уривок

По м’якому снігу йшли двоє.
Дорогою до зупинки вони йшли мовчки, не знаючи, що сказати одне одному. Тихий сніжний вечір огортав усе навколо, а в їхніх думках було щось спільне: «Можливо… Можливо, усе зали-шиться таким, як було…»
Підійшовши до своєї платформи, вона промовила тихе та ніжне «дякую» з посмішкою на обличчі. Але, коли вона повернулася й почала заходити до потяга, він помітив сльози в її карих очах. Він уже нічого не міг змінити…
Передмова
Її очі палали яскраво-червоним полум’ям. Вона не вірила… Ні, вона не хотіла вірити, що людина, яку вона так сильно кохала, щойно загинула.
— Ні… Ні! — кричала вона так голосно, що її відчай, здавалося, чули навіть небеса.
Вона бігла куди очі дивилися, не помічаючи мокрої дороги. Вона бігла, бігла в нікуди, просто щоб не вірити. Холодні краплі дощу падали на її м’яке волосся, морозний вітер пронизував усе навколо, і з її вуст злітали слова:
— Невже я знову одна?..
Розділ 1
Задумуючись про щось, йдучи темними провулками; в глибині міста — тиша; нікого, зовсім нікого…
Як раптом із темного повороту вибігла дівчина у прюнелевому плащі. Не помітивши мене в нічній темряві, вона зіткнулась зо мною, і з її рук випала тека. Швидко піднявши її з вологої землі, дівчина кинулася далі назустріч ночі, лише встигнувши вигукнути:
— Вибач!
Відчуття порожнечі повернулось до мене знову.
Прокинувшись рано-вранці на холодній підлозі, я з жахом усвідомив те, чого досі не міг прийняти. Мені стало зрозуміло, скільки всього я втратив. І зрозумів, що стою на самому краю безодні.
Смуток нестерпного існування накопичується всюди — у віддалених куточках міста, де вулиці розчинялися в осінньому дощі. Навіть у цій сирій кімнаті амарантового вигляду.
Мій день минав, як завжди. Я чекав лише на прихід вечора й сподівався, що піде дощ. Саме ці речі були єдиними, що підтримували в мені залишки натхнення.
Усе ж таки, як би мені хотілося…
За вікном пролунав тихий передзвін осіннього дощу.

Сівши у своє метро, потяг рухнувся із місця. За вікном падав осінній, холодний дощ.
На наступній станції потяг зупинився. У вагон зайшла дівчина. Щось мелькнуло тоді, якийсь спогад, так, це ті самі очі, та днем я побачив її прекрасно-сяючу посмішку. Вона сіла поруч, на сусіднє місце. Наважуючись, я соромився сказати слово.
— Куди ти так поспішала тієї ночі? — посміхнувшись спитав я, і продовжив, – ти мене ледь з ніг не збила.
— Ой, це ти був, — схвильовано промовила вона, — вибач, я поспішала віднести документи у офіс.
Наші погляди переплелися у пустому, сірому вагоні. Лише ми. І наче спокійно — та на душі, щось не те, це почуття не передати. До-поки у вагон не залетіло яскраво-золотисте сонце, наче світ за яскравів новими барвами.
— Мене звуть Ліза.
— А мене.. просто Арні, дуже приємно, Ліз.
— Арні?.. – перепитала вона. На її обличчі різко зникла посмішка, на мить вона сильно поглинула у думки.
— Щось не так? – бентежно спитав я.
— Ні-ні, все гаразд.
Вагон зупинився.
— Моя станція. — промовила вона.
Я думав, що це наша остання зустріч з нею. Я бачу востаннє ці карі очі, цю прекрасно сяючу посмішку. Моє сіре життя і надалі продовжиться… Та я помітив її збентежений погляд, вона хотіла щось сказати, але боялась.
— Що ж Арні, будемо тепер знайомі.
