Переклад і коментарі – Василь Білоцерківський

1. Оборона островів [1]

Нехай ці пам’ятники незмовкної музики
будівельного каменю, багатьох століть
терплячого обробітку англійської
землі й англійської поезії

поєднаються зі спогадами про нинішню оборону
островів,

зі спогадами про відправлених на сірі
кораблі – лінійні, торгові, рибальські,
про тих, хто ліг англійськими кістьми
у столітню бруківку на морському дні,

про тих, хто за новітніми правилами бився
зі смертю, боровся з владою темряви у повітрі
й вогні,

про тих, хто дорогами пращурів прийшов на поля
Фландрії й Франції, тих, не розгромлених у день роз-
грому, незворушних у день тріумфу, про тих, хто зрадив
звичаям пращурів лише в озброєнні,

і знову про тих, для кого дорогами слави слугують
стежки й вулиці Британії:

аби сказати минулим і прийдешнім поколінням
нашої крові й нашої мови, що нині ми посіли
свої місця, підкоряючись наказові.


2. Нотатка про воєнну поезію [2]

Це зовсім не вираження щоденного почуття,
недосконало відбите у щоденних газетах.
Де є точка, у якій суто індивідуальний вибух
вдирається
на стежку зусиль, більш характерних
при створенні всесвіту, при введенні символів
понад наше розуміння? Зустріч, при якій
ми присутні, – це
сутичка сил, не підконтрольних досвідові
Природи й Духу. Зазвичай індивідуальний
досвід завеликий або замалий. Наші почуття –
лише «випадкові явища»
в зусиллях пов’язати день і ніч водно.
Вельми ймовірно, вірш може вийти
навіть у юнака: але вірш – то ще не поезія.
Таке життя.
Війна не є життя: цієї ситуації
нехтувати не можна, хоча неможливо й прийняти її.
Такі проблеми розв’язуються засідками й маневрами,
обороною і марш-кидками.
Терпінням не замістити нетерпіння,
так само як і навпаки. Лише абстрактна концепція
особистого досвіду максимальної інтенсивності,
стаючи універсальною – що, власне, називаємо «поезією», –
може бути втілена у вірші.


3. Індійцям, котрі загинули в Африці [3]

Призначення чоловіка – у його власному селі,
У його власному вогнищі та у страві від його дружини;
У сидінні на східці в годину заходу сонця,
У погляді на онуків власних і на онуків сусідських,
Які граються одне з одним на подвір’ї.

Весь у шрамах, але вже в безпеці, такий чоловік
Має спогади, які воскресають у годину бесіди
(У прохолодну чи в теплу годину – залежно від клімату),
Спогади про чужинців, як вони воювали на чужині,
Хоча були чужинцями й один для одного.

Призначення чоловіка – це зовсім не доля:
Кожна країна стає одним вітчизною,
А іншим – чужиною. Там, де чоловік загине смертю хоробрих,
Злившись водно з долею, там ця людина – своя.
Тамтешнє село – її село.

Ця земля була не ваша – і не наша, але як у селі нашого Мідленду,
Так і вашого П’ятиріччя [4] цвинтарі однакові.
Нехай ті, хто повернувся додому, розкажуть про вас одне й те саме:
Про дії в ім’я спільної мети, про дії
Анітрохи не менш плідні через те, що ані вам, ані нам
Аж до Страшного суду не дано пізнати,
Що означає плідність дій.


4
Присвята моїй дружині [5]

Тій, кому завдячую бурхливу насолоду,
Яка загострює мої почуття в годину нашого пробудження,
І ритм відпочинку під час нашого сну, –
Дихання в унісон
Двох коханців, чиї тіла пахнуть одне одним,
Двох, котрі обмірковують одні й ті самі думки без потреби говорити,
Котрі теревенять одні й ті самі слова без потреби їх сенсу.
Жоден капризний зимовий вітер не заморозить,
Жодне похмуре тропічне сонце не зів’ялить
Троянд у нашому і тільки нашому розарії.
Але цю присвяту повинні читати інші:
Це особисті слова, адресовані тобі публічно.

[1] Вірш написано в червні 1940 р. під час евакуації з Дюнкерка. Спочатку його було оприлюднено у вигляді настінного напису в одній з галерей Нью-Йорка, де відбулася виставка британської воєнної фотографії. Першодрук вірша з’явився в лютому 1941-го (тижневик «The New English Weekly»).
[2] Вірш написано на прохання Марґарет-Етель «Шторм» Джеймсон – журналістки й письменниці, президентки англійського ПЕН-клубу в 1938–1944 рр. За її редакцією вийшла друком книга (збірка оповідань різних авторів) «Лондон кличе: Вітання Америці!» (1942). Перед публікацією вірш було оприлюднено в липні 1942 р. на радіо «Бі-бі-сі» (Швеція).
[3] Вірш написано 1943-го і того ж року опубліковано в «Книзі королеви Марії для Індії» – поетичній антології, присвяченій індійським солдатам, які загинули на службі в армії Британської імперії під час Другої світової війни.
[4] П’ятиріччя (Пенджаб) – історико-географічний регіон у межах Індії й Пакистану. Уважається колискою Індійської цивілізації.
[5] Першодрук вірша – у вигляді вступу до п’єси Т.-С. Еліота «Старший державний діяч» (1958). Присвячений вірш другій дружині поета Есме-Валері (уродж. Флетчер).