ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.03.18
21:11
Рецензія на поетичну збірку Миколи Грицая "Під музику дощу")
Буває так, коли тебе зачепить за живе чиєсь слово і ти уже знаходишся у його колі, воно невидимими нитками тримає тебе на відстані і ти не можеш звільнитися від нього, а заглиблюєшся все бі
2024.03.18
13:46
Вавілонський Талмуд випадає з рук, коментарі Раші не западають у серце, приказки ефіопські припадають пилом…
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
Тільки-но включу телевізор, муляє серце од болю... І промовляє 94-им Псаломом:
«Допоки злочинці радітимуть?
Базікають, промовляють чванливо з
2024.03.18
08:49
Поміж ромашок-штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.
Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
2024.03.18
05:40
Защеміло серце від сигналу
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
Про атаку декількох ракет, -
Ці тривоги вже мене дістали
Більше, ніж слабкий імунітет.
Поглядаю боязко на вікна
За якими, злу наперекір,
Світле небо, ніби поле плідне,
Вабить погляд урожаєм зір.
2024.03.18
05:14
Після слів: «Сьогодні прибирання» –
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
тут безсилий, навіть лисий чорт,
трутнем не лежати на дивані
з глянцевим журналом «Все про спорт».
Бджілкою літаю по квартирі,
віхтиком стираю пил та бруд,
а жона рахує:
…три, чотири,
2024.03.18
01:03
У пульсі відіб'ється кожна мить,
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
Покрита чорним простирадлом ночі.
Немов сліпий, будиночок стоїть,
Де чорні вікна - виколоті очі.
Лише мовчання, як густа смола...
Ось блискавка. Ось дощ... Та все замало.
Розбиті долі та уламки скла
2024.03.18
00:16
Гроші від торгівлі нафтою пахнуть на диво бездоганно.
Коли у політиків мовкне розум, говорять гармати.
Тим, хто перекроює кордони, треба розкроїти голову.
Коли тузом стає шестірка – усі козирі зарання биті.
У гіганта мислі усе інше мізерне.
2024.03.17
19:32
Коли сказав мені «перетерпи»,
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
Мене накрила пелена тривоги.
Летіли коні туги у степи.
Душею йшла навпомацки до Нього.
Як прошептав настійливо «пробач»,
Засумнівалась – як таке пробачить?
Летіли коні спротиву навскач.
2024.03.17
18:57
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2024.03.17
18:45
Чи можна, люди, все оте простити,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
що чинять нелюди на зболеній землі?!.
Як гинуть мирні жителі і діти
у хижих скрутлях «братньої» петлі…
Хто має право підло забирати
життя других, якого не давав?
Зробити це не вправі навіть мати,
2024.03.17
18:06
У час стрімкий , шалений, час смартфонів
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
Спілкуємось частіше в Інтернеті.
Ніяких не існує нам кордонів.
Людина, мов незвідана планета.
Пізнати, зрозуміти її важко,
А ще й на відстані такій великій.
Це ж ніби в небесах літає пташка,
Удалині тріпочут
2024.03.17
15:28
Прокинься синку! Час уже вставати! –
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
Крізь сон все ж мамин голос долетів-
Ти ж до Гелону нині їдеш з татом!
Вставай! Ти ж сам поїхати хотів.
Сон враз пропав. Хлопчина підхопився.
Ледь не проспав. Хоч не змикав очей
Але під ранок сну таки скорився.
2024.03.17
15:23
Переважна більшість людей не знає як пишуться закони, хто і як їх насправді приймає. Приходять раз на кілька років до виборчих урн, кинули папірця з прізвищами уподобаних улюбленців та й усе. Але законодавство має свою специфіку та правила.
Перший раз я
2024.03.17
11:22
Чомусь на Галину Украйну не поширюється вимога: публікувати за добу в режимі «афішувати публікацію» не більше, ніж один твір!
Майже щодня бачу аж кілька її шедеврів, яких, до речі, практично ніхто й не читає.
Та сама історія, що й з Олександром Сушком:
2024.03.17
06:49
Спаде вода і знову будуть луки,
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
травою освіжиться оболонь.
Настане час, візьму сюди онуків,
нехай нап’юся сонця із долонь.
Бо, що вони у стольнім граді бачать?
Куди не кинеш оком скрізь асфальт.
