(або казка про Дивограя)

Своїм онукам Аллі, Насті і Велиславу присвячую

Високо над головою, де яскраві зорі перешіптуються з непосидючими кометами, у Небесній майстерні жив дідо на ім’я Час. Він був таким старим, що ще з давніх давен його стали називати Старим Часом. Головним скарбом дідуся був велетенський Небесний годинник, що відмірював правильний час для всієї планети Земля і навіть Всесвіту. Кожне коліщатко в цьому годиннику відповідало за секунду, хвилину чи годину, кожна пружинка – за добу, тиждень чи місяць, а кожен важіль – за пору року. Саме цим Небесним годинником і опікувався Старий Час. Він регулярно змащував часовий механізм місячним сяйвом і стежив, аби всі 365 днів, які утворюють повний рік, рухались чітко один за одним, не перескакуючи до інших тижнів чи місяців.
Так тривало десятки й сотні років, але одного разу на початку тижня, в понеділок, трапилася велика біда. Повз майстерню пролітала стара забудькувата комета, яка ненароком трусонула своїм кошлатим хвостом прямо у відчинене вікно. Густа хмара сірого космічного пилу потрапила всередину і забилася поміж найдрібнішими зубцями золотих коліщат.
Після того годинниковий механізм спочатку став жалібно поскрипувати, а потім скрипіти, мов стара гарба . Шестерінки, що зазвичай крутилися легко й весело, почали рухатися важче, неначе хтось їх щедро облив густим медом. Стрілки годинника стали якимись важкими і повільними. Все це вимагало від Старого Часу додаткових зусиль при повсякденному обслуговуванні складного механізму. Коли ж він якось спробував трохи підняти головний важіль, аби збільшити відстань поміж коліщатами і зменшити тертя, то несподівано відчув різкий біль у спині. Його руки і ноги затремтіли, а голова дещо запаморочилась.
– Оце тобі й на… – зітхнув дідо Час, витираючи рукавом тисячолітнього халату зі свого чола рясні краплини поту. – Космічний пил замахнувся на час! Якщо коліщата Небесного годинника зупиняться, світ замре. Зима ніколи не поступиться своїм місцем весні, а понеділок триватиме вічно. Мені потрібна допомога, але ж мої дванадцять синів-місяців зараз розбрелися по Землі – кожен зайнятий якоюсь своєю справою.
Старий Час кашлянув і спробував ще раз підняти головний важіль, та зробити це йому знову не вдалося. Та все-таки поміж шестерінок годинникового механізму щось скреготнуло і з найтемнішого кутка майстерні, куди зазвичай ніхто не заглядає, вилетіла маленька яскрава іскорка. То був крихітний згусток енергії, що народився від тертя запилених шестерень поміж собою.
Цей малесенький шматочок світла не був схожий ні на суворий Січень, ні на поважний Вересень, ні на чарівний Травень. Він був прудкий, як думка, і мінився різнобарвними переливами прямо на очах.
– Хто ти, малюче? – здивувався Старий Час.
– Я твій несподіваний вихід зі скрутного становища! – вигукнув малий, миттю змахнувши пил із осі головного важеля і буревієм пронісшись по пружинах та коліщатах годинникового механізму. – Я той, хто з’являється, коли потрібна допомога, і твій син, до народження якого ти доклав свою руку. Називай мене Дивограєм, бо я звик робити будь-які дива граючись!
– Так, так… – повільно проказав здивований Старий Час. – І що мені з тобою робити.
– Візьми мене до своєї родини.
– Та я б з радістю, але ж усі місця давно зайняті. Жодного вільного. Кожен син-місяць на своєму місці!
– Не переймайся, мені багато не треба! – посміхнувся Дивограй. – Гадаю, хоча б один день у цілому році можна було б відшукати.
– Гаразд, треба подумати, – мовив Старий Час. – Подобаєшся ти мені: вельми допоміг у нинішній скруті, та і меткий нівроку. А зберу я своїх синів на нараду.
Не минуло і доби, як на заклик Старого Часу до Небесної майстерні з різних куточків Землі з’явилися всі дванадцять місяців.
Привітавши і обійнявши кожного з них, батько Час розповів про пригоду, що трапилася напередодні, і показав на тоненький промінець, який так тихо причаївся на підвіконні, що ніхто із новоприбулих його раніше і не помітив.
– Ось він, мій маленький рятівник! – показав Старий Час на Дивограя і приязно усміхнувся. – Проситься до нашої дружної родини. Тому хотілося б почути ваші думки, мої дорогі діти, з цього приводу.
Першим піднявся найстарший – Грудень. Він струсив зі своєї сивої бороди густий рій сніжинок, уважно оглянув промінця, ще раз кинув погляд на своїх рідних братів, Січня з Лютим, і мовив непоквапом.
– Ми, зимові місяці, з великою радістю прийняли б за брата Дивограя, який так вчасно прийшов тобі, шановний наш батьку, на допомогу. Але на трьох у нас лише 90 днів, а роботи стільки, що вистачило б і на пів року: ріки зальодити, срібла наморозити, землю білим килимом укрити, дерева в снігові шуби понаряджати, малечу на санчатах покатати, дати їй можливість біля новорічних ялинок вволю побавитися, вологи для майбутніх врожаїв припасти удосталь. Тому, кожен день у нас на вагу золота, але ми приймемо будь-яке твоє рішення, батьку Часе.
Далі говорив Квітень, за ним Липень, а потім Жовтень – по одному від кожної пори року. Їх думки були схожими зі словами старшого брата – у всіх було багато справ і мало часу на їх виконання, але нікому і не хотілося засмучувати свого батька. Тому вони дружно покладались на мудрість старого.
– Ну, а ти що скажеш із цього приводу, Дивограю? – повернувся до підвіконня Старий Час.
Малюк шпарко зблиснув на краєчок головного важеля механізму Небесного годинника і, не вагаючись, тихо розпочав.
– Дякую всім місяцям за добрі слова на мою адресу, а особливо Вам, Старий Часе. Це саме ваша могутня рука натиснула на головний важіль, визначивши моє народження. Мені було б незручно завдати клопоту своїм старшим братам, які так багато трудяться на благо всього людства. Тому я був би дуже щасливим, якби ви погодилися віддати мені двадцять дев’ятий день другого місяця кожного четвертого року, а в решту днів я буду готовий прийти на допомогу кожному із вас у будь-яку мить.
Промовивши ці слова, Дивограй скромно опустив голову і, залишивши руків’я головного важеля, блискавицею знову опинився на підвіконні.
– Оце по дорослому! – посміхнувся Старий Час.
Молодець! Гарна пропозиція! Як він тільки й додумався! Це дійсно по братськи! – долинало з різних боків Небесної майстерні.
На тому й порішили – останній день лютого кожного високосного року по праву належить Дивограю, а в решту часу він готовий прийти на допомогу будь-якої миті, особливо тим, хто народився у його день.
Тому не дивуйтеся, якщо з вами трапляються якісь приємні і одночасно з тим дивні речі, тим паче у високосний рік. То все робота Дивограя, тринадцятого місяця, який відтепер спішить на допомогу кожному із нас, аби зробити цей світ хоч трішечки кращим.

08.04.2026