Олег Кац
Коли я оформлявся на цю посаду, мене допустили до робіт та документів. Для цієї мети завели в спеціальну кімнату і дали прочитати потерту брошуру «Дані висоти хвилі прориву гребель ГЕС СРСР» з грифом СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО. З усіх даних мене вразила висота цієї хвилі для Київської ГЕС. Але до Солом'янки вона навряд чи докотилася б. Тепер я ставав носієм секретної інформації та позбавлявся права виїзду за межі. Щоправда, минуло лише 10 років, і межі впали. З великим запізненням, порівняно з прогнозом Андрія Амальріка. Хоча… він, певно, не був допущений.
"Як ти в це вляпався?"
Таке питання мені ставили десятки разів, дізнавшись, що я працюю в атомній енергетиці. Старі та нові знайомі. Я був непоганим проектувальником систем автоматики. Довів до автоматизму вибір системних рішень. Пройшов своєрідну
самопідготовку, вивчивши на дозвіллі рідкісну солідну працю
Черча «Вступ до формальної логіки». Трохи «радіолюбив», трохи
конструював. Любив шахи.
Останнє й виявилося головним. Якось в обід прийшов відряджений круглолицій хлопець, постояв за спиною, як водиться, і попросився зіграти.
Я його надер.
- А ви не бажаєте перейти на іншу роботу?
Я бажав.
- А що за робота?
- Проектувати атомні станції.
Взагалі-то це був один із моїх жартів-примовок – ми можемо все автоматизувати, навіть атомну станцію.
Але почути її ззовні сильно протверезило.
– Мене туди не візьмуть. Я єврей.
- Я теж! І мені потрібний партнер! Кацев та Кацнельсон погано грають (це були реальні прізвища майбутніх колег)!
Я зібрав невикористані за кілька років відгули та пішов.
Назавжди.
Вперше
Минувши два незрозумілі повороти, ми увійшли до Апаратної Зали. Вона була величезнаі яскраво висвітлена. Вона
здававалася більшою за республіканський стадіон. На дальній стіні висіли бузкові паливні зборки, що райдужно переливалися. У кутку була запаркована гігантська перевантажувальна машина, яка чимось нагадала мій старий вертикально-фрезерний верстат, але багато, багато більше. Вона була пофарбована в
яскраво-червоні кольори і торкалася верхівкою далекої стелі.
Весь простір навколо неї був усіяний косо прикритими сталевими нержавіючими кришками басейнів витримки. У цьому просторі губилися самотні фігурки в білому, що поливали зі шлангів блискучу нержавіючу сталь. Праворуч було розкреслене квадратиками кругле «футбольне» поле. Де-не-де квадратики були порожні, і над ними маревом струменіло гаряче повітря. Ми підійшли до краю поля.
-От. – сказав Євдєєв. - Я привів вас показати, з чим доведеться працювати. І щоб ви розуміли, яка відповідальність на вас.
Я запитав:
– Реактор на потужності?
– Що, не відчувається?
Підлога під ногами дрібно і майже нечутно тремтіла. З машинного залу долітав рев турбін. У трубах підвивало.
- Так, звичайно.
Я зробив кілька кроків до центру реактора. Під ногами тремтіло ще більше. Згадав – майже чотири мільйони кіловат. І мені здалося, що з темряви порожніх квадратиків ллється примарне черенковське сяйво. Як полярне, тільки блакитніше.
Внизу живота стало лоскітно, як перед стрибком з парашутної вежі на Трухановому острові.
Я озирнувся і побачив, з яким веселим жахом дивиться на мене гурт. Потім ми по залізних сходах піднімалися в пульт управління перевантаженням. Там порався бородатий наладчик на прізвище Шашенок.
З вікна з жовтим свинцевим склом завтовшки з півметра було видно всю залу. Вийти з пульта можна було тільки до зали, коли перевантаження закінчувалося. Позаду було метрів п'ять
важкого бетону.
На хресті Курської АЕС
Хрестом називали нижня опорна конструкція реактора.