Чи, то пощезла нація козача,
чи душі скам’яніли на ба
2024.03.17
05:49
Темно-сині ночі,
Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Стрічі до світань, -
Думи парубочі,
Повні сподівань.
Не забулись досі
Весняні гаї
І в рудім волоссі
Пальці рук моїх.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
2024.03.02
2023.02.18
2021.07.17
2021.01.08
2020.12.05
2020.03.12
2020.01.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Невільнича поезія (1939) /
Критика | Аналітика
/
Мирослав Маринович
Культурологічні дискурси
|
Мирослав Маринович. «Люблю я Львів, та дивною любов’ю...»
Галичанам докоряють за недіалогічність їхньої постави, за невміння зрозуміти психологію Сходу. Проте не в цьому полягало і полягає їх завдання...
Моя любов до Львова починалася... з дитячих ревнощів. Як тодішній дрогобичанин, я всією душею увібрав у себе тугий жаль Дрогобича за втраченим 1959 року статусом обласного міста, а ще більше - образу за те, що місто перевели у підпорядкування сусідньому «ривалю». Уже сам факт, що Дрогобичем керує місто, перші згадки про якого датуються десь на півтора століття пізніше, викликав у мене, хлопчака, обурений протест. Відгомін цих ревнощів залишився донині, хоч уже й викликає усмішку.
Справжня любов до Львова почалась у студентську пору разом з юнацькими побаченнями та молодечими пригодами моїх друзів із політехніки. Стан закоханості буквально закарбовувався на фасадах будівель і в таємничих поворотах вуличок. Молодечі мрії проникали у кожну шпаринку архітектурних оздоб і вмощувались там назавжди. Так Львів став містом моєї романтичної юності, в якому я люблю і заплутаність вуличок, і стихійну мозаїчність архітектурних стилів, і той фантастичний факт, що я завжди можу відновити в
ньому якусь давню юнацьку мрію...
Отож, Львів я люблю, але йому ж докоряю за те, чого він зробити не зумів. Це означає не напівлюбов, а, радше, наявність двох почуттів водночас: великої закоханості й великої сердитості. Я гордий, що живу у місті, без якого уже з ХІХ століття немислимим було б національне відродження України. Проте вже з середини 1990-х років я з болем констатую: «Львів оп'ємонтився до краю...»
* * *
Львів - це безсумнівна столиця Галичини, яка уособлює в собі історичну роль цього краю (тільки хай не читають ці рядки професійні історики, яким до снаги розбити будь-яку узагальнювальну теорію!). Для мене козацька Січ і Львів (Галичина) - це порівняно невеликі «супутники» давньої гетьманської України, що в різний час були ініціаторами «припливів» національного духу.
Так Місяць, обертаючись довкола Землі, викликає в океані припливи і відпливи і запускає енергетичні процеси на нашій планеті. Січ і Галичина функціонально подібні, бо їхнє завдання - надати архімедівську точку опори
для геополітичного переполюсування України (в першому випадку - на Схід, в іншому - на Захід). Ця думка знаходить своє кумедне підтвердження в
переконаності комуністів червоної України, що якби не «бандерівська» Галичина, то Україна ніколи б не поривала з Росією та спокійно упокорилася їй у «співдружності братніх народів». А свого часу Польща була переконана,
що якби не ворохобне козацтво Січі, Україна так і залишилися б сумирною у складі Польської Корони.
Утім, для уточнення характеру Львова важливо додати: Січ (ширше - Схід) і Львів (ширше - Захід, зокрема Галичина) лише запліднюють, тоді як виношує плід центральне осердя України - земля стародавніх полян з її вершиною Києвом. Саме в цій землі й міститься головне лоно, в якому періодично визріває синтеза України. Знаковим символом цієї закономірності є Тарас Шевченко, який задав тональність української душі на більш ніж століття.
Ці функціональні відмінності визначають головні риси своїх носіїв. Так, галичанам часто докоряють за недіалогічність їхньої постави, за невміння зрозуміти психологію Сходу. Проте не в цьому полягало і полягає завдання галичан. У роки деспотій і тоталітарних режимів, на які таким багатим було ХХ століття, їм треба було бути «твердошиїми», щоб витерпіти переслідування і не зрадити ідеї, якою вони мали запліднити Україну. Діалогічність у той історичний момент зробила б їх надто «м'якотілими». Бути діалогічним і здатним поєднувати непоєднуване - це місія Києва (поки що ним не завжди усвідомлювана).
