Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Спритна ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку ситим котом зарудіє
Спритна ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку ситим котом зарудіє
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Мацко (1978) /
Проза
Кошеня.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Кошеня.
Одного осіннього холодного ранку маленьке сіре кошеня висунуло свою голівку з-під старої порваної пачки, що валялась в місцевому парку. Оглянулось. Навкруги нікого не було, лише опале листя та безліч дерев. Тихенько мявкнуло. Та ніхто не відізвався. Ще раз, і ще. Тиша. Ні братиків, ні сестер, ні рідної матусі. Воно було тут одне. Скільки тут пролежало не памятало. У маленькій голівці пропливали лише теплі милі картинки. Згадало тепло материної шубки та смак молочка, яке воно посапуючи та прицмокуючи пило. Потім якісь руки, що забрали його з матір’ю, запхнули у пачку та понесли кудись. А потім мати кудись зникла. Воно довго її чекало. Та коли вже чекати стало не сила і дуже захотілось їсти, кошеня вирішило вилізти. Від туги воно знову жалібно мявкнуло.
У животику знову тихенько завуркотіло. Але де ж взяти їсти? Всюди холод, мокрота, вітер. Але ось якийсь приємний запах! Кошеня з останніх сил побрело у тому напрямку. Дерева, дерева, стежина, кущі. За кущами воно побачило будинок біля якого метушились люди.
Це було невеличке кафе. У ньму переважно засиджувались не дуже вибагливі та не зовсім пристойні клієнти. За будинком стояв великий мангал на якому готували найходовішу для цього закладу страву – шашлики. І хоч вони були надто пережарені та пересолені, бажаючих завжди було вдосталь. Біля мангалу височіла купа сміття. Об’їдки, шматки сала, обглоданих кісток та й всякий непотріб. Сюди і притягувало усяких бездомних собак, котів, щурів. Та й що тільки там не водилось. Від купи сміття йшов сморід перемішаний з запахом жареного м’яса.
Туди й побрело маленьке голодне кошеня. Особливу увагу його привернула невеличка кісточка, на якій ще були залишки м’яса. Кошеня зраділо. Тепер вдасться втамувати голод. Але тільки воно підійшло до кісточки та відкрило ротик, щоб посмакувати, як великий чорний кіт заступив йому дорогу та так саданув кошеняті лапою, що воно аж перекинулось.
- Це моя кістка! Геть звідси! Бо приб’ю. – блиснули злобою зелені очі.
Кошеняті набігли сльози жалю. Та що ж вдіяти? Куди йому тягатись з здоровенним котом? Воно віднайшло десь у кущах стару обглодану собаками та мухами кістку й посмоктавши її там і заснуло.
Наступний день видався не кращим за цей. Кошеняті знову нічого не перепало. Великі собаки та кішки все, що було їстивне, одразу роздирали між собою. Всі вони були подерті та подрапані від щоденних сутичок за їжу. Але інакше вижити не вдавалось. Цей день кошеня також провело без рісочки в роті. Напитись вдалось з якоїсь брудної калюжі. А перекусити окрайцем, який кинули хлопчаки, що пробігали парком. Увечері воно, блукаючи парком, знову надибало свою пачку в якій його сюди принесли. Там і заснуло. На третій день вилазити з пачки воно вже не могло і не хотіло. Пройшло ще кілька днів.
Знову прокинувшись наче увісні кошеня відчуло, що у голівці у нього паморочиться, щось наче ввижається, трусить всього. Воно вже кілька днів нічого не їло і не пило. Враз промигнула сіренька з полосками пухнаста шубка. Рідні риси.
- Мамо! Мамо, це ти?
Це було лише марення. Але саме воно пробудило його та наче додало сили, щоб далі боротися за життя. Ні я не залишусь тут! Вони всі такі злі! Навіть кісточки не дадуть. То ж і я таким буду! Кошеня знову побрело знайомою стежиною. Та було це вже не те кошеня, що з добром та надією йшло вперше шукати їжу. Тепер це було страшне, худюще, з злипшим настовбурченим, наче колючки, хутром створіння, яке на усіх дивилось хворобливо-голодноми очима. Кошеня підійшло до смітника. З маленьких груденят вирвався не мявкіт, а страшний хриплий рик. Уся звірина на смітнику оглянулась на нього і принишкла. Кошеня, мов у тумані, підійшло до найбільшого шматка м’яса і вгризлось у нього зубами. Ніхто йому заважати не посмів. Усім було лячно. Маленьке кошеня зайняло рівне місце на смітнику.
