буде зняти гіпс, але я не погоджувалася, сподіваючись, що польські ортопеди звільнять мою грудну клітку від нього.
Протягом шести тижнів після операції я пила всього кілька ковтків молока на день, не маючи сил абсолютно нічого з’їсти, оскільки кожен проковтнутий шматок ще більше утруднював мені дихання.
Урешті настав жаданий день від’їзду в Польщу! Мене переклали з ліжка на носилки, потому засунули в санітарну карету, яка очікувала біля під’їзду. Це був салончик на колесах з усіма вигóдами, які може запропонувати наше ХХ сторіччя. Кисню – скільки душа забажає; автоматичний кондиціонер, який діє бездоганно; носилки з рухомим підголівником і, головне, ресори, які уподібнюють цю автівку до механізмів на повітряній подушці: вона не їхала, а радше пливла.
Підозрюю, що в одній зі стінок карети було вбудовано бар з підбадьорливими алкогольними напоями. Жоден італієць, який потрапив у аварію, не відмовиться од скляночки вина. Навіть якщо має переламані кістки.
У літаку польської авіакомпанії до нашого розпорядження було надано весь салон першого класу. Знадобилося розмонтувати кілька крісел, аби поставити розкладачку, яку спеціально купив мій наречений і яку потому прикріпили до підлоги. Наступним, вельми важким завданням було внести мене в літак і покласти на приготоване ліжко.
Екіпаж літака вкупі з командиром корабля привітав мене дуже тепло. Командир підійшов до мене і вручив букетик гвоздик, запевнивши, що політ буде спокійний до самої Варшави.
Звеселена, я летіла в товаристві, що складалося з трьох чоловік: мами, нареченого і лікаря, якого PAGART спеціально послав до Болоньї, аби забезпечити мені лікарську допомогу дорогою на Варшаву.
На батьківщині я дістала надзвичайно сердечний прийом від багатьох прихильних до мене людей, які пропонували свою допомогу. Назавжди збережу лист одного з них, котрий дуже підбадьорив мене, пам’ятатиму його слова, що навіювали мені віру, і пропозицію приїхати на дальше лікування в Сілезію. Я охоче скористалася б цією пропозицією, але перспектива ще раз мандрувати в кареті швидкої допомоги й літаком видавалася мені надто важкою.
Два тижні потому мене прийняв у відділення ортопедичної клініки Медичної академії професор Ґарліцький. Там дбайливо опікувалися мною аж до закінчення першої фази лікування і виїзду в Констанцин [91]. Верхню частину гіпсу наразі не можна було знімати – належало почекати. Зрештою, за рішенням професора Ґарліцького, з грудної клітки гіпс було знято, зате мені ретельно «запакували» ліве плече і нижню частину спини, причому робили це двічі.
У варшавській клініці чудовий персонал, який працює в нелегких умовах, але особливо я полюбила гіпсовика, пана Ришарда Павляка, який розумів мій шалений страх при вигляді обертання електричної пили, якою з задоволенням послуговувалися його італійські колеги. За допомогою цього інструмента можна було швидко й акуратно звільнити пацієнта від гіпсової оболонки, але в безпорадної, нерухомої людини виникає враження, що диск, обертаючись із моторошним виттям, ось-ось устромиться в живе тіло. Пан Рись [92] дуже вміло й обережно різав гіпс ножицями, за що я була незміно вдячна йому.
Через певний час мене перевезли в клініку професора Вайсса [93]. Давно вже минули всі терміни зняття гіпсу на календарику, який знову намалювала мама.
Мій гіпсовий кошмар уже тривав п’ять місяців, коли нарешті повернувся з однієї зі своїх численних закордонних конференцій професор Вайсс. Наступного дня після обходу до мене підійшов мій лікар, усміхнений: «Пані Анно, хочу вас утішити! Зараз прийде гіпсовик і зніме весь гіпс. Назавжди! Так вирішив професор». З вічною вдячністю згадуватиму професора Вайсса. Він скоротив мої страждання на цілих десять днів!
