СПАЛАХ П’ЯТИЙ. ПОВЕРНЕННЯ ЛАСТІВКИ

За вікном-бійницею завірюха раптом почала вщухати. Дике завивання вітру змінилося на глибоку, заворожуючу тишу різдвяних зимових Альп. Останні зерна піску в годиннику її життя стрімко падали донизу.
Боян підвівся з ослона. Його старі коліна хруснули. Він нахилився над самою головою своєї княжни, торкаючись сивою бородою її щоки.
– Усе минуло, Настусю. Усе пилом пішло, – тихо, заколисуюче заговорив він мовою її дитинства, якою колись співав їй колискові на Подолі. – Відпусти його. Бог йому суддя, а твій шлях скінчився. Пора додому, ластівко. Батенько Ярослав уже чекає. І Лисавета там, і Ганнуся... Золотий Київ чекає.
Сестра Беата, відчувши подих смерті, опустилася на коліна біля ліжка. Вона вклала дерев'яне розп'яття в крижані руки Анастасії. Німа черниця не знала руських слів, але вона бачила, як обличчя «сестри Агмунди» раптом почало розгладжуватися. Жорстокі зморшки розпачу та болю зникали.
Анастасія розтиснула пальці. Важке прокляття, яке вона несла в серці, нарешті відпустило її. Вона простила сина.
Гніт свічки на столі стрільнув останньою яскравою іскрою – і келія монастиря Адмонта зникла назавжди. Сірий камінь, суворі бенедиктинські ряси, холодні австрійські гори – все розтануло в золотому спалаху світла.
Анастасія більше не відчувала холоду. Вона знову була маленькою, легкою дівчинкою. Дніпро під київськими пагорбами блищав на сонці так яскраво, що сліпило очі. Вона бігла зеленою травою княжого саду, і довгі спідниці сестер – Анни та Єлизавети – шелестіли зовсім поруч. Попереду стояв батько, великий і сильний, він усміхався і простягав до неї руки.
Анастасія зробила останній, глибокий вдих – і зробила крок у це світло.
У келії залунав тихий, низький дзвін монастирського дзвона, що сповіщав про початок ранкової служби. Сестра Беата беззвучно перехрестилася і закрила померлій королеві очі. А старий Боян упав головою на край її ліжка і тихо, без сліз, затужив старою руською піснею, яку розуміли лише ці німі кам'яні стіни та далеке київське небо.
«Лети-лети, ластівко, за сині моря,
До свого гнізда, до ясного дня.
А вже скресла кригонька на бистрій ріці,
Зелений барвіночок у білій руці...

Ой летіла ластівка через бір,
Поглянь, діво Настонько, в княжий двір –
У тім дворі батенько в золоті стоїть,
У тім дворі яблунька з вітром гомонить...»

7 липня 2026 -11 липня 2026, Львів