Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.04.24
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.12.07
2023.02.18
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Невільнича поезія (1939) /
Критика | Аналітика
/
Мирослав Маринович
Культурологічні дискурси
|
Мирослав Маринович. «Люблю я Львів, та дивною любов’ю...»
Галичанам докоряють за недіалогічність їхньої постави, за невміння зрозуміти психологію Сходу. Проте не в цьому полягало і полягає їх завдання...
Моя любов до Львова починалася... з дитячих ревнощів. Як тодішній дрогобичанин, я всією душею увібрав у себе тугий жаль Дрогобича за втраченим 1959 року статусом обласного міста, а ще більше - образу за те, що місто перевели у підпорядкування сусідньому «ривалю». Уже сам факт, що Дрогобичем керує місто, перші згадки про якого датуються десь на півтора століття пізніше, викликав у мене, хлопчака, обурений протест. Відгомін цих ревнощів залишився донині, хоч уже й викликає усмішку.
Справжня любов до Львова почалась у студентську пору разом з юнацькими побаченнями та молодечими пригодами моїх друзів із політехніки. Стан закоханості буквально закарбовувався на фасадах будівель і в таємничих поворотах вуличок. Молодечі мрії проникали у кожну шпаринку архітектурних оздоб і вмощувались там назавжди. Так Львів став містом моєї романтичної юності, в якому я люблю і заплутаність вуличок, і стихійну мозаїчність архітектурних стилів, і той фантастичний факт, що я завжди можу відновити в
ньому якусь давню юнацьку мрію...
Отож, Львів я люблю, але йому ж докоряю за те, чого він зробити не зумів. Це означає не напівлюбов, а, радше, наявність двох почуттів водночас: великої закоханості й великої сердитості. Я гордий, що живу у місті, без якого уже з ХІХ століття немислимим було б національне відродження України. Проте вже з середини 1990-х років я з болем констатую: «Львів оп'ємонтився до краю...»
* * *
Львів - це безсумнівна столиця Галичини, яка уособлює в собі історичну роль цього краю (тільки хай не читають ці рядки професійні історики, яким до снаги розбити будь-яку узагальнювальну теорію!). Для мене козацька Січ і Львів (Галичина) - це порівняно невеликі «супутники» давньої гетьманської України, що в різний час були ініціаторами «припливів» національного духу.
Так Місяць, обертаючись довкола Землі, викликає в океані припливи і відпливи і запускає енергетичні процеси на нашій планеті. Січ і Галичина функціонально подібні, бо їхнє завдання - надати архімедівську точку опори
для геополітичного переполюсування України (в першому випадку - на Схід, в іншому - на Захід). Ця думка знаходить своє кумедне підтвердження в
переконаності комуністів червоної України, що якби не «бандерівська» Галичина, то Україна ніколи б не поривала з Росією та спокійно упокорилася їй у «співдружності братніх народів». А свого часу Польща була переконана,
що якби не ворохобне козацтво Січі, Україна так і залишилися б сумирною у складі Польської Корони.
Утім, для уточнення характеру Львова важливо додати: Січ (ширше - Схід) і Львів (ширше - Захід, зокрема Галичина) лише запліднюють, тоді як виношує плід центральне осердя України - земля стародавніх полян з її вершиною Києвом. Саме в цій землі й міститься головне лоно, в якому періодично визріває синтеза України. Знаковим символом цієї закономірності є Тарас Шевченко, який задав тональність української душі на більш ніж століття.
Ці функціональні відмінності визначають головні риси своїх носіїв. Так, галичанам часто докоряють за недіалогічність їхньої постави, за невміння зрозуміти психологію Сходу. Проте не в цьому полягало і полягає завдання галичан. У роки деспотій і тоталітарних режимів, на які таким багатим було ХХ століття, їм треба було бути «твердошиїми», щоб витерпіти переслідування і не зрадити ідеї, якою вони мали запліднити Україну. Діалогічність у той історичний момент зробила б їх надто «м'якотілими». Бути діалогічним і здатним поєднувати непоєднуване - це місія Києва (поки що ним не завжди усвідомлювана).
