Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.12
23:32
дощ пішов по обіді
цей нудний листопадовий дощ
листопад без дощу проти правил
нехай би неписаних
стукотить несміливо в шибку
мов останній із найбідніших родичів
ми стрічали їх
усі ці південні північні західні східні
цей нудний листопадовий дощ
листопад без дощу проти правил
нехай би неписаних
стукотить несміливо в шибку
мов останній із найбідніших родичів
ми стрічали їх
усі ці південні північні західні східні
2026.11.12
22:33
Пророкам було велено воскресати
В країні, де собори будують з ясенів,
Зрізуючи їхні ще живі стовбури,
Як зрізують свічки залізними ножицями
Біля закіптюжених портретів апостолів,
Коли циферблати
вічнопоспішаючих годинників
Перетв
В країні, де собори будують з ясенів,
Зрізуючи їхні ще живі стовбури,
Як зрізують свічки залізними ножицями
Біля закіптюжених портретів апостолів,
Коли циферблати
вічнопоспішаючих годинників
Перетв
2026.11.12
20:29
Стояв звичайний березневий ранок.
Був понеділок. В школу треба йти.
Я кусень хліба смальцем намастив,
Вхопив портфель і вискочив на ганок.
Жуючи хліб, дістався до зупинки.
Трамвай ось-ось повинен підійти,
Мене до школи швидко довезти.
Трамваєм шлях
Був понеділок. В школу треба йти.
Я кусень хліба смальцем намастив,
Вхопив портфель і вискочив на ганок.
Жуючи хліб, дістався до зупинки.
Трамвай ось-ось повинен підійти,
Мене до школи швидко довезти.
Трамваєм шлях
2026.11.12
20:24
Мені не дасть спокою цей плач,
плач із середини лісу,
із його гущавини.
Плач дитини чи невідомого пророка,
плач сторіччя,
плач незбагненності,
невизначеності.
Плач, який переходить
плач із середини лісу,
із його гущавини.
Плач дитини чи невідомого пророка,
плач сторіччя,
плач незбагненності,
невизначеності.
Плач, який переходить
2026.11.12
15:05
Зранку зібраним чилімам
Відра додані в світлицях,
Над рогами їх витає
Дум неясних зграя дика.
Ширма з хутра у куточку
У ранковому серпанку
Шепіт шашеля рятує.
Явори, каміння, крики,
Відра додані в світлицях,
Над рогами їх витає
Дум неясних зграя дика.
Ширма з хутра у куточку
У ранковому серпанку
Шепіт шашеля рятує.
Явори, каміння, крики,
2026.11.12
11:02
Леся Українка і Василь Симоненко, молоді, красиві, харизматичні, повернулися до нас…
4 листопада 2026 року на сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки в Києві відбулася надзвичайна подія. Вірші двох видатних українських
2026.11.12
07:21
Ворог винищити нас не в змозі,
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
Не убити волі у серцях -
Попри перепони на дорозі,
Ми незламні будем до кінця.
В стійкості кується перемога,
Людський дух гартується в боях -
До мети освітлює дорогу
Незборима правди течія.
2026.11.12
06:54
«РАФАЕЛЬ САНТІ: ПЕРЕДЧУТТЯ, АБО ТРАГЕДІЯ ГАРМОНІЇ»
(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію;
(Драматичний есей-містерія в голосах на три з’яви з прологом та епілогом)
Дійові особи:
Рафаель Санті – Майстер світла, принц живопису, який шукає абсолютну гармонію;
2026.11.11
23:37
Замовить Mot et Chandon
У приватний кабінет
”Хай їдять торт“ звелить
Мовби Мері-Антуанет
Ліки від певності
Хрущов ти, чи Кеннеді
Будь-коли тебе запросить і ти скажеш ”так“
У приватний кабінет
”Хай їдять торт“ звелить
Мовби Мері-Антуанет
Ліки від певності
Хрущов ти, чи Кеннеді
Будь-коли тебе запросить і ти скажеш ”так“
2026.11.11
21:38
Ще нас нема, а камені живуть -
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
нутро застигле давнього вулкана.
