
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.15
22:32
Новорічні іграшки в середині травня -
що може бути абсурдніше?
Можна кожен день починати
як Новий рік.
Новорічні іграшки лежать
як свідчення швидкоплинності
часу. Вони лежать
у бетоні, у піску,
що може бути абсурдніше?
Можна кожен день починати
як Новий рік.
Новорічні іграшки лежать
як свідчення швидкоплинності
часу. Вони лежать
у бетоні, у піску,
2025.07.15
17:05
Відомий поетичний троль
Стріляє знову з лайномета.
Стріляй! Така твоя юдоль,
Коли немає пістолета.
Стріляє знову з лайномета.
Стріляй! Така твоя юдоль,
Коли немає пістолета.
2025.07.15
11:51
На Меа-Шеарім здалось мені,
Що Рабін йде навстріч.
Якби не цей примружений
Тепер уже хрестоматійний погляд,
Нізащо б не подумав, що це він:
У шортах (знаю, що в теніс грав),
В капцях на босу ногу,
Голомозий, як цабарі усі...
Що Рабін йде навстріч.
Якби не цей примружений
Тепер уже хрестоматійний погляд,
Нізащо б не подумав, що це він:
У шортах (знаю, що в теніс грав),
В капцях на босу ногу,
Голомозий, як цабарі усі...
2025.07.15
07:54
Воркують горлиці, та що їм,
до лютих проявів війни?
Щоденно сіллю рани гоїм,
гарчать над світом двигуни.
Втрачаємо останні сили
в хімічно-ядерній війні,
копає смерть сирі могили —
хрестами круки вдалині.
до лютих проявів війни?
Щоденно сіллю рани гоїм,
гарчать над світом двигуни.
Втрачаємо останні сили
в хімічно-ядерній війні,
копає смерть сирі могили —
хрестами круки вдалині.
2025.07.15
05:50
Закурликавши зраділо,
Мов уздріли диво з див, –
Чорногузи чорно-білі
Подалися до води.
Довгоногі, гостродзьобі,
Старуваті й молоді, –
Віддалися дружно хобі –
Бути довго на воді.
Мов уздріли диво з див, –
Чорногузи чорно-білі
Подалися до води.
Довгоногі, гостродзьобі,
Старуваті й молоді, –
Віддалися дружно хобі –
Бути довго на воді.
2025.07.14
22:13
Хто я?
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть
2025.07.14
19:52
Не бережи на завтра завше те,
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.
Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.
Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,
2025.07.14
19:50
Народився експромт.
Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.
Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.
2025.07.14
14:22
Катальпа, туя, барбарис,
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.
І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.
І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу
2025.07.14
05:53
Не хизуйся пишним станом
І волоссям золотим, –
Не майструй собі придане
Та не думай про калим.
Не надійся на удачу,
Бо це справа не свята,
Раз діваха ти ледача
І обманщиця ще та.
І волоссям золотим, –
Не майструй собі придане
Та не думай про калим.
Не надійся на удачу,
Бо це справа не свята,
Раз діваха ти ледача
І обманщиця ще та.
2025.07.14
00:55
Вночі наш двір оживає,
він пам’ятає все:
кожне хатнє вікно
ще бачить Твоє лице,
тепле черево стежки
відчуває Твою ходу
і червоніє черешня
для Тебе у цім саду…
він пам’ятає все:
кожне хатнє вікно
ще бачить Твоє лице,
тепле черево стежки
відчуває Твою ходу
і червоніє черешня
для Тебе у цім саду…
2025.07.13
23:19
Хилитає вітер тую
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
2025.07.13
22:09
Я шукаю істину в травах,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
2025.07.13
19:02
Ранкове червневе Сонце встигло зазирнути у всі куточки вічного міста Риму і примудрилось навіть торкнутися днища завжди каламутного (але не сьогодні) Тибру. Марк залишив позаду свою інсулу (як залишають в минулому порвані сандалії) і крокував бруківкою, т
2025.07.13
16:10
Сльозами й кров'ю стелиться дорога,
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
2025.07.13
13:55
В часи, коли ще і Січі не було в помині.
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ірина Мацко (1978) /
Проза
Кошеня.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Кошеня.