Все, що сказане вище про Галичину, повною мірою стосується і Львова. З одного боку, душу сповнює невимовна гордість, коли дивишся на старших львів'ян (однаково чоловіків чи жінок), які винесли на своїх плечах усі тягарі війни й повоєнного лихоліття: оберегли «ковчег» своєї віри - Церкву, не випустили з рук знамено патріотизму, опиралися як могли усім посяганням на самобутність їхнього духу. Їхня «твердошиїсть» - це запорука перемоги,
яку вони здобули заслужено і звитяжно.
З іншого боку, інколи бере відчай, коли бачиш, як ця твердість переконань часом перетворюється в ідеологічну негнучкість, а то й у догматизм. Серед львів'ян надто багато тих, хто «знає, як треба», і я вражено спостерігав, як ця риса збереглася навіть у галицьких поселенців на просторах Америки чи Австралії. Увійшовши в роль українського П'ємонту, Львів довго не помічав,
що його надмірні ґонори стали вже недоречні. А за кількістю стереотипів, які майже не відповідають реальності, Львів дасть фору й самому Донецьку!
З одного боку, тут марно говорити про вину чи відповідальність - такою є природа того, що запліднює. Докоряти галичанам за ідеологічну негнучкість, яка так дошкуляє в делікатних процесах національного будівництва, так само
немудро, як бідкатись щодо «м'якосердя» мешканців Центральної України, що ним так часто зловживали непрохані господарі нашої землі. Господь кличе до життя і «твердошиїх», і «м'якосердих», і щасливим є той народ, в якому
обидва людські типи вправно поєднуються. З іншого боку, можна і треба відстежувати той момент, коли місію виконано, коли слід говорити про деградацію духу й занепад колись високої ідеї.
Уже наприкінці радянської епохи стало помітно, що характер львів'ян почав мінятися. Це відбилося навіть на мові: чимало молодих львів'ян з тих пір викидає «мусор» (а не сміття), «гладить» сорочку (а не прасує), шукає на ринку «клубніку» (а не полуниці чи давні діалектні «трускавки»). Стійкість їхньої львівської «породи» уже залежить від того, живуть вони гуртом у себе вдома чи вкраплені в громаду інших регіонів. Скажімо, у Києві багато молодих галичан покинули «українізувати столицю» й стали двомовними, легко переходячи на мову співбесідника. Як на мене, причина в тому, що львівська «порода» бере «тайм-аут» - давня її форма поволі руйнується, тоді як нова, з якої колись почнеться черговий енергетичний підйом, ще не сформована.
Я не пророк, отож мені не вдасться відгадати нову пасіонарну ідею Львова.
Проте доволі легко переповісти, чого тобі у нинішньому Львові бракує.
Новий пасіонарний підйом Львова немислимий без чистоти віри, щирості й правди. Галицька молодь 1930-1940-х років просто випромінювала ці чесноти.
Кажу це не як свідок, а як вдячний нащадок: без цих чеснот їй вистояти було б неможливо. Над нинішнім же Львовом наче пролягла плівка заідеологізованості. Тут у певних колах існує задана «норма українськості», і, як це часто буває, дотримуються її здебільшого формально. Скажімо, усім зрозуміло, що корупція роз'їдає українську державність й унеможливлює «український прорив». Проте рівень цієї корупції у місті, що претендує на звання «П'ємонту», чи не найвищий в Україні. Вдаються до неї навіть колишні борці за національну справу! Пояснення можна реконструювати так: «Ми - щирі українці, але звідусіль оточені неприхильним середовищем і мусимо якось рятуватися, один одного підтримувати». Так зникає з нашого життя головний
його стрижень - правда, і за фасадом патріотичності зручно вмощується лукавство.
Та сама корупція стає лакмусовим папірцем, на якому перевіряється й чистота нашої віри. Львів - бастіон водночас і незламного українського
греко-католицизму й відродженої української православної автокефалії. Львів - місто традиційної воцерковленості. То ж як тоді пояснити, що на канонічній території цих двох церковних «бастіонів» буяє згадана корупція? Чи не живемо ми за подвійними стандартами (річ, здається, немислима для «золотої когорти» 1930-1940-х років)?
