психологічна новела

Ранок.
Світає.
Світло вбиває темряву, пітьму й тишу.
Місто прокидається від холодного серпанку, що стелиться кам'яними вулицями. Шум автомобілів гуркотить, відлунюючи аж до найближчих сіл.
— Яке бридке це місто, — невдоволено промовив він.
Двірники замітали кам'яні тротуари. Він ішов вулицею. Раптом якийсь чоловік перебіг йому дорогу й кинувся через дорогу на червоне світло. Автомобіль різко просигналив. «Ідіот ти клятий!» — вигукнув водій. Від різкого сигналу над містом зграєю злетіли голуби.
Високі куполи соборів пробивали сіре небо.
Чоловік зайшов до навмання обраної серед десятків вуличних кав'ярень. Це був престижний заклад, від якого ще здалеку долинав аромат свіжозмеленої кави. Він замовив філіжанку кави, сів за столик і розгорнув газету, що лежала поруч.
На першій сторінці повідомлялося: «Сьогодні вночі на вулиці 10-А чоловіка, який ішов нічною трасою, збив автомобіль».
— Господи.. Ну що за життя!
Офіціантка принесла каву. Він відклав газету, зробив кілька ковтків гарячого напою й, слухаючи тихий джаз із грамофона, що стояв на спеціальній підставці біля вікна, повільно допив каву. За хвилину він замовив ще одну філіжанку.
До закладу зайшли дві молоді жінки у пишних шифонових сукнях. Розглядаючи вільні столики, вони вже збиралися сісти, коли до них підійшла офіціантка.
— Пробачте, у нас немає вільних місць.
Він підвівся з-за свого la table й легким помахом руки показав на щойно звільнене місце. Жінки всміхнулися й легким реверансом схилили голови.
— Дякую, — промовила офіціантка, коли вони сіли за столик, який він щойно залишив.
— Розрахуйте мене.
Він вийшов із кав'ярні. Діставши з лістона свій кишеньковий годинник, поглянув на циферблат — дванадцята сорок сім.
Полуденне сонце прогрівало асфальт, а теплий, лагідний вітер повільно плив міськими вулицями. Він ішов, а поруч із ним тишком-нишком котилося жовте коло разом із білими хмарами.
Недовго поблукавши вулицями міста, чоловік зайшов до книгарні на розі.
— Добридень, — привіталася з-за прилавка вісімнадцятирічна дівчина з темно-каштановим волоссям. — У нас з'явилися новинки.
Вона ледь усміхнулася і, не дочекавшись відповіді, поспішила до полиць, щоб принести нові книги.
— Радий це чути, — відповів чоловік. Він зняв піджак і повісив його на тремпель.
Книгарню наповнював ще гарячий запах кави.
У кімнаті для читання за столиком сиділа жінка, на рік чи два молодша за нього. Він сів поруч і, чекаючи, розглядав нову картину-пейзаж, якої ще вчора тут не було.
Краєм ока він спробував зазирнути, що саме вона читає, та його погляд зупинився на порожній філіжанці з-під кави.
«Тепер зрозуміло, звідки цей теплий аромат», — подумав він.
За мить до нього підбігла дівчина з-за прилавка, тримаючи в руках стос нових книг.
— Ось! Це новинки, — усміхнулася вона.
— Ґречно дякую, — відповів чоловік. — А що це за нова картина? Учора її тут не було.
— Це картина Олега Любовнта під назвою «Я коханець».
— Дивна назва… — пробурмотів чоловік собі під ніс і знову почав розглядати книги.
Жінка, що сиділа поруч, голосно закрила книгу й відклала її на край столу. Це була «Тріумфальна арка» Еріха Марії Ремарка.
— Можна ще одну каву, будь ласка? — звернулася вона до дівчини за прилавком.
— Одну хвилину, — відповіла та.
Щойно дівчина зникла, жінка запитала:
— Скільки болю й безглуздя в цій назві. Чи не так?