Все, що сказане вище про Галичину, повною мірою стосується і Львова. З одного боку, душу сповнює невимовна гордість, коли дивишся на старших львів'ян (однаково чоловіків чи жінок), які винесли на своїх плечах усі тягарі війни й повоєнного лихоліття: оберегли «ковчег» своєї віри - Церкву, не випустили з рук знамено патріотизму, опиралися як могли усім посяганням на самобутність їхнього духу. Їхня «твердошиїсть» - це запорука перемоги,
яку вони здобули заслужено і звитяжно.
З іншого боку, інколи бере відчай, коли бачиш, як ця твердість переконань часом перетворюється в ідеологічну негнучкість, а то й у догматизм. Серед львів'ян надто багато тих, хто «знає, як треба», і я вражено спостерігав, як ця риса збереглася навіть у галицьких поселенців на просторах Америки чи Австралії. Увійшовши в роль українського П'ємонту, Львів довго не помічав,
що його надмірні ґонори стали вже недоречні. А за кількістю стереотипів, які майже не відповідають реальності, Львів дасть фору й самому Донецьку!
З одного боку, тут марно говорити про вину чи відповідальність - такою є природа того, що запліднює. Докоряти галичанам за ідеологічну негнучкість, яка так дошкуляє в делікатних процесах національного будівництва, так само
немудро, як бідкатись щодо «м'якосердя» мешканців Центральної України, що ним так часто зловживали непрохані господарі нашої землі. Господь кличе до життя і «твердошиїх», і «м'якосердих», і щасливим є той народ, в якому
обидва людські типи вправно поєднуються. З іншого боку, можна і треба відстежувати той момент, коли місію виконано, коли слід говорити про деградацію духу й занепад колись високої ідеї.
Уже наприкінці радянської епохи стало помітно, що характер львів'ян почав мінятися. Це відбилося навіть на мові: чимало молодих львів'ян з тих пір викидає «мусор» (а не сміття), «гладить» сорочку (а не прасує), шукає на ринку «клубніку» (а не полуниці чи давні діалектні «трускавки»). Стійкість їхньої львівської «породи» уже залежить від того, живуть вони гуртом у себе вдома чи вкраплені в громаду інших регіонів. Скажімо, у Києві багато молодих галичан покинули «українізувати столицю» й стали двомовними, легко переходячи на мову співбесідника. Як на мене, причина в тому, що львівська «порода» бере «тайм-аут» - давня її форма поволі руйнується, тоді як нова, з якої колись почнеться черговий енергетичний підйом, ще не сформована.
Я не пророк, отож мені не вдасться відгадати нову пасіонарну ідею Львова.
Проте доволі легко переповісти, чого тобі у нинішньому Львові бракує.
Новий пасіонарний підйом Львова немислимий без чистоти віри, щирості й правди. Галицька молодь 1930-1940-х років просто випромінювала ці чесноти.
Кажу це не як свідок, а як вдячний нащадок: без цих чеснот їй вистояти було б неможливо. Над нинішнім же Львовом наче пролягла плівка заідеологізованості. Тут у певних колах існує задана «норма українськості», і, як це часто буває, дотримуються її здебільшого формально. Скажімо, усім зрозуміло, що корупція роз'їдає українську державність й унеможливлює «український прорив». Проте рівень цієї корупції у місті, що претендує на звання «П'ємонту», чи не найвищий в Україні. Вдаються до неї навіть колишні борці за національну справу! Пояснення можна реконструювати так: «Ми - щирі українці, але звідусіль оточені неприхильним середовищем і мусимо якось рятуватися, один одного підтримувати». Так зникає з нашого життя головний
його стрижень - правда, і за фасадом патріотичності зручно вмощується лукавство.
Та сама корупція стає лакмусовим папірцем, на якому перевіряється й чистота нашої віри. Львів - бастіон водночас і незламного українського
греко-католицизму й відродженої української православної автокефалії. Львів - місто традиційної воцерковленості. То ж як тоді пояснити, що на канонічній території цих двох церковних «бастіонів» буяє згадана корупція? Чи не живемо ми за подвійними стандартами (річ, здається, немислима для «золотої когорти» 1930-1940-х років)?