У нинішньому Львові мені дуже бракує висоти духу. Можна на пальцях перелічити тих, які ладні жертвувати своїми меркантильними інтересами заради якоїсь високої ідеї. Це може бути наслідком масової еміграції, яка позбавила місто найдинамічнішої частини його населення, а також того, що за хвилею масового ентузіазму початку 1990-х (і, зрештою, Помаранчевої революції) неминуче наступає період розчарованої заземленості. Проте небезпеки цього періоду величезні, бо до невидимої, проте відчутної влади в місті приходить сірість. Її впізнаєш у несмаку оздоблення приватних котеджів, у кічовості здеградованого народного умільства, у занапащених, а то й узагалі спалених дерев'яних церквах (по Галичині); у зашкарублості ксенофобського мислення й у нездоланній юдофобії, що роз'їдають наше громадське й церковне життя.
Здається, куди не глянь - бракує елегантності стилю, зате досхочу примітивності. Відчувши свою силу, сірість стає агресивною, нападає тісно
зімкнутими рядами. Вона ревно охороняє ідеологічні «норми», бо за їхньою лукавою формальністю їй легше сховатися. І вона душить живий дух, бо він завжди непідконтрольний: його прояви негайно ж виходять за береги нормативності.
Згадаймо, перш ніж прийняти Івана Франка, як благочинну й оздоблену рушниками «норму», львівська сірість поїдом їла його за «вільний дух
розкутого ума». Перш ніж помістити Митрополита Андрея на свій нормативний іконостас, сірість мордувала його звинуваченнями у «зраді українства» й «таємній пропольській діяльності». Хто згадує сьогодні отих безликих «орлів», що довбали ребра українським прометеям?
Буяння лукавої й агресивної сірості, яке шкідливе саме по собі, стає згубним для формування національного та релігійного обличчя молоді. Адже молодь від самого Бога отримує велику місію: цуратися нещирості, горнутися до краси й гармонії, шукати правду, відшкрябуючи з народного тіла нарости лукавства. І якщо всі згадані недуги стоять за «нормами» українства та церковності, то молодь шукатиме правду деінде.
Отже, від Львова я очікую висоти духу. А для цього ми маємо звикнути жити в умовах свободи, тобто саме у тому, за що Львів так довго боровся. Бо у свободи немає ідеології, вона є нормою для самої себе. Маємо усвідомити, що в її умовах треба не стільки боротися з небажаним (крайні випадки тут не розглядаємо), скільки культивувати бажане. Це складніше, але природніше і чесніше. Бо нас самих довго хотіли «підстригти» під іншу гребінку, знищити
як «аномалію» - чи ж мали б ми тепер брати ножиці в руки самі? Дбаймо лише про те, щоб ми жили у правді, свободі, добрі та красі, а все решта зробить за нас Дух, сповнюючи наші уми новими ідеями, а серця - новою енергією творення.
Втім уже сьогодні маємо у Львові чимало прикладів такого культивування. Уже
більше десяти років засіває культурологічну ниву журнал «Ї», згуртовуючи довкола себе особливе інтелектуальне середовище. То тут, то там спалахують ініціативи окремих доброчинців, які тихо і скромно працюють на інтереси громади. Іноземців вражала тепла сімейна атмосфера на перших імпрезах «Галицького лицаря». Незрівнянним є особливий дух «Дзиґи», «Цукерні», «Світу кави» та кількох інших львівських кав'ярень. Гуртуються ентузіасти, шанувальники Львова, які чи не єдині можуть зупинити навальний наступ на
місто з боку егоїстичного бізнесу. Зрештою, нарощує свої впливи добре знаний
мені Український Католицький Університет, роль якого у майбутньому преображенні Львова може бути неоціненною. І це лише поодинокі приклади...
Отже, Львів найближчих кількох десятиліть буде іншим - у чомусь, напевно, разюче іншим. Одне в ньому буде незмінним: у ньому завжди знайдеться
критична маса тих, хто закоханий у Львів, і це почуття зробить їх пасіонаріями, які чутливо прислухатимуться до голосу Провидіння і
повертатимуть Львову його непроминущу славу.
Довідка:
Мирослав Маринович - перший віце-ректор Українського Католицького Університету, український дисидент часів СРСР, правозахисник, філософ, публіцист.
Мирослав Маринович для ZAXID.NET
http://www.zaxid.net/article/12318/
11.02.2008 08:22
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Мирослав Маринович. «Люблю я Львів, та дивною любов’ю...»
