Amori.
Pacis Amor Deus.
(Properce)




I
Вона була дівчиною з прекрасним довгим каштановим волоссям і глибокими блакитними очима, які ніби бачили все, та не знали найголовнішого. Надія на будь-які зміни була для неї лише закритою книгою.
Сидячи на даху багатоповерхівки, вона думала, чи можливо написану книгу змінити. На місто поволі опускався вечір. Блакитне небо, схоже кольором на її очі, поступово вкривалося сутінками.
— Небезпечно так сидіти, — тихо пролунав голос позаду.
Спочатку вона подумала, що ці слова були звернені не до неї. Вона продовжувала дивитися на сіре небо, але, відчувши його присутність, тихий подих, що зливався з лагідним вітром, завмерла.
«Це неможливо, — промовила вона подумки. — Що могло змінитися в уже написаній книзі?.. Хіба хтось здатен переписати останню сторінку?»
Повернувши погляд, вона побачила хлопця, який простягнув їй руку. Милий юнак, що, здавалося, не підозрював жодних дрібниць, щиро дивився на неї ледь помітним закоханим поглядом.
Вона простягнула руку назустріч. Їхні долоні зустрілися, і в ту мить вони перестали помічати все, що було навколо.
— Даруйте за дивне запитання, але… ви мене бачите? — досі тримаючи його за руку, запитала вона.
— Звісно, — усміхнувшись і трохи примруживши очі, відповів він. — Ходімо спустимося.
Вони, тримаючись за руки, обережно спускалися з даху високої багатоповерхівки. Юні діти, які не помічали землі під ногами, дивилися одне на одного.
— Що ви там забули? — запитав він, не відводячи від неї погляду.
— Ви мені все одно не повірите, — зітхнувши, відповіла вона.
— Що ви! Не думайте, що я такий хлюст!
— Моя кішка, Діззель…
Після невеликої паузи, він відгукнувся: «Зараз із нею все гаразд?» — бентежно запитав він, досі тримаючи її руку.
— Так. Вона зіскочила й побігла в бік дому.
Вони не спитали. Боялись. Вони пішли поруч; обом було так хороше.
Тим часом на цих землях панувала війна. Та над ними небо ще залишалося чистим, хоч інколи здалеку, десь ген-ген, долинали глухі постріли гармат.
— Як вас звуть?
— П’єр.
— Яке гарне ймення!
— А вас?
— Люс.
На їхніх обличчях сяяла усмішка. Вони раділи, що стали хоча б трішечки ближчими одне одному.
Вони продовжили чалапати навпростець до центрального парку, окрасою якого був чудовий фонтан. Їхня балаканина мала чарівну сферу радості, та люди їх зовсім не помічали.
Проходячи повз вартівню, П'єрові здалося, ніби хтось іще брав його на очі. Роїться гадка, наче десь поруч існувала інша Люс.
На її руці висів давнезний дармовис, а у волоссі виблискувала брошка, що дісталася їй від бабусі.
Звідкимога здійнявся вітер і зашумів світлими провулками, ніби хотів віддалити їх. Напризволяще П'єр міцніше стиснув її руку, не бажаючи відпускати.
— Ви кудись поспішаєте? — запитав П’єр.
— О шостій від’їжджає мій трамвай.
— У нас ще є пів годинки. Дозвольте, ми ще трохи побалакаємо. Тільки давайте сядемо.
Вона не встигла сказати ані слова, як він узяв її за руку й повів до парку, до крайньої, віддаленої лавки, що стояла під високим кленом.
Вони вмостилися поруч. Легкий вітер кружляв опале листя навколо них.
— Гарний сьогодні день, — промовила Люс, дивлячись на небо.
— Так, — підхопив П'єр. — Гарний. І такий же ніжний, як голос Люс.
— Ох, що ви, не знущайтеся з мене, — усміхнулася вона й, почервонівши, відвела погляд у синю голубінь.
— Я не знущаюсь. Це правда.
Парком пройшов чоловік. Він був одягнений у чорний смокінг, у руці тримав валізу, а на голові мав капелюха.
Вони сиділи замріяні. Ніхто з перехожих не помічав їх. Вони були повітрям — такі ж непомітні.
— Люс! — промовив П’єр. — Ви малюєте?
Він помітив крізь роздерту рукавичку, що її вказівний палець був забруднений синьою фарбою.
— Ох, що ви. Ні-ні, це занадто голосно сказано. Я так, для себе, трохи мазюкаю, — усміхнулася вона.
— Що ви, у вас безперечно є талант. Хоч я ще й не бачив жодної з ваших картин.
— Навряд чи вони вам сподобаються.
— Не бачив — не скажу, — він усміхнувся.
Біг-бенд пробив пів на шосту.
— Ох, мені вже час, — промовила Люс. — Дуже ґречно було мати з вами розмову.