Мені було відомо, що зняття гіпсу ще не означає можливості рухатися. Однак я не уявляла, що ще протягом багатьох місяців усе лишиться майже без змін, що попереду буду мати багатомісячні тренування на спеціальному столі (пристрій для звикання організму до вертикального положення), потому довго вчитися сидіти й лише після всього цього вчитися… ходити.
Тимчасом я далі безпорадно лежала на спині. Лікарня в Констанцині вже була шоста за ліком. Настрій багатьох моїх знайомих псується при самому вигляді лікарняної будівлі. У лікарні, та ще так довго, як я, перебувати зовсім не весело, тож моє самопочуття було кепське. Причин багато: страждання внаслідок складних переломів, струс мозку, тривала непритомність, операція, гіпс…
Усе це ослабило нервову систему. Вечорами мене охоплював страх, який зростав від безсилля, нерухомості. Я боялася лишитись у палаті сама навіть на хвилину. В Італії в такі моменти мама брала мою руку, нагадувала мені факти, що зникли з затуманеної пам’яті, поєднувала порізнені фрагменти в єдине ціле, допомагала мені в моїй відчайдушній боротьбі за відновлення образу реальної дійсності.
Раніше матері дозволяли бути при мені. У Констанцині їй дозволили відвідувати мене лише вдень. А саме ніч була найтяжчою.
Я не лише ні на кого не тримаю образи, але навіть здатна зрозуміти наших лікарів та їхні методи лікування. Зважаю також на наші тісніші «житлові» умови. А сама метода, яка полягає в тому, аби робити більший акцент на самостійні зусилля хворого за одночасної допомоги медичного персоналу, безсумнівно, правильна і дає добрі результати. Проте як не існує двох абсолютно однакових людей, так і потреби хворих організмів можуть істотно відрізнятися. Так, я – єдина донька в родині, але мені важко дорікнути за недостатню самостійність. Це може потвердити така поважна установа, як PAGART: за її посередництвом я багато разів виїжджала за кордон – самотня, мов палець. І нічого, справлялася, хоча більшість наших солісток супроводжує бодай яка-небудь «жива душа». Якщо говорити про вміння справлятися з життєвими труднощами в ширшому значенні, то я досить добре навчилася цього за шість років навчання, коли ми жили (а втім, як і раніше) тільки на мамину зарплату. Я завжди все робила собі сама, включно з шиттям суконь (і мамі, і бабусі), пранням, куховарством і прибиранням.
Тепер моїм найбільшим бажанням було вирватися зі стану безпорадності, поринути в діяльне життя. Не потрібно було мене до цього спонукати – я сама охоче, наполегливо тренувалася. Мені не загрожував психічний надлом, який паралізує волю, – особливо тепер, коли зняли гіпс. Я була впевнена, що, вправляючись, за кілька років повернуся в повну фізичну форму, буду здоровою людиною. Але потребувала допомоги. Потребувала моральної підтримки від матері. Хотіла бачити її коло себе в цей тяжкий період.
Я мучилася. Цілу ніч у моїй окремій палаті горіло світло. Спала лише вдень, коли мама була поруч. Абсолютно втратила апетит – мені вже бракувало сил для тренувань.
Я мусила знайти спосіб допомогти самій собі. Лікарі в Констанцині невдовзі дійшли висновку, що було б непогано дозволити мені десятиденну «відпустку», дати змогу пожити в домашніх умовах. На їхній погляд, відпочинок у «звичайному» середовищі сприятиме успішному одужанню. Я спазматично чіплялася за цю можливість, вирішивши заздалегідь: якщо зумію хоч раз вийти за поріг лікарні, то жодна сила не змусить мене повернутися назад. Я сказала, що повернуся, та не повернулася. У цей час до мене додому мав періодично приїжджати хтось із молодих лікарів і проводити дальші заняття зі мною.
Тому одного чудового зимового дня, у середині лютого, мене знову поклали на носилках в автівку швидкої допомоги. Нібито зовсім як тоді, в Італії, – лише з тією різницею, що я була легшою на кілька кілограмів жахливого гіпсу.
