Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.30
07:22
Очі ковзають повсюди,
Погляд нишпорить кругом, -
Надихають на етюди
Краєвиди за селом.
Нива, росами умита,
Золотиться, як вогонь, -
Вітер котить хвилі жита
У западини долонь.
Погляд нишпорить кругом, -
Надихають на етюди
Краєвиди за селом.
Нива, росами умита,
Золотиться, як вогонь, -
Вітер котить хвилі жита
У западини долонь.
2026.08.30
05:25
«МОНОЛОГ МОВЧАЗНОГО СФІНКСА»
(Глибокі сині сутінки пустелі. Вдалині ледь помітні гострі силуети пірамід. У центрі – величне, нерухоме обличчя Сфінкса, висічене зі скелі. Звучить низький гул вітру, що переходить у ритмічний шепіт, наче шурхіт мільярдів
(Глибокі сині сутінки пустелі. Вдалині ледь помітні гострі силуети пірамід. У центрі – величне, нерухоме обличчя Сфінкса, висічене зі скелі. Звучить низький гул вітру, що переходить у ритмічний шепіт, наче шурхіт мільярдів
2026.08.29
18:06
Був на лови вийшов кіт,
заховався, хитрий, під
широченним лопухом,
роздивляється кругом:
де горобчики сідають,
і як миші сновигають.
заховався, хитрий, під
широченним лопухом,
роздивляється кругом:
де горобчики сідають,
і як миші сновигають.
2026.08.29
17:57
Пам’ятаєш, був тоді
соковитий серпень,
наші тіні на воді,
вдивлені у себе.
Тихо річечка пливла
крізь поранок чистий,
нам замріяна імла
соковитий серпень,
наші тіні на воді,
вдивлені у себе.
Тихо річечка пливла
крізь поранок чистий,
нам замріяна імла
2026.08.29
08:07
некрикливо та помірно
вибираємось у протяг
навіть і не травоїдний
в кожній плоті мов у ноті
ця любов недоста вірна
та її бажаєш досі
у ранжирі хай віджилім
хай незбутнім се відносно
вибираємось у протяг
навіть і не травоїдний
в кожній плоті мов у ноті
ця любов недоста вірна
та її бажаєш досі
у ранжирі хай віджилім
хай незбутнім се відносно
2026.08.29
07:34
ЗОЛОТА МАСКА ТУТАНХАМОНА
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви,
у стилі давньоєгипетської сакральної драми)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Тутанхамон – молодий живий бог, фараон Єгипту, чиє життя обірвалося на злеті.
Анхесенамон – його юна коха
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви,
у стилі давньоєгипетської сакральної драми)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Тутанхамон – молодий живий бог, фараон Єгипту, чиє життя обірвалося на злеті.
Анхесенамон – його юна коха
2026.08.29
07:24
Мене війна стійким зробила
І сил, і віри додала, -
Не розколовся, наче брила,
Лише здригався, мов земля.
Коли горіло все навколо,
Комусь не бідкався в рукав, -
Лиш зуби зціплював од болю
І кулаки не розтискав.
І сил, і віри додала, -
Не розколовся, наче брила,
Лише здригався, мов земля.
Коли горіло все навколо,
Комусь не бідкався в рукав, -
Лиш зуби зціплював од болю
І кулаки не розтискав.
2026.08.28
21:08
Хоч на хвилиноньку? Нащо виходити,
Краще я ляжу посплю.
Завтра Гаврило з майдану повернеться,
Він може годину лю-лю.
- Знаю я цього Гаврила триклятого:
Він теж мене якось лю-лю.
Куплю я на чорному ринку рушниченьку-
Краще я ляжу посплю.
Завтра Гаврило з майдану повернеться,
Він може годину лю-лю.
- Знаю я цього Гаврила триклятого:
Він теж мене якось лю-лю.
Куплю я на чорному ринку рушниченьку-
2026.08.28
19:47
До осені от-от...- час плинний не спинити,
Подільська нива віддала свій урожай,
І притухає сонцепроменевий жар,
Сплітає мудрість з сенсом щедрі серцю ниті.
Ловий й цінуй життя, прекрасні щастя миті.
Вже складені копиці, вщухла сіножать.
До осені о
Подільська нива віддала свій урожай,
І притухає сонцепроменевий жар,
Сплітає мудрість з сенсом щедрі серцю ниті.
Ловий й цінуй життя, прекрасні щастя миті.
Вже складені копиці, вщухла сіножать.
До осені о
2026.08.28
17:20
Дня — лиш на скік горобиний,
решта — тривожна пітьма.
Хмари пливуть безупинно.
Місяць мигне крадькома
й знову пірне у безодню —
губляться зорі тоді,
наче ті вівці голодні
в кинутій ним череді.