Галичанам докоряють за недіалогічність їхньої постави, за невміння зрозуміти психологію Сходу. Проте не в цьому полягало і полягає їх завдання...
Моя любов до Львова починалася... з дитячих ревнощів. Як тодішній дрогобичанин, я всією душею увібрав у себе тугий жаль Дрогобича за втраченим 1959 року статусом обласного міста, а ще більше - образу за те, що місто перевели у підпорядкування сусідньому «ривалю». Уже сам факт, що Дрогобичем керує місто, перші згадки про якого датуються десь на півтора століття пізніше, викликав у мене, хлопчака, обурений протест. Відгомін цих ревнощів залишився донині, хоч уже й викликає усмішку.
Справжня любов до Львова почалась у студентську пору разом з юнацькими побаченнями та молодечими пригодами моїх друзів із політехніки. Стан закоханості буквально закарбовувався на фасадах будівель і в таємничих поворотах вуличок. Молодечі мрії проникали у кожну шпаринку архітектурних оздоб і вмощувались там назавжди. Так Львів став містом моєї романтичної юності, в якому я люблю і заплутаність вуличок, і стихійну мозаїчність архітектурних стилів, і той фантастичний факт, що я завжди можу відновити в
ньому якусь давню юнацьку мрію...
Отож, Львів я люблю, але йому ж докоряю за те, чого він зробити не зумів. Це означає не напівлюбов, а, радше, наявність двох почуттів водночас: великої закоханості й великої сердитості. Я гордий, що живу у місті, без якого уже з ХІХ століття немислимим було б національне відродження України. Проте вже з середини 1990-х років я з болем констатую: «Львів оп'ємонтився до краю...»
* * *
Львів - це безсумнівна столиця Галичини, яка уособлює в собі історичну роль цього краю (тільки хай не читають ці рядки професійні історики, яким до снаги розбити будь-яку узагальнювальну теорію!). Для мене козацька Січ і Львів (Галичина) - це порівняно невеликі «супутники» давньої гетьманської України, що в різний час були ініціаторами «припливів» національного духу.
Так Місяць, обертаючись довкола Землі, викликає в океані припливи і відпливи і запускає енергетичні процеси на нашій планеті. Січ і Галичина функціонально подібні, бо їхнє завдання - надати архімедівську точку опори
для геополітичного переполюсування України (в першому випадку - на Схід, в іншому - на Захід). Ця думка знаходить своє кумедне підтвердження в
переконаності комуністів червоної України, що якби не «бандерівська» Галичина, то Україна ніколи б не поривала з Росією та спокійно упокорилася їй у «співдружності братніх народів». А свого часу Польща була переконана,
що якби не ворохобне козацтво Січі, Україна так і залишилися б сумирною у складі Польської Корони.
Утім, для уточнення характеру Львова важливо додати: Січ (ширше - Схід) і Львів (ширше - Захід, зокрема Галичина) лише запліднюють, тоді як виношує плід центральне осердя України - земля стародавніх полян з її вершиною Києвом. Саме в цій землі й міститься головне лоно, в якому періодично визріває синтеза України. Знаковим символом цієї закономірності є Тарас Шевченко, який задав тональність української душі на більш ніж століття.
Ці функціональні відмінності визначають головні риси своїх носіїв. Так, галичанам часто докоряють за недіалогічність їхньої постави, за невміння зрозуміти психологію Сходу. Проте не в цьому полягало і полягає завдання галичан. У роки деспотій і тоталітарних режимів, на які таким багатим було ХХ століття, їм треба було бути «твердошиїми», щоб витерпіти переслідування і не зрадити ідеї, якою вони мали запліднити Україну. Діалогічність у той історичний момент зробила б їх надто «м'якотілими». Бути діалогічним і здатним поєднувати непоєднуване - це місія Києва (поки що ним не завжди усвідомлювана).
Все, що сказане вище про Галичину, повною мірою стосується і Львова. З одного боку, душу сповнює невимовна гордість, коли дивишся на старших львів'ян (однаково чоловіків чи жінок), які винесли на своїх плечах усі тягарі війни й повоєнного лихоліття: оберегли «ковчег» своєї віри - Церкву, не випустили з рук знамено патріотизму, опиралися як могли усім посяганням на самобутність їхнього духу. Їхня «твердошиїсть» - це запорука перемоги,
яку вони здобули заслужено і звитяжно.
