Прекрасні і знецінені, ви мрієте,
Звертаючи до неба свої незрячі очі,
Вдивляєтеся у віддалені віки
Людей-титанів,
Чия любов вам дарувала легкі гірлянди,
Пахуче полум'я підносилося
До божественного світла, його небесної рідні.
Прообраз ваших істин, істоти
Віддані і вільні як вода, приходили;
Осліплююче зло ще не ужалило
Тіла, величні і граційні.
Вони повірили у вас, і ви жили;
Життя ще не було похмурою оманою.
Майбутні біди й смерть
Ще не задумані, а ваші руки
Колисали у невинних снах
Їхні прекрасні ядучі квіти,
І знову й знову верталася любов та сама
У людські душі,
Як вірний птах вертає у своє гніздо,
Коли удень серед високого гілля
Замружувати очі починає ласкавий сміх.
Були то героїчні і крихкі часи,
Наче щасливий сон, зруйновані по вашій волі.
Сьогодні лежите ви, понівечені й темні,
Посеред сірих міських садів,
Марне каміння, яке не оживляє подих неба,
Позбавлені моління і людських надій.
Ковзає дощ зі світлом
Понад цією пам'яткою смерті,
Коли удалині проходять юрми
Нечестиві, які колись покинули
Ці мармурові вівтарі,
Освячені у пам'яті поета.

Luis Cernuda A las estatuas de los dioses
Hermosas y vencidas soñáis,
Vueltos los ciegos ojos hacia el cielo,
Mirando las remotas edades
De titánicos hombres,
Cuyo amor os daba ligeras guirnaldas
Y la olorosa llama se alzaba
Hacia la luz divina, su hermana celeste.
Reflejo de vuestra verdad, las criaturas
Adictas y libres como el agua iban;
Aún no había mordido la brillante maldad
Sus cuerpos llenos de majestad y gracia.
En vosotros creían y vosotros existíais;
La vida no era un delirio sombrío.
La miseria y la muerte futuras,
No pensadas aún, en vuestras manos
Bajo un inofensivo sueño adormecían
Sus venenosas flores bellas,
Y una y otra vez el mismo amor tornaba
Al pecho de los hombres,
Como ave fiel que vuelve al nido
Cuando el día, entre las altas ramas,
Con apacible risa va entornando los ojos.
Eran tiempos heroicos y frágiles,
Deshechos con vuestro poder como un sueño feliz.
Hoy yacéis, mutiladas y oscuras,
Entre los grises jardines de las ciudades,
Piedra inútil que el soplo celeste no anima,
Abandonadas de la súplica y la humana esperanza.
La lluvia con la luz resbalan
Sobre tanta muerte memorable,
Mientras desfilan a lo lejos muchedumbres
Que antaño impíamente desertaron
Vuestros marmóreos altares,
Santificados en la memoria del poeta.