психологічна новела

Гучний грім дзвона пролунав у просторі
1
Світанок виглянув з-за горизонту, забарвлюючи небо в амарантово-рожеві тони. Надворі ледь виднілося. Густий туман поволі розсіювався, ніби промовляючи: «Мені вже пора».
Він увійшов у глибокий ліс.
Йдучи стежкою, вкритою зів'ялим листям, він відчував кожен подих цього маленького світу, немов у найяскравішому сні. Усе на десятки метрів довкола було відкритим його погляду: скромна папороть серед хвилястої трави прикривала ягоди жимолості. Дивлячись на світанкове небо, чисте й прозоре, він помічав тьмяно-помаранчевий відтінок там, де мало з'явитися сонце.
Йдучи лісом, він насолоджувався тишею, про яку ніде не написано. Вітерець, що долинав звідкілясь, ніжно торкався дерев. Промені сонця поволі витісняли лісову тінь, а вона, ніби борючись, глухо пристукувала до землі, мов биття серця, не в змозі ворухнутися.
Доторкаючись пальцями до тонкої кори високого дерева, він відчував кожну маленьку тріщинку старого дуба, що стояв у цьому лісі вже століттями. Тепло, яке струменіло крізь дерево, ніби прагнуло вирватися назовні; кожне це відчуття було непередаваним.
Стежка була вузенькою. Наступаючи ступнями на зів'яле листя, він відчував кожен листочок, що висихав під теплом сонця. Його почуття були схожі на маленьке кошеня, яке заблукало в тихому провулку й не мало де сховатися від холодного дощу.
Сухі гілочки, що лежали на вкритій росою траві, нагадували безневинність. Черемха, заплутана в лозах хмелю, ніби спостерігала, як сонячні зайчики бігали лісовою стежкою. А мох, що зростав із північного боку дерева, був укритий дрібними краплями роси й мовчки споглядав усе довкола.
Щойно впала шишка, схожа на маленьку міжгалактичну планету, й повільно скотилася зі стежки на узбіччя, під кущ бузини. У цей момент він зупинився й озирнувся навкруги. Птах, що сидів на гілці, змахнув крилами й злетів, зникаючи вдалині. Стоячи в тиші, його охопило відчуття спокою.
Недалеко, за п'ятим деревом, відблискувала річка, звідки долинав тихий шум води. Він підійшов ближче й доторкнувся пальцями до її поверхні. Холод води пройшов крізь його тіло, а разом із ним прийшло й почуття самотності.
Йому здавалося, що дорога завжди знає більше, ніж той, хто нею йде.
Вода була прозорою. Перші промені сонця, що лише визирало з-за горизонту, відбивалися на поверхні води, утворюючи розмиті силуети. Від цього ставало тепло на душі, хоча вода була кришталево холодною.
Вона ніби питала:
«Чи не хочеш ти також так? Плисти вдалечінь, не знаючи ні початку, ні кінця».
На мить він задумався, але, вмившись тією кришталевою водою, продовжив свій шлях лісовою стежкою.
Стежка ставала дедалі вужчою. На гілках дерев сиділи птахи, які співали про початок весни. Мертве коріння дерев виринало з-під землі, дражливо простягаючись під ногами. Пройшовши трохи далі перед ним постало впале дерево, що утворювало арку, ледь тримаючись на сухому корінні. Маленькі пеньки зберігали на собі оксамитовий мох, укритий краплями роси, який ніжно розростався обабіч стежки.
Зачепившись за мертве коріння, він спіткнувся й упав у колючі кущі, де роздер свій плащ. Промовивши: «Бери тебе морока!», але не поранившись, він манівцем продовжив свій шлях.
І видніється простір… Здійнявся все сильніший вітер, наче підштовхував його туди, де було світло.
Він вийшов із глибокого лісу.
2
Надворі вже було близько полудня. Небо вкрилося блакитним коцом. Він зайшов у маленьке село.