Хочу пояснити, що я мусила так учинити заради одужання. Знала і точно відчувала, чого потребувала найбільше. Маю надію, що ніхто з персоналу клініки Вайсса через це не подумав про мене погано. Ще не винайдено апарата, який би просвічував людську душу та визначав би її життєво важливі потреби й бажання. А можливо, так ліпше.
Попри все, розчулено згадую своє перебування в клініці професора Вайсса. (Пишу «попри все», бо лікарня є лікарня. Варто мені почути це слово, як і досі на мене нападає туга.) Усі були добрі зі мною, на всіх рівнях медичної ієрархії – від лікарів і до няньок. Пам’ятаю старшу медсестру, пані Басю – молоду маму маленької Агнешки. Пам’ятаю сестру Терезу, обдаровану рідкісним почуттям гумору; Маріолу – з її завжди вишуканою зачіскою; Весю – маму маленького Кшиштофа; та інших, чиїх імен не пам’ятаю, але їхні рідні фігурки в накрохмалених халатиках живі стоять перед моїми очима.
З особливою вдячністю згадую няньку – пані Адамську – дуже вродливу жінку, чия краса не зблякла, незважаючи на важку роботу. До всіх хворих вона ставилася з однаковою добротою й терпінням, завше доброзичлива, мила, усміхнена. Якби її доля склалася вдаліше, вона б могла стати лікарем, яких мало: з числа тих справжніх лікарів, котрі бачать у пацієнті не «цікавий випадок», а передусім людину. Живу людину.
Щоранку в коридорі лунала команда: «Усі на гімнастику». Але мене ця команда не стосувалася. Я робила свої вправи в палаті під орудою лікаря. Вони складалися головно зі щодня застосовуваної «вертикалізації» та пасивних вправ для руки й ноги.
Поясню, що означає «вертикалізація». Її виконують за допомогою столу, на який кладуть пацієнта, прив’язуючи його ременями. Стіл повільно, вкупі з хворим, переміщується з горизонтального положення у вертикальне. Звичайно, не відразу, а поступово, доки організм адаптується повністю.
Спочатку ці відновлювальні вправи проводив магістр Войцех Хидзінський – високий брюнет, дуже славна, спокійна людина. Я відразу помітила, що він має надзвичайно «легку» руку.
Перші місяці були важкі. М’язи, призвичаєні до тривалої бездіяльності, сильно боліли. Але є дозволяла собі плакати лише при найлютіших болях, адже знала, що пан Войтусь, як справжній чоловік, не зносить жіночих сліз, що йому вони вкрай неприємні.
Одного разу я підняла свою руку над ковдрою самостійно, без його допомоги. Ми обоє неймовірно зраділи. Похваливши мене, лікар дав мені нове «домашнє завдання» – так я жартома називала вправи, які повинна була виконувати без нього. Другого дня відбувся «колоквіум» і після нього – новий урок. Так тривало день у день, до самого мого від’їзду. Пан Войцех мав зі мною більш ніж досить клопотів: треба було пробудити до життя, до руху, всю ліву половину тіла. Адже навіть по кількох тижнях нерухомості утворюються пролежні, атрофуються м’язи. Плечовий суглоб і лопатка, а також лікоть, коліно, кульшовий суглоб, суглоби лівої руки й стопи не рухалися взагалі. Коли пан Войцех поїхав відпочивати в гори, мене передали панові Казімежу Бабліху, який донині приїжджає до мене з Констанцина і керує моїм одужанням. Завжди радію приїздові пана Казіка, хоча знаю, що не обійдеться без болів. Новий лікар, незважаючи на його молодість, виявився професіоналом, який вміє знайти чуйний підхід до пацієнта.
Зараз, коли пишу про це, почуваюся набагато-набагато ліпше. Одначе достатньо вправно поводитися з авторучкою ще не можу. Моїм суглобам ще дечого бракує для відновлення повної рухливої здатності. У кожному разі, витягувальний пристрій – вельми малопривабливий предмет меблювання – ще послугує мені певний час, хоча я з задоволенням викинула б його вже тепер!