Бетонний хрест у сталевій обертці. Я попросив подивитися, як кріпляться датчики температури контролю будівельних конструкцій у цьому приміщенні. Чомусь не було даних про це в документації. Начальник зміни цеху ТАВ, згодився, пішли до
блокового щита, він зробив запис у книзі про доступ до кімнати, і ми поїхали. Залишилося сорок хвилин до запуску після запланованого ремонту. Мотор загудів в глухому підвалі та відповзли важкі сталеві гермодвері, відкривши прохід. Було
темно, але навіть у сутінках зрозуміло, що все чисто прибрано.
Реактор на опорах висів над головою, кабелі датчиків фізичних параметрів системи управління та ротаметрів ШТОРМ, стирчали з трьохсот тон його туші і сходилися до проходок. Взагалі не було чого дивитись. У точках, які я знав, датчики були
притиснені скобами до обшивки хреста, кінчики термопарного кабелю, перетвореними в кульки на вугільному електроді, як мені пояснили. Колектори нижнього водопостачання залишалися при стінах вище. Я вже бачив циркнасоси раніше.
Було їх вісім, кожен заввишки з триповерховий будинок. Вони стояли в двох залах за стіною завтовшки десять метрів і звідси, звичайно, їх не було видно. Через їхн і приміщення треба було ходити швидко, але краще взагалі не лізти. Суворий санітарний режим, навіть у ті, здавалося б, безтурботні часи. Поки ми були зайняті на хресті, почули за спиною шум двигуна, і побачили, як двері, через які ми увійшли, зачинилися.
"О, с -сукa", -сказав колега.
Оператор на пульті побачив безлад і вирішив закрити двері. Перевести у звичайну позицію перед пуском. У цій кімнаті, чи не єдиній на станції, не було коробки зв’язку, можна було зателефонувати лише "в рельс".
Дурний жарт. Рельси поруч також не було. І ми не могли
пройти через такі двері. Колега почав вираховувати, які датчики
над головою можуть бути пошкоджені, щоб напис SOS проявився на Блочному щиті. Або навіть ушкодити таким чином, щоб зробити неприйнятним запуск реактора через втрату фізичного контролю.
І тут ми знайшли кимось забутий величезний гайковий ключ. Під гайку до M64. Я більше ніколи такого не бачив. З ним можна було відкрутити гайки на кріпленні дверного тросу і спробувати пересунути монструозні двері.
Поки ми все це робили, почули невимовний звук запуску циркнасосів. Хто не знає, реактор прогрівається не Божим Духом, а енергією тертя води у системі труб. І трохи від зовнішнього накопиченого тепла. Але головне - циркнасоси.
Кожен має потугу близько 8000 кіловат. І вода вже гарчала в колекторі над головою.
- Сука, сука. Зараз нейтрон піде. Потім капець.
Болт піддався, трос витягнувся з -під нього, і ми все -таки пересунули ці чортові двері, щоб втиснутись у зазор. Це було достатньо, бо на більше не вистачило б гайкового ключа. І чому
Архімед не придумав важіль без точки підтримки...
13-ї позначки досягли швидко, і єдиного разу у моєму
житті я побачив мордобій на блочному щиті атомної
електростанції в мільйон електричних кіловат. (До цього епізоду
є примітка. Несекретна)
05.06.1986. ЧАЕС
Вранці завгосп видав мені чоботи та брезентову куртку
пожежника. Я дивився на амуніцію з подивом Куртка мені
сподобалася і я упакував її в середній контейнер для
радіоактивних відходів З неї потім зробив чудова штормівку. І
плавав із нею тисячу кілометрів. Або більше.
Офісний пікап відвіз мене до шостого причалу, у
невеликий натовп похмурих чоловіків, ми загрузилися в
«ракету» і рвонули проти течії. Вже у Вишгороді люди
розслабилися, розпакували запаси, розкоркували пляшки, стало
шумно і надимлено, як у пивній. До цього часу я вже кинув
палити, але ці хлопці не були ядерними працівниками і не
скуштували нещадні штрафи, занесені у звіт про відрядження. Я
не пив без причини, особливо з десятилітрової офіційно виданої
мені каністри для колективу. Я зрозумів, що це не варто
показувати, може закінчитися погано.
Ближче до Прип’яті стало тихо. Обличчя загострилися та ствердли. Сірий серпанок проплив у ілюмінаторах, і я згадав, що не отримав респіратора. На пристані я повинен був зустріти попередника. Він з’явився, але теж не мав для мене респіратора, зняв маску і дав мені, кажучи - свіжа. (Люди навколо хихикали, спостерігаючи, як поспішно я наклав чужу маску, щоб її …), Звичайно, звітувати він не встиг, «ракета» навіть не глушила двигун.