Тепер воно вже не боялось нікого. За ласий шматок їжі воно могло тепер перегризти горло навіть самому старому чорному коту. Кожного дня, вилазячи з старої пачки, де й був його дім, кошеня настовбурчувало шерсть, випускало кігті, виставляло гострі зуби і було схожим на дику кішку. Його на смітнику так і прозвали „Тигреня”.
Але повертаючись ввечері додому воно ставало знову маленьке та безпорадне. Засинаючи воно жалібно мявкотіло сумуючи за мамою та її ласкою. Воно зрозуміло, що вижити зможе лише показуючи свої гострі зуби та кігті. Собою кошеня могло бути лише на самоті.
Так минула холодна зима і почалась весна. Сніг розтанув. Пробудилась перша травичка. Кошеня вже вжилось у свою роль „тигреняти” і все важче йому було скинути цю маску залишаючись наодинці. Сьогодні він навіть образив маленьке собача, яке, як і воно колись, приблукало на їхній смітник. Та кошеня тепер було головним на смітнику і не мало права когось жаліти. На душі було важко та гидко. Воно раніше ніж звичайно повернулось у свою домівку і тихо плакало.
Раптом кошеня почуло якісь кроки. Виглянуло. По стежині йшла маленька дівчинка і щось наспівувала. Вона була така гарна і мила, що кошеня забуло, що потрібно втекти. А може й не захотіло тікати? Навпаки вилізло з-під пачки і дивилось на дівча. Вона помітила кошеня.
- Ой, яке ти гарне! – вигукнула вона. – ти чиє?
Кошеня завмерло. Притиснулось спинкою до пачки і не ворухнулось. Тікати? Та у її голосі забриніли такі добрі нотки, що кошеняті раптом сильно захотілось, щоб ця дівчинка погладила його. Було дуже страшно, та це бажання виявилось сильніше. І коли дівчинка нахилилась та простягнула руку, кошеня лише ще більше напружилось. Але не втікло. Дівчинка ніжно гладила маленьке тільце, яке ще ніколи не знало ласки. А кошеня приймаючи це тепло і добро від дівчинки заспокоїлось і солодко муркотіло.
- Ходи зі мною. Я тебе зігрію. – сказала дівчинка і взяла кошеня на руки. Пригорнула до себе. – Не бійся маленьке. Я любитиму тебе.
Кошеня вже не боялось. Воно було щасливе. Воно зуміло перебороти себе та довіритись цій маленькій дівчинці. Більше воно не хотіло бути злим та жорстоким „тигреням”. Воно хотіло лише цих теплих рук і з великої вдячності легенько тернулось носиком до її щоки.
Жостокий світ, жорстокий час. Часто щось потрібно виривати зубами. Але у кожному всередині живе те маленьке кошеня, яке чекає ласки й тепла, щоб більше не одягати грізної маски. „Я любитиму тебе”. – три слова, які найгрізнішого звіра перетворять знову у маленьке лагідне кошеня.
У животику знову тихенько завуркотіло. Але де ж взяти їсти? Всюди холод, мокрота, вітер. Але ось якийсь приємний запах! Кошеня з останніх сил побрело у тому напрямку. Дерева, дерева, стежина, кущі. За кущами воно побачило будинок біля якого метушились люди.
Це було невеличке кафе. У ньму переважно засиджувались не дуже вибагливі та не зовсім пристойні клієнти. За будинком стояв великий мангал на якому готували найходовішу для цього закладу страву – шашлики. І хоч вони були надто пережарені та пересолені, бажаючих завжди було вдосталь. Біля мангалу височіла купа сміття. Об’їдки, шматки сала, обглоданих кісток та й всякий непотріб. Сюди і притягувало усяких бездомних собак, котів, щурів. Та й що тільки там не водилось. Від купи сміття йшов сморід перемішаний з запахом жареного м’яса.
Туди й побрело маленьке голодне кошеня. Особливу увагу його привернула невеличка кісточка, на якій ще були залишки м’яса. Кошеня зраділо. Тепер вдасться втамувати голод. Але тільки воно підійшло до кісточки та відкрило ротик, щоб посмакувати, як великий чорний кіт заступив йому дорогу та так саданув кошеняті лапою, що воно аж перекинулось.
- Це моя кістка! Геть звідси! Бо приб’ю. – блиснули злобою зелені очі.
Кошеняті набігли сльози жалю. Та що ж вдіяти? Куди йому тягатись з здоровенним котом? Воно віднайшло десь у кущах стару обглодану собаками та мухами кістку й посмоктавши її там і заснуло.