Мені неодноразово випадало бачити у фільмах (найчастіше в комедійних), як лікують різноманітні комплекси психоаналізом. Отож хворий (який найчастіше навіяв собі хворобу) зручно розташовується на кушетці й оповідає все, що його гнітить. Лікар сідає поруч і уважно вислуховує монолог пацієнта. Раз висловлені признання таким способом стають викресленими назавжди.
Можливо, мої щирі спогади, які повністю відповідають правді, подіють так само. Я вельми хотіла б забути, викреслити з пам’яті цілих два роки, аби колись, без усілякого внутрішнього опору, заспівати одну з чарівних неаполітанських пісень.

До ювілею видатної співачки.

[1] Польський оригінал цієї книжки було вперше опубліковано у Варшаві 1970 р.
[2] Від початку до кінця (іт.).
[3] Справжнє ім’я Карр’яджі – П’єр-Квінто.
[4] PAGART – скор. від Polska Agencja Artystyczna (Польська артистична агенція) – державна концертна установа, яка, посідаючи монопольне становище в часи ПНР, займалася просуванням польських артистів на внутрішньому і зовнішньому ринках.
[5] Насправді Маріо дель Монако не записувався в студії CDI. Натомість там записувався інший видатний оперний співак – Джузеппе Ді Стефано. Можна припустити, що авторка просто сплутала їхні імена, які обидва були особливо славетні в ту пору. Або Карр’яджі ввів співачку в оману. Названа студія займалася головно звукозаписом естрадних співаків і гуртів.
[6] Окенце – колишнє найменування Міжнародного аеропорту Варшави (за назвою житлового масиву), нині – ім. Фридерика Шопена.
[7] Terrazza Martini – ексклюзивний майданчик на даху хмарочоса в Мілані, відкритий 1958 р.
[8] 1962 р. британська модельєрка Мері Квант представила свою знамениту дизайнерську колекцію з мініспідницями.
[9] З часом ця ситуація почала змінюватися.
[10] Рудольф Валентино – зірка американського німого кіно. Смерть на піку слави в молодому віці спричинилася до виникнення його тривалого культу як легендарного і загально обожнюваного актора.
[11] Енцо Тортора – ведучий, актор, журналіст, політик – один із творців італійського телебачення.
[12] Н. Констандопулу і М. Лейрак здобули Гран-прі на Міжнародному фестивалі в Сопоті, відповідно, в 1964 і 1965 рр.
[13] Коли в Ташкенті, «як шпигуна», було розстріляно її батька Євгена (Ойґена) Германа, Анна мала 1 рік і майже 8 місяців.
[14] Натяк на самогубство Л. Тенко, скоєне наприкінці січня 1967 р. в одному з готелів Сан-Ремо відразу після його невдалого виступу в парі з Далідою в межах конкурсної програми фестивалю, в якому також брала участь А. Герман (див. оповідь про це далі в основному тексті).
[15] Мова про Касю (Катажину) Бовері – польську естрадну співачку, популярну в 1960-х рр.
[16] Повне ім’я Буонассізі – Вінченцо.
[17] Хибний крок (фр.).
[18] На ранньому етапі своєї критично-публіцистичної роботи В. Буонассізі друкувався під псевдонімом Фальстаф.
[19] Хоча А. Герман народилася (1936) на території СРСР (м. Урґенч, Узбекистан) і прожила там до 10-річного віку, далі виростала вона в Польщі (Нова-Руда, Вроцлав), куди змогла переїхати з матір’ю завдяки заміжжю останньої за поляком.
[20] Т. Охлевський був організатором і керівником цього ансамблю в 1964–1975 рр.
[21] Першою представницею Польщі, яка виступала на сцені паризької зали «Олімпія» (1964), була Ева Демарчик. А. Герман виступала в цій залі 1966 р. (спільно з Далідою).
[22] «Цепелія» («Cepeliа» – пол. скор. від Centrala Przemysłu Ludowego i Artystycznego – Центральне управління народної й художньої промислу) – виробничо-торговельна організація, що через розгалужену мережу крамниць займалася збутом предметів народно-художнього промислу. Діяла в ПНР у період 1949–1990 рр.
