воєнне оповідання

— Добре, мамо! — вигукнув Арні у слухавку та скинув трубку.
Він відкинувся на диван і втупився поглядом у стелю.
— Знову їхати… — тихо промовив він сам до себе в порожній кімнаті.
Кімната була майже порожня. Посеред неї стояв диван, на якому лежав Арнольд. Біля входу висіло дзеркало, поруч стояла шафа з одягом, невеликий комод і столик із двома кріслами. Звичайна однокімнатна квартирка.
— Мяу-у!
— Сніжок! Де ти, малий? Ходи-но сюди, — покликав Арні, почувши знайоме нявкання.
Кіт одразу вистрибнув на диван і зручно вмостився біля господаря. Арні лагідно погладив свого пухнастого друга й пригорнув ближче до себе.
— Мушу знову їхати… Та я скоро повернуся, ти ж знаєш.
Він усміхнувся і, скрутившись клубочком, заснув в обіймах живого снігу.
…
Над світанком Арні прокинувся раніше за будильник. Тихенько, навшпиньках, щоб не розбудити свого сніжного короля, він одягнувся, востаннє глянув на кота, що мирно спав, скрутившись клубочком, і безшумно зачинив за собою двері.
За хвилину двигун автомобіля тихо ожив. Арні вставив флешку в програвач, і салон наповнила спокійна музика. Машина повільно викотилася з двору й розчинилася на осінній трасі.
Стояла середина жовтня. Осінь уже встигла зірвати майже все листя, але де-не-де дерева ще трималися за свої червоно-золоті барви, ніби не хотіли відпускати життя. Саме вони були єдиною яскравою плямою серед холодного асфальту, чорних полів і сірого неба.
Обабіч дороги нескінченними смугами тягнулися оголені лани. Над ними низько нависли важкі хмари, що ніби осідали просто на землю. Незабаром на лобове скло впала перша крапля. За нею друга. Потім дощ тихо огорнув автомобіль рівномірним шелестом.
— Ну треба ж… Ще й дощ, — усміхнувся Арні. — Мій улюблений дощ.
Раптом у салоні запанувала тиша. Музика урвалася. Арні витягнув флешку, перевернув її іншою стороною й знову вставив у програвач. За кілька секунд мелодія повернулася, ніби нічого й не сталося.
— Формування нової бригади… — тихо промовив він, не відводячи погляду від траси. — Скоро почнеться.
…
Арні заглушив двигун і вийшов із машини.
Перед ним височіла стара військова база. На потемнілій від часу табличці було написано: «База "Грінхвілд"».
Біля входу на нього вже чекав сержант.
— Бажаю здоров'я, Арнольде!
— І вам того ж.
— Ходімо. Проведу вас до капітана. Там оформите документи. Завтра зранку починаємо.
— Куди мене направляють?
— Не маю права розголошувати секретну інформацію. Усе почуєте від капітана.
Вони мовчки пройшли довгим коридором і зупинилися біля важких металевих дверей.
— Заходьте.
Арні постукав.
— Дозвольте?
— Заходьте.
Він переступив поріг і віддав честь.
— Бажаю здоров'я, капітане!
— Бажаю здоров'я! — привітався й сержант.
— Вільно. Сержанте, можете бути вільні.
— Так точно, пане капітане!
Двері зачинилися, і в кабінеті запанувала тиша.
Капітан кілька секунд мовчки розглядав Арні, ніби оцінював його.
— Арнольде, ми сформували нову підгрупу. «Безстрашні». До її складу входите ви і ще троє бійців.
— Яке завдання?
Капітан відповів лише одним словом:
— Тил.
Арні завмер. Ніби саме це слово було найважчим із тих, які він коли-небудь чув.
У відчинене вікно повіяв холодний осінній вітер. Легка тюль плавно здійнялася й попливла кімнатою.
Капітан уважно дивився на солдата.
Арні ж дивився кудись крізь нього — туди, де вже подумки бачив ворожий тил.
Першим мовчання порушив капітан.
— Ходімо. Познайомлю вас із групою.
«Це я б вас із прикладом калаша познайомив…» — зло майнула думка в голові Арні.
Вони вийшли на задній плац.
— Струнко! — гучно скомандував капітан.
Двоє військових миттєво випросталися.
Один був чорнявий, із волоссям до шиї. Найбільше вражали його очі — жовті, гострі, хижі. Другий, навпаки, був світловолосий, майже білий, наче перший сніг. Його очей Арні як слід розгледіти не встиг.
«Кажуть, саме очі розповідають про людину найбільше…» — подумав він.
— Бажаємо здоров'я, капітане! — одночасно промовили обоє.
— Вільно. Знайомтеся. Це Арнольд.
— Просто Арні.
Сніжний простягнув руку першим.
— Вільямс.
— Ларн, — коротко представився жовтоокий.
Вони міцно потиснули один одному руки.
— А де четвертий? — запитав Арні.
— Не став заїжджати на базу, — відповів капітан. — Завтра зустрінетеся вже на позиціях, у «Холодному».
«Вже на позиціях?.. — майнула думка в Арні. — Дивно».
Капітан поклав папку з документами на дерев'яний стіл.
— Тут план операції, карти місцевості й маршрути. Ознайомтеся. Завтра вирушаєте на позиції.
— А транспорт? — запитав Вільямс.
— Уже займаємося цим. До ранку машина буде.
Капітан коротко кивнув і, залишивши їх самих, попрямував до штабу.
Вони мовчки чекали, доки капітан зникне за дверима штабу. Лише тоді заговорили.
— Клятий мужик, — невдоволено буркнув Ларн.
— Тут я з тобою згоден, — відповів Арні.
Вільямс нічого не сказав. Він уважно розгорнув карту й почав водити пальцем по позначених маршрутах.
Раптом він зупинився.
— Сімнадцять дій.
Арні й Ларн одночасно підвели на нього очі.
— Сімнадцять? — перепитав Ларн.
Вільямс мовчки кивнув.
Арні нахилився над картою.
— Це буде нелегко… Сімнадцять дій на такій території. Зачистка затягнеться надовго.
Запала мовчанка. Лише осінній вітер перегортав куточки карт, що лежали на столі.
За кілька хвилин Вільямс підвів голову й уважно подивився спочатку на Арні, потім на Ларна.
— Це війна, хлопці. На війні кожен відповідає не тільки за себе, а й за того, хто поруч. Варто одному помилитися — і загинуть усі.
Арні мовчки кивнув. Він добре знав, про що говорить Вільямс. Уже не раз бачив, як одна помилка на позиціях коштувала життя цілому підрозділу.
Вільямс акуратно зібрав карти, притиснув їх до грудей і рушив до казарми.
Ларн важко зітхнув.
— Ну що… може, по пиву?
Арні всміхнувся кутиком губ.
— Не сьогодні. Не виспався. Давай уже після виїзду.
— Домовилися.
— На добраніч.
— І тобі.
Над базою знову запанувала тиша.
Попереду був перший день операції.
Розділ 1
Ніч минула неспокійно.
Арні довго не міг заснути. За тонкою стіною хтось хропів, десь у казармі бряжчала зброя, зрідка грюкали двері. Надворі шумів холодний вітер.
Він лежав, дивився в стелю й подумки повертався додому.
«Цікаво, чи вже прокинувся Сніжок?..»
Від цієї думки на його обличчі з'явилася легка усмішка.

