Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.15
07:17
Дивуюся, а може й не дивуюсь,
що є між гару бомбових жахів
сессерівські, потріскані статуї,
що з них ще кракелюр не облетів.
Що межи тих - війни - страшних розіскрень
іще їх видратовує просте -
калинове осердя українське,
що є між гару бомбових жахів
сессерівські, потріскані статуї,
що з них ще кракелюр не облетів.
Що межи тих - війни - страшних розіскрень
іще їх видратовує просте -
калинове осердя українське,
2026.07.15
06:49
Хоч малорухомий
І втомлює в'ялість -
Ні думки про втому,
Ні скарги на старість.
Ні слова про хворість,
Ні зойку від болю,
Хоча про бадьорість
До Бога вже молиш...
І втомлює в'ялість -
Ні думки про втому,
Ні скарги на старість.
Ні слова про хворість,
Ні зойку від болю,
Хоча про бадьорість
До Бога вже молиш...
2026.07.15
05:49
СПАЛАХ П’ЯТИЙ. ПОВЕРНЕННЯ ЛАСТІВКИ
За вікном-бійницею завірюха раптом почала вщухати. Дике завивання вітру змінилося на глибоку, заворожуючу тишу різдвяних зимових Альп. Останні зерна піску в годиннику її життя стрімко падали донизу.
Боян підвівся з
2026.07.14
21:46
Громаддя
гнівне
грозить
громами!
Горить грімниці блиск – палючий жар!
Здається, мить, і встояти ніщо не зможе!
Здається, мить, і все на світі переможе
сліпа озлоба піднебесних кар!
гнівне
грозить
громами!
Горить грімниці блиск – палючий жар!
Здається, мить, і встояти ніщо не зможе!
Здається, мить, і все на світі переможе
сліпа озлоба піднебесних кар!
2026.07.14
15:09
Осердна Суть моя - не вперше в тілі -
не вдруге одягаю плоті бран.
Струмую руслом Лади і Сивілли,
непоцуравшись тихого добра.
Земне моє й високе гостювання
між цих людей - межи стрімких дерев -
долиє сили небу, вчине ставні,
не вдруге одягаю плоті бран.
Струмую руслом Лади і Сивілли,
непоцуравшись тихого добра.
Земне моє й високе гостювання
між цих людей - межи стрімких дерев -
долиє сили небу, вчине ставні,
2026.07.14
13:19
Прибрали ялинку з центральної площі.
Так смисл оголився безглуздих понять.
Прибрали ялинку, як висохлі мощі,
Як відгомін грізних, запеклих заклять.
Прибрали ялинку... Усе проминає
В потоці ненатлих і згорблених днів.
Я хочу напитись води із Дунаю
Так смисл оголився безглуздих понять.
Прибрали ялинку, як висохлі мощі,
Як відгомін грізних, запеклих заклять.
Прибрали ялинку... Усе проминає
В потоці ненатлих і згорблених днів.
Я хочу напитись води із Дунаю
2026.07.14
13:08
По ограді плющ плететься,
Свічка ладаном чадить.
Стугонить розбите серце,
Не спиняється на мить.
Скрапує сльота рахманно
На скорботний обеліск.
Хрест залізний невблаганно
По коліна в землю вріс.
Свічка ладаном чадить.
Стугонить розбите серце,
Не спиняється на мить.
Скрапує сльота рахманно
На скорботний обеліск.
Хрест залізний невблаганно
По коліна в землю вріс.
2026.07.14
11:10
СПАЛАХ ЧЕТВЕРТИЙ. КОРОНА З ПОПЕЛУ. ПРОКЛЯТТЯ.
Голос Бояна впав до ледве чутного, тремтливого шепоту. Старий заплющив очі, наче намагався закритися від картини, яка досі палила його душу вогнем.
***
– Ти підн
2026.07.14
10:52
видихнутий цигарковий дим
який розчиняється у повітрі
мовби пучка солі вкинута до окропу
негода імла яка загортає місто
дедалі ретельніше ген
поетичне натхення котре на хвилину
просотує день безнадійно прозовий
що із цього вам чуття на порозі
який розчиняється у повітрі
мовби пучка солі вкинута до окропу
негода імла яка загортає місто
дедалі ретельніше ген
поетичне натхення котре на хвилину
просотує день безнадійно прозовий
що із цього вам чуття на порозі
2026.07.14
07:25
У просторім помешканні
Вдвох із кішкою мешкаєм,
Оглядаючи з подивом
Речі ті, що знаходимо, -
Відбуваєм повинності -
Взяти деякі й винести...
