Парадокс.
Якось мені (років 17 тому) вирізали півспини і треба було оформити інвалідність, я запротестував. Погодитись на статус інваліда? Ні, бракувало сили зізнатись у своїй неспроможності жити і працювати у подібній іпостасі. Коли наступив вік на п’яти, і треба було оформити пенсію, я відмовився. У цієї держави брати нічого не буду, вважав я.
Тільки через два роки через умовини своєї половинки погодився. Згодом здало збій праве коліно, а до цього лезо болгарки пройшлося по лівому коліну. Дрібниці. А до колін електропила "шліфанула" шию лівого передпліччя. І як тільки не зачепила сонну артерію при згадці - і досі дивуюсь. З приводу цієї події мав сон. І навіть добрячого вірша написав:
/ Відгуки сну... /
Тихо. Підозріло тихо...

Лихо. Прилетіло лихо.

Небо. Спохмурніло небо.

Треба. Затремтіти треба...

Лю-ди! Озовіться, люди!

Буде. Довго-довго буде...

Може. Помолитись може?

Боже,чи не Ти це, Боже?!

Води. Почорніли води...

Годі! Не лякай нас! Годі!

Гори. Похитнулись гори.

Горе. Ти ж - не наше, Горе?!

Очі. Розтулились очі...
З ночі.
Упізнав я Злочин...
У файному місті Тернопіль при затримані мене дружинниками на початку 80-тих (маленька побутова бійка) стався поріз лівого зап’ястя… заштопали вену у якійсь лікарні. А вже у цьому році, кілька місяців тому вирізали апендецит. То таке. Різаний весь уздовж і впоперек…
Учора вечором я дізнався, що раніше випущений мною на волю кролик все таки помер… Воля не допомогла. Їх у нас двоє. Подарунок від знайомого. Один ще бігає по садочку. Кролика схоронив. Кобзона теж схоронять… Вчорашній день був завантажений фізично по самі вінця. За ніч віддійшов. Замовник розрахувася як годиться, що радувало і радує… Вирішили скупитись у Вишгороді. Ціни різняться від нашої Фори. Огірки у нас трохи більш як 20 гривень за один кг, у Вишгороді - 14гр… А тут ще й простуда. Ломить, крутить. Моя знається на різних порошках, але у Вишгороді їх зась, а от у Форі аптечний кіоск, там вони є. Паркуємось на єдиному вільному місті, що ближче вхідних дверей. Моє місце. Шкутиляти ближче і охорона вся знайома… Від болю в коліні спочатку скривлюсь, випрямлюсь і вже менш-більш рухаюсь. Моя вже у Форі. Закриваю дверцята ключем, брилок глючить… сигналізація не спрацьовує. Кожен раз почуваюсь ніяково, мерс - мерсом, та ще й джип… водії поглядають часто скептично. Мені по барабану, пройшли ті часи, коли я здував пилинку з автівок… тут трохи інше, на номерах одні нулі. Пофіґ, головне здоров’я.
Підходить поліцейський, потім ще один. Перший щось ввічливе пробелькотів і питає: - Шо, інвалід? Відповідаю на його привітання: - Ну, так… трохи є. Оглядаю поліцейського, а сам думаю: «Все таки приємно, співчувають…» - А посвідчення є? - Та яке там посвідчення, хіба не видно, - відповідаю і спрацьовує інстинкт настовбучення. І тут згадую, що пішов би у Фору без кошеля, а там і посвідчення водія, і техпаспорт, і вчорашній чималий заробіток. З півоберта одкриваю дверцята, дістаю шкіряний потертий мінібанк і чую: - А ви знаєте, що порушили і за це стягується штраф? - За що, хлопці, штраф? Яке порушення? Коли?.. - Ну, ви припаркувались на місті інваліда, а посвідчення у вас немає, знай, ви і є той самий порушник, про якого я вам щойно сказав… У секунду знову оглядаю поліцейських. Один - типічний селюк, невеличкого росту, інший кругленький, гостроносий… повна відсутність інтелегента… У них є зачепка. Треба тільки розхитити водія, тобіш - мене. - Хлопці, яке порушення? Ви підійшли до мене із співчуттям, глядячи як я висовуюсь із мерса. Мені навіть лягло на душу… А де мені було припаркувати авто, якщо це єдине місце із маломість у Фори.
Треба сказати,що тут взагалі не розминутись, не припаркуватись. Трасу Вишгород - Чернігів розділяє півтораметрова доріжка від Фори… заїзд, на так зване паркування, в один ряд… і те все зайняте.
- Я - інвалід, посвідчення не маю, мені треба всього одну хвилину, щоб придбати… - я не встиг домовити, як поліцейський перебиває: - Було б у вас посвідчення - проблем нема, а так…
Я добре знаю, що як виїду з цього козирка, то метрів зі сто треба буде вертатись до Фори. Те, що не продумали для автівок, і відкрили Фору майже на самій трасі - абсурд, повний абсурд. Роблю поліцейським зауваження на недоцільню їхню привзятість до своїх обов’язків…. переходжу на ти. Зриваю із себе футболку, оголюю спину і розвертаюсь: - Глянь, Іване, а це тобі не посвідчення? А це тобі що, не посвідчення?… - і підняв штанину правої ноги. Та розпухше коліно, і вирізаний спиний торс видно не дуже вразив хлопців-поліцейських, але рвіння стражів поубавилось.
І тут вже поруч нас, на вільне місце, щойно відїхавшої автівки припаркувалась іномарка. І теж на місце інваліда. Один із поліцейських попрямував до неї. Тачка супер. Кидається в очі… блищить і сяє. Боже, так це ж наш голова сільської ради. Йому можна паркуватись. Він очільник. Поліцейський відходить. І знову насідають на мене. Я ніяк не заспокоюсь… Раптом наш голова підходить до одного із поліцейських і тиче своє посвідчення інваліда другої групи. Я стою поруч… - Бачиш? - сказав голова, і пішов геть. Я згадав, як колись при розмові із ним про мою мізерну пенсію, він сказав: - Я знаю як зробити хорошу пенсію, але… якби ж то ти (це до мене) вів себе по - другому. На сільських зборах при всіх я просто сказав - хто він такий і подібні йому, і звідки всі біди в Україні…
- Він такий інвалід, як я китайський розвідник, - сказав я на прощання поліцейським. Хоча була якась операція на серці, і руку ламав. Був ще третій поліцейський. який попав під мої матюки... матюки і шрами зробили свою справу. Третій був зайвий. А посвідчення ніколи зайвим не буває. Буду думати. Поліцейські у нас без праці ніколи не залишаться. Країна посвідчень і довідок... треба знати тільки місця, де їх насипають...