решта — тривожна пітьма.
Хмари пливуть безупинно.
Місяць мигне крадькома
й знову пірне у безодню —
губляться зорі тоді,
наче ті вівці голодні
в кинутій ним череді.
2026.08.28
16:59
Я самотній, я вмирав би
Я самотній, я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
І уранці я вмирав би
І увечері я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
Я самотній, я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
дівча, тобі відома правда
І уранці я вмирав би
І увечері я вмирав би
Чому досі ще не вмер, воу
2026.08.28
14:09
Густий ефір чудить і клякне,
Як Сходу зоряні пентаклі,
Де довгі хасбулатні саклі
І дощ над згарищами ллє,
Де сум як сіль – а чи для того,
Щоби окреслити дорогу
Як руну з каменю чи рогу,
Коли недолі бубон б’є?
Як Сходу зоряні пентаклі,
Де довгі хасбулатні саклі
І дощ над згарищами ллє,
Де сум як сіль – а чи для того,
Щоби окреслити дорогу
Як руну з каменю чи рогу,
Коли недолі бубон б’є?
2026.08.28
11:50
ЦЕЗАР І КЛЕОПАТРА: ОСТАННЯ ЦАРИЦЯ НІЛУ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви)
«Жінки – це не просто окраса палаців; вони – таємне кермо, що повертає кораблі імперій туди, куди не здатна допливти жодна чоловіча відвага».
Плутарх, «Пор
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви)
«Жінки – це не просто окраса палаців; вони – таємне кермо, що повертає кораблі імперій туди, куди не здатна допливти жодна чоловіча відвага».
Плутарх, «Пор
2026.08.28
07:31
Голубіє обрій поза лісом,
Покотився вгору сонця диск, -
Ранні роси сіються, мов бісер,
Із трави жовтавої, як віск.
Корінці упоює волога,
Зменшуючи спраглість у рази, -
Жаль, що словом висловить незмога
Поєднання болю і краси.
Покотився вгору сонця диск, -
Ранні роси сіються, мов бісер,
Із трави жовтавої, як віск.
Корінці упоює волога,
Зменшуючи спраглість у рази, -
Жаль, що словом висловить незмога
Поєднання болю і краси.
2026.08.27
21:28
козак нептах сягає тонкощі премудрі
йому не рідні аж ніяк
усі ці оксамити перські сукні
чи сурогатний самогінний
арманьяк
він знає достеменно наперед
все це є бабське зманливе безпутнє
про що розказував безвусий
йому не рідні аж ніяк
усі ці оксамити перські сукні
чи сурогатний самогінний
арманьяк
він знає достеменно наперед
все це є бабське зманливе безпутнє
про що розказував безвусий
2026.08.27
16:29
Ніч вже землю огорнула, село засинало.
На околиці собаки на когось брехали.
«Може, десь лисицю вчули чи чужий хтось пхає.
Молодь більше понад річку до ранку гуляє.
А то в інший бік…» Думки ці в голові майнули
У Миколи, душа поки в сонний край пірнула
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...На околиці собаки на когось брехали.
«Може, десь лисицю вчули чи чужий хтось пхає.
Молодь більше понад річку до ранку гуляє.
А то в інший бік…» Думки ці в голові майнули
У Миколи, душа поки в сонний край пірнула
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Проза
«АНАСТАСІЯ: Срібний хрест Адмонта» (продовження 4)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
«АНАСТАСІЯ: Срібний хрест Адмонта» (продовження 4)
СПАЛАХ П’ЯТИЙ. ПОВЕРНЕННЯ ЛАСТІВКИ
За вікном-бійницею завірюха раптом почала вщухати. Дике завивання вітру змінилося на глибоку, заворожуючу тишу різдвяних зимових Альп. Останні зерна піску в годиннику її життя стрімко падали донизу.
Боян підвівся з ослона. Його старі коліна хруснули. Він нахилився над самою головою своєї княжни, торкаючись сивою бородою її щоки.
– Усе минуло, Настусю. Усе пилом пішло, – тихо, заколисуюче заговорив він мовою її дитинства, якою колись співав їй колискові на Подолі. – Відпусти його. Бог йому суддя, а твій шлях скінчився. Пора додому, ластівко. Батенько Ярослав уже чекає. І Лисавета там, і Ганнуся... Золотий Київ чекає.
Сестра Беата, відчувши подих смерті, опустилася на коліна біля ліжка. Вона вклала дерев'яне розп'яття в крижані руки Анастасії. Німа черниця не знала руських слів, але вона бачила, як обличчя «сестри Агмунди» раптом почало розгладжуватися. Жорстокі зморшки розпачу та болю зникали.
