Жила собі якось на світі пташина. Маленькою ще випала вона з гнізда і з того часу вчилась сама виживати на білому світі. Щоб прогодуватись, поселилась біля дому одного чоловіка, там завжди можна було знайти крихти хліба, а взимку зігрітись біля димаря.
Та одного зимового дня, довго шукала пташина щось їстівне, тай заснула на гілочці. Так і замерзло її тільце й упало просто на поріг дому чоловіка. Прокинулась вона від тепла, яке йшло з усіх боків та зігрівало її. Відкривши маленькі оченята, побачила, що лежить у руках чоловіка, які гріють її, на неї дивились добрі очі, від подиху його було спокійно та тепло. Пташині було дуже лячно, та водночас, дуже приємно, що про неї хтось піклується. Вона заспівала для свого рятівника. Але раптом злякавшись, що стане полонянкою і не зможе вільно літати куди схоче, тріпнула крильцями й полетіла. Запам’ятала лише сумні очі, які дивились їй у слід.
Знову все стало як і було, пташина жила собі на своїй гілочці, співала пісень, шукала крихти, які тепер кожного ранку залишали руки чоловіка, на підвіконні. Вона співала тепер лише для нього. Та сумно було пташині від того, що вже не відчуває тих м’яких і ніжних рук. І знову вона шукала причину, щоб потрапити до них. Але тільки зігрівалась, як страх втратити свободу гнав її на холодну гілку.
Чоловік також чекав повернення маленького створіння, чекав, що вона підлетить та сама присяде на простягнуту руку. Вона не летіла. Підлітала близько, кружляла, а присісти та підкоритись не могла.
Так і жили чоловік з пташкою ніби й поруч, а все ж таки окремо. Потрібні один одному, але не в змозі зробити першого кроку.

Я та пташка. Не вміючи просити все ж чекаю того тепла долонь, а відчуваючи його тікаю, щоб не стати полонянкою.
Невже пташина ніколи не зможе довіритись надійним рукам?