Будильник задзвенів о п'ятій ранку.
— Підйом! — пролунав голос чергового.
Через кілька хвилин троє бійців уже стояли біля старого позашляховика.
Четвертий уже чекав на них.
Високий, худорлявий чоловік років тридцяти п'яти. Поголена голова, густа коротка борода й абсолютно спокійний погляд.
Він мовчки курив, спершись на капот.
— Нарешті, — промовив він.
— Ти мав бути у «Холодному»? — промовив Арні.
— Вирішив заїхати за вами. Олівер, — він простягнув руку. — Але всі звуть мене Смерчем.
Арні потиснув її. Рука була тверда, ніби вирізана з дерева.
— Арні.
— Уже знаю.
Підійшов Вільямс.
— Їдемо?
— Їдемо.
Двигун заревів. База поволі зникала позаду. Попереду лежала дорога до «Холодного».
Ніхто не говорив. Кожен думав про своє. Лише Смерч уважно вдивлявся у вікно.
— Запам'ятайте одну річ, — тихо сказав він.
У машині запанувала тиша.
— Якщо в лісі стане занадто тихо… не радійте.
Арні повернув голову.
— Чому?
Смерч не відводив погляду від дороги.
— Бо найстрашніше на війні — не вибухи. — Він зробив коротку паузу. — Найстрашніша — тиша.