Вона випустила П'єрову руку й побігла в бік станції.
П'єр ще довго сидів на лавці, проводжаючи поглядом силует Люс, що поволі зникав удалині.
Забігши в закутень, вона витягла з кишені дрібняки, та з поквапу монети розсипалися по тротуару.
Вона присіла навшпиньки й швидко почала збирати кожну мідну монету. Одна з них закотилася під кущ, що ріс поруч. Потягнувшись за нею, Люс ненароком подряпалася об колючі гілочки.
Вона підвелася й поглянула на станцію. Саме в цю мить під'їхав її трамвай. Люс швидко сховала дрібняки до кишені, залишивши в руці лише два центи, і спокійно зайшла до вагона.
Їдучи додому, вона думала про милого П'єра. А він у той самий час сидів на тій самій лавці й думав про Люс.
За кілька годин Люс була вже вдома. Надворі панував вечір, розфарбовуючи все в темні барви. У темряві ледь вимальовувалися двері. Вона міцно стиснула дверну ручку. Із долини раптово повіяв сильний вітер. Лахи, що висіли на дроті під піддашшям, тривожно захиталися. За ними поволі вималювався чорний силует. Це був не чоловік — принаймні так їй здалося. Якесь невідоме створіння нерухомо стояло посеред подвір'я.
Люс ще сильніше стиснула дверну ручку.

II
Прокинувшись від гуркоту гармат, Люс бентежно підбігла до вікна. Водночас її думки були лише про П'єра.
Надворі вирувала справжня ляпавиця — звичне явище на цих землях, що дедалі більше нагадувало війну.
— Тільки б із ним усе було гаразд… — тихо прошепотіла вона.
У небі гули залізні літаки. Лунали гучні постріли. Десь здалеку долинали людські крики.
П'єр вибіг на вулицю, у свій маленький провулок. Він обійшов усі околиці, шукаючи її ніжні білі руки, її ясні голубі очі, які, здавалося, виднілися здалеку. Здавалося, ось-ось вона стоїть перед ним, але варто було лише кліпнути — і її вже не було.
Та він однаково біг далі, не зважаючи ні на дощ, ні на постріли гармат. Він прагнув знайти її, ще хоч раз побачити ті очі… ту усмішку…
Утома дедалі сильніше тиснула на нього, стримувала, не давала зробити й кроку вперед. Але він терпів.
Люс у своїй блакитній сукні квапливо бігла до центру міста. Вона усвідомлювала, що збоку це може виглядати смішно. Та їй було байдуже, що думають люди. Вона хотіла лише побачити…
Одна з гарматних куль влучила в будинок навпроти. Потужна вибухова хвиля відкинула Люс убік, але вона втрималася на ногах.
Крізь чорний дим, полум'я й уламки вони зустрілися поглядами. Звуки гармат зникли з їхнього світу. Вони не помічали ні людей, ні розкиданих довкола уламків. Світ для них ніби зупинився.
Вони разом, ступаючи в одному ритмі, повільно наближалися одне до одного.
Коли вони нарешті торкнулися одне одного й міцно обійнялися, їм стало байдуже до всього. Нехай навіть гарматна куля влучить просто в них — тепер уже ніхто не зможе їх розлучити.
— Невже ви той самий?
— Я дуже хотів би ним стати, Люс.
Вона ще міцніше обійняла його за плечі своїми тремтячими руками.
— Станете, П'єре. Обов'язково станете. Тільки зачекайте. Я не зможу так швидко.
— Ох, мила Люс. Я готовий чекати стільки, скільки буде потрібно. Аби тільки це здійснилося.
. . .
Вони пішли геть від міста, до забутого лісу, на тиху галявину.
Він лежав, поклавши голову їй на тендітні коліна. Люс тихо запитала:
— Наскільки сильна ваша любов до мене?..
Він відповів:
— Навіть коли ви помрете, я піду разом із вами. Ось настільки сильна моя любов...
Вона подивилася йому в очі закоханим поглядом.
— Чом ви так на мене дивитеся?
— У вас дуже красиві очі.
У ту ж мить вона почервоніла й відвела погляд. Та й сама не знала, навіщо це зробила. Вона й без того знала, що П'єр її любить. Що вже тут приховувати.
Він узяв її руки й міцно стиснув у своїх.
— Люс... Коли я стану вашим?.. І чи можу я ним стати?.. Я не багатий і нічим не відрізняюся від інших. Моя зовнішність зовсім не приваблива. Чи вартий я вашої уваги, Люс?
— Наступного разу, коли почнете дорікати собі через свою зовнішність, згадайте: ваше обличчя — це поєднання безлічі поколінь людей, які колись покохали одне одного.
Він мовчки лежав. Серце билося так сильно, ніби кожним ударом пристукувало його ближче до неї.
