* * *

Земля гойдається під нами
і небо, ніби маячня,
накликана нічними снами
і необачно, й навмання.
Нема ні вишу, ані долу
бо долі кривокрилий птах
вергає душу нашу голу
то проміж зір, то по тернах.
Людино, щó твої воління,
віками значені сліди,
оце впокоєне струміння
прозрінь, радіння і біди?
І що усі твої напасті
і сподівання, і жалі,
як по Вітчизні довгі страсті
ряхтять, мов рани на чолі!


* * *

Як хочеться — вмерти!
Аби не мовчати,
ні криком кричати
останню зірницю,
обвітрену врано
останнє спинання
осклілої днини —
діждати — і вмерти!
І вже — не вертати:
у спокій глибокий,
де тиша колише,
де пісня затисне
обкладене серце —
ані продихнути —
як хочеться вмерти!
Відмрілися мрії,
віддумались думи
всі радощі — вщухли,
всі барви — погасли.
Голодна, як проруб,
тропа вертикальна
не видертись нею
ні кроком ні оком
ні рухом ні духом
ні тілом зболілим
ні горлом скривілим
од крику — владико,
піднось мене вгору,
бо хочу — померти!
Та й як перебути —
ці гони чекання
пониззя безодні
цей паверх терпіння
цю муку прелюту
дай, Господи, — вмерти!
Пропасти, забутись,
зійти себе в зойках,
на друзки розпасти,
розвіятись в вітрі,
згубитися в часі
і вирвавши душу
піти — в безімення!
За пагорбом долі —
снігів снігавиця,
завія дороги,
кушпелиця шалу,
а матірні руки,
осклілим світанням
піднеслі над світом,
шукають навпомац
синівське привиддя
родимку при оці
зажурені згорблені схилені плечі.
Як хочеться — вмерти!
Зайти непомітно
за грань сподівання
за обрій нестерпу
за мури покори
за ґрати шаленства
за