Автомобіль приїхав до готелю біля центральної площі Чорнобилю. У готелі розміщена робоча група проектної підтримки для надзвичайних робіт, але мене відрядили до
Гідроспецстрою.
Приблизно за рік до цього моя група отримала ліве завдання. У нашому відділі ми були атомними пасинками, більшість з них займалися будівництвом унікальних будівельних машин. Тут був тунельний комбайн, бурові установки, фантастичний канавокопач. Він копав канави на пів метра завширшки та неміряної глибини. Скільки труб та кабелів вистачить. І нам замовили таку для стіни в землі на ТЕЦ Йошкар-
Оли. Тобто, потрібно було викопати канаву навколо звалища шлаку ТЕЦ і забити її глиняним бетоном. Та просто глиною, зрештою. Через неї кислота, вимита дощовою водою могла просочуватися не швидше міліметра на рік і не отруювала степ
навколо.
Машина була зроблена по кресленнях наших конструкторів на провінційній фабриці, а виробник замість приймального тестування зухвало та впевнено надіслав акт на
підпис. А ми впевнено його не підписали. Без найменших сумнівів. Ідея програм забезпечення якості ще не вступила в свідомість радянської людини, а ми мали чітке уявлення про якість радянських продуктів (усміхнений анти-радянський смайл). Якщо це не була зброя. І навіть тоді було правильніше перевірити це на собі… що періодично й робилося. З незміряними жертвами. А в повсякденному житті навіть мирні продукти легко перетворюються на зброю. Тому що це зазвичай виготовляли з військових виробничих відходів. Наприклад, ядерна електростанція Чорнобиль. Хтось придумав чудову ідею використовувати «величезну зайву енергію, яка утворюється в
урано-графітних реакторах, що виробляють плутоній, для народної економіки». І плутонію вже надто накопичилася. В Челябінську та Томську. Дохріна. Достатньо, щоб вбити всіх і кожного на Землі разів із п’ятдесят. Або більше. І можна було дозволити собі не отримувати його від відпрацьованого палива Чорнобильської атомної електростанції. "Хай буде атом працівником, а не солдатом"- цей іржавий напис досі
прикрашає центральну площу спустошеної Прип’яті. Відволікся. Коротше кажучи, перша копія машини з таємничою назвою SVD-500R, трохи розбарахолена, була
повернена до України на ядерну електростанцію у Чорнобилі.
Оточити її стіною в грунті та запобігти фільтрації радіоактивних речовин у ґрунтові води та річку Прип'ять. Які потраплять у Дніпро, а Дніпро напуває та поливає половину України та майже весь Крим. І він напоїв би країну найотруйнішим канцерогеном.
Щоправда, тоді ж виявилося, що це було марно, хороші тон сто з 180-тонного завантаження вже вилетіли з реактора і похмуро розвіювались у повітрі Європи.
І таких механізмів одразу замовили з запасом - 75 штук. Їх вистачило п’ять. Наш «дигер» показав суперпродуктивність на м’якому ґрунті Полісся.
Завдання було встановлено дуже коротко. Точніше, їх було кілька. Партія та уряд не вірили в чудотворну машину, оскільки вона, за оголошеними характеристиками, була в кілька разів вище, ніж найвідоміший сучасний італійський аналог. Тому це треба було довести. У той же час, головний конструктор копача жорстоко прошепотів мені на вухо - ні в якому разі не відображати повну продуктивність. Я зійшов з глузду і тупо
кивнув. Він мав досвід, а я міг лише здогадуватися який. (Я одного разу спостерігав, як фрезерувальник Бєляєв, мій вчитель, тягнув три дні з різкою п’ятисантіментрової нержавіючої плити на квадратні стрижні (потім було потрібно з них виточувати
круглі вали), аж доки нормувальник капітулював і поставив фантастичну розцінку).
А дід Мітіліно, стародавній винахідник, сказав мені - дивись, не потрап там у Бучак. (Що таке Бучак, я випадково знав. У дитинстві я любив геологію і читав купу абсолютно марних брошур, які моя мама зібрала, щоб зробити шкільні уроки цікавими та когнітивними. Бучак-Каневський водний горизонт- величезне свіже підземне море, стратегічний запас регіону Києва, який в останні роки швидко розкрадається. І будь -хто може переконатися, що карти водяних горизонтів в мережі
практично засекречені. Ні, не державою. Вона не здатна на це.