Машина поволі котилася вузькою дорогою, що губилася серед осіннього лісу. Обабіч неї стояли високі сосни, між якими холодний вітер безперестанку гойдав верхів'я, а пожовкле листя, зриване з рідкісних кленів та беріз, кружляло в повітрі й тихо лягало просто перед колесами. Небо від самого ранку було затягнуте густими сірими хмарами, тому здавалося, ніби сонце сьогодні взагалі не сходило, а день народився вже похмурим.
У салоні панувала повна тиша. Ларн, закинувши автомат між колінами, час від часу дивився у бокове вікно, ніби намагався знайти серед дерев щось таке, чого не бачили інші. Вільямс сидів попереду, поклавши карту на коліна, й уважно звіряв кожен поворот дороги, інколи поглядаючи на компас, хоча водій і без того добре знав маршрут. Лише Смерч сидів нерухомо, сперши лікоть на дверцята, і мовчки вдивлявся кудись удалину. Здавалося, він не дивився на ліс — він слухав його.
Арні не раз переводив погляд на Олівера. Було в цій людині щось таке, чого він не міг пояснити. Не страх, не суворість і навіть не холоднокровність. Здавалося, війна давно встигла забрати з нього все зайве, залишивши лише людину, яка навчилася виживати там, де інші давно переставали боротися.
— Давно воюєте? — нарешті порушив мовчанку Арні.
Смерч не поспішав із відповіддю. Він ще кілька секунд дивився крізь лобове скло, після чого спокійно промовив:
— Достатньо, щоб перестати рахувати роки.
Ларн усміхнувся.
— Це він так завжди відповідає. Якщо захочеш почути від нього довгу історію — навіть не сподівайся.
Олівер лише ледь помітно всміхнувся краєм губ.
— На війні говорять мало. Тут більше слухають.
Арні опустив погляд на автомат, що лежав у нього на колінах. Новенький, доглянутий, він ще пахнув мастилом. Зовсім недавно ця зброя була для нього лише черговим спорядженням, яке потрібно носити із собою, але тепер, із кожним кілометром дороги, вона ставала дедалі важчою. Не через метал чи патрони — через усвідомлення того, що дуже скоро вона перестане бути просто автоматом.
Машина звернула з асфальту на розбиту ґрунтову дорогу. Колеса почали грузнути в багнюці, а густий ліс підійшов майже впритул, ніби навмисне хотів приховати від сторонніх очей усе, що знаходилося попереду.
Смерч повільно випростався й уважніше подивився вперед.
— Майже приїхали, — тихо сказав він. — Далі починається місце, де люди звикають не довіряти тиші.
Ніхто більше нічого не відповів.

Ліс мовчав.
Не співали птахи. Не тріщали гілки. Навіть вітер, який ще хвилину тому гуляв між соснами, кудись зник. Здавалося, сама природа затамувала подих.
Арні машинально згадав слова Смерча:
— Якщо в лісі стане занадто тихо… не радійте.
Він підняв очі.
Смерч уже не дивився вперед. Він повільно присів, приклав кулак до землі, ніби намагався почути щось крізь неї.
— Назад… — майже пошепки сказав він.
Але було пізно.
Перший мінометний вибух розірвав повітря так близько, що Арні навіть не почув самого удару — лише відчув, як земля під ним підскочила догори. Їх обсипало грудками мерзлої землі й уламками деревини.
— Контакт! Праворуч! — закричав Ларн.
Автомати загуділи майже одночасно.
Ліс, який щойно мовчав, за одну мить перетворився на суцільне пекло.
— Арні…
Той озирнувся.
— Не озирайся більше.
Це були останні слова Смерча.
Він підняв автомат і зробив крок назустріч пострілам.
…






…