Ці свідки світотворення, що стануть
І свідками занепаду, мабуть...
І перший водоспад, і перший ліс,
І перше слово, так, оте, найперше,
Що блискавку об камінь раптом скреше -
І розіллє
2026.11.11
13:37
Хто не помер за волю і свободу,
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
у того невеликий пієтет,
який не заслуговує на оду,
хай краще слух порадує дует.
Диктує моду на пустий сюжет
нечесана поетика бомонду.
Папуги теж піїти із народу
2026.11.11
10:43
Господи, дякую Тобі за тишу, наповнену голосами.
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
Господи, я знову чую пісню своєї мами.
Господи, слухаю мову мого татусьо.
Господи, чую Твоє: «Поклич. Я озвуся».
Господи, мій любий, пресвітлий Боже,
Люблю Тебе усім серцем, як тільки можу.
Господи,
2026.11.11
10:35
Симфонія № 45 (Прощальна) Йозефа Гайдна виконується при свічах, закріплених на пюпітрах музикантів, які у фінальній частині один за одним припиняють грати, гасять свічі й залишають сцену. Згодом сходить зі сцени і диригент. Симфонію дограють лише два музи
2026.11.11
09:44
Цей погляд, ніби гостре жало,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
вколов у серце мовчазне.
— Нічого вам не обіцяла,
тож не бентежте ви мене.
Самотня жінка ще не привід
торкатися її долонь;
з маршрутки на зупинці вийду,
2026.11.11
08:58
вона і він
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
пишуть навзаєм одне одному
якусь маячню
бо це їхнє уміння саме у цім моменті
ще щось писати
тут головне навязливо
увійти у ритм
зовсім необовязково
2026.11.11
06:10
Неспокійний, як вітрисько,
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Мацко (1978) /
Проза
Груша.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Груша.
Нога у білій лаковній туфлі ступила у густу зелену траву назустріч їй. Враз нахлинули спогади.
Зима була холодна та сніжна того року, а було це так давно. Мені було всього дванадцять. Я підійшла до неї, вона навіть не здригнулась, та для мене це була безмовна подруга.
- Як ти тут, холодно напевно. Як мені допомогти, як тебе зігріти? Потерпи ще трошки, скоро весна, сонце пригріє. У тебе он бік зовсім обдертий, оголився, хто тебе так? Рідна моя ти, давай я тебе полікую, снігом замащу, землі ж тепло під снігом, то й тобі може буде хоч трошки тепліше. Правда? Ось так. Ну як тепліше? Притулюсь до тебе. А знаєш, подруго, я ж поговорити з тобою прийшла, сестри ж чи брата рідного я не маю, а шкільні подруги? Ой, та чи подруги вони? Одна ти у мене, і вислухаєш і корити не будеш. Я от так думаю, чому так несправедливо все, за що мене Бог карає? Це я про батька. Чому він пішов? Дівчата у класі зі мною тепер не розмовляють. За що ж це?
Груша мовчала. А що вона могла сказати? Що таке життя, що я ні у чому не винна, що так буває у дорослих, сходяться, розходяться, лише дітей не питають. Що підлітки бувають жорстокі до тих, хто не такий як усі, хоч чимось, хоч трошки. А я стояла, притулившиь до холодного дерева, серед снігу, на морозі і здавалось, що якесь тепло та спокій іде від кори, від моєї подруги. Вона гіллям немов руками обгортала мене, захищаючи від усього світу.
- А знаєш, рідна, груші які ти нам даруєш, найкращі. Я усім так і кажу, що твої груші найсолодші, найсоковитіші. Хоч які б там не були інші, що мене ними вгощають, і більші і гладші, а твої для мене як мед, солодкі-солодкі. Дякую тобі за це. Ну все, біжу я, бо як побачить хтось мене тут, що подумає? Я ще прийду до тебе, не сумуй!
Обійняла на прощання міцно ще раз холодний стовбур і звеселіла побігла у хату.