Вона вийшла із вагона. Двері зачинились. Потяг почав свій залізний рух. Крізь освітлене промінням скло, я бачив її щиру посмішку, яка дивилась на мене, прощаючись.
Вагон у третє зупинився. Повіяв приємний вітер, який розвіяв густий туман. Я меланхолійно йшов вуличками освітленими ліхтарями.

І раптово я перестав щось відчувати... Я знову не міг заснути. Я довго сидів у пітьмі, блукаючи лабіринтами власних безглуздих думок. Я чогось боявся, та не знав чого саме; від кого, чи від чого мені потрібно було втікати. Я більше не керував власними думками. Здавалося, вони належали комусь іншому, а я лише безсило спостерігав за їхнім хаотичним плином.
Порожня кімната. Сирі стіни. Відчинене вікно, крізь яке лунала мовчазна тиша нічного міста. Надворі — сіре небо, самотньо мерехтливі ліхтарі та пуста дорога, що губилася в темряві…
Скрип дверей
Алекситимія
Тиша…
У чорному отворі дверей панувала темрява.
Моє серце стислося від страху, що поволі переростав у паніку. Я вдивлявся в темний проріз, ніби очікуючи, що звідти ось-ось вийде щось невідоме.
Раптом до кімнати крізь відчинене вікно увірвався сильний вітер. Він підхопив папери зі столу й розкидав їх по всій кімнаті.
Сидячи на холодній підлозі порожньої кімнати, я мовчки дивився у вікно. Сірі хмари повільно розсувалися, а за ними виднілося зоряне небо…

Блукаючи дощовими провулками, порожніми й безлюдними, я сподівався зустріти її знову. Ті карі очі, що відливали барвами призахідного сонця, навіть у такі сірі й похмурі дні, як сьогодні.
Я ні на мить не міг опанувати своїх думок. Усі вони були лише про неї. Вона оселилася в моїй голові й перевертала там усе догори дриґом.
— Перепрошую, чи не могли б ви мені допомогти? — пролунав позаду милий, знайомий голос.
Повернувшись, я побачив цю красиву постать.
То була Ліза. Вона промокла до нитки, тремтіла від холоду й дивилась мені просто в очі. Я мовчки пересунув парасольку над її головою.
— Ти чому в дощ без парасольки? — тихо запитав я.
— Арні, — з яскравою посмішкою, яка в мить розвіяла цю похмурну сірість дня, і розфарбувала світ у яскраво-амарантове забарвлення. — Коли я виходила, дощу ще не було.
Усе навколо здавалося несправжнім, віддаленим.. нагадувало копію, зроблену з копії копії…
Її зовсім не хвилювала ні негода, ні те, що вона промокла. Вона просто усміхалася. І цієї усмішки було достатньо, щоб світ навколо став світлішим. Через неї цей світ більше не здавався мені байдужим.
— А ти чого тут блукаєш? — запитала вона, поправляючи мокре волосся.
У грудях раптом защеміло. Нестерпний біль розлився всім тілом, і мені стало важко вдихнути холодне, просочене дощем повітря.
Нахиливши парасольку більше на її бік, я їй нікчемно всміхнувся.
— Вийшов прогулятися. Хотів трохи розвіяти думки.
Наша розмова поволі згасла, поступившись місцем тиші. Я боявся зустрітися з нею поглядом, а вона, здавалося, не знаходила слів.
Дощ майже скінчився. Крізь розірвані сірі хмари вже пробивалося блакитне небо.
Раптовий дзвінок телефону розбив нашу мовчанку. Ліза піднесла слухавку до вуха.
— Дякую, але мені вже час. Треба бігти до офісу. Гарного дня!
Вона пішла.
Я залишився сам під чистим блакитним небом. Нічого не хотілося. Не хотілося говорити. Не хотілося бачити людей. Не хотілося пам'ятати. Не хотілося навіть дивитися на цей світ.
Що могло змінитися за одну мить?..
Я й сам не знав.
Та щось невловиме торкнулося моєї пам'яті. Наче це вже колись було.