З іншого боку, інколи бере відчай, коли бачиш, як ця твердість переконань часом перетворюється в ідеологічну негнучкість, а то й у догматизм. Серед львів'ян надто багато тих, хто «знає, як треба», і я вражено спостерігав, як ця риса збереглася навіть у галицьких поселенців на просторах Америки чи Австралії. Увійшовши в роль українського П'ємонту, Львів довго не помічав,
що його надмірні ґонори стали вже недоречні. А за кількістю стереотипів, які майже не відповідають реальності, Львів дасть фору й самому Донецьку!
З одного боку, тут марно говорити про вину чи відповідальність - такою є природа того, що запліднює. Докоряти галичанам за ідеологічну негнучкість, яка так дошкуляє в делікатних процесах національного будівництва, так само
немудро, як бідкатись щодо «м'якосердя» мешканців Центральної України, що ним так часто зловживали непрохані господарі нашої землі. Господь кличе до життя і «твердошиїх», і «м'якосердих», і щасливим є той народ, в якому
обидва людські типи вправно поєднуються. З іншого боку, можна і треба відстежувати той момент, коли місію виконано, коли слід говорити про деградацію духу й занепад колись високої ідеї.
Уже наприкінці радянської епохи стало помітно, що характер львів'ян почав мінятися. Це відбилося навіть на мові: чимало молодих львів'ян з тих пір викидає «мусор» (а не сміття), «гладить» сорочку (а не прасує), шукає на ринку «клубніку» (а не полуниці чи давні діалектні «трускавки»). Стійкість їхньої львівської «породи» уже залежить від того, живуть вони гуртом у себе вдома чи вкраплені в громаду інших регіонів. Скажімо, у Києві багато молодих галичан покинули «українізувати столицю» й стали двомовними, легко переходячи на мову співбесідника. Як на мене, причина в тому, що львівська «порода» бере «тайм-аут» - давня її форма поволі руйнується, тоді як нова, з якої колись почнеться черговий енергетичний підйом, ще не сформована.
Я не пророк, отож мені не вдасться відгадати нову пасіонарну ідею Львова.
Проте доволі легко переповісти, чого тобі у нинішньому Львові бракує.
Новий пасіонарний підйом Львова немислимий без чистоти віри, щирості й правди. Галицька молодь 1930-1940-х років просто випромінювала ці чесноти.
Кажу це не як свідок, а як вдячний нащадок: без цих чеснот їй вистояти було б неможливо. Над нинішнім же Львовом наче пролягла плівка заідеологізованості. Тут у певних колах існує задана «норма українськості», і, як це часто буває, дотримуються її здебільшого формально. Скажімо, усім зрозуміло, що корупція роз'їдає українську державність й унеможливлює «український прорив». Проте рівень цієї корупції у місті, що претендує на звання «П'ємонту», чи не найвищий в Україні. Вдаються до неї навіть колишні борці за національну справу! Пояснення можна реконструювати так: «Ми - щирі українці, але звідусіль оточені неприхильним середовищем і мусимо якось рятуватися, один одного підтримувати». Так зникає з нашого життя головний
його стрижень - правда, і за фасадом патріотичності зручно вмощується лукавство.
Та сама корупція стає лакмусовим папірцем, на якому перевіряється й чистота нашої віри. Львів - бастіон водночас і незламного українського
греко-католицизму й відродженої української православної автокефалії. Львів - місто традиційної воцерковленості. То ж як тоді пояснити, що на канонічній території цих двох церковних «бастіонів» буяє згадана корупція? Чи не живемо ми за подвійними стандартами (річ, здається, немислима для «золотої когорти» 1930-1940-х років)?
