новела

«Історія почнеться не з розмов, а з поглядів», — писав він.

Надворі поволі сутеніло. Сірі хмари затягували небо, і перші краплі дощу спадали на похмуре місто.
Я стояла на привокзальній площі, щойно зійшовши з потяга, який привіз мене сюди.
Нове місто, у якому мені доведеться жити. Я ні на що не сподівалася — навіть не була певна, що цього ж дня знайду бодай якийсь готель.
Дощ дедалі дужчав. Я стояла сама в зовсім незнайомому місці. Без парасольки, у легкій короткій сукні. Адже надворі було літо.
Недовго вагаючись, я рушила вперед, сподіваючись якомога швидше знайти місце, де можна було б сховатися від дощу.
Мабуть, збоку здавалося, ніби я кудись поспішала: тікала від зливи або ж від когось, хто невідступно біг за мною.
Холодні краплі лягали на мої плечі. Я боялася промокнути, а ще більше — застудитися.
Поспішаючи, я ненароком налетіла на чоловіка, який ішов попереду. Ледь не впавши на мокру бруківку, я відчула, як він м'яко підхопив мене за талію.
Наші погляди зустрілися.
Його очі були такими проникливими, ніби він зазирнув просто в мої думки й саме серце. Обличчя випромінювало дивовижний спокій. Сірі оченята зливалися з похмурим небом, нагадуючи дощові хмари. Вуста були ніжними, мов пелюстки троянди. Прозорі краплини дощу повільно ковзали його кучерявим каштановим волоссям.
— З вами все гаразд? — запитав він своїм ніжним, упевненим і водночас трохи несміливим голосом, ніби боявся сказати щось зайве.
Я дивилася в його очі. Тонула в них і ніяк не могла відвести свого розгубленого погляду.
— Так… — невпевнено відповіла я.
Він обережно поставив мене на ноги, дістав парасольку й розкрив її над нами.
— Куди ви так поспішаєте? Якщо, звісно, це не надто особисте запитання.
— Ох… Я… ну… щойно приїхала й шукаю готель, щоб переночувати.
— Ви тут уперше?
— Так. Це взагалі моя перша поїздка до чужого міста
— І ви зовсім сама?
— Саме так.
Він ще раз уважно подивився на мене. Було видно, що про щось розмірковує. На його обличчі майнула нерішучість, ніби він хотів щось сказати, але щось усередині стримувало його.
— Я живу сам. У мене є ще одна вільна кімната. Учора по новинах казали, що місцевий готель закрили після сильної грози, яка була минулого тижня. Там щось обвалилося, тож зараз будівлю відновлюють. Якщо бажаєте, можете пожити в мене. Хоч кілька днів.
Звісно, я була здивована. Але якщо це справді так, іншого виходу в мене, мабуть, не було.
— Я не затримаюся у вас надовго… Якщо дозволите залишитися хоча б на одну ніч…
— Домовилися.
Я була така щаслива, що відчула, як мої щоки запалали, а усмішка сама з'явилася на обличчі.
— Можете сказати мені адресу? Мені ще потрібно забрати свою сумочку.
Він назвав адресу, а тоді запитав:
— Може, вам допомогти?
— Ні-ні. Це всього лише маленька сумочка.
— Тоді візьміть, — він простягнув мені свою парасольку.
— А як же ви?
— Мені недалеко.
Я взяла парасольку.
Він повернувся й неспішно пішов уперед. Я ще довго стояла, проводжаючи його поглядом. Невдовзі він звернув у провулок ліворуч, і його силует розчинився серед дощу.
Я ж рушила праворуч, повільно, меланхолійно.
У цей момент задзвонив мій телефон.
Ще перед від'їздом зі свого містечка я зателефонувала до готелю й запитала, чи є в них вільні номери. Тоді мені відповіли, що є.
Тепер же у слухавці почувся знайомий жіночий голос:
— Алісо, щиро перепрошуємо, але наш готель зазнав значних пошкоджень після грози, що пройшла минулого тижня. Будівля зараз непридатна для проживання…
Усе було саме так, як казав той чоловік.
— Ми можемо запропонувати вам інший готель неподалік…
— Ні, дякую. Уже не потрібно, — перебила її я. — До побачення.
Я поклала слухавку й ще кілька секунд стояла нерухомо.
Виходить… він сказав правду.
. . .
Забравши свою сумочку, я вирушила за вказаною адресою. До його будинку було неблизько.
І знову я йшла повільно, меланхолійно. Місто майже спорожніло. Дощ уже вщух, лише легка мряка ще висіла в повітрі. Вологі вулиці мовчали, а калюжі тьмяно віддзеркалювали сіре небо. Здавалося, що саме місто затамувало подих і спостерігало за кожним моїм кроком.
. . .
Ось я стояла перед його дверима. Усередині все хвилювалося. Усього лише одна ніч…
Я постукала. За мить двері відчинилися. На порозі стояв він.
— Заходьте. Розгостіться й почувайтеся як удома.
— Я вам дуже вдячна. Я заплачу, скільки скажете.
— Добре-добре. Розберемося потім. Заходьте.
Він показав мені мою кімнату. Я розклала там свої речі. Потім він провів мене іншими кімнатами, а згодом заварив гарячої кави.
Ми сіли на кухні. Саме тоді йому хтось зателефонував.
— Перепрошую, мені потрібно ненадовго відійти. Можете поки оглянути будинок. Їжа в холодильнику — не соромтеся, пригощайтеся. Якщо ж я не повернуся скоро, лягайте спати.
— Добре.
Він накинув пальто й, побажавши мені гарного вечора, зачинив за собою двері.
Я повільно допивала свою каву. Навпроти стояла його чашка, з якої ще підіймалася тонка смужка теплої пари.
. . .
Я почала розглядати будинок. Зазирнула до його кімнати.
На письмовому столі безладно лежали списані аркуші. На одному з них було виведено назву: «Історія одного кохання».
— То ви ще й книги пишете… — захоплено промовила я в порожній кімнаті. — Цікавенько…
Я прочитала кілька сторінок. Я й сама любила літературу, а писав він напрочуд гарно. На столі лежали чорнильна ручка, маленька скляна чорнильниця, печатка та старовинна лямпа, під світлом якої він, мабуть, працював довгими вечорами.
У столі була трохи привідчинена шухляда. Я не втрималася й обережно висунула її.
Усередині лежав невеликий шкіряний блокнот. На потертiй обкладинці акуратним почерком від руки було написано: «Чорновичок».
Я розгорнула його на сімнадцятій сторінці.