Крізь вікно виднілося ледь сяюче сонце. Його промені несміливо проникали до кімнати, ніби намагалися щось мені сказати.
Я мовчки лежав.
Хвилина здавалася годиною. А може, навпаки — година промайнула, наче одна мить.
Відчуття болю.. на грані життя і смерті. Страждання… Повне вигорання. Відсутність сили та будь-яких думок.
Страх… Немов шторм посеред безкрайнього океану. Від самої лише думки про нього по шкірі пробігав холодний трем.
Залишалося лише лежати й дивитися в небо, яке, як нам здається, є нескінченним…
Усередині палав нестерпний біль. Здавалося, ніби я повільно згорав ізсередини. Невідома отрута кип'ятила мою кров, а вона, розтікаючись по тілу, випалювала мене зсередини.
Та за кілька хвилин усе змінилося.
Полум'я згасло.
Його місце знайшов холод.
Серце ніби скувала крига. Я не міг поворухну-тися. Ніколи раніше не відчував такого болю — він заповнив мене повністю, не залишивши місця ні для думок, ні для надії.
Хотілося кричати. Кричати так, щоб випустити з себе весь цей пекучий біль.
Та я не міг ані поворухнутися, ані зробити бодай один вдих важкого, сірого повітря.
Сонячний промінь повільно ковзнув по підлозі й зупинився біля моєї руки. Я дивився на нього, але не мав сил навіть простягнути пальці.
Десь за вікном сміялися люди. Для них починався новий день.
Для мене ж час зупинився.
…
Дзвінок телефону прокинув мене. Я підняв слухавку.
— Слухаю.
Легкий серпанок за вікном все густіше огортав місто. Осінній ранок був настільки ніжним, що я не одразу помітив помаранчеве сонце, яке повільно підіймалося з-за горизонту.
Одягнувши пальто, я переступив поріг, ще раз озирнувся на кімнату. Порожня. Замкнув двері й, сховавши ключ до кишені, пішов, більше не озираючись.
Надворі ще світили вуличні ліхтарі. Кіоск уже відчинився — дядько Вольт'є продавав газети. Рано. Сьогодні він почав працювати значно раніше, ніж зазвичай.
— Доброго ранку, дядьку Вольт’є.
— Доброго, юначе. Не розбудив тебе?
— Ні.
Він зателефонував мені о шостій тридцять чотири. Попросив, щоб я прийшов і допоміг. Дядько Вольт'є був давнім приятелем мого батька. Часто заходив до нас у гості, грався зо мною. Але так само часто сварився, особливо коли був п'яний.
— Ви щось хотіли?
— Арнольде, я сьогодні виїжджаю за кордон. Старому вже ні́чого тут робити. Тут є кілька важких ящиків. Допоможеш віднести їх до вокзалу?
Вокзал був неподалік. Потяг прибув швидко. Я допоміг занести багаж до вагона, а потім попрощався з дядьком.
Не встиг потяг рушити з місця, як у кишені задзвонив телефон.
— Та що вам усім потрібно із самого ранку?! — роздратовано пробурмотів я, навіть не дістаючи телефона з кишені.
…
Підіймаючись сходами, я дістав ключ і вставив його в замкову свердловину, але не повернув. Мене зупинив спалах блискавки, що відбився у віконці на сходовому майданчику. Не хотілося порушувати грім скрипом дверей.
За мить надворі пролунав гуркіт.
Непомітно усміхнувшись, я повернув ключ, відчинив двері та зайшов до коридору.
На кухні панував затишок. Обрус був всипаний пелюстками запашних квітів. Моя філіжанка кави охолола на підвіконні балкона. Гроза вже від-ступала, проганяючи ранковий туман і відкриваючи шлях ясному дню.
Вона…
Вона — втілення кофеїну з нотками кориці. Завжди насолоджується книгою і кавою, перебуваючи в легкій меланхолії.