[23] Музику до зонгів (пісень) у п’єсі «Тригрошова опера» Бертольда Брехта написав Курт Вайль.
[24] Велике кохання (іт.).
[25] Сенді Шоу – британська співачка, переможниця конкурсу «Євробачення» 1967 р.
[26] Себто Філіп, герцог Единбурзький – чоловік британської королеви Єлизавети ІІ.
[27] Так в оригіналі. Хоча коректніше – Дибовська-Александрович.
[28] Авторка має на увазі кінострічку «Флот – це чоловіча пригода» (1966). Також З. Дибовська-Александрович зняла біографічний фільм про співачку – «Перш ніж засяє зірка» (1967) (див. далі окремі згадки про нього в основному тексті).
[29] Алюзія до затоплення Флоренції в листопаді 1966 р., коли, внаслідок сильного розлиття річки Арно, вода дісталася галереї Уффіці, пошкодивши низку художніх шедеврів.
[30] Буш в Африці (особливо в Південній) – великі малозаселені простори, вкриті дикою травою, чагарниками, низькорослими деревами. Характеризується значним розмаїттям флори й фауни.
[31] Войцех Богуславський – батько польського національного театру.
[32] Французька кінокомедія 1953 р.
[33] Карло Бальді – італійський політик. Був депутатом нижньої палати парламенту і сенатором від Християнсько-демократичної партії. Працював підсекретарем у п’ятому уряді Дж. Андреотті й першому уряді Ф. Коссіґи.
[34] А. Герман брала участь у ІІІ Сопотському пісенному фестивалі 1963 р. з піснями «Якщо хочеш, будь ласка, зайди» (музика – Єжи Кашицький, слова – Тадеуш Слів’як) і «Так мені з цим погано» (музика – Генрик Кляйне, слова – Броніслав Брок) (ця пісня здобула друге місце в польській частині конкурсної програми). Наступного, 1964-го, року співачка виступила на цьому фестивалі з піснею «Танцюючі Еврідіки» (музика – Катажина Ґертнер, слова – Ева Жеменецька й Александр Войцеховський), здобувши перше місце в польському сегменті конкурсу.
[35] Сопотський фестиваль зазвичай проводиться наприкінці серпня.
[36] Вроцлавського університету.
[37] Богуслав Литвинець – польський театральний діяч і політик. Уродженець м. Острога (нині – Рівненська область України). 1957 р. заснував студентський театр «Каламбур», який пізніше перетворив на відкритий театральний центр і керував ним до 1992 р.. об’їздивши багато країн. На початку ХХІ століття був обраний сенатором сейму і депутатом Європарламенту.
[38] Ювеналія – головне студентське свято в Польщі, яке відбувається щороку перед літньою сесією і знаменує закінчення чергового курсу навчання.
[39] А. Герман закінчила (1955) 8-й загальноосвітній ліцей ім. Болеслава Кривоустого у Вроцлаві.
[40] Себто в північній частині Польщі, яку омиває Балтійське море.
[41] Дія вказаної драми (буквальний переклад її назви – «Горно») насправді відбувається в США – у винесеному в заголовок м. Салемі (штат Массачусетс).
[42] Турошівська котловина – долина в південно-західній Польщі.
[43] Нині – у складі м. Боґатині (Зґожелецький повіт Нижньосілезького воєводства).
[44] Л. Теліга – польський мореплавець, який у 1967–1969 рр. здійснив самостійну навколосвітню мандрівку на яхті «Опти». Під час написання цієї книжки А. Герман він якраз закінчив свою подорож.
[45] Держгосп – державне господарство (аграрне підприємство) – польський аналог радянського колгоспу.
[46] Ополяни – тут: мешканці м. Ополя. адміністративного центру воєводства в південно-західній частині Польщі (не плутати з ополянами – етнографічною групою, що мешкає в Україні на Поділлі).
[47] Одужавши після автокатастрофи, 1970 р. А. Герман виступила на Опольському фестивалі втретє – з піснями «Може бути» і «Людська доля». Далі відбулися її четвертий (1971) і п’ятий (1973) виступи на цьому фестивалі з піснями, відповідно, «Чотири карти» та «Балада про небо і землю».