— Так, — відповів чоловік, не відриваючись від книжок. — А ви її так і не дочитаєте.
— Напевне… ніколи.
— І не раджу. Вона принесе вам не менше болю, ніж назва тієї картини.
— Та годі вам. Це ж усього лише картина, — вона закотила очі.
«Та знали б ви…» — промовив він подумки зі злістю й водночас із глибоким смутком.
Вона сиділа нерухомо й мовчки спостерігала, як чоловік уважно перечитував описи книг. Час від часу її погляд ковзав до «Тріумфальної арки», але вона так і не наважувалася взяти книгу до рук і продовжити читання.
Надворі почав накрапати дощ. Його тихе постукування по холодному вікну в тиші книгарні звучало напрочуд виразно. Раптом сірі хмари затягнули блакитне небо, сховавши жовту кулю, що ще хвилину тому зігрівала місто. У книгарні помітно стемніло.
Чоловік відклав книгу, підвівся, підійшов до вимикача й увімкнув світло. Темна люстра спалахнула теплим сяйвом, і кімната для читання одразу наповнилася світлом.
На мить він відчув її погляд. Вона дивилася йому просто у вічі. Не подавши жодного знаку, він спокійно повернувся на своє місце, розгорнув книгу, яку щойно відклав, і продовжив читати.
— Ваша кава! — пролунало від дверей, звідки вийшла дівчина.
— Спасибі.
Дівчина поставила філіжанку перед жінкою й тихо повернулася до прилавка.
— Ви знову до ночі? — запитала жінка, повільно попиваючи гарячий напій.
— Так, — тихо відповів чоловік. — У принципі, як завжди.
— Інколи, замислюючись, я дивуюся, наскільки сильно ви любите читати.
— Я цим живу. Знаєте, люблю життя в книжках. Там хоча б можна помріяти. У справжньому житті навряд чи проживеш хоча б щось схоже.
Вона хотіла ще щось запитати, але так і не наважилася. Лише мовчки дивилася на дощ за вікном, зрідка сьорбаючи каву, ніби навмисне розтягуючи час свого перебування тут.
Можливо, вони просиділи так близько години. Дощ за вікном не вщухав.
Чоловік розмірковував над сюжетом книги Аґати Крісті «Вбивство у "Східному експресі"». Йому вже здавалося, що він здогадався, хто вбивця, хоча остаточної певності ще не мав.
Його думки перервало запитання жінки:
— Ви читали ранкову газету?
— Читав, — байдуже відповів чоловік.
Вона замовкла на довгу хвилину, ніби вагалася, чи варто говорити далі.
— Будьте обережні, коли повертатиметеся вночі.
— Обов’язково. Дякую.
Вона поставила на стіл недопиту філіжанку кави — чорної, мов ніч на початку «Тріумфальної арки».
— До побачення.
— До побачення. Гарного дня.
— Спасибі.
Вона зняла зі спинки крісла пальто, повільно вдягнула його. Її погляд затримався на «Тріумфальній арці», що й досі лежала на столі.
— Я чекатиму вас… так, як Жоан чекала Равіка.
Чоловік нічого не відповів.
Він і далі байдуже думав про все довкола, читаючи новенький детектив.
Жінка попрямувала до виходу. На прощання вона подякувала дівчині за прилавком, відчинила важкі двері, й до книгарні ввірвався неприємний холодний вітер. Вона ще кілька секунд нерухомо стояла на порозі, а тоді тихо зачинила за собою двері.
Чоловік ще довго сидів над книгою, розмірковуючи, хто ж усе-таки був убивцею.
…
— Неочікувано… — здивовано промовив чоловік. — Вбивцями виявилися всі дванадцятеро.
Він закрив книгу й поклав її на край столу — так само, як кілька хвилин тому зробила його подруга. Потім озирнувся, чи «Тріумфальна арка» ще лежить на своєму місці. Книга й досі нерухомо чекала на столі.