Та насправді вона взагалі не така примхлива, як може здатися з першого погляду. Вона чарівно розквітає в теплі, сонячні місяці, далеко від суворих морозів і пронизливого вітру — там, де почувалася захищеною.
А її ланіти… як дві м’які пампушки. До них хочеться прихилитися, сховатися від усього світу й бодай на мить забути про все.
…
Знову сірий вагон метро. За вікном уривками пропливало ранкове місто. Крізь оголені гілки дерев просвічувало блакитне небо.
Вагон зупинився.
«Ще не час», — подумав я й залишився сидіти на своєму місці.
До вагона зайшла літня пара. Вони сіли навпроти мене, мовчки притулившись одне до одного.
Потяг знову рушив. За вікном змінювалися вокзали, перони, звичайні львівські вулички, затишні й тихі парки, темні тунелі.
Дивлячись на все це, я відчував дивний спокій.
…
Я вийшов із вагона. Біля квіткового магазину «Лорен» стояли горщики з гіпсофілками. Я затаївся і не ворушливо дивився на них.
— Подобаються?
Відвівши погляд у бік, я побачив Лізу. Її довге каштанове волосся спадало до талії, а красиві карі очі, які чогось соромились, все одно, дзеркально дивилися на мене.
— Їх люблять навіть тоді, коли вони засихають. Хоч про них доволі часто забувають, залишаючи на самоті.
Я реверансом привітався.
— А якби.. їх не залишали на самоті?
Вона поглянула на квіти.
— Вони б розквітали…
У далині тихо загриміло.
— Ліз, ти любиш осінь?
— Так. Це моя улюблена пора року.
Грім пролунав знову.
— А ще я люблю вечірній дощ. Він заспокоює. Люблю співати під нього пісні.
Я запропонував їй зайти до найближчої кав'ярні, якщо, звісно, вона має трохи вільного часу.
— Відмовити було б неввічливо, — відповіла вона з усмішкою.
Ми сиділи за столиком, неспішно попиваючи гарячу каву й розмовляючи про все на світі. Вона розповідала, чим займається, що любить робити у вільний час, куди полюбляє ходити. Я теж говорив про себе. Усе, що спадало нам на думку, легко перетворювалося на слова, ніби ми були знайомі вже багато років.
За вікном кав'ярні почав моросити дощик.
— Дякую, Арні. Та мені вже час. До зустрічі.
— До зустрічі. Ми ще обов'язково зустрінемося… — на мить замислився я. — У кав'ярні.
Вона усміхнулася.
— Обов'язково.
Моє тіло наповнилося жадібним теплом. Я ще довго сидів і проводжав Лізу поглядом крізь скляні двері, доки її силует остаточно не зник.
Дощ накрапав дедалі сильніше. Я підвівся, одягнув пальто, залишив на столику щедрі чайові й вийшов назустріч осінньому місту.

Меланхолійно крокуючи крізь вітер і дрібний дощ додому, я думав про завтрашній день. Нічні вулички зливалися в щось єдине — нереальне, майже примарне.
Присмерк.
Головною дорогою проїхала чорна «Делая» й зупинилася біля готелю «Інтернаціонал». Із машини вийшла пишна мадам у вишуканій la robe сіруватого кольору. Принаймні так здалося спершу. Та коли вона ступила під жовте світло ліхтаря, я помітив її почервоніле обличчя й зрозумів, що вона добряче п'яна.
Я оминав зустрічі поглядів та йшов навпростець; не давав жодної переваги цікавості.
Вона ледве трималася на ногах. Хиталася, мов човен серед штормового моря. Зробивши ще один крок, вона підвернула ногу — тонкий підбор каблука ковзнув убік, потягнувши її за собою.
Я стояв надто близько, щоб відскочити і не втручатись у це.
«Чорт забирай… Не встиг. Вона падає просто на мене», — промайнуло в голові.