Одного осіннього холодного ранку маленьке сіре кошеня висунуло свою голівку з-під старої порваної пачки, що валялась в місцевому парку. Оглянулось. Навкруги нікого не було, лише опале листя та безліч дерев. Тихенько мявкнуло. Та ніхто не відізвався. Ще раз, і ще. Тиша. Ні братиків, ні сестер, ні рідної матусі. Воно було тут одне. Скільки тут пролежало не памятало. У маленькій голівці пропливали лише теплі милі картинки. Згадало тепло материної шубки та смак молочка, яке воно посапуючи та прицмокуючи пило. Потім якісь руки, що забрали його з матір’ю, запхнули у пачку та понесли кудись. А потім мати кудись зникла. Воно довго її чекало. Та коли вже чекати стало не сила і дуже захотілось їсти, кошеня вирішило вилізти. Від туги воно знову жалібно мявкнуло.
У животику знову тихенько завуркотіло. Але де ж взяти їсти? Всюди холод, мокрота, вітер. Але ось якийсь приємний запах! Кошеня з останніх сил побрело у тому напрямку. Дерева, дерева, стежина, кущі. За кущами воно побачило будинок біля якого метушились люди.
Це було невеличке кафе. У ньму переважно засиджувались не дуже вибагливі та не зовсім пристойні клієнти. За будинком стояв великий мангал на якому готували найходовішу для цього закладу страву – шашлики. І хоч вони були надто пережарені та пересолені, бажаючих завжди було вдосталь. Біля мангалу височіла купа сміття. Об’їдки, шматки сала, обглоданих кісток та й всякий непотріб. Сюди і притягувало усяких бездомних собак, котів, щурів. Та й що тільки там не водилось. Від купи сміття йшов сморід перемішаний з запахом жареного м’яса.
Туди й побрело маленьке голодне кошеня. Особливу увагу його привернула невеличка кісточка, на якій ще були залишки м’яса. Кошеня зраділо. Тепер вдасться втамувати голод. Але тільки воно підійшло до кісточки та відкрило ротик, щоб посмакувати, як великий чорний кіт заступив йому дорогу та так саданув кошеняті лапою, що воно аж перекинулось.
- Це моя кістка! Геть звідси! Бо приб’ю. – блиснули злобою зелені очі.
Кошеняті набігли сльози жалю. Та що ж вдіяти? Куди йому тягатись з здоровенним котом? Воно віднайшло десь у кущах стару обглодану собаками та мухами кістку й посмоктавши її там і заснуло.
Наступний день видався не кращим за цей. Кошеняті знову нічого не перепало. Великі собаки та кішки все, що було їстивне, одразу роздирали між собою. Всі вони були подерті та подрапані від щоденних сутичок за їжу. Але інакше вижити не вдавалось. Цей день кошеня також провело без рісочки в роті. Напитись вдалось з якоїсь брудної калюжі. А перекусити окрайцем, який кинули хлопчаки, що пробігали парком. Увечері воно, блукаючи парком, знову надибало свою пачку в якій його сюди принесли. Там і заснуло. На третій день вилазити з пачки воно вже не могло і не хотіло. Пройшло ще кілька днів.
Знову прокинувшись наче увісні кошеня відчуло, що у голівці у нього паморочиться, щось наче ввижається, трусить всього. Воно вже кілька днів нічого не їло і не пило. Враз промигнула сіренька з полосками пухнаста шубка. Рідні риси.
- Мамо! Мамо, це ти?
Це було лише марення. Але саме воно пробудило його та наче додало сили, щоб далі боротися за життя. Ні я не залишусь тут! Вони всі такі злі! Навіть кісточки не дадуть. То ж і я таким буду! Кошеня знову побрело знайомою стежиною. Та було це вже не те кошеня, що з добром та надією йшло вперше шукати їжу. Тепер це було страшне, худюще, з злипшим настовбурченим, наче колючки, хутром створіння, яке на усіх дивилось хворобливо-голодноми очима. Кошеня підійшло до смітника. З маленьких груденят вирвався не мявкіт, а страшний хриплий рик. Уся звірина на смітнику оглянулась на нього і принишкла. Кошеня, мов у тумані, підійшло до найбільшого шматка м’яса і вгризлось у нього зубами. Ніхто йому заважати не посмів. Усім було лячно. Маленьке кошеня зайняло рівне місце на смітнику.
Тепер воно вже не боялось нікого. За ласий шматок їжі воно могло тепер перегризти горло навіть самому старому чорному коту. Кожного дня, вилазячи з старої пачки, де й був його дім, кошеня настовбурчувало шерсть, випускало кігті, виставляло гострі зуби і було схожим на дику кішку. Його на смітнику так і прозвали „Тигреня”.