У нинішньому Львові мені дуже бракує висоти духу. Можна на пальцях перелічити тих, які ладні жертвувати своїми меркантильними інтересами заради якоїсь високої ідеї. Це може бути наслідком масової еміграції, яка позбавила місто найдинамічнішої частини його населення, а також того, що за хвилею масового ентузіазму початку 1990-х (і, зрештою, Помаранчевої революції) неминуче наступає період розчарованої заземленості. Проте небезпеки цього періоду величезні, бо до невидимої, проте відчутної влади в місті приходить сірість. Її впізнаєш у несмаку оздоблення приватних котеджів, у кічовості здеградованого народного умільства, у занапащених, а то й узагалі спалених дерев'яних церквах (по Галичині); у зашкарублості ксенофобського мислення й у нездоланній юдофобії, що роз'їдають наше громадське й церковне життя.
Здається, куди не глянь - бракує елегантності стилю, зате досхочу примітивності. Відчувши свою силу, сірість стає агресивною, нападає тісно
зімкнутими рядами. Вона ревно охороняє ідеологічні «норми», бо за їхньою лукавою формальністю їй легше сховатися. І вона душить живий дух, бо він завжди непідконтрольний: його прояви негайно ж виходять за береги нормативності.
Згадаймо, перш ніж прийняти Івана Франка, як благочинну й оздоблену рушниками «норму», львівська сірість поїдом їла його за «вільний дух
розкутого ума». Перш ніж помістити Митрополита Андрея на свій нормативний іконостас, сірість мордувала його звинуваченнями у «зраді українства» й «таємній пропольській діяльності». Хто згадує сьогодні отих безликих «орлів», що довбали ребра українським прометеям?
Буяння лукавої й агресивної сірості, яке шкідливе саме по собі, стає згубним для формування національного та релігійного обличчя молоді. Адже молодь від самого Бога отримує велику місію: цуратися нещирості, горнутися до краси й гармонії, шукати правду, відшкрябуючи з народного тіла нарости лукавства. І якщо всі згадані недуги стоять за «нормами» українства та церковності, то молодь шукатиме правду деінде.
Отже, від Львова я очікую висоти духу. А для цього ми маємо звикнути жити в умовах свободи, тобто саме у тому, за що Львів так довго боровся. Бо у свободи немає ідеології, вона є нормою для самої себе. Маємо усвідомити, що в її умовах треба не стільки боротися з небажаним (крайні випадки тут не розглядаємо), скільки культивувати бажане. Це складніше, але природніше і чесніше. Бо нас самих довго хотіли «підстригти» під іншу гребінку, знищити
як «аномалію» - чи ж мали б ми тепер брати ножиці в руки самі? Дбаймо лише про те, щоб ми жили у правді, свободі, добрі та красі, а все решта зробить за нас Дух, сповнюючи наші уми новими ідеями, а серця - новою енергією творення.
Втім уже сьогодні маємо у Львові чимало прикладів такого культивування. Уже
більше десяти років засіває культурологічну ниву журнал «Ї», згуртовуючи довкола себе особливе інтелектуальне середовище. То тут, то там спалахують ініціативи окремих доброчинців, які тихо і скромно працюють на інтереси громади. Іноземців вражала тепла сімейна атмосфера на перших імпрезах «Галицького лицаря». Незрівнянним є особливий дух «Дзиґи», «Цукерні», «Світу кави» та кількох інших львівських кав'ярень. Гуртуються ентузіасти, шанувальники Львова, які чи не єдині можуть зупинити навальний наступ на
місто з боку егоїстичного бізнесу. Зрештою, нарощує свої впливи добре знаний
мені Український Католицький Університет, роль якого у майбутньому преображенні Львова може бути неоціненною. І це лише поодинокі приклади...
Отже, Львів найближчих кількох десятиліть буде іншим - у чомусь, напевно, разюче іншим. Одне в ньому буде незмінним: у ньому завжди знайдеться
критична маса тих, хто закоханий у Львів, і це почуття зробить їх пасіонаріями, які чутливо прислухатимуться до голосу Провидіння і
повертатимуть Львову його непроминущу славу.
Довідка:
Мирослав Маринович - перший віце-ректор Українського Католицького Університету, український дисидент часів СРСР, правозахисник, філософ, публіцист.