— Тож давайте й ми продовжимо традицію наших закоханих предків. Не будемо думати про те, що скажуть інші. Є лише ви і я, П'єре.
— Люс…
Їхній поцілунок злився з вітром. Він був ніжний, мов ранкова роса на тендітних пелюстках квітів.
. . .
Вони разом, усміхаючись, безтурботно бігали галявиною, веселилися й збирали пахучі квіти. П'єр сплів для Люс вінок, і той розквітнув на її маленькій голівці. Потім вони сплели одне одному маленькі колечка з трави.
— П’єре, давайте підемо до церкви і таємно повінчаємось. Ви ж цього хотіли?
Він огорнув її всією ніжністю, на яку був здатний, і так міцно обійняв, ніби боявся відпустити бодай на мить.
— Люс…
Він узяв її за руку й повів до міста. Його серце палало таким гарячим вогнем, який уже ніколи не згасне.
Вони підійшли до воріт церкви й непомітно стали осторонь. Побравшись за руки, обоє пошепки промовили:
— Великий Друже! Перед тобою я беру його… я беру її. Поєднай нас! Ти бачиш наші серця.
Вона притулилася до його грудей і слухала, як б'ється його маленьке серце, сповнене великої любові. Їхні долоні стискалися дедалі міцніше, ніби не хотіли розлучатися.
І в ту ж мить величезна колона, до якої вони прихилились, нараз похитнулась, і вся церква здригнулася до самої основи. Серце Люс так шалено закалатало, що за його ударами вона не почула ні вибуху, ні зойку юрми, і, не встигнувши відчути ні страху, ні страждання, вона кинулась, щоб прикрити тілом, мов квочка своїх курчат, П’єра, який, заплющивши очі, все ще усміхався від щастя. Материнським порухом вона, скільки стало сили, притиснула до своїх грудей дорогу їй голову, вся припала до нього, притулилась губами до його потилиці; вони зробилися зовсім маленькі.
І величезна колона враз повалилася на них.

Післямова до повісті «П’єр і Люс»
У моєму селі було чимало старих книг. Коли я захопився читанням і почав писати сам, вирішив перечитати всі книжки, які зміг віднайти. Серед них я натрапив на повість «П’єр і Люс» (1918) фран-цузького письменника Ромена Роллана (1866–1944) — людини кришталевої чистоти, непохитної принциповості, мужнього й невтомного трудівника на ниві французької та світової літератури.
…У передмові до останньої книги роману «Жан-Крістоф» (1912) Роллан відзначав: «Я написав трагедію покоління, яке незабаром щезне… «суму» світу — мораль, естетику, віру, людство, що мусить бути перероблене… Тепер — ваша черга, люди нашого часу, молодь! По наших тілах, як по щаблях драбини, — ідіть далі вперед. Будьте більш великими, ніж ми, і більш щасливими».
Тема молоді була наскрізною у творчості Роллана, — починаючи з п'єси «Аерт» (1898), про-ходячи через всі десять книжок «Жана-Крістофа» (1904-1912), стаючи провідною в романі-епопеї «Зачарована душа» (1922-1933) і знаходячи свій публіцистичний варіант у численних статтях і відозвах письменника. І щоразу пов'язує він долю молоді з перебудовою суспільного життя, бороть-бою проти капіталу, соціального і національного гніту, шовінізму і загарбницької війни. Адже доля молоді всього світу визначається загальним станом і напрямом суспільної боротьби, але хід її, у свою чергу, залежить і від самої молоді, її розумінь, інтересів і дій…
Ідея написання цієї повісті народилася після прочитання «П'єра і Люс» Ромена Роллана. Цей твір настільки глибоко мене вразив, що я захотів по-новому пережити його історію й передати її крізь власне бачення.
Моєю метою було не переписати повість Роллана, а привернути до неї увагу сучасного читача й показати, як я сам відчув і зрозумів її. Саме тому ця книга є не копією оригіналу, а моїм авторським переосмисленням його твору.
Я свідомо зберіг окремі елементи повісті як знак поваги до письменника: назву «П'єр і Люс», коротку біографічну довідку про автора в передмові та фінальний уривок, що починається словами: «І в ту ж мить величезна колона…». Усе інше — це моя власна інтерпретація, моє бачення цієї історії та її героїв.
Мені хотілося, щоб читачі не лише познайо-милися з моєю повістю, а й відкрили для себе оригінальний твір Ромена Роллана. Переконаний, що ця історія заслуговує на те, щоб її читали й сьогодні, адже вона говорить про почуття, які не втрачають своєї сили з плином часу.
Ця повість змінила й мене самого. Після її прочитання я по-іншому відчув любов, людське співчуття, біль і ціну кожної миті життя.
Історія двох юних закоханих, чиє кохання розквітло серед жахіть війни, назавжди залишилася в моєму серці.