14.07.26
Вдвох із кішкою мешкаєм,
Оглядаючи з подивом
Речі ті, що знаходимо, -
Відбуваєм повинності -
Взяти деякі й винести...
14.07.26
2026.07.14
03:23
Я сподіваюсь, у вас ніколи більше не виникне подібна можливість. Але знати про неї надалі доцільно та смішно.
На ту мить Україна збиралася в державний кулак, і ми двоє, шниривши на Хрещатику-26, вирішили від балди найнятися ще й перекладачами в Міністер
2026.07.13
19:08
І історію і сучасність підганяють одне під одного.
Декому у Варшаві знову закортіло у Варшавський договір. А заодно й під московське сідло.
Гонор може перекладатися як «честь», «гідність». Але може також як «пиха» чи «чванство». Вибір за паньством.
2026.07.13
17:09
те "я" - останнє в зграї літер
на небо квоти обміліле дно
нанизуй музику на вітер
цей сніжно-білий сонм тремтливих нот
те "я" - у слові поминальнім
і глобус для фанатів крутизни
коли відходиш то принаймні
на небо квоти обміліле дно
нанизуй музику на вітер
цей сніжно-білий сонм тремтливих нот
те "я" - у слові поминальнім
і глобус для фанатів крутизни
коли відходиш то принаймні
2026.07.13
15:04
Дивлячись у вікна
Як дощить оцей
Дивлячись у вікна на, на
Так ніби навколо
Лиш тільки дощ, про все
Мов що знапастило мене, знаєш
Якби на мені от, ядро & цеп
Так! Ей! Знаєш, є думки
Як дощить оцей
Дивлячись у вікна на, на
Так ніби навколо
Лиш тільки дощ, про все
Мов що знапастило мене, знаєш
Якби на мені от, ядро & цеп
Так! Ей! Знаєш, є думки
2026.07.13
14:41
Таємний кут у скалках скла
Ховає в сон чужі страхи.
Тут все разом - зола й смола
І день і ніч, вовки й птахи.
Добро і зло - чужі світи!
Таємний кут між маяття.
Спочинь і ти на самоті,
Ховає в сон чужі страхи.
Тут все разом - зола й смола
І день і ніч, вовки й птахи.
Добро і зло - чужі світи!
Таємний кут між маяття.
Спочинь і ти на самоті,
2026.07.13
14:28
Скинувши зажуру із чола,
Дочекавшись слушної нагоди,
Врешті-решт зустрілись, узяла
Трохи коньячку і бутербродів.
Як давно не бачились. З-під вій
Очі ніжні, мов черемха біла.
Бачиш, як завчасно, любий мій,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Дочекавшись слушної нагоди,
Врешті-решт зустрілись, узяла
Трохи коньячку і бутербродів.
Як давно не бачились. З-під вій
Очі ніжні, мов черемха біла.
Бачиш, як завчасно, любий мій,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Проза
«АНАСТАСІЯ: Срібний хрест Адмонта» (продовження 4)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«АНАСТАСІЯ: Срібний хрест Адмонта» (продовження 4)
СПАЛАХ П’ЯТИЙ. ПОВЕРНЕННЯ ЛАСТІВКИ
За вікном-бійницею завірюха раптом почала вщухати. Дике завивання вітру змінилося на глибоку, заворожуючу тишу різдвяних зимових Альп. Останні зерна піску в годиннику її життя стрімко падали донизу.
Боян підвівся з ослона. Його старі коліна хруснули. Він нахилився над самою головою своєї княжни, торкаючись сивою бородою її щоки.
– Усе минуло, Настусю. Усе пилом пішло, – тихо, заколисуюче заговорив він мовою її дитинства, якою колись співав їй колискові на Подолі. – Відпусти його. Бог йому суддя, а твій шлях скінчився. Пора додому, ластівко. Батенько Ярослав уже чекає. І Лисавета там, і Ганнуся... Золотий Київ чекає.
Сестра Беата, відчувши подих смерті, опустилася на коліна біля ліжка. Вона вклала дерев'яне розп'яття в крижані руки Анастасії. Німа черниця не знала руських слів, але вона бачила, як обличчя «сестри Агмунди» раптом почало розгладжуватися. Жорстокі зморшки розпачу та болю зникали.