«Неможлива мрія»
«Я бажаю лише одного. Однієї маленької мрії.
Я хочу знайти людину, яка буде мною дорожити, обіймати мене, плакати й сміятися разом зі мною, чекати мене за сотні кілометрів, чекати навіть тоді, коли вже не залишиться жодної надії.
Я хочу лише, щоб вона мене любила.
Заради неї я готовий згоріти дотла, кинутися з найвищої скелі. Навіть під дулом пістолета я не відступлю, якщо знатиму, що вона стоїть за моєю спиною. Не кліпну. Не злякаюся.
Я триматиму її міцно. Не відпущу. Ніколи не відпущу. Лише заради однієї думки, що вона мене… насправді кохає.»

Після прочитаного мені стало не по собі. Мені було шкода його. Він здавався таким добрим, таким щирим… І хтось посмів розбити його маленьке, сповнене великої любові, серденько.
Я перегорнула сторінку й продовжила читати.
«Хочеться, щоб хтось через тебе плакав, тобою дорожив, був поруч, прагнув побачити тебе навіть за сотні кілометрів, сидів із тобою до самого ранку, навіть мовчки…»
Я затримала погляд на цих словах.
Нижче було написано:
«Не бійтеся знову підвестися, щоб знову спробувати полюбити, знову жити й знову мріяти. Не дозволяйте важкому уроку зробити ваше серце холодним.»
Після цих слів я завмерла. Мені здалося, ніби я побачила його минуле — жахливе минуле, від якого він так хотів утекти, але так і не зміг.
Та найбільше в моє серце запали останні слова:
«І нехай ростуть квіти на ваших шрамах.»
Мені вже нічого було сказати.
Із кухні долинуло рівномірне цокання годинника.
Північ.
Його кава давно охолола, але все ще чекала на нього.
. . .
Уночі я прокинулася.
Він спав у сусідній кімнаті. Крізь тишу я чула, як він знову й знову повторював одне й те саме слово:
— Боляче… боляче…
Я боялася, але все ж підвелася з ліжка й тихенько підійшла до дверей його кімнати.
Ледь прочинивши їх, я побачила його. Він лежав у ліжку, весь укритий холодним потом. Йому, мабуть, снився страшний сон.
Я обережно підійшла ближче й тремтячою рукою витерла йому чоло своєю хустинкою. Та він і далі безупинно шепотів:
— Боляче…
Я міцно взяла його руку у свою, присіла навколішки біля ліжка й притулилася чолом до його руки.
Неначе шукаючи порятунку, він несвідомо притягнув мене до себе. Я не пручалася.

Постріл позаду був нечутний.
Він стих. А я заснула в його обіймах.