Мирослав Маринович для ZAXID.NET
http://www.zaxid.net/article/12318/
11.02.2008 08:22
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Мирослав Маринович. «Люблю я Львів, та дивною любов’ю...»
Галичанам докоряють за недіалогічність їхньої постави, за невміння зрозуміти психологію Сходу. Проте не в цьому полягало і полягає їх завдання...
Моя любов до Львова починалася... з дитячих ревнощів. Як тодішній дрогобичанин, я всією душею увібрав у себе тугий жаль Дрогобича за втраченим 1959 року статусом обласного міста, а ще більше - образу за те, що місто перевели у підпорядкування сусідньому «ривалю». Уже сам факт, що Дрогобичем керує місто, перші згадки про якого датуються десь на півтора століття пізніше, викликав у мене, хлопчака, обурений протест. Відгомін цих ревнощів залишився донині, хоч уже й викликає усмішку.
Справжня любов до Львова почалась у студентську пору разом з юнацькими побаченнями та молодечими пригодами моїх друзів із політехніки. Стан закоханості буквально закарбовувався на фасадах будівель і в таємничих поворотах вуличок. Молодечі мрії проникали у кожну шпаринку архітектурних оздоб і вмощувались там назавжди. Так Львів став містом моєї романтичної юності, в якому я люблю і заплутаність вуличок, і стихійну мозаїчність архітектурних стилів, і той фантастичний факт, що я завжди можу відновити в
ньому якусь давню юнацьку мрію...
Отож, Львів я люблю, але йому ж докоряю за те, чого він зробити не зумів. Це означає не напівлюбов, а, радше, наявність двох почуттів водночас: великої закоханості й великої сердитості. Я гордий, що живу у місті, без якого уже з ХІХ століття немислимим було б національне відродження України. Проте вже з середини 1990-х років я з болем констатую: «Львів оп'ємонтився до краю...»
* * *
Львів - це безсумнівна столиця Галичини, яка уособлює в собі історичну роль цього краю (тільки хай не читають ці рядки професійні історики, яким до снаги розбити будь-яку узагальнювальну теорію!). Для мене козацька Січ і Львів (Галичина) - це порівняно невеликі «супутники» давньої гетьманської України, що в різний час були ініціаторами «припливів» національного духу.
Так Місяць, обертаючись довкола Землі, викликає в океані припливи і відпливи і запускає енергетичні процеси на нашій планеті. Січ і Галичина функціонально подібні, бо їхнє завдання - надати архімедівську точку опори
для геополітичного переполюсування України (в першому випадку - на Схід, в іншому - на Захід). Ця думка знаходить своє кумедне підтвердження в
переконаності комуністів червоної України, що якби не «бандерівська» Галичина, то Україна ніколи б не поривала з Росією та спокійно упокорилася їй у «співдружності братніх народів». А свого часу Польща була переконана,
що якби не ворохобне козацтво Січі, Україна так і залишилися б сумирною у складі Польської Корони.
Утім, для уточнення характеру Львова важливо додати: Січ (ширше - Схід) і Львів (ширше - Захід, зокрема Галичина) лише запліднюють, тоді як виношує плід центральне осердя України - земля стародавніх полян з її вершиною Києвом. Саме в цій землі й міститься головне лоно, в якому періодично визріває синтеза України. Знаковим символом цієї закономірності є Тарас Шевченко, який задав тональність української душі на більш ніж століття.
Ці функціональні відмінності визначають головні риси своїх носіїв. Так, галичанам часто докоряють за недіалогічність їхньої постави, за невміння зрозуміти психологію Сходу. Проте не в цьому полягало і полягає завдання галичан. У роки деспотій і тоталітарних режимів, на які таким багатим було ХХ століття, їм треба було бути «твердошиїми», щоб витерпіти переслідування і не зрадити ідеї, якою вони мали запліднити Україну. Діалогічність у той історичний момент зробила б їх надто «м'якотілими». Бути діалогічним і здатним поєднувати непоєднуване - це місія Києва (поки що ним не завжди усвідомлювана).