Але повертаючись ввечері додому воно ставало знову маленьке та безпорадне. Засинаючи воно жалібно мявкотіло сумуючи за мамою та її ласкою. Воно зрозуміло, що вижити зможе лише показуючи свої гострі зуби та кігті. Собою кошеня могло бути лише на самоті.
Так минула холодна зима і почалась весна. Сніг розтанув. Пробудилась перша травичка. Кошеня вже вжилось у свою роль „тигреняти” і все важче йому було скинути цю маску залишаючись наодинці. Сьогодні він навіть образив маленьке собача, яке, як і воно колись, приблукало на їхній смітник. Та кошеня тепер було головним на смітнику і не мало права когось жаліти. На душі було важко та гидко. Воно раніше ніж звичайно повернулось у свою домівку і тихо плакало.
Раптом кошеня почуло якісь кроки. Виглянуло. По стежині йшла маленька дівчинка і щось наспівувала. Вона була така гарна і мила, що кошеня забуло, що потрібно втекти. А може й не захотіло тікати? Навпаки вилізло з-під пачки і дивилось на дівча. Вона помітила кошеня.
- Ой, яке ти гарне! – вигукнула вона. – ти чиє?
Кошеня завмерло. Притиснулось спинкою до пачки і не ворухнулось. Тікати? Та у її голосі забриніли такі добрі нотки, що кошеняті раптом сильно захотілось, щоб ця дівчинка погладила його. Було дуже страшно, та це бажання виявилось сильніше. І коли дівчинка нахилилась та простягнула руку, кошеня лише ще більше напружилось. Але не втікло. Дівчинка ніжно гладила маленьке тільце, яке ще ніколи не знало ласки. А кошеня приймаючи це тепло і добро від дівчинки заспокоїлось і солодко муркотіло.
- Ходи зі мною. Я тебе зігрію. – сказала дівчинка і взяла кошеня на руки. Пригорнула до себе. – Не бійся маленьке. Я любитиму тебе.
Кошеня вже не боялось. Воно було щасливе. Воно зуміло перебороти себе та довіритись цій маленькій дівчинці. Більше воно не хотіло бути злим та жорстоким „тигреням”. Воно хотіло лише цих теплих рук і з великої вдячності легенько тернулось носиком до її щоки.
Жостокий світ, жорстокий час. Часто щось потрібно виривати зубами. Але у кожному всередині живе те маленьке кошеня, яке чекає ласки й тепла, щоб більше не одягати грізної маски. „Я любитиму тебе”. – три слова, які найгрізнішого звіра перетворять знову у маленьке лагідне кошеня.
У животику знову тихенько завуркотіло. Але де ж взяти їсти? Всюди холод, мокрота, вітер. Але ось якийсь приємний запах! Кошеня з останніх сил побрело у тому напрямку. Дерева, дерева, стежина, кущі. За кущами воно побачило будинок біля якого метушились люди.
Це було невеличке кафе. У ньму переважно засиджувались не дуже вибагливі та не зовсім пристойні клієнти. За будинком стояв великий мангал на якому готували найходовішу для цього закладу страву – шашлики. І хоч вони були надто пережарені та пересолені, бажаючих завжди було вдосталь. Біля мангалу височіла купа сміття. Об’їдки, шматки сала, обглоданих кісток та й всякий непотріб. Сюди і притягувало усяких бездомних собак, котів, щурів. Та й що тільки там не водилось. Від купи сміття йшов сморід перемішаний з запахом жареного м’яса.
Туди й побрело маленьке голодне кошеня. Особливу увагу його привернула невеличка кісточка, на якій ще були залишки м’яса. Кошеня зраділо. Тепер вдасться втамувати голод. Але тільки воно підійшло до кісточки та відкрило ротик, щоб посмакувати, як великий чорний кіт заступив йому дорогу та так саданув кошеняті лапою, що воно аж перекинулось.
- Це моя кістка! Геть звідси! Бо приб’ю. – блиснули злобою зелені очі.
Кошеняті набігли сльози жалю. Та що ж вдіяти? Куди йому тягатись з здоровенним котом? Воно віднайшло десь у кущах стару обглодану собаками та мухами кістку й посмоктавши її там і заснуло.
Наступний день видався не кращим за цей. Кошеняті знову нічого не перепало. Великі собаки та кішки все, що було їстивне, одразу роздирали між собою. Всі вони були подерті та подрапані від щоденних сутичок за їжу. Але інакше вижити не вдавалось. Цей день кошеня також провело без рісочки в роті. Напитись вдалось з якоїсь брудної калюжі. А перекусити окрайцем, який кинули хлопчаки, що пробігали парком. Увечері воно, блукаючи парком, знову надибало свою пачку в якій його сюди принесли. Там і заснуло. На третій день вилазити з пачки воно вже не могло і не хотіло. Пройшло ще кілька днів.
