Цієї ночі море було безсонне.
Утомлене, лічило і лічило багато хвиль,
Воно хотіло опинитися далеко,
Де розуміє хтось, який гіркий у нього колір.
Безсонний голос бурмотів таємні речі,
І ніжно кораблі перепліталися
Посеред ночі,
І в шатах забуття брели в нікуди
Вічно бліді тіла.
Воно оспівувало бурі і громи шалені
Примареного неба,
Яке саме примара,
Яке примара вічна,
Розлючена на зорі-птиці.
Пронизуючи світлом, холодом, дощем, цей голос
Поривався у міста захмарні,
Спокійне небо, Пурпурове, Льодовик пекла,
Чисте від снігу і зірок, що опадали
У його земні долоні.
Але втомилося чекати море на міста.
Його кохання там було лише туманною причиною,
Усмішкою минулого,
Зневажене всіма.
І воно тихо повернулося
До місця, у якому ніхто
Ні про кого нічого не знає.
У якому закінчується світ.

Luis Cernuda No intentemos el amor nunca
Aquella noche el mar no tuvo sueño.
Cansado de contar, siempre contar a tantas olas,
Quiso vivir hacia lo lejos,
Donde supiera alguien de su color amargo.
Con una voz insomne decía cosas vagas,
Barcos entrelazados dulcemente
En un fondo de noche,
O cuerpos siempre pálidos, con su traje de olvido
Viajando hacia nada.
Cantaba tempestades, estruendos desbocados
Bajo cielos con sombra,
Como la sombra misma,
Como la sombra siempre
Rencorosa de pájaros estrellas.
Su voz atravesando luces, lluvia, frío,
Alcanzaba ciudades elevadas a nubes,
Cielo Sereno, Colorado, Glaciar del infierno,
Todas puras de nieve o de astros caídos
En sus manos de tierra.
Mas el mar se cansaba de esperar las ciudades.
Allí su amor tan sólo era un pretexto vago
Con sonrisa de antaño,
Ignorado de todos.
Y con sueño de nuevo se volvió lentamente
Adonde nadie
Sabe nada de nadie.
Adonde acaba el mundo