Тепер через багато років я стояла і зі сльозами у очах дивилась на засохле дерево, яке колись обнімала. Літо, сонце, спека, а вона стоїть з скарлюченими, чорними, немов паралізованими гілками. Ні листочка на ній, ні живої іскринки. Лише пташки інколи гасаючи між гіллям присядуть відпочити на завмерлі руки-гілля.
- Рідна моя, як давно я не приходила до тебе, не зігрівала у холодну зиму. Проблем багато тепер, я вже виросла, подалась у камяні джунглі, які називають містом. Діточок у мене двоє, маленьких, доглядати їх треба. Ти пробач мені будь-ласка. Я не виправдовуюсь, бо це не може бути виправданням, я закрутилась, завертілась у житті, а про тебе, мою подругу, й забула. Ти ж не через це засохла правда? Не за мною ти так тужила та гілля заламувала, що воно аж засохло? Я пам’ятаю про тебе, твої плоди для мене завжди у памяті залишаться найсолодшими, найсмачнішими у світі. Я ніколи тебе не забуду.
А груша стояла, з опущеною кроною, немов соромлячись свого теперішнього вигляду. Вона вже нічого не могла мені дати, ні тепла свого, ні захитку від сонця, ні своєї солодкої та соковитої грушки. Та для мене вона була такою ж рідною як і багато років тому. Моєю подругою, мовчазною та доброю. А мені й не потрібно було від неї нічого, лише прощення за ті роки, що забувала про неї, холодні зими у які нікому було до неї притулитись, за врожайну пору, коли вона б із радістю мене пригостила смачною грушею, та мене все не було й не було. Вона засохла, але у моїй душі завжди залишилась такою ж квітучою та щедрою. Я раптом гостро захотіла як у дитинстві притулитись щокою до її порепаної кори. І не дивлячись на свій святковий, чистий одяг, я, як і та маленька колись дівчинка, обняла мертвий стовбур. По щоці скотилась велика солона сльоза і пробігши трошки згубилась у її сухих зморшках кори.
- Ти на завжди залишишся моєю подругою! – прошепотіла я крізь сльози.
Збоку напевно це була дивна картина. Доросла елегантно одягнута жінка стояла біля сухого дерева, обнімала його, щось шепотіла і плакала. Та мені було все одно. Я розмовляла з другом.
А на суху гілку раптом сіла маленька пташка і весело заспівала. І мені здалось, що то груша промовляє до мене через неї, заспокоює мене і відпускає усі провини. Мені стало затишно, спокійно і весело.
Ми не раз забуваємо про тих хто нам близький. Закручуємось у вирі своїх проблем, дім, робота, діти. І забуваємо про тих хто чекає на нас, хто живе нами і помаленьку сохне без нашого тепла. Вони нічого у нас не просять, лише трішки уваги та хвилинку часу. А для нас деколи й це багато і ми скупо крадемо цю хвилинку, для інших потреб. А з часом згадуємо, та буває, що запізно і вони вже засихають. І ніякі наші сльози тоді вже не оживлять їх.
Зима була холодна та сніжна того року, а було це так давно. Мені було всього дванадцять. Я підійшла до неї, вона навіть не здригнулась, та для мене це була безмовна подруга.
- Як ти тут, холодно напевно. Як мені допомогти, як тебе зігріти? Потерпи ще трошки, скоро весна, сонце пригріє. У тебе он бік зовсім обдертий, оголився, хто тебе так? Рідна моя ти, давай я тебе полікую, снігом замащу, землі ж тепло під снігом, то й тобі може буде хоч трошки тепліше. Правда? Ось так. Ну як тепліше? Притулюсь до тебе. А знаєш, подруго, я ж поговорити з тобою прийшла, сестри ж чи брата рідного я не маю, а шкільні подруги? Ой, та чи подруги вони? Одна ти у мене, і вислухаєш і корити не будеш. Я от так думаю, чому так несправедливо все, за що мене Бог карає? Це я про батька. Чому він пішов? Дівчата у класі зі мною тепер не розмовляють. За що ж це?