Знову прокинувшись наче увісні кошеня відчуло, що у голівці у нього паморочиться, щось наче ввижається, трусить всього. Воно вже кілька днів нічого не їло і не пило. Враз промигнула сіренька з полосками пухнаста шубка. Рідні риси.
- Мамо! Мамо, це ти?
Це було лише марення. Але саме воно пробудило його та наче додало сили, щоб далі боротися за життя. Ні я не залишусь тут! Вони всі такі злі! Навіть кісточки не дадуть. То ж і я таким буду! Кошеня знову побрело знайомою стежиною. Та було це вже не те кошеня, що з добром та надією йшло вперше шукати їжу. Тепер це було страшне, худюще, з злипшим настовбурченим, наче колючки, хутром створіння, яке на усіх дивилось хворобливо-голодноми очима. Кошеня підійшло до смітника. З маленьких груденят вирвався не мявкіт, а страшний хриплий рик. Уся звірина на смітнику оглянулась на нього і принишкла. Кошеня, мов у тумані, підійшло до найбільшого шматка м’яса і вгризлось у нього зубами. Ніхто йому заважати не посмів. Усім було лячно. Маленьке кошеня зайняло рівне місце на смітнику.
Тепер воно вже не боялось нікого. За ласий шматок їжі воно могло тепер перегризти горло навіть самому старому чорному коту. Кожного дня, вилазячи з старої пачки, де й був його дім, кошеня настовбурчувало шерсть, випускало кігті, виставляло гострі зуби і було схожим на дику кішку. Його на смітнику так і прозвали „Тигреня”.
Але повертаючись ввечері додому воно ставало знову маленьке та безпорадне. Засинаючи воно жалібно мявкотіло сумуючи за мамою та її ласкою. Воно зрозуміло, що вижити зможе лише показуючи свої гострі зуби та кігті. Собою кошеня могло бути лише на самоті.
Так минула холодна зима і почалась весна. Сніг розтанув. Пробудилась перша травичка. Кошеня вже вжилось у свою роль „тигреняти” і все важче йому було скинути цю маску залишаючись наодинці. Сьогодні він навіть образив маленьке собача, яке, як і воно колись, приблукало на їхній смітник. Та кошеня тепер було головним на смітнику і не мало права когось жаліти. На душі було важко та гидко. Воно раніше ніж звичайно повернулось у свою домівку і тихо плакало.
Раптом кошеня почуло якісь кроки. Виглянуло. По стежині йшла маленька дівчинка і щось наспівувала. Вона була така гарна і мила, що кошеня забуло, що потрібно втекти. А може й не захотіло тікати? Навпаки вилізло з-під пачки і дивилось на дівча. Вона помітила кошеня.
- Ой, яке ти гарне! – вигукнула вона. – ти чиє?
Кошеня завмерло. Притиснулось спинкою до пачки і не ворухнулось. Тікати? Та у її голосі забриніли такі добрі нотки, що кошеняті раптом сильно захотілось, щоб ця дівчинка погладила його. Було дуже страшно, та це бажання виявилось сильніше. І коли дівчинка нахилилась та простягнула руку, кошеня лише ще більше напружилось. Але не втікло. Дівчинка ніжно гладила маленьке тільце, яке ще ніколи не знало ласки. А кошеня приймаючи це тепло і добро від дівчинки заспокоїлось і солодко муркотіло.
- Ходи зі мною. Я тебе зігрію. – сказала дівчинка і взяла кошеня на руки. Пригорнула до себе. – Не бійся маленьке. Я любитиму тебе.
Кошеня вже не боялось. Воно було щасливе. Воно зуміло перебороти себе та довіритись цій маленькій дівчинці. Більше воно не хотіло бути злим та жорстоким „тигреням”. Воно хотіло лише цих теплих рук і з великої вдячності легенько тернулось носиком до її щоки.
Жостокий світ, жорстокий час. Часто щось потрібно виривати зубами. Але у кожному всередині живе те маленьке кошеня, яке чекає ласки й тепла, щоб більше не одягати грізної маски. „Я любитиму тебе”. – три слова, які найгрізнішого звіра перетворять знову у маленьке лагідне кошеня.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію