(або казка про Дивограя)

Своїм онукам Аллі, Насті і Велиславу присвячую

Високо над головою, де яскраві зорі перешіптуються з непосидючими кометами, у Небесній майстерні жив старий дідо на ім’я Час. Він був таким древнім, що його так і називали – Старим Часом. Головним скарбом цього дідуся був велетенський Небесний годинник, що відмірював найточніший час для нашої планети Земля і навіть усього Всесвіту. Кожне коліщатко в тому годиннику відповідало за секунду, хвилину чи годину, кожна пружинка – за добу, тиждень чи місяць, а кожен важіль – за пору року. Саме цим Небесним годинником і опікувався Старий Час з давніх давен. Він регулярно змащував часовий механізм місячним сяйвом і стежив, аби всі 365 днів, які утворюють повний рік, зберігали давно заведений порядок: рухались чітко один за одним, не перескакуючи до інших тижнів чи місяців.
Так тривало десятки й сотні років, а ті поступово складалися у тисячоліття. Але одного разу на початку тижня, в понеділок, трапилася велика біда. Повз майстерню пролітала стара забудькувата комета, яка ненароком трусонула своїм кошлатим хвостом прямо у її відчинене вікно. Густа хмара сірого космічного пилу потрапила всередину. Старий Час спочатку навіть не міг розгледіти потертих носків своїх чобіт. Поступово пил осів долу і міріади малесеньких пилинок позабивалися поміж найдрібнішими зубцями золотих коліщат.
Як не видував їх Старий Час із кожної щілини, невдовзі годинниковий механізм почав жалібно поскрипувати. Спочатку це було рідко і зовсім тихо, але поступово те скрипіння ставало все частішим і голоснішим, аж доки не почало нагадувати запряжену парою волів стару селянську гарбу з давно немащеними колесами, що ледве сунулася по розбитій сільській дорозі. Шестерінки, які зазвичай крутилися легко і весело, стали рухатися якось натужно, неначе хтось щедро облив їх густим медом. Стрілки годинника здавалися важкуватими і повільнішими. Все це потягло за собою необхідність докладати додаткові зусилля при повсякденному обслуговуванні складного механізму. Коли ж Старий Час було спробував трохи підняти головний важіль, аби збільшити відстань поміж коліщатами і зменшити силу тертя, то несподівано відчув різкий біль у спині. Його руки і ноги затремтіли, а голова дещо запаморочилась.
– Оце тобі й на… – зітхнув дідо Час, витираючи рукавом тисячолітнього халату зі свого чола рясні краплини поту. – Космічний пил замахнувся на час! Якщо коліщата Небесного годинника зупиняться, світ замре надовго. Зима ніколи не поступиться своїм місцем весні, а понеділок триватиме вічно. Мені конче потрібна допомога, але ж мої сини, дванадцять місяців, нині розбрелися по всій Землі – кожен зайнятий якоюсь нагальною справою.
Старий Час повільно відкашлявся і повторив спробу підняти головний важіль, та зробити це йому знову не вдалося. Одначе, поміж шестерінок годинникового механізму щось скреготнуло і з найтемнішого кутка майстерні, куди зазвичай ніхто не заглядає, вилетіла маленька яскрава іскорка. То був крихітний згусток енергії, що народився від тертя запилених шестерень поміж собою.
Цей малесенький шматочок світла не був схожий ні на суворий Січень, ні на поважний Вересень, ні на чарівний Травень. Він був прудкий, як думка, і жваво мінився різнобарвними переливами прямо на очах.
– Хто ти, малюче? – здивувався Старий Час.
– Я твій щасливий вихід зі скрутного становища! – вигукнув малий, миттю змахнувши пил із осі головного важеля і буревієм пронісшись по пружинах та коліщатах годинникового механізму. – Я той, хто з’являється, коли потрібна допомога, і твій син, до народження якого ти, старий Майстре, доклав свою руку. Називай мене Дивограєм, бо я звик робити всілякі дива граючись!
– Так, так… – повільно проказав здивований цією несподіваною появою Старий Час. – І що мені з тобою робити?
– Візьми мене до своєї родини! – прощебетало дивне створіння.
– Та я б з радістю, але ж усе давно зайняте. Жодного вільного місця. Кожен син-місяць на своєму.
– Не переймайся, мені багато не треба! – посміхнувся Дивограй. – Гадаю, хоча б один день у цілому році можна було б відшукати.
– Гаразд, але треба подумати, – поважно мовив Старий Час. – Подобаєшся ти мені: вельми допоміг у нинішній скруті, та і меткий нівроку. А зберу я всіх своїх синів на велику раду!
Не минуло і доби, як на заклик Старого Часу до Небесної майстерні з різних куточків Землі з’явилися всі дванадцять місяців.
Привітавши і обійнявши кожного з них, батько Час розповів про пригоду, що трапилася з ним напередодні, і показав на тоненький промінець, який так тихо причаївся на підвіконні, що ніхто із новоприбулих його раніше і не помітив.
– Ось він, мій маленький рятівник! – показав Старий Час на Дивограя і приязно усміхнувся. – Проситься до нашої дружної родини. Тому хотілося б почути ваші думки, мої дорогі діти, з цього приводу.
Першим піднявся найстарший – Грудень. Він струсив зі своєї сивої бороди густий рій сніжинок, уважно оглянув промінця, ще раз кинув погляд на своїх рідних братів, Січня з Лютим, і мовив непоквапом.
– Ми, зимові місяці, з великою радістю прийняли б за брата Дивограя, який так вчасно прийшов тобі, шановний наш батьку, на допомогу. Але на трьох у нас лише 90 днів, а роботи стільки, що вистачило б і на пів року: ріки зальодити, срібла наморозити, землю білим килимом укрити, дерева в снігові шуби понаряджати, малечу на санчатах покатати, дати їй можливість біля новорічних ялинок вволю побавитися, вологи для майбутніх врожаїв припасти удосталь. Тому, кожен день у нас на вагу золота, але ми приймемо будь-яке твоє рішення, батьку Часе, як належне.
Далі говорив Квітень, за ним Липень, а потім Жовтень – по одному від кожної пори року. Їх думки були схожими зі словами старшого брата – усім з лихвою вистачало нагальних справ і бракувало часу на їх виконання, але і засмучувати свого батька нікому не хотілося. Тому всі вони дружно вирішили покластися на мудрість Старого Часу.
– Ну, а ти що скажеш із цього приводу, Дивограю? – повернувся до підвіконня той.
Малюк шпарко зблиснув на краєчок головного важеля механізму Небесного годинника і, не вагаючись, тихо розпочав.
– Дякую всім місяцям за добрі слова на мою адресу, а особливо Вам, Старий Часе. Це саме ваша могутня рука натиснула на головний важіль, визначивши моє народження. Мені було б незручно завдати клопоту своїм старшим братам, які поглинуті турботами про благо всього людства. Тому я був би дуже щасливим, якби ви погодилися віддати мені двадцять дев’ятий день другого місяця кожного четвертого року, а в решту часу кожного року я буду готовий прийти на допомогу кожному із вас у будь-яку мить. Мені буде великою честю прийти на допомогу кожній добрій людині планети Земля, яка її потребує!
Промовивши ці слова, Дивограй скромно опустив голову і, залишивши руків’я головного важеля, блискавицею опинився знову на підвіконні.
– Оце по дорослому! – посміхнувся Старий Час. – Тепер у нас буде тринадцятий, високосний, місяць. Та хоча він найкоротший і офіційно наставатиме один раз на чотири роки, повсякчас робити добро для тих, хто на нього заслуговує – це велика і благородна справа!
Молодчина! Гарна пропозиція! Як він тільки до цього й додумався! Це дійсно по братськи! – долинало з різних боків Небесної майстерні.
На тому й порішили – останній день лютого кожного високосного року по праву належить Дивограю, а в решту часу він готовий прийти на допомогу кожній добрій людині у будь-яку мить, особливо тим, хто народився у його день – 29 лютого високосного місяця.
Тому не дивуйтеся, якщо з вами трапляються якісь приємні і одночасно з тим дивні речі, тим паче у високосний місяць. То все робота Дивограя, тринадцятого місяця, який відтепер спішить на допомогу кожному із нас, аби зробити цей світ хоч трішечки кращим.

08.04.2026