Груша мовчала. А що вона могла сказати? Що таке життя, що я ні у чому не винна, що так буває у дорослих, сходяться, розходяться, лише дітей не питають. Що підлітки бувають жорстокі до тих, хто не такий як усі, хоч чимось, хоч трошки. А я стояла, притулившиь до холодного дерева, серед снігу, на морозі і здавалось, що якесь тепло та спокій іде від кори, від моєї подруги. Вона гіллям немов руками обгортала мене, захищаючи від усього світу.
- А знаєш, рідна, груші які ти нам даруєш, найкращі. Я усім так і кажу, що твої груші найсолодші, найсоковитіші. Хоч які б там не були інші, що мене ними вгощають, і більші і гладші, а твої для мене як мед, солодкі-солодкі. Дякую тобі за це. Ну все, біжу я, бо як побачить хтось мене тут, що подумає? Я ще прийду до тебе, не сумуй!
Обійняла на прощання міцно ще раз холодний стовбур і звеселіла побігла у хату.
Тепер через багато років я стояла і зі сльозами у очах дивилась на засохле дерево, яке колись обнімала. Літо, сонце, спека, а вона стоїть з скарлюченими, чорними, немов паралізованими гілками. Ні листочка на ній, ні живої іскринки. Лише пташки інколи гасаючи між гіллям присядуть відпочити на завмерлі руки-гілля.
- Рідна моя, як давно я не приходила до тебе, не зігрівала у холодну зиму. Проблем багато тепер, я вже виросла, подалась у камяні джунглі, які називають містом. Діточок у мене двоє, маленьких, доглядати їх треба. Ти пробач мені будь-ласка. Я не виправдовуюсь, бо це не може бути виправданням, я закрутилась, завертілась у житті, а про тебе, мою подругу, й забула. Ти ж не через це засохла правда? Не за мною ти так тужила та гілля заламувала, що воно аж засохло? Я пам’ятаю про тебе, твої плоди для мене завжди у памяті залишаться найсолодшими, найсмачнішими у світі. Я ніколи тебе не забуду.
А груша стояла, з опущеною кроною, немов соромлячись свого теперішнього вигляду. Вона вже нічого не могла мені дати, ні тепла свого, ні захитку від сонця, ні своєї солодкої та соковитої грушки. Та для мене вона була такою ж рідною як і багато років тому. Моєю подругою, мовчазною та доброю. А мені й не потрібно було від неї нічого, лише прощення за ті роки, що забувала про неї, холодні зими у які нікому було до неї притулитись, за врожайну пору, коли вона б із радістю мене пригостила смачною грушею, та мене все не було й не було. Вона засохла, але у моїй душі завжди залишилась такою ж квітучою та щедрою. Я раптом гостро захотіла як у дитинстві притулитись щокою до її порепаної кори. І не дивлячись на свій святковий, чистий одяг, я, як і та маленька колись дівчинка, обняла мертвий стовбур. По щоці скотилась велика солона сльоза і пробігши трошки згубилась у її сухих зморшках кори.
- Ти на завжди залишишся моєю подругою! – прошепотіла я крізь сльози.
Збоку напевно це була дивна картина. Доросла елегантно одягнута жінка стояла біля сухого дерева, обнімала його, щось шепотіла і плакала. Та мені було все одно. Я розмовляла з другом.
А на суху гілку раптом сіла маленька пташка і весело заспівала. І мені здалось, що то груша промовляє до мене через неї, заспокоює мене і відпускає усі провини. Мені стало затишно, спокійно і весело.
Ми не раз забуваємо про тих хто нам близький. Закручуємось у вирі своїх проблем, дім, робота, діти. І забуваємо про тих хто чекає на нас, хто живе нами і помаленьку сохне без нашого тепла. Вони нічого у нас не просять, лише трішки уваги та хвилинку часу. А для нас деколи й це багато і ми скупо крадемо цю хвилинку, для інших потреб. А з часом згадуємо, та буває, що запізно і вони вже засихають. І ніякі наші сльози тоді вже не оживлять їх.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
