мініатюра

Райська насолода — перебувати в цьому місці…
перебувати в цьому світі.

Передмова
Він прокинувся, неквапливо пішов на кухню й поставив чайник. Потім вийшов на балкон. Надворі прокидався холодний весняний ранок. Сивина на густому волоссі старого поета відблискувала у перших променях світла, що торкалися розквітлих дерев.
— Весна… — тихо промовив він уже не таким дзвінким, як колись, голосом.
Він повернувся до кімнати, відсунув штори, і сонне проміння ще не зовсім пробудженого сонця повільно влилося в його маленьку сіру кімнату, наповнену старими меблями. Надворі дрібно моросив перший весняний дощ. Як же ніжно й радісно було жити.
Він відчинив вікно. До кімнати увірвався прохолодний вітерець, що лагідно торкнувся пожовклих аркушів на письмовому столі. Старий узяв у свою зморшкувату, натруджену руку чорнильну ручку, умочив перо в чорнило й почав писати.

I
Оживає все довкола — яка радість огортає душу! Весняне сонце пробуджує від зимового сну землю, що ще не вкрита ані клаптиком свіжої зелені.
— Як хочеться першого весняного дощу, — тихо промовив Степан.
Що ж можна описати, аби змалювати це біле, ще порожнє полотно, а потім розфарбувати його всіма барвами веселки? Писати… Але чи зможу я передати словами цю неземну красу?
Він стояв, прихилившись до могутнього стовбура старого ясена. Ще трохи, ще кілька тижнів — і все навколо зазеленіє, розквітне, стане таким яскравим, що око радітиме кожній дрібниці, кожному подиху цього прекрасного світу.
Він простягнув долоню назустріч небу. На неї впала перша крапля.
— Нарешті…
Вона була холодна, але така жива, що він мимоволі усміхнувся.
За мить почався тихий весняний дощ. Не той, що жене людей під дахи, а той, який народжує життя. Земля вдячно вбирала вологу, дерева ніби прокидалися, а вітер приносив запах сирої кори й торішнього листя.
Степан повільно заплющив очі.
«Яке ж це диво — просто бути тут…»
Йому раптом здалося, що люди надто часто шукають щастя десь далеко, за морями, у великих містах, у завтрашньому дні, зовсім не помічаючи, як воно тихо стоїть поруч: у першій краплі весняного дощу, у молодому листочку, що ось-ось народиться, у співі пташини, яка ще хвилину тому мовчала.
Він провів рукою по шорсткій корі старого ясена.
— Дякую…
Ніхто не почув цих слів. Лише дерево мовчки стояло поруч, наче берегло їх уже багато десятиліть.
Дощ дедалі густішав. Десь удалині озвався перший грім, але навіть він не лякав — навпаки, здавався урочистою музикою нового життя.
Степан поволі рушив стежкою додому. Він не поспішав. Хотілося відчути кожну краплину, кожен подих весни.
І тоді він зрозумів.
Райська насолода — не десь далеко.
Вона починається тієї миті, коли людина зупиняється й дозволяє собі побачити красу світу, у якому живе.