Конкуруючі підприємливі злодії, володарі Великої Дачної Води).
***
Мені дали талони на обід, і я пішов до їдальні. У той час я намагався їсти скромно. Поклав щось на лоток, віддав талон і попрямував до столу, але чоловік у масці зупинив мене: "Чому ви не взяли все в меню?" "Як все? Все неможливо з’їсти!" "Якщо
хочете жити, то зможете."
Я отримав талон назад і повернувся до кінця черги.
Наклавши встановлений раціон, що з неабиякими труднощами
умістився на двох тацях, вліз до столу і довгий час вдумливо
харчувався. Скоріше, намагався.
З сумнівним успіхом.
Взагалі, на атомній електростанції їжа якісна та різноманітна, але тут її було занадто багато.
Після обіду я передав кляту каністру алкоголю відповідальному Наливайку, зайшов до кімнати, де я захопив койку м-м-мно знаменитого ГІПа Чорнобильської ядерної електростанції Льоні Голубкова. Потім мене покликали до телефону та я почув ввічливо-грізний голос члена держкомісії, член запитав: "Скільки часу вам потрібно буде аби пустити машину?" "Ну ... я не бачив стану та повноти комплекту, але якщо все буде в порядку, то у три зміни"
Зміна в першій зоні небезпеки продовжувалася шість години. Але цього мені ще ніхто не сказав. Інакше я б не висловив таких суіцидних припущень.
***
Коли я врешті зрозумів, як дістатися до майданчика, це виявилося простим. Не можна було спізнятись на автобус, який відійшов від Центральної площі. Він чекав не більше 30 секунд.
Автобус заїхав у поле з незвичної сторони через пустище,
яке раніше було селом Копачі, і я ЦЕ побачив.
Четвертий блок не існував.
З хаосу фрагментів бетону, як гнилі зуби, стирчали кричущі бетонні колони. Сірий дим поволі коливався над ними.
На майданчику перед центральною прохідною було порожньо. Нудний чолов’яга тинявся, у свіжовикопаному басейні гуділа мішалка глиняного розчину. Жовта бентонітна глина була привезена з Вірменії. З такої глини раніше робили
динаміт, вона була упакована у чудові яскраві сумки.
Блукала собака, хутро висіло з неї брудними клапотями.
Роботяга кинув їй несвіжий бутерброд, загорнутий у газету... Я запитав:
- А де всі?
- А ви хто?
- Я прийняв зміну.
- А, це добре. Всі у вашій каптерці.
Виявилося, що станція виділила приміщення коменданта території під каптерку. Коротше кажучи, кабінет голови двірників. Яких наразі не було.
Я побачив там стіл, стілець та пару ящиків мінеральної води. Вздовж стін стояли ще криві стільці, напівпорожня шафа із спотвореними дверима. У шафі повний набір креслень та схем машини. На стіні надірвана інструкція щодо поведінки в умовах
радіоактивного забруднення. Зміна ліниво ріжеться у дурня.
- О, прийшов інженер.
І ми почали.
Моєму попереднику вдалося зібрати основну схему та встановити все електричне обладнання на платформі, яке, згідно з актом, мало бути встановлено ще у виробника. Ну, принаймні підготовча стадія...
Кабелі в котушках частково вже були на майданчику. Не було жодного інструменту, приладу, просто ножа чи бокоріза. Я казав різні нецензурні слова, які повторив табельнику, що з'явився нізвідки.
"Ну, ми розберемося з цим".
Табельник простягнув руку і показав довгий ряд нових на вигляд автівок в далечині. - Вдягніть рукавиці, візьміть порожні коробки і візьміть все, що потрібно з ремнабору будь-якої автівки. Тільки все потрібно мити, воно в мастилі! І я принесу
паяльник зі складу.
Деякі машини стояли з відкритими дверима та капотами, піднятими кабінами.
Я гукнув навздогін - і більше ганчірок! І
відро бензину. Табельник-кладівник відмахнувся - націдіть з баків.
- Ну, хто вміє що? - Я звернувся до людей.
