Іде війна. Україна вся кров’ю стікає,
А поляки гріхи давні все нам пред‘являють.
Про Волинську «різанину» забути не можуть.
Їх постійно якісь сили накручують, схоже.
Галасують про сто тисяч, начебто убитих,
Бандерівців обзивають, що вони бандити.
Скидається, Україна – головний їх ворог.
Чомусь про гріхи москальські забулися скоро.
Я мовчу вже, скільки крові москалі пролили,
Поки всі повстання польські вони придушили.
Забули тридцять дев’ятий, про Катинь забули.
А там жертв не на десятки – сотні тисяч було.
Та масових демонстрація по тому немає,
Бо то лише Україна поляків вбиває.
А я хочу ще сторінку одну нагадати,
Де полякам довелося нести важкі втрати,
А москалі відвернулись, хоч можливість мали,
Але не прийшли на поміч, не порятували.
Одні байдуже дивились, як гинуть поляки,
Інші поміч надавали в тім німцям усяку.
Мова іде про повстання трагічне в Варшаві.
Москалі тоді зробили свою чорну справу.
Коли у тридцять дев‘ятім війну розпочали,
Польща перша під німецьким чоботом упала.
Уряд за кордон подався, в Лондоні вмостився
І вже звідти формувати військо заходився.
Називалося те військо Армія Крайова.
Хоча, військо? Партизани лише, одне слово.
Вони на теренах Польщі тоді воювали,
Часом і на українські села нападали.
Поки в німців була сила, то й надій не мали,
Щоби Польща їхня, врешті незалежна стала.
А, як москалі поперли, стали німців гнати
Та й союзники взялися уже наступати,
Уже й впевненість з‘явилась – недовго зосталось.
Тож поляки, відповідно також готувались.
Ті, що в Лондоні сиділи, хотіли спочатку
В усій Польщі одночасно повстання підняти,
Як москальське військо стане уже підступати,
Щоби «визволити» Польщу москалям не дати.
Бо ж нутро москальське знали із досвіду: всюди,
Де москальський чобіт стане – Москальщина буде.
Але сил було замало відсіч німцям дати,
Тож рішили у Варшаві повстання підняти,
Коли вже москальське військо упритул підійде.
Як столицю лиш повсталим захопити вийде,
То, чия буде столиця – того і країна.
Бо так було у Парижі, Празі чи Афінах.
Тут якраз в сорок четвертім москалі й попхали.
Від Дніпра і аж до Вісли німчуру погнали.
Десь вже й Віслу форсували, зайняли плацдарми.
В Лондоні рішили часу не гаяти дарма.
Генерал Бур-Комаровський отримав наказу:
Тільки москалі підійдуть - піднятись одразу
І столицю захопити, москалям не дати
У Варшаві свою владу якусь наставляти.
На порядність сподівались москалів, забули,
Що й до того прецеденти відповідні були.
Уже Армія Крайова повстання здіймала
В Львові, Вільнюсі і німців звідти проганяла.
Та москалі, ледве тільки до міста вступали,
Тут же у повсталих зброю усю відбирали.
І багато хто по тому в табори попали.
Москалі би і в Варшаві панькатись не стали.
Та наївний польський уряд у Лондоні мріяв,
Що утвердитися в Польщі по війні зуміє.
Тож повстання готувалось. Запасали зброю,
Формувалися загони, готові до бою.
Зброї, правда було мало: трохи автоматів,
Пістолети та гвинтівки. Та й то не всі мати
Могли зброю. Сподівались, як дійде до бою,
То у німців собі візьмуть набої і зброю.
Москалям вже до Варшави кілометрів двадцять.
Пару годин і в столицю зможуть увірваться.
Німці вже і установи вивозити стали.
Вирішив Бур-Комаровський – година настала.
План зарані розробили: кому і що брати.
(Хоча зброю між повсталих мав кожен десятий)
Тим не менше. Перше серпня, сімнадцята днини,
Наступила вирішальна для Польщі година.
Люди узялись за зброю, бої розпочали.
Згідно плану, на все-про все вони три дні мали.
За три дні розіб’ють німців, москалі припхають
І Варшаву уже точно німці не втрима́ють.
Та все пішло не по плану з самого початку,
Ключові об’єкти в місті не вдалося взяти.
Мости, штаби, склади німці втримати зуміли
Та повстанців і від Вісли, навіть відтіснили.