[48] Вул. Станкевича – нині: Вознесенський провулок (центральна частина Москви). За названою адресою, у приміщенні теперішньої англіканської церкви Св. Андрія, раніше була розташована Всесоюзна студія грамзапису фірми «Мелодія».
[49] А. Качаліна – редакторка естрадного відділу Всесоюзної студії грамзапису. Особливо підтримувала А. Герман в останні роки її життя.
[50] Імовірно, авторка має на увазі художника Олександра Третьякова.
[51] В. Бабушкін – композитор, звукорежисер не лише багатьох записів фірми «Мелодія», але й численних радянських кінофільмів («Діамантова рука», «Табір іде в небо», «Спортлото-82»…).
[52] Уперше К. Френсіс (мала італійське походження) виступила на фестивалі в Сан-Ремо 1965 р. з піснею «Мені потрібно тебе побачити» (в парі з Джильйолою Чінкветті). Другий її виступ (про який розповідає А. Герман) відбувся 1967-го в парі з Боббі Соло (пісня «Співай, дівчинко!»).
[53] Ідеться про головну залу варшавського Палацу культури й науки.
[54] Дружиною Д. Модуньйо була Франка Ґандольфі – колишня (на ту пору) акторка і співачка.
[55] «Les Surfs» – малагасійський поп-гурт (у стилі є-є), який складався з братів і сестер (шести, а не чотирьох, як далі вказує авторка). Зажив особливої слави в 1960-х рр. у франкомовних країнах.
[56] Слова – Альберто Теста, музика – Тоні Реніс.
[57] Аннарита Спіначі й «Les Surfs» посіли друге конкурсне місце на цьому фестивалі.
[58] Антуан виступав у парі з італійцем Джан-П’єретті. Вони виконали пісню «Каміння», посівши восьме місце в конкурсній програмі.
[59] Бещади – гірське пасмо (відроги Карпат) в межах Польщі, Словаччини та України.
[60] Пісня, з якою Дж. Чінкветті 1964 р. перемогла на фестивалі в Сан-Ремо (в парі з Патрісією Карлі) та на конкурсі «Євробачення». Її автори: Нікола Салерно (Ніза), Маріо Панцері й Джанкарло (Джене) Колоннелло.
[61] За обмінним курсом 1960-х, 1 американський долар коштував бл. 620–630 італійських лір.
[62] У 1951–1976 рр. пісенні фестивалі в Сан-Ремо відбувалися в історичній будівлі Муніципального казино (діє до сьогодні). Від 1977 р. і донині фестивалі проходять у кіноконцертному комплексі «Арістон» (повоєнна споруда, яку було спеціально реконструйовано для фестивальних цілей).
[63] Виступала в парі з Пеппіно Ді Капрі.
[64] Виступав у парі з Діджулі.
[65] Виступали в парі з Катеріною Казеллі. Шер також виступала окремо (без Сонні Боно) в парі з Ніко Фіденко і в цьому випадку теж не пройшла до фіналу.
[66] Для ліпшого розуміння аргументів учинку Л. Тенко наводимо повний текст його передсмертної записки, достеменність якої підтверджено офіційно:
«Я любив італійську публіку і даремно присвятив їй 5 років мого життя. Роблю це не тому, що я втомився від життя (то зовсім інше), але на знак протесту проти публіки, яка відправляє у фінал “Я, ти і троянди” *, і проти комісії, яка обирає “Революцію” **. Сподіваюся, що це допоможе з’ясувати мої мотиви. Чао. Луїджі».
(* Пісня, яку виконували Орієтта Берті й гурт «Les Compagnons de la Chanson» («Товариші пісні»), посіла п’яте місце в конкурсній програмі. ** Пісня, яку виконували Джанні Петтенаті й Джин Пітні, посіла тринадцяте місце у фіналі.)
[67] 28 січня 1967 р. (останній день фестивалю) Д. Пітні повінчався з Лінн Ґейтон у церкві Сан-Джованні-Баттіста в Оспедалетті, поблизу Сан-Ремо.
