Сандармох став місцем розстрілу соловецького тюремного етапу 1937 року, в якому перебували відомі діячі культури, науки, військовики, технічна інтелігенція, священство. Серед убитих — священник з Ватикану, який збирав дані про порушення прав людини в Радянському Союзі, сотні вихідців з України, зокрема митці Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Марко Вороний, Валер'ян Підмогильний, Мирослав Ірчан, професори-історики Олександр Бадан-Яворенко, Сергій Грушевський, Володимир Чехівський, письменник та міністр освіти УНР Антін Крушельницький
Вікіпедія

Старезний дід геть сивий помирав.
На ліжку вкритий ковдрами лежав
І важко дихав, мовби, що зосталось
З життя, йому нелегко так давалось.
Лежав, уперши бляклі очі в стелю.
Думки, мабуть роїлись невеселі.
Старий та не хотілось помирати.
Чи щось не захотіло відпускати
Із цього світу. Тож лежав, дивився.
А поряд син на стільчику вмостився.
Стривожено на батька поглядав
Та батькові страшенно співчував.
Хоча, чим міг він батьку помогти?
Від старості бо ліків не знайти.
Життя із батька з хрипом виривалось.
Йому, напевно мало вже зосталось.
І страшно, що очей не закривав,
Немов на стелі щось таке шукав.
Нарешті, очі повернув до сина,
Прошепотів: - Прийшла моя година.
Позаду залишилось літ багато.
Не хочеться, одначе помирати,
Гріхи свої забравши із собою.
Сповідуюсь тепер перед тобою,
Покаюся, неначе перед Богом.
Хоча я все життя не вірив в Нього.
Та згублені колись невинні душі
Тепер волають. Звіритися мушу
Комусь хоча б, бо вже напевно знаю –
На мене пекло за гріхи чекає.
Невинних душ я загубив чимало,
Бо так партійна совість вимагала
І віра в революції ідеї.
Тепер немає віри вже тієї…
Багато душ… Усі й не пам‘ятаю.
За то державні нагороди маю.
Та ще пече від того мені в грудях.
Бо ж то були зовсім невинні люди.
І я не знаю, що мене чека.
Та більше всього це якраз ляка.
Мені так страшно було лиш тоді,
Коли зустрілись вперше молоді
Зі смертю. Не в книжках, а наяву.
Зі страхом тим усе життя живу.
Найкраще, мабуть пам’ְятаю досі
Оті найперші вбивства в Сандармосі.
В Карелії у лісі та місцина.
Про неї рідко зна яка людина.
Там соловецьких в‘язнів убивали,
Таємно у могилах заховали,
Щоби ніхто про те й не здогадався,
Який тут злочин проти людства стався.
Я теж про те не похопився й досі.
А був тоді ще молоденьким зовсім.
У Соловецький монастир послали,
Тоді там всяких «ворогів» тримали.
Ми ж мали їх усіх «охороняти»,
Бо раптом хтось надумає втікати.
Там різні люди у той час сиділи.
Я якось поцікавивсь поміж ділом
В Матвєєва, здається, капітаном
Тоді служив він в Соловках. Не стану,
Казати все, що удалось почути.
Він був на «ворогів» страшенно лютий.
Сказав, що навезли хохлів до біса –
Письменників, поетів, вчених. Злісно
Вони боролись супроти народу.
Тож їх мені було зовсім не шкода.
Хоч їх тримали у сирих підвалах,
Неначе тюльки в камери напхали.
А в кінці жовтня в тридцять сьомім, сину…
Я добре пам‘ятаю ту годину.
Наказ прийшов, машини підігнали.
Туди дві сотні «ворогів» напхали.
Веліли всім лягати на підлогу,
Щоби вони не бачили дорогу.
Ми – охорона, теж у кузов сіли,
Тримали отих в‘язнів під прицілом.
Із охорони нас в машині троє.
Досвідчений сержант, а ми в конвої
Із молодих. Сиділи, поглядали.
А в‘язням повеліли, щоб мовчали.
Сказали, що везуть у табір другий.