Все, що сказане вище про Галичину, повною мірою стосується і Львова. З одного боку, душу сповнює невимовна гордість, коли дивишся на старших львів'ян (однаково чоловіків чи жінок), які винесли на своїх плечах усі тягарі війни й повоєнного лихоліття: оберегли «ковчег» своєї віри - Церкву, не випустили з рук знамено патріотизму, опиралися як могли усім посяганням на самобутність їхнього духу. Їхня «твердошиїсть» - це запорука перемоги,
яку вони здобули заслужено і звитяжно.
З іншого боку, інколи бере відчай, коли бачиш, як ця твердість переконань часом перетворюється в ідеологічну негнучкість, а то й у догматизм. Серед львів'ян надто багато тих, хто «знає, як треба», і я вражено спостерігав, як ця риса збереглася навіть у галицьких поселенців на просторах Америки чи Австралії. Увійшовши в роль українського П'ємонту, Львів довго не помічав,
що його надмірні ґонори стали вже недоречні. А за кількістю стереотипів, які майже не відповідають реальності, Львів дасть фору й самому Донецьку!
З одного боку, тут марно говорити про вину чи відповідальність - такою є природа того, що запліднює. Докоряти галичанам за ідеологічну негнучкість, яка так дошкуляє в делікатних процесах національного будівництва, так само
немудро, як бідкатись щодо «м'якосердя» мешканців Центральної України, що ним так часто зловживали непрохані господарі нашої землі. Господь кличе до життя і «твердошиїх», і «м'якосердих», і щасливим є той народ, в якому
обидва людські типи вправно поєднуються. З іншого боку, можна і треба відстежувати той момент, коли місію виконано, коли слід говорити про деградацію духу й занепад колись високої ідеї.
Уже наприкінці радянської епохи стало помітно, що характер львів'ян почав мінятися. Це відбилося навіть на мові: чимало молодих львів'ян з тих пір викидає «мусор» (а не сміття), «гладить» сорочку (а не прасує), шукає на ринку «клубніку» (а не полуниці чи давні діалектні «трускавки»). Стійкість їхньої львівської «породи» уже залежить від того, живуть вони гуртом у себе вдома чи вкраплені в громаду інших регіонів. Скажімо, у Києві багато молодих галичан покинули «українізувати столицю» й стали двомовними, легко переходячи на мову співбесідника. Як на мене, причина в тому, що львівська «порода» бере «тайм-аут» - давня її форма поволі руйнується, тоді як нова, з якої колись почнеться черговий енергетичний підйом, ще не сформована.
Я не пророк, отож мені не вдасться відгадати нову пасіонарну ідею Львова.
Проте доволі легко переповісти, чого тобі у нинішньому Львові бракує.
Новий пасіонарний підйом Львова немислимий без чистоти віри, щирості й правди. Галицька молодь 1930-1940-х років просто випромінювала ці чесноти.
Кажу це не як свідок, а як вдячний нащадок: без цих чеснот їй вистояти було б неможливо. Над нинішнім же Львовом наче пролягла плівка заідеологізованості. Тут у певних колах існує задана «норма українськості», і, як це часто буває, дотримуються її здебільшого формально. Скажімо, усім зрозуміло, що корупція роз'їдає українську державність й унеможливлює «український прорив». Проте рівень цієї корупції у місті, що претендує на звання «П'ємонту», чи не найвищий в Україні. Вдаються до неї навіть колишні борці за національну справу! Пояснення можна реконструювати так: «Ми - щирі українці, але звідусіль оточені неприхильним середовищем і мусимо якось рятуватися, один одного підтримувати». Так зникає з нашого життя головний
його стрижень - правда, і за фасадом патріотичності зручно вмощується лукавство.
Та сама корупція стає лакмусовим папірцем, на якому перевіряється й чистота нашої віри. Львів - бастіон водночас і незламного українського
греко-католицизму й відродженої української православної автокефалії. Львів - місто традиційної воцерковленості. То ж як тоді пояснити, що на канонічній території цих двох церковних «бастіонів» буяє згадана корупція? Чи не живемо ми за подвійними стандартами (річ, здається, немислима для «золотої когорти» 1930-1940-х років)?