І тут новина тривожна: москалі спинились.
Виявляється, війська їх страшенно втомились
І тепер далі ні кроку не зможуть ступити.
Кілька місяців потрібно, щоб їм відпочити.
Тепер самі варшав‘яни воювать повинні.
Як казав москаль відомий колись: співпадіння?
Тепер стало зрозуміло уже усім – здуру
Уряд польський був затіяв оцю авантюру.
Кинув людей на гармати. На що сподівався?
Щоби Сталін задля Польщі вільної старався?
Щось в Лондоні урядовці, мабуть начудили?!
Він вже свій привіз в обозі, в Любліні сиділи.
Як Варшаву звільнять, миттю прискакають радо
І Радянську проголосять в усій Польщі владу.
Чого б мав жаліть поляків, що там помирали?
Та вони своїх на полі штабелями клали.
Тож повсталі залишились битись наодинці.
А, тим часом, підтягнули підкріплення німці.
Взялись квартал за кварталом на порох стирати.
Усіх винних і невинних заодно вбивати.
І москалі їм у тому добре помагали,
Що тоді на боці німців уже воювали.
Називали себе «Руські» й не соромно було.
Хоча деякі поляки то перевернули.
Чомусь РОНА українським військом уважали.
Ще й «Галичину» до того сюди приписали.
Хоч її біля Варшави і близько не було.
Отож, всю злість орди тої Варшава відчула.
Але люди не здавались боролись і далі
За життя своє і рідних, а не за медалі.
Миколайчик, що в Москві був, до Сталіна кинувсь.
Москалі Варшаву зможуть врятувать єдині.
Просив помочі, щоб Сталін повелів одразу.
А той байдуже отвітив: «Я віддам накази!»
Тому б тим і вдовольнитись. Та став вимагати,
Що повинен Сталін Вільнюс і Львів їм віддати.
Сталін і так не збирався нічого робити,
А від того вмить зробився ще більше сердитий.
Аж до січня війська, навіть кроку не зробили,
Поки німці остаточно повстання згубили.
Англійці, хоч і вважали, що то авантюра,
Що затіяв Миколайчик те повстання здуру.
Усе ж літаки послали припаси скидати
На Варшаву, щоб повстанцям помочі надати.
Та з Італії літати неблизька дорога.
Тож багато посилати в них не було змоги.
Стали Сталіна просити, аби змогу мати
Десь, хоча б на Україні літакам сідати.
Сталін на те не дав згоди, мовляв біда сталась
І летовищ на те цілих у нас не зосталось.
Думав, що ось-ось і німці повстанців здолають
І тоді війська можливість наступати мають.
Та повстання затяглося. Варшава змагалась.
Обстрілам й бомбардуванням весь час піддавалась.
Німці місто не жаліли, блокаду стискали.
Лише трупи ї руїни позаду лишали.
Щоби імідж свій не втратить «борця за свободу»,
Сталін літакам сідати дав англійським згоду.
З Італії вилітали, ішли на Варшаву,
Вантаж там скидали й далі уже на Полтаву.
Та і літаки москальські за ту справу взялись.
Тільки якось зовсім дивно вони там старались.
То скидали де попало – німцям діставалось.
То зовсім без парашутів – усе розбивалось.
Навіть, з гармат по Варшаві узялись стріляти.
А у вересні «вдалося» і Прагу зайняти –
То варшавське передмістя на лівому боці
Ріки Вісла. Німців тут вже не було й на оці.
Вони всі на тому боці без кінця товклися,
Винищити до останку повстання взялися.
А повстанців усе менше, зашморг все тісніший.
Скоро одне Середмістя зосталося лише.
А уже на друге жовтня і воно упало.
Живих десь п‘ятнадцять тисяч тоді зброю склали.
Двадцять тисяч поранено та п‘ятнадцять вбито.
А цивільних двісті тисяч. Хто їх мав жаліти?
В німців втрати десять тисяч. Такі результати.
Якщо взяти й порівняти ті бойові втрати:
За одного німця вбито сто тридцять поляків!
Арифметика, скажу вам відверто – ніяка.
Як Варшаву зруйнували і кров‘ю залили,
Тоді лиш війська москальські, врешті «відпочили»
І продовжили свій наступ, звільнили Варшаву.
Але німці вже зробили свою чорну справу.
При москальській байдужості, не слід забувати.
А поляки українців в чомусь винуватять.