Він акуратно поскладав книжки у стоси, «Тріумфальну арку» повернув на полицю, де вона завжди стояла. Ще хвилин десять просидів у цілковитій тиші, а тоді підвівся, вимкнув гаряче світло люстри й попрямував до виходу.
— Дякую, — промовив він до дівчини за прилавком.
— Заходьте ще! — усміхнулася вона, проводжаючи його поглядом, поки він одягав піджак.
Чоловік відчинив двері. Надворі вже було темно-темно. Сирість огортала місто, мжичка й досі сипала холодними краплями. Не вагаючись, він навпростець рушив блукати нічним містом.
Він ішов мокрою дорогою, не озираючись назад. Йому здавалося, що варто лише повернути голову — і з темряви вирине щось страшне. Він намагався побороти цей страх, та з кожним кроком постаті навколо ставали дедалі чорнішими, ніби їх поглинало саме місто. Навіть ліхтарі більше не світили.
«Що за чортівня?..» — промайнуло в його думках.
Він виразно відчував, що позаду хтось є. Не озираючись, уперто йшов уперед, навмання звертав у провулки, намагаючись заплутати власний слід, сховатися, розчинитися в нічній тиші.
Коли, як йому здалося, він відірвався достатньо далеко, чоловік повільно спробував озирнутися.
Врешті він пересилив себе й озирнувся.
Та замість темряви побачив світло.
Небо сяяло так сліпуче, наче хтось розгорнув над містом величезний білий аркуш паперу. Він ще не здогадувався, що то була голова велетенської потвори.
Чоловік завмер, не в змозі поворухнутися. У цій безжальній красі було щось таке, що поволі вбивало його зсередини.
Світло невпинно наближалося. Небо ставало дедалі яскравішим. Голова — дедалі більшою.
Вона мовчки нависала над містом.
Він хотів пересилити себе, розвернутися й тікати далі. Та не міг. Думки більше не слухалися його.
У цій болючій красі він загубив самого себе. Йому здавалося, що той безмежний білий аркуш подарує інший світ. Він відчайдушно вірив йому, довіряв, як довіряють самому собі.
Вона вабила його дедалі глибше. Немов тернистий лабіринт, у якому кожен крок роздирав тіло шипами до крові. Та він терпів цей біль, бо не міг відірвати погляду. Хотів дивитися ще. Ще хоч одну мить.
Чоловік повернувся лише на сорок п'ять градусів. Краєм ока він знову побачив темряву — бездонну, мов над прірвою, у яку варто було зробити ще один крок, щоб назавжди розбитися об холодні скелі.
Вона була такою глибокою й чорною, що здавалося, ніби до цієї миті у світі не існувало справжньої темряви. Вона щойно породила сама себе — зі страху, болю, відчаю та смертельних думок.
Він не відчував нічого. Він тільки все більше поринав у глибину темряви, а та, не соромилась і поглинала його повністю. Настільки повільно, що, здавалось, наче вічність проходить перед очима.
Чоловік відчув нестерпний біль. Йому хотілося закричати, та він не зміг видати ані звуку. Очі мало не виривалися з орбіт, поволі наливаючись гарячою кров'ю; і ставало ще темніше.
— Так темно… Я… ще не помирав… — ледве прошепотів він, перш ніж безсило впасти на мокру дорогу.
Із кутика його рота по сухих, потрісканих губах тонкою цівкою потекла кров. Очі й досі були широко розплющеними. Вони дивилися закохано кудись у саме ядро темряви.
Там, на своєму величному чорному троні, сиділа вона. І ніжно всміхалася йому.
…
Наступного ранку новини знову розповідали про трагедію.
«Уночі на вулиці 10-А автомобіль збив чоловіка».
Хтось, сидячи в одній із міських кав'ярень, розгорнув ранкову газету й, зробивши ковток гарячої кави, лише тихо промовив:
— Господи… Ну що за життя!..