Наступний день видався не кращим за цей. Кошеняті знову нічого не перепало. Великі собаки та кішки все, що було їстивне, одразу роздирали між собою. Всі вони були подерті та подрапані від щоденних сутичок за їжу. Але інакше вижити не вдавалось. Цей день кошеня також провело без рісочки в роті. Напитись вдалось з якоїсь брудної калюжі. А перекусити окрайцем, який кинули хлопчаки, що пробігали парком. Увечері воно, блукаючи парком, знову надибало свою пачку в якій його сюди принесли. Там і заснуло. На третій день вилазити з пачки воно вже не могло і не хотіло. Пройшло ще кілька днів.
Знову прокинувшись наче увісні кошеня відчуло, що у голівці у нього паморочиться, щось наче ввижається, трусить всього. Воно вже кілька днів нічого не їло і не пило. Враз промигнула сіренька з полосками пухнаста шубка. Рідні риси.
- Мамо! Мамо, це ти?
Це було лише марення. Але саме воно пробудило його та наче додало сили, щоб далі боротися за життя. Ні я не залишусь тут! Вони всі такі злі! Навіть кісточки не дадуть. То ж і я таким буду! Кошеня знову побрело знайомою стежиною. Та було це вже не те кошеня, що з добром та надією йшло вперше шукати їжу. Тепер це було страшне, худюще, з злипшим настовбурченим, наче колючки, хутром створіння, яке на усіх дивилось хворобливо-голодноми очима. Кошеня підійшло до смітника. З маленьких груденят вирвався не мявкіт, а страшний хриплий рик. Уся звірина на смітнику оглянулась на нього і принишкла. Кошеня, мов у тумані, підійшло до найбільшого шматка м’яса і вгризлось у нього зубами. Ніхто йому заважати не посмів. Усім було лячно. Маленьке кошеня зайняло рівне місце на смітнику.
Тепер воно вже не боялось нікого. За ласий шматок їжі воно могло тепер перегризти горло навіть самому старому чорному коту. Кожного дня, вилазячи з старої пачки, де й був його дім, кошеня настовбурчувало шерсть, випускало кігті, виставляло гострі зуби і було схожим на дику кішку. Його на смітнику так і прозвали „Тигреня”.
Але повертаючись ввечері додому воно ставало знову маленьке та безпорадне. Засинаючи воно жалібно мявкотіло сумуючи за мамою та її ласкою. Воно зрозуміло, що вижити зможе лише показуючи свої гострі зуби та кігті. Собою кошеня могло бути лише на самоті.
Так минула холодна зима і почалась весна. Сніг розтанув. Пробудилась перша травичка. Кошеня вже вжилось у свою роль „тигреняти” і все важче йому було скинути цю маску залишаючись наодинці. Сьогодні він навіть образив маленьке собача, яке, як і воно колись, приблукало на їхній смітник. Та кошеня тепер було головним на смітнику і не мало права когось жаліти. На душі було важко та гидко. Воно раніше ніж звичайно повернулось у свою домівку і тихо плакало.
Раптом кошеня почуло якісь кроки. Виглянуло. По стежині йшла маленька дівчинка і щось наспівувала. Вона була така гарна і мила, що кошеня забуло, що потрібно втекти. А може й не захотіло тікати? Навпаки вилізло з-під пачки і дивилось на дівча. Вона помітила кошеня.
- Ой, яке ти гарне! – вигукнула вона. – ти чиє?
Кошеня завмерло. Притиснулось спинкою до пачки і не ворухнулось. Тікати? Та у її голосі забриніли такі добрі нотки, що кошеняті раптом сильно захотілось, щоб ця дівчинка погладила його. Було дуже страшно, та це бажання виявилось сильніше. І коли дівчинка нахилилась та простягнула руку, кошеня лише ще більше напружилось. Але не втікло. Дівчинка ніжно гладила маленьке тільце, яке ще ніколи не знало ласки. А кошеня приймаючи це тепло і добро від дівчинки заспокоїлось і солодко муркотіло.
- Ходи зі мною. Я тебе зігрію. – сказала дівчинка і взяла кошеня на руки. Пригорнула до себе. – Не бійся маленьке. Я любитиму тебе.
Кошеня вже не боялось. Воно було щасливе. Воно зуміло перебороти себе та довіритись цій маленькій дівчинці. Більше воно не хотіло бути злим та жорстоким „тигреням”. Воно хотіло лише цих теплих рук і з великої вдячності легенько тернулось носиком до її щоки.
Жостокий світ, жорстокий час. Часто щось потрібно виривати зубами. Але у кожному всередині живе те маленьке кошеня, яке чекає ласки й тепла, щоб більше не одягати грізної маски. „Я любитиму тебе”. – три слова, які найгрізнішого звіра перетворять знову у маленьке лагідне кошеня.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