Удалині мерехтіли вогники, а від них у небо плив дим. Маленькі солом'яні хатинки стояли одна біля одної.
На полонині паслися корови. Посеред поля горіла червоно-гаряча ватра, а біля неї стояли декілька чоловіків із трембітами.
Проходячи далі повз березовий гай, до нього долинув знайомий аромат — аромат свіжого, соковитого березового соку. Його погляд зупинився й на кущі калини, що ріс біля однієї хатинки.
Над входом до хатини висів вінок із зілля та пучок гілочок суниці — обереги від примар. У вікні з’явився силует милої дівчини, яка невдовзі вибігла з хатини й підбігла до нього.
— Дозвольте, я вам допоможу, — з яскравою посмішкою мовила вона, жестом руки показуючи на його одяг.
— Ох, дякую за вашу милість, — промовив він, знімаючи плащ.
Вона сіла на лавку біля криниці, посеред подвір'я, і почала зашивати його. Її руки були обережні, наче чогось остерігалися. Вона тихо співала пісню, що лунала в його думках:
«Кучерявая верба, на яр похилилася.
Чи то милий кучерявий, я в его влюбилася»…
Хоч її спів був не дуже гучним, йому здавалося, що він лунав усюди.
За кілька хвилин дівчина подала йому вже зашитий плащ. Подякувавши, він продовжив свій шлях, а вона ще довго стояла біля старенької хвіртки, проводжаючи його поглядом.
Дивлячись на блакитне небо, він бачив, як пухнасті хмаринки пливли вдалечінь. Кожна з них набувала дивовижних обрисів, нагадуючи живих істот.
Зелені поля були засіяні ячменем. Обабіч дороги цвіли підсніжники. Удалині вимальовувалися високі гори, схилами яких пролягали безліч забутих стежинок. Поблизу відкрилася галявина, на якій стояли копиці свіжого сіна, а білий кінь повільно блукав зеленою травою, легко погойдуючи гривою.
Сонце, що зігрівало все навколо своїм теплом, висіло високо в небі й споглядало з висоти на цю квітучу землю.
Він підійшов до останньої хатини маленького села. За нею вже відкривалося велике місто.
3
Велике місто, над яким здіймався дим. У тунелях метро кипіло людське життя — натовпи були такими густими, що пройти було майже неможливо. Люди йшли в нікуди.
Безглузді заводи, нескінченні натовпи людей — саме місто здавалося безглуздою копією чогось неможливого. Потяги, що безупинно ходили колом, марнували свій залізний час, лише перевозячи людей з одного місця в інше. Багатоповерхівки здавалися такими крихкими, ніби від легкого подиху вітру могли провалитися крізь землю.
Він блукав цими провулками, переповненими людьми, без жодного бажання про щось думати.
Ніхто ні на кого не дивився. Очі людей були втуплені в землю, у вітрини, у власні думки. Вони поспішали так, ніби запізнювалися на саме життя. Їхні голоси зливалися в суцільний гул, у якому вже неможливо було розрізнити ані радості, ані болю. Лише кроки. Безкінечні кроки, що відлунювали між холодними будинками, мов годинник, який давно перестав відраховувати час.
Під ногами в нього лежав камінь. Твердий, незламний, наче й справді «на віки». Він ішов, крадькома оглядаючись на все, що відбувалося навколо.
Заздрість. Нестерпність. Ненависть. Біль і Втома супроводжували його.

І ось, минувши велике місто, він дістався останнього пункту. Захід зустрічав його своїм помаранчевим поглядом. Він стояв над морем, де знову линула тиша й пустота.
Він знову почув гучний грім дзвона в порожньому просторі…
Останній подих, який він зробив, був і справді останнім. Його серце завмерло. Лагідний вітер повіяв позаду, ніби підштовхнув його вперед. І, підхоплений бризками бурхливих штормових хвиль, впав у море.