Та, звісно, відчувалася напруга.
Не надто в‘язні вірили у теє,
Мов долі відчуваючи своєї.
Машини скоро рушили поволі
Назустріч смерті, чи назустріч долі.
Лежали в‘язні на підлозі тихо.
Та в‘їхали в село якесь на лихо.
І один з в‘язнів заходивсь кричати:
«Рятуйте, люди! Нас везуть вбивати!»
Я розгубився: що його робити?
Як можна рота клятому закрити?
Суворо нам стрілять заборонили.
І тут сержант із усієї сили
Прутом залізним вдарив тому в спину
Та проштрикнув, від чого той загинув
У одну мить. Мені аж млосно стало.
Сержант же, мов нічого не бувало,
Прут витяг і об одяг того витер.
«Що вирячивсь? - спитав мене сердито, -
Робота надсекретна, маєш знати.
Не маєм права розконспірувати».
У кузові всі покотом лежали
І кров‘ю їх поволі заливало.
Та всі мовчали. Мені лячно, навіть,
Бо зрозумів, які чекають справи.
Приїхали. Машини зупинились.
Кругом лиш сосни звисока дивились.
Велів Матвєєв поодинці брати
Й з машин до нього бранців доставляти.
Що там робилось, ми того не знали,
Аж доки наша черга не настала.
Я із сержантом вилізли з машини.
Тепер уже навколо погляд кинув.
Поміж дерева ями виглядали,
Їх нещодавно, видно накопали.
Бо ще пісок був свіжим. Трохи збоку
Палав вогонь і вільні люди поки
При ньому грілись. Придививсь, одначе
Матвєєва між ними не побачив.
Стояв якиїсь офіцер при ямі,
Велів вести туди нам в‘язня прямо.
Найпершого ми підвели до нього.
Не встиг іще я зрозуміть нічого,
Той в‘язня колотушкою поцілив.
Безвільне впало попід ноги тіло.
«Беріть його, тягніть униз скоріше!»
Я від наказу похопився лише.
Схопили в‘язня, потягли до ями.
Внизу Матвєєв. Під ногами прямо
Лежать вже вбиті. Кров по них стікає.
Наган Матвєєв перезаряджає.
Махнув рукою, куди тіло класти.
Я уже ледь тримався, щоб не впасти.
Поклали в‘язня на ще тепле тіло,
У голову Матвєєв йому стрілив.
І так спокійно, так усе буденно.
Немов для нього справа то щоденна.
Велів тягти другого із машини.
Сердитий погляд ще на мене кинув.
А далі я, немов на автоматі
Тягнув людей до ями помирати.
Коли скінчили, став біля багаття.
За іншими почав спостерігати.
Хто ішов мовчки, а хто виривався
Та відтягнути смерть свою старався.
Та все даремно. Повнилися ями.
А я ніяк не міг прийти до тями.
Одного в‘язня добре пам‘ятаю.
Як вже йому вдалося – то не знаю.
Але ножа зумів він приховати,
Мотузки на руках порозрізати.
Як тільки його вивели з машини,
Ножа встромив він конвоїру в спину.
Його, щоправда, зразу ж повалили,
Ногами не до смерті ледь забили.
А потім в яму відтягли й на тому
Життя його скінчилось невідоме…
Чотири дні нікого не стріляли.
Та в‘язнів скоро забагато стало
В бараках Медгори. Тож в листопаді,
Знов відновили розстріли. Щоправда,
Після того випадку в‘язнів брали,
Усіх аж до білизни роздягали
Та били… Та іноді так бувало,
Що, навіть і до смерті забивали.
І я у тому участь теж приймав.
Доволі скоро «товстошкірим» став,
Бо ж вірив, що усе то вороги,
Їх винищити треба до ноги.
І крові уже зовсім не лякався,
Перед начальством проявить старався
Я відданість. За скільки душ невинних
Тепер оце я каятись повинен.
Не знаю. Бо я їх не рахував.
Коли б я знав?!. Коли б я тільки знав…-
Дихання сперло, скорчилося тіло
Й душа над суд Господній полетіла.