Люди все уміли. Був зварювальник без апарату, п’ять
електриків-монтажників, двоє майстрів буріння, один з яких,
літній українець з Франківська, працював на прототипі
подібного механізму і був спокійним, як боа-констріктор. Я доручив йому монтаж контролерів основних лебідок бурової
вежі, решта вимірювала та нарізала кабелі, перевіряла встановлення та правильність елементів шафи контролю. Зварювальник побіг до складу за апаратом.
Притягли інструменти, і я пішов шукати дозиметр. Не дали, дали дозиметриста. Дозиметрист поміряв та звелів кинути інструмент у контейнер для поховання. Люди кинули туди рукавиці, одягли нові. Дістали десь ночви, налили бензин в
інструменти, промили старим віником з піском та двома відрами бензину. Промили, вилили бензин у контейнер і просто за край майданчику. Знову прийшов дозиметрист і жовтоока голодна сука із клапотями хутра та запаленими цицьками, що звисали до землі, з голою рожевою спиною. Дозиметрист дав таки дозвіл на інструмент, а сука лягла в тінь кабельної котушки і тихо померла. Дозиметрист виміряв її труп та прожогом втік за допомогою. Допомога прийшла негайно з довгим залізним гаком та мішком для високоактивних відходів. За цей час сонце трохи з’їхало, і після суки залишилася темна волога тінь на шматочку асфальту; тінь була помітна протягом двох днів, а потім її зняли разом з асфальтом. Наша канава мала була пройти якраз там. Зміна закінчилася.
***
Вчорашня ревізія апаратури показала, що кілька реле часу були не тої модифікації - вони давали витримку на відключення контактів, а необхідно було на включення;
контактори шостої величини, на яких були зібрані реверсні схеми, мали котушки на різну напругу. Комутацію 150-кіловатних ланцюгів здійснювали смішними дротами півтора квадрата, хоча на схемі були вказані 50. Як належало, я подав заявку, але й пішов до Евдєєва, і ми звернулися до начальника зміни електроцеха. Він пообіцяв позичити з гарячого резерву азотно-кислородної станції. Електрик трохи згодом прибіг у яскравобілій формі оперативного персоналу і приніс дві котушки на 220 вольт. І заявка також пішла.
***
Дракон поворушився уві сні та зітхнув. Від його натруджених зітхань піднявся сірий дим.
***
Чутки:
- Група шахтарів отримала приголомшливу премію, і під час санітарної обробки вона залишилася в брудній роздягальні.
Поки вони шукали, як повернутися, сумку з грошима було взято на поховання. Слабоактивне сміття.. було просто тимчасово викинуто у порожній басейн під новою градирнею п’ятого блоку. Шахтарі вночі з ліхтарями на шоломах пішли пішки через
Копачі і колупалися там до ранку;
- когось начебто застрелили без суду за грабіж;
-Реактор періодично викидає радіоактивну хмару, як вулкан...
Дощу не було, хмари були приборкані на підході до зони. А вночі гвинтокрили почали поливати територію чимось
липким і брунатним. Так що пилюка ніде не летить. За запахом я впізнав вторинну барду від спиртозаводу. А до цього шляхи поливали дорогим розчином PVA.
***
Драконові сподобався запах дріжджів.
***
Так і не зрозумів, де мешкала моя бригада. Вони заїжджали за мною на площу, я сідав та їхав на роботу. З роботи повертався по обіді.
Увечері всі йшли до клубу, де виступали Кобзони та Пугачови, а я шукав партнера пограти у шахи.
Потім, соромлячись, партнер мені пояснив, що йому ніяково грати у
вестибюлі, де був шаховий столик - він працював у третій зоні, і
робочий день у нього був 12 годин. На мене теж косилися, поки
я не став приходити вдягненим у сліпучу форму оперперсоналу.
Це була усім зрозуміла індульгенція.
Приблизно на п'ятий день вирішив зателефонувати додому.
Зазвичай з відрядження я дзвонив частіше, але зв'язку для населення просто не було. Як і власне самого населення.
Мені порадили сходити до райкому та попроситися. Я підійшов до райкому, куди входу не було, вийшов літній чоловік з виразом на обличчі типу «чо нада». Я пояснив і додав - і добре б попросити телефоністку сказати, що дзвінок з Нікополя, щоб не
хвилювалися. Він засміявся і повів мене в замкнений поштамт.