У нинішньому Львові мені дуже бракує висоти духу. Можна на пальцях перелічити тих, які ладні жертвувати своїми меркантильними інтересами заради якоїсь високої ідеї. Це може бути наслідком масової еміграції, яка позбавила місто найдинамічнішої частини його населення, а також того, що за хвилею масового ентузіазму початку 1990-х (і, зрештою, Помаранчевої революції) неминуче наступає період розчарованої заземленості. Проте небезпеки цього періоду величезні, бо до невидимої, проте відчутної влади в місті приходить сірість. Її впізнаєш у несмаку оздоблення приватних котеджів, у кічовості здеградованого народного умільства, у занапащених, а то й узагалі спалених дерев'яних церквах (по Галичині); у зашкарублості ксенофобського мислення й у нездоланній юдофобії, що роз'їдають наше громадське й церковне життя.
Здається, куди не глянь - бракує елегантності стилю, зате досхочу примітивності. Відчувши свою силу, сірість стає агресивною, нападає тісно
зімкнутими рядами. Вона ревно охороняє ідеологічні «норми», бо за їхньою лукавою формальністю їй легше сховатися. І вона душить живий дух, бо він завжди непідконтрольний: його прояви негайно ж виходять за береги нормативності.
Згадаймо, перш ніж прийняти Івана Франка, як благочинну й оздоблену рушниками «норму», львівська сірість поїдом їла його за «вільний дух
розкутого ума». Перш ніж помістити Митрополита Андрея на свій нормативний іконостас, сірість мордувала його звинуваченнями у «зраді українства» й «таємній пропольській діяльності». Хто згадує сьогодні отих безликих «орлів», що довбали ребра українським прометеям?
Буяння лукавої й агресивної сірості, яке шкідливе саме по собі, стає згубним для формування національного та релігійного обличчя молоді. Адже молодь від самого Бога отримує велику місію: цуратися нещирості, горнутися до краси й гармонії, шукати правду, відшкрябуючи з народного тіла нарости лукавства. І якщо всі згадані недуги стоять за «нормами» українства та церковності, то молодь шукатиме правду деінде.
Отже, від Львова я очікую висоти духу. А для цього ми маємо звикнути жити в умовах свободи, тобто саме у тому, за що Львів так довго боровся. Бо у свободи немає ідеології, вона є нормою для самої себе. Маємо усвідомити, що в її умовах треба не стільки боротися з небажаним (крайні випадки тут не розглядаємо), скільки культивувати бажане. Це складніше, але природніше і чесніше. Бо нас самих довго хотіли «підстригти» під іншу гребінку, знищити
як «аномалію» - чи ж мали б ми тепер брати ножиці в руки самі? Дбаймо лише про те, щоб ми жили у правді, свободі, добрі та красі, а все решта зробить за нас Дух, сповнюючи наші уми новими ідеями, а серця - новою енергією творення.
Втім уже сьогодні маємо у Львові чимало прикладів такого культивування. Уже
більше десяти років засіває культурологічну ниву журнал «Ї», згуртовуючи довкола себе особливе інтелектуальне середовище. То тут, то там спалахують ініціативи окремих доброчинців, які тихо і скромно працюють на інтереси громади. Іноземців вражала тепла сімейна атмосфера на перших імпрезах «Галицького лицаря». Незрівнянним є особливий дух «Дзиґи», «Цукерні», «Світу кави» та кількох інших львівських кав'ярень. Гуртуються ентузіасти, шанувальники Львова, які чи не єдині можуть зупинити навальний наступ на
місто з боку егоїстичного бізнесу. Зрештою, нарощує свої впливи добре знаний
мені Український Католицький Університет, роль якого у майбутньому преображенні Львова може бути неоціненною. І це лише поодинокі приклади...
Отже, Львів найближчих кількох десятиліть буде іншим - у чомусь, напевно, разюче іншим. Одне в ньому буде незмінним: у ньому завжди знайдеться
критична маса тих, хто закоханий у Львів, і це почуття зробить їх пасіонаріями, які чутливо прислухатимуться до голосу Провидіння і
повертатимуть Львову його непроминущу славу.
Довідка:
Мирослав Маринович - перший віце-ректор Українського Католицького Університету, український дисидент часів СРСР, правозахисник, філософ, публіцист.
Мирослав Маринович для ZAXID.NET
http://www.zaxid.net/article/12318/
11.02.2008 08:22
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Голодомор в Україні"
• Перейти на сторінку •
"С.Грабовський. Друга світова війна: український вимір"
• Перейти на сторінку •
"С.Грабовський. Друга світова війна: український вимір"
Про публікацію