Анастасія розтиснула пальці. Важке прокляття, яке вона несла в серці, нарешті відпустило її. Вона простила сина.
Гніт свічки на столі стрільнув останньою яскравою іскрою – і келія монастиря Адмонта зникла назавжди. Сірий камінь, суворі бенедиктинські ряси, холодні австрійські гори – все розтануло в золотому спалаху світла.
Анастасія більше не відчувала холоду. Вона знову була маленькою, легкою дівчинкою. Дніпро під київськими пагорбами блищав на сонці так яскраво, що сліпило очі. Вона бігла зеленою травою княжого саду, і довгі спідниці сестер – Анни та Єлизавети – шелестіли зовсім поруч. Попереду стояв батько, великий і сильний, він усміхався і простягав до неї руки.
Анастасія зробила останній, глибокий вдих – і зробила крок у це світло.
У келії залунав тихий, низький дзвін монастирського дзвона, що сповіщав про початок ранкової служби. Сестра Беата беззвучно перехрестилася і закрила померлій королеві очі. А старий Боян упав головою на край її ліжка і тихо, без сліз, затужив старою руською піснею, яку розуміли лише ці німі кам'яні стіни та далеке київське небо.
«Лети-лети, ластівко, за сині моря,
До свого гнізда, до ясного дня.
А вже скресла кригонька на бистрій ріці,
Зелений барвіночок у білій руці...
Ой летіла ластівка через бір,
Поглянь, діво Настонько, в княжий двір –
У тім дворі батенько в золоті стоїть,
У тім дворі яблунька з вітром гомонить...»
7 липня 2026 -11 липня 2026, Львів
За вікном-бійницею завірюха раптом почала вщухати. Дике завивання вітру змінилося на глибоку, заворожуючу тишу різдвяних зимових Альп. Останні зерна піску в годиннику її життя стрімко падали донизу.
Боян підвівся з ослона. Його старі коліна хруснули. Він нахилився над самою головою своєї княжни, торкаючись сивою бородою її щоки.
– Усе минуло, Настусю. Усе пилом пішло, – тихо, заколисуюче заговорив він мовою її дитинства, якою колись співав їй колискові на Подолі. – Відпусти його. Бог йому суддя, а твій шлях скінчився. Пора додому, ластівко. Батенько Ярослав уже чекає. І Лисавета там, і Ганнуся... Золотий Київ чекає.
Сестра Беата, відчувши подих смерті, опустилася на коліна біля ліжка. Вона вклала дерев'яне розп'яття в крижані руки Анастасії. Німа черниця не знала руських слів, але вона бачила, як обличчя «сестри Агмунди» раптом почало розгладжуватися. Жорстокі зморшки розпачу та болю зникали.
Анастасія розтиснула пальці. Важке прокляття, яке вона несла в серці, нарешті відпустило її. Вона простила сина.
Гніт свічки на столі стрільнув останньою яскравою іскрою – і келія монастиря Адмонта зникла назавжди. Сірий камінь, суворі бенедиктинські ряси, холодні австрійські гори – все розтануло в золотому спалаху світла.
Анастасія більше не відчувала холоду. Вона знову була маленькою, легкою дівчинкою. Дніпро під київськими пагорбами блищав на сонці так яскраво, що сліпило очі. Вона бігла зеленою травою княжого саду, і довгі спідниці сестер – Анни та Єлизавети – шелестіли зовсім поруч. Попереду стояв батько, великий і сильний, він усміхався і простягав до неї руки.
Анастасія зробила останній, глибокий вдих – і зробила крок у це світло.
У келії залунав тихий, низький дзвін монастирського дзвона, що сповіщав про початок ранкової служби. Сестра Беата беззвучно перехрестилася і закрила померлій королеві очі. А старий Боян упав головою на край її ліжка і тихо, без сліз, затужив старою руською піснею, яку розуміли лише ці німі кам'яні стіни та далеке київське небо.
«Лети-лети, ластівко, за сині моря,
До свого гнізда, до ясного дня.
А вже скресла кригонька на бистрій ріці,
Зелений барвіночок у білій руці...
Ой летіла ластівка через бір,
Поглянь, діво Настонько, в княжий двір –
У тім дворі батенько в золоті стоїть,
У тім дворі яблунька з вітром гомонить...»
7 липня 2026 -11 липня 2026, Львів
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Казка про Небесний Сад, Золоті Яблучка і Місточки Любові"
• Перейти на сторінку •
"«АНАСТАСІЯ: Срібний хрест Адмонта» (продовження 3)"
• Перейти на сторінку •
"«АНАСТАСІЯ: Срібний хрест Адмонта» (продовження 3)"
Про публікацію