З'єднали одразу, поговорили. З мамою.
Дружина була у лікарні з так ніколи і не визнаною гострою променевою реакцією.
***
- Тебе там чекають – сказав колега-технолог.
– Де?
- У каптерці.
Увійшовши до каптерки, я побачив на моєму робочому місці людину в масці.
- Сідайте – сказав він. Посеред кімнати було поставлено кульгавий стілець. Я знизав плечима та сів.
– Коли ви приїхали, повідомили комісії, що знадобиться для монтажу три зміни.
- Не зовсім так. Якщо буде нормальна комплектація.
– А що було не так?
Я перерахував.
– Запишіть на аркуші.
- Не зрозумів, у якому вигляді?
- Пишіть пояснювальну записку.
Я докладно записав, потім він дістав з папки рукописний листок і черкаючи олівцем став порівнювати записи.
- А хто ви власне такий? Мене там люди чекають.
Жорстким голосом маска сказала:
– Я представляю комітет державної безпеки СРСР.
Мене кудись понесло:
- І з чого це така серйозна контора цікавиться технічними питаннями? – (голос у мене злегка просів).
- Ви звинувачуєтеся у спробі підриву економічної могутності держави.
Я вже був досить грамотний, щоб розуміти, що і хто саме підриває цю міць, але досить жалісно сказав
– Звичайна робоча халтура, вам тут нічого ловити.
- Ну-ну. Ваша записка збігається з усіма пунктами. Ідіть
на робоче місце. Я не став питати, з чим збігається, і так було зрозуміло – у бригаді грамотний стукач. Добре хоч грамотний. І нахабно сказав
– Ви на ньому сидите. Мені креслення треба взяти.
***
Увечері я повторив свою записку спочатку по телефону начальнику, потім приїхав спеціально директор харківського Гідропроекту, з яким я був знайомий - Ви все правильно зробили, - сказав директор. І я за звичкою відповів словами Ісуса з «Майстра та Маргарити» – правду говорити легко та приємно.
Потім уперше піднявся до Наливайка та попросив сто грамів. Отримав беззастережно, нерозбавленого. Але випив тільки п'ятдесят, пішло важко.
***
Вранці на майданчику з'явилося кілька несподіваних
гостей. Першим у службовій Волзі приїхав директор заводу-
виробника. Привіз у багажнику два контактори з котушками на
220. Монтажник їх продзвонив та поставили. Запозичені на станції я пішов повернути до електроцеху, але тепер мене не
пустили.
Приїхав новий головний інженер, Штейнберг, і негайно
навів лад із допуском на територію.
Напевно, у когось пропала дорога сувенірна авторучка, припустив я.
- Ні, нічого не пропало, - сказав Євдєєв. - Заходжу до кабінету, а в мене там органи влаштували оперативку.
Посміялися, я віддав котушки і повернувся на майданчик.
Бурмайстер сказав:
- Подайте заявку на повітряний компресор.
- Навіщо?
- Бур сушити будемо.
- Так він же герметичний. І у нас їх два.
Бурмайстер флегматично сказав:
- Герметичних не буваєть. Ось по черзі і сушитимемо.
(І сушили. Міряли опір ізоляції і сушили гарячим
повітрям. Вода під повітряну подушку у дзвін не проникала, але
в підводному положенні у бурі поступово конденсувалася
водяна пара).
Приїхав наладчик. З-за незнання шофер провіз його повз четвертий блок. Обох нудило. Він швидко переробив реле часу на потрібний варіант, і я відправив його до медслужби.
***
Зранку знову з'явився зів'ялий директор заводу. У нього реквізували «брудну» по саме не можу волгу. Просто не випустили і відтягли до лав кинутих машин. Приїхав до пуску
Головний Конструктор Шейнблюм у сяючому оперативному комбінезоні. З ним головний інженер Гідроспецбуду із самої Москви. Ми вже прокрутили обладнання. Шнек вивантаження був кривий і так скреготів об жолоб, що фарба диміла. Головний Конструктор вальяжно сказав: - Ось тому ми не підписали акт приймання. - Заткнися - прошипів головний інженер. -Тут Вуха.
Я озирнувся, за спиною стояв кандидат у Вуха і крутив непотрібний болт у непотрібній дірці.