У нинішньому Львові мені дуже бракує висоти духу. Можна на пальцях перелічити тих, які ладні жертвувати своїми меркантильними інтересами заради якоїсь високої ідеї. Це може бути наслідком масової еміграції, яка позбавила місто найдинамічнішої частини його населення, а також того, що за хвилею масового ентузіазму початку 1990-х (і, зрештою, Помаранчевої революції) неминуче наступає період розчарованої заземленості. Проте небезпеки цього періоду величезні, бо до невидимої, проте відчутної влади в місті приходить сірість. Її впізнаєш у несмаку оздоблення приватних котеджів, у кічовості здеградованого народного умільства, у занапащених, а то й узагалі спалених дерев'яних церквах (по Галичині); у зашкарублості ксенофобського мислення й у нездоланній юдофобії, що роз'їдають наше громадське й церковне життя.
Здається, куди не глянь - бракує елегантності стилю, зате досхочу примітивності. Відчувши свою силу, сірість стає агресивною, нападає тісно
зімкнутими рядами. Вона ревно охороняє ідеологічні «норми», бо за їхньою лукавою формальністю їй легше сховатися. І вона душить живий дух, бо він завжди непідконтрольний: його прояви негайно ж виходять за береги нормативності.
Згадаймо, перш ніж прийняти Івана Франка, як благочинну й оздоблену рушниками «норму», львівська сірість поїдом їла його за «вільний дух
розкутого ума». Перш ніж помістити Митрополита Андрея на свій нормативний іконостас, сірість мордувала його звинуваченнями у «зраді українства» й «таємній пропольській діяльності». Хто згадує сьогодні отих безликих «орлів», що довбали ребра українським прометеям?
Буяння лукавої й агресивної сірості, яке шкідливе саме по собі, стає згубним для формування національного та релігійного обличчя молоді. Адже молодь від самого Бога отримує велику місію: цуратися нещирості, горнутися до краси й гармонії, шукати правду, відшкрябуючи з народного тіла нарости лукавства. І якщо всі згадані недуги стоять за «нормами» українства та церковності, то молодь шукатиме правду деінде.
Отже, від Львова я очікую висоти духу. А для цього ми маємо звикнути жити в умовах свободи, тобто саме у тому, за що Львів так довго боровся. Бо у свободи немає ідеології, вона є нормою для самої себе. Маємо усвідомити, що в її умовах треба не стільки боротися з небажаним (крайні випадки тут не розглядаємо), скільки культивувати бажане. Це складніше, але природніше і чесніше. Бо нас самих довго хотіли «підстригти» під іншу гребінку, знищити
як «аномалію» - чи ж мали б ми тепер брати ножиці в руки самі? Дбаймо лише про те, щоб ми жили у правді, свободі, добрі та красі, а все решта зробить за нас Дух, сповнюючи наші уми новими ідеями, а серця - новою енергією творення.
Втім уже сьогодні маємо у Львові чимало прикладів такого культивування. Уже
більше десяти років засіває культурологічну ниву журнал «Ї», згуртовуючи довкола себе особливе інтелектуальне середовище. То тут, то там спалахують ініціативи окремих доброчинців, які тихо і скромно працюють на інтереси громади. Іноземців вражала тепла сімейна атмосфера на перших імпрезах «Галицького лицаря». Незрівнянним є особливий дух «Дзиґи», «Цукерні», «Світу кави» та кількох інших львівських кав'ярень. Гуртуються ентузіасти, шанувальники Львова, які чи не єдині можуть зупинити навальний наступ на
місто з боку егоїстичного бізнесу. Зрештою, нарощує свої впливи добре знаний
мені Український Католицький Університет, роль якого у майбутньому преображенні Львова може бути неоціненною. І це лише поодинокі приклади...
Отже, Львів найближчих кількох десятиліть буде іншим - у чомусь, напевно, разюче іншим. Одне в ньому буде незмінним: у ньому завжди знайдеться
критична маса тих, хто закоханий у Львів, і це почуття зробить їх пасіонаріями, які чутливо прислухатимуться до голосу Провидіння і
повертатимуть Львову його непроминущу славу.
Довідка:
Мирослав Маринович - перший віце-ректор Українського Католицького Університету, український дисидент часів СРСР, правозахисник, філософ, публіцист.
Мирослав Маринович для ZAXID.NET
http://www.zaxid.net/article/12318/
11.02.2008 08:22
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Голодомор в Україні"
• Перейти на сторінку •
"С.Грабовський. Друга світова війна: український вимір"
• Перейти на сторінку •
"С.Грабовський. Друга світова війна: український вимір"
Про публікацію