[68] Якщо Дж. Пітні, влаштовуючи весілля під час фестивалю, мав на меті саморекламу, то не лише її. Адже він одружився з дівчиною, яку знав з юності та з якою потім виховав трьох синів.
[69] Перша спроба самогубства Даліди сталася в Парижі, за місяць після смерті Л. Тенко. Друга її спроба, через тривалий час, на початку травня 1987 р., як відомо, мала фатальну розв’язку.
[70] Вони виконували пісню «Не думай про мене» (музика – Ерос Шоріллі, слова – Альберто Теста).
[71] Розважальна програма у формі вікторини, яку в 1966–1967 рр. вів Майк Бонджорно на 2-му каналі італійського телебачення (Rai 2) (див. далі подробиці в основному тексті).
[72] В італійській версії пісня має назву, за першими словами приспіву, «Chi sei tu?» («Хто ти є?») (див. далі про неї основний текст).
[73] «Зацвіту трояндою» – музика Катажини Ґертнер, слова Єжи Міллера. Цю пісню А. Герман також виконувала 1965 р. на раніше згаданих фестивалях в Ополі й Остенде.
[74] Ідеться про 12 платівок записів Роберто Муроло, які було випущено в 1963–1965 рр. під назвою «Napoletana. Antologia cronologica della canzone partenopea» («Неаполітанська. Хронологічна антологія партенопейської пісні») з історіографічним додатком, у якому простежено розвиток неаполітанської пісні від ХІІ ст.
[75] Авторка має на увазі Дженнаро (Дженіо) Амато (див. далі про її спілкування з ним та його родиною основний текст), одного з авторів пісні «Змушу тебе забажати» (інші два – Альдо Валлероні й П’єтро Фалені), яку на Неаполітанському фестивалі 1967 р. вона виконала в парі з Ларою Сен-Поль, посівши одинадцяте місце в конкурсній програмі.
[76] Іск’я – острів у Тірренському морі при вході до Неаполітанської затоки.
[77] Назва далі описаного готелю.
[78] Вілла Флоридіана – художньо-історична будівля (в неокласицистичному стилі), розташована в неаполітанському кварталі Вомеро. Нині є садибою Національного музею кераміки ім. герцога Мартіни.
[79] Н. Таранто виступав укупі з гуртом «I Balordi» («Дурники»), виконавши пісню «Старомодний» (музика – Едоардо Альф’єрі, слова – Сальваторе Паломба). Він здобув перше місце на Неаполітанському фестивалі, втретє взявши участь у ньому.
[80] Багаторазовий учасник Неаполітанського пісенного фестивалю (чотири рази посідав перше місце, шість – друге і двічі – третє). Шість разів брав участь у фестивалі в Сан-Ремо.
[81] Італійський народний вислів, уперше «класично» зафіксований в «Італійському щоденнику» Ґете (1787).
[82] Це свято відзначали 22 липня в добу ПНР. Пізніше його було скасовано і замінено відновленим Днем Незалежності Польщі (11 листопада).
[83] За цією ліцензією на Варшавському автомобільному заводі в 1967–1991 рр. випускали автівки марки «Фіат».
[84] Різновиди польських, відповідно, бренді й горілки.
[85] «L’Unità» – щоденна газета, на ту пору – офіційне видання Комуністичної партії Італії.
[86] Музика – Марек Сарт, слова – Юліан Тувім.
[87] Мова про Франсуазу Дорлеак – рідну сестру акторок Катрін Денев і Сильвії Дорлеак, яка, перебуваючи на злеті творчої кар’єри, загинула наприкінці червня 1967 р. поблизу Ніцци.
[88] Ідеться про Болонський університет, до якого була прикріплена клініка Ріццолі.
[89] У формах декотрих із перелічених прізвищ італійських медиків можуть бути неточності.
[90] Польську співачку (іт.).
[91] Констанцин-Єзьорна – містечко неподалік Варшави, де 1954 р. почав функціонувати Столичний центр реабілітації (нині – Центр реабілітації ім. проф. Мар’яна Вайсса).
[92] Рись – скор. від Ришард.
[93] Див. коментар про Констанцин-Єзьорну.