Анастасія розтиснула пальці. Важке прокляття, яке вона несла в серці, нарешті відпустило її. Вона простила сина.
Гніт свічки на столі стрільнув останньою яскравою іскрою – і келія монастиря Адмонта зникла назавжди. Сірий камінь, суворі бенедиктинські ряси, холодні австрійські гори – все розтануло в золотому спалаху світла.
Анастасія більше не відчувала холоду. Вона знову була маленькою, легкою дівчинкою. Дніпро під київськими пагорбами блищав на сонці так яскраво, що сліпило очі. Вона бігла зеленою травою княжого саду, і довгі спідниці сестер – Анни та Єлизавети – шелестіли зовсім поруч. Попереду стояв батько, великий і сильний, він усміхався і простягав до неї руки.
Анастасія зробила останній, глибокий вдих – і зробила крок у це світло.
У келії залунав тихий, низький дзвін монастирського дзвона, що сповіщав про початок ранкової служби. Сестра Беата беззвучно перехрестилася і закрила померлій королеві очі. А старий Боян упав головою на край її ліжка і тихо, без сліз, затужив старою руською піснею, яку розуміли лише ці німі кам'яні стіни та далеке київське небо.
«Лети-лети, ластівко, за сині моря,
До свого гнізда, до ясного дня.
А вже скресла кригонька на бистрій ріці,
Зелений барвіночок у білій руці...
Ой летіла ластівка через бір,
Поглянь, діво Настонько, в княжий двір –
У тім дворі батенько в золоті стоїть,
У тім дворі яблунька з вітром гомонить...»
7 липня 2026 -11 липня 2026, Львів
За вікном-бійницею завірюха раптом почала вщухати. Дике завивання вітру змінилося на глибоку, заворожуючу тишу різдвяних зимових Альп. Останні зерна піску в годиннику її життя стрімко падали донизу.
Боян підвівся з ослона. Його старі коліна хруснули. Він нахилився над самою головою своєї княжни, торкаючись сивою бородою її щоки.
– Усе минуло, Настусю. Усе пилом пішло, – тихо, заколисуюче заговорив він мовою її дитинства, якою колись співав їй колискові на Подолі. – Відпусти його. Бог йому суддя, а твій шлях скінчився. Пора додому, ластівко. Батенько Ярослав уже чекає. І Лисавета там, і Ганнуся... Золотий Київ чекає.
Сестра Беата, відчувши подих смерті, опустилася на коліна біля ліжка. Вона вклала дерев'яне розп'яття в крижані руки Анастасії. Німа черниця не знала руських слів, але вона бачила, як обличчя «сестри Агмунди» раптом почало розгладжуватися. Жорстокі зморшки розпачу та болю зникали.
Анастасія розтиснула пальці. Важке прокляття, яке вона несла в серці, нарешті відпустило її. Вона простила сина.
Гніт свічки на столі стрільнув останньою яскравою іскрою – і келія монастиря Адмонта зникла назавжди. Сірий камінь, суворі бенедиктинські ряси, холодні австрійські гори – все розтануло в золотому спалаху світла.
Анастасія більше не відчувала холоду. Вона знову була маленькою, легкою дівчинкою. Дніпро під київськими пагорбами блищав на сонці так яскраво, що сліпило очі. Вона бігла зеленою травою княжого саду, і довгі спідниці сестер – Анни та Єлизавети – шелестіли зовсім поруч. Попереду стояв батько, великий і сильний, він усміхався і простягав до неї руки.
Анастасія зробила останній, глибокий вдих – і зробила крок у це світло.
У келії залунав тихий, низький дзвін монастирського дзвона, що сповіщав про початок ранкової служби. Сестра Беата беззвучно перехрестилася і закрила померлій королеві очі. А старий Боян упав головою на край її ліжка і тихо, без сліз, затужив старою руською піснею, яку розуміли лише ці німі кам'яні стіни та далеке київське небо.
«Лети-лети, ластівко, за сині моря,
До свого гнізда, до ясного дня.
А вже скресла кригонька на бистрій ріці,
Зелений барвіночок у білій руці...
Ой летіла ластівка через бір,
Поглянь, діво Настонько, в княжий двір –
У тім дворі батенько в золоті стоїть,
У тім дворі яблунька з вітром гомонить...»
7 липня 2026 -11 липня 2026, Львів
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