***
Тепер ми мали свій дозиметр, а я став ще й дозиметристом. Я піднявся в незасклену кабіну і сів у всипане курявою крісло. Чомусь вважалося, що чим далі від землі, тим
менше радіаційне тло. Стрілка помітно поповзла праворуч. Я спантеличено підняв руку, в якій був датчик - просто почухати потилицю - і прилад зашкалило. Виявилося, що чим вище, тим більше опромінення. А у землі фон був лише трохи вищий за норму.
Над землею, на висоті метрів зо два, висів ніби невидимий іонізований шар. Чи це був простріл із даху першого блоку?
Потім був пуск. Бур підвели до підготовленої стартової криниці і бурмайстер чекав команди. І тут зашкалило головного інженера Гідроспецбуду. У нього розпочалася істерика. Гадаю, він ніколи не вірив у чудо-машини радянських винахідників. Він
сів на щаблі кабіни і кричав – не смій! не дам! От у стукачів він точно вірив.
Робітники стояли кругом і мовчали. Я трохи нахилився і напівпошепки сказав: - Припиніть, будь ласка, істерику. Люди дивляться, соромно. Вуха слухають.
Поступово його перестало трусити, я запалив йому непотрібну сигарету.
Давай, – махнув бурмайстру.
Бур закрутився і почав ламати стартовий колодязь.
Сто кіловат і редуктор – щось таки означає. Уламки бетону полетіли, засипаючи платформу. Бризнув рідкий мул.
Труба двигтіла, не знаходячи опори у широких стінках колодязя, і її тримали лише рейки. Але все закінчилося просто та швидко.
Бур дійшов до ґрунту, рівно та потужно загудів, пішов буровий розчин, потягнувши брудний пісок.
Першого дня машина показала вісім погонних метрів траншеї і заглибилася на
п'ятнадцять метрів. А на другий досягли очікуваного шару глини – безпечного даху Бучака.
***
Прийшов знаменитий кінодокументаліст, якому вже повідомили про старт «головного проекту захисту ґрунтових вод». Він подивився на забризкану бурову, що оглушливо ревла, на рідкий мул, що лився у відстійник, і сказав - ні, це знімати не будемо. Не кіногенічно.
***
Академік Александров, відмовившись від супроводу, мовчки обійшов усю станцію та поїхав.
***
У дракона свербіло в носі. Він важко повертався і зітхав. Чхнув – і полегшало.
***
У бригади прорізалися дембельські інстинкти. Десь на 11 день я відзначив незвичну квапливість. До 10 години денні завдання були виконані, і народ кинувся до
санпропускника. Ідучи, бурмайстер мене покликав – ходімо, сьогодні викид.
Я не зрозумів, але пішов. А, зрозумів. Стукач злякався та розколовся.
Дивними петлями ми пройшли санобробку, народ поїхав, а я пішов до їдальні. Там було малолюдно. Потім ми з технологом Коростишевським з'їздили по табель і здали в дозконтроль накопичувачі на прояв. Увечері інститутський радіометрист Александров, зазирнувши до роздруківки, спантеличено сказав:
- Йобт… де ти стільки набрав?
– Скільки?
Він мовчки показав мені рядок у роздруківці: 1,44.
- У яких це одиницях?
- Так, йди, я тобі нічого не казав.
Так я й не взнав. Чи то греї, чи то бери… як варіант
зіверти.
***
Я зняв намордник і побачив у дзеркалі засмагле «кримське» обличчя з білою, як вітіліго, плямою навкруги носа та рота. А загривок був наче вирізьблений із темного червоного дерева, як мамина шафа.
Сходив у міську лазню-санпропускник помитися та одягнути чисте. Коли вийшов з душу, голий мужик, що сидів на лаві, ліниво скерував на мене шикарний дозиметр-
телескоп і сказав - на спині брудний трикутник залишився. Я повернувся, знайшов кинуту мочалку і знову помив спину.
***
Зворотна ракета допливала лише до Вишгородської промзони. Далі її не пустили, поставили на дезактивацію.
Довелося діставатись міським транспортом.
У негустому натовпі де-не-де миготіли білі пілотки і комбінезони. Змішуючись з вигорілими на сонці старими афганками, люди ставали народом, що перестав боятися.