Буває, жінка вже до того вперта,
Не переспориш ти її ніяк.
Хоч не права, але упреться так,
Що, аніж поступитись, краще вмерти.
На ярмарку раз чоловік купив
Пару відрізів гарної тканини,
Аби пошити сукню для дитини.
І возом вже додому покотив.
І все б нічого, жіночка ж його
Взялася продавця критикувати,
Що, коли взявсь тканину розрізати,
То ножиці тупі взяв для того.
А чоловік: - Чи ж вилізло тобі?!
Та ж він ножем оцю тканину різав.
Я ж бачив сам. А ти звідкіль улізла?
Ти ж біля возу бовталась собі!
- Я й звідтіля все бачила, однак!
То ножиці були! – уперлась клята.
І, хоч убий – не хоче відступати.
І не переконать її ніяк.
Вже чоловік на неї страшно злий.
А тут якраз ріка, місток над нею.
Розлючений упертістю тією,
Схопив він жінку та й горлає їй:
- Послухай, жінко! Я кажу тобі,
Що то був ніж. Якщо ти з тим не згодна,
Скупаю зараз у воді холодній –
Із мосту скину і пливи собі!
- Це слухай ти й собі на вус мотай.
Хай усі предки являться юрбою,
Ніколи не погоджуся з тобою!
То ножиці були – запам‘ятай!
Не витримав вже чоловік того
І скинув жінку з мосту прямо в воду.
Лиш булькнуло, що і побачить годі.
І сумніви тут узяли його,
Гнів враз пропав і жалко жінку стало,
Подумав тільки: що ж він наробив,
Руками жінку власними убив.
Шукав очима – та не випливала.
І раптом із швидкої течії
Рука з‘явилась. Не на поміч звала,
А ножиці востаннє показала.
І більш не бачив чоловік її.