Я встиг підхопити її за талію. Боявся лише одного — ненароком порвати сукню. Ніжний шовк був таким м'яким, ніби ранкова трава, вкрита росою, що всю ніч дивилася в усипане зорями небо.
— Який сильний… гк… чоловік. — ледве вимовила вона, заплітаючись у словах.
— Ви до цього готелю? — ввічливо запитав я.
Яке безглузде запитання.
Який безглуздий вираз обличчя.
Швидше б уже звідси піти.
— О, так!.. Не допоможете? Я заплачу…
Вона ледь трималася на ногах, безпорадно хитаючись і хапаючись за мене руками.
Навіщо мені твої гроші? Навіщо мені взагалі тобі допомагати? Я бачу тебе вперше. Ти незнайомка. Для мене. Для цього міста. Що я можу…
Раптом вона обвила руками мою шию й поцілувала.
Світло з вікон готелю розливалося по мокрій бруківці. Присмерк ще не встиг поступитися місцем ночі. Холодний дощ тихо накрапав на нас і залітав крізь відчинені дверцята автомобіля у салон. Жовте світло ліхтарів м'яко лягало на її гладку шкіру.
Я не міг роздивитися її склер.
Їхній колір ховався за напівопущеними повіками, ніби за високими мурами.
…
— Дякую, — сказав я портьє, який допоміг занести валізи до номера.
Поклавши мадам на ліжко, я простягнув йому кілька банкнот і зачинив за ним двері.
«От же влип…» — подумав я.
П'яна жінка, яку я бачу вперше, поцілувала мене. А тепер я опинився з нею в готелі. Ба більше — у її номері.
Вона міцно спала. Я зачинив фіранки, вимкнув світло й сів у крісло біля вікна. «Якщо я залишу її саму…» Ні. Я дочекаюся ранку. А тоді кожен піде своєю дорогою.
…
Жінка прокинулася й різко сіла на ліжку.
— Хто ти?!
«Усе настільки серйозно?» — здивовано подумав я.
— Я Арнольд… — на мить завагавшись. — Т.. — Ні. — Ви вчора трохи перебрали. Ну… якщо чесно, то не зовсім трохи. Коли виходили з машини, впали мені на руки. Потім… поцілували мене. А після цього заснули.
Жінка мовчки опустилася на край ліжка.
— Господи… Як же соромно…
Вона закрила долонями сонне обличчя. Тонка шовкова сукня м'яко облягала її тендітну постать.
— Прошу, прийміть мої вибачення. Я… я…
— Приймаю.
Вона підвела на мене погляд. Я навмисне дивився вбік, лише чув її тихе, збентежене дихання.
— Якщо з вами все гаразд… я, мабуть, піду.
— Зачекайте. Я вас проведу.
«Перейшла на “ви”? Швидко..» — майнула думка.
…
Ми вийшли з «Інтернаціоналю». Надворі знову моросив холодний дощ.
Вона зустрілася зо мною поглядом.
Її сапфірові очі, у тоні сріблястого дощу, диви-лися на мене так, ніби про щось здогадувалися, але не наважувалися цього сказати.
Я попрощався. Вона ще раз попросила вибачення.
Після цього ми розійшлися в різні боки.

Дім. Яке все-таки спокійне слово.
Лише тиша й прохолода чекають тебе за цими чотирма сірими стінами. Скрипучі двері, що інколи перебивають порожню тишу. Відчинені вікна, крізь які через стару запилену тюль просочується свіже повітря, розганяючи кімнатну духоту.
Квіти, які ти часто забуваєш полити, стоять нерухомо й втомлено. Книжкові полиці, заставлені сотнями книг, поволі припадають тонною пилу. Декілька валіз залишаються нерухомими від самого приїзду сюди, ніби чекають останнього погляду на кімнату й від’їзду в інше місце.
Ранок настав швидко. Я допивав ранкову каву, читаючи книгу. Легкий вітер, що дув знадвору, ніби кликав мене.
У місті дроти перепліталися, мов павутина, — як коріння дерев у лісі. Вони з’єднували все в єдине ціле. Безліч доріг вели кудись удалечінь, у невідане. Шосе, крізь яке розрізаний рухом коліс густий туман здіймався над поверхнею. І одвічне небо — те, що світить, а інколи ховається за хмарами, роблячи все навколо сірим.
…
Осінь накривала землю пожовклим листям. Холод доріг все сильніше підштовхував до зими. Я, легким, майже джазовим кроком йшов вулицями, що були опустошеними.
Почала вода з неба. Мокро. Холодно.
Мені холодно…
Дощовий день без парасольки. Без її ніжного погляду. Без її теплих рук. Нічого. Немає сенсу блукати порожніми, дощовими провулками без неї.
Любов — таке ніжне, маленьке слово, без якого неможливо жити. Це людська магія. Ти хочеш завжди бути поруч, тримати в холодних долонях її теплі руки. І просто відчувати…
Зустріч неможлива.
Я розчинився в цьому місті повністю. Залишилися лише воно і я. Більше нікого.
Нічого якщо я захворію. Якщо хворіти, то тільки нею.
А якщо її не буде… нехай я загублюся в цих мокрих провулках назавжди.
…
Парк.
Дощ лив все сильніше. Я загубився в місті, якого не існує.
Вона.
Темний силует біг просто до мене. Довге волосся розвівалося від холодного подиху вітру, а обличчя ховалося за парасолькою, вкритою краплями дощу, мов ранковою росою.
Вона…
— Ти що тут робиш?! Ти хочеш захворіти чи що?! — вона дивилася на мене заплаканими очима.
Дуренним поглядом я дивився на неї, непомітно усміхаючись від радості.
Вона.
Усередині мене вирувала енергія. Енергія любові.
Ні…
Кохання.
Безперечно, це було кохання.
Ніжно обійнявши її, я тихо промовив:
— Вибач… Я не знаю, що на мене найшло.
Ми стояли під холодним дощем у теплих обіймах. На її обличчі блищали щирі сльози, а моє серце знову ожило.
Поряд на землі лежала мокра парасолька.
— Чому тебе не було вдома?.. — тихо запитала вона. — Я хвилювалася… Ти думаєш, що ти для мене ніхто?!
У ту ж мить мої очі ніби спалахнули світлом. Я не міг вимовити жодного слова. Лише дивився на її тендітне тіло, що тремтіло від холоду й страху.
— Ні… Ти не можеш мене любити. Тобі не можна…
Та в думках я благав:
«Залишся… Тримай мою руку міцніше. Не відпускай. Обійми мене так сильно, щоб я відчув біль. Не відводь від мене свого лагідного погляду… Прошу, не йди…»
— За що ти так зо мною?.. — тихо промовила вона й опустилася на мокру, залиту дощем землю.
— Я…
— Мовчи… Якщо ти не відчуваєш, якщо не можеш або не хочеш любити… то навіщо ти ще тут?..
У моїй душі спалахнула іскра. Тіло стало подібне вогню.
— Люблю…
— Що?.. — ледь вимовила вона, підвівши на мене погляд, сповнений страху, здивування й тривоги.
Її очі знову наповнилися слізьми. Здавалося, навіть її серце на мить перестало битися.
Вона розгублено мовчала, намагаючись повірити словам, що зависли в повітрі, мов туман холодного вечора. Здавалося, сам час уповільнився, переплі-таючи її думки зі звуками дощу.
Я припав до неї й тихо повторив:
— Люблю…
Її ніжні руки торкнулися мого обличчя. Здавалося, вона відчувала кожен мій страх, кожен біль і кожне переживання.
Наші погляди світилися, мов два вогники серед темряви.
Я тонув у її карих океанах. Тонув без жодного бажання врятуватися.
Ми мовчки стояли під холодним дощем в теплих обіймах. Поруч лежала мокра парасолька, з якої повільно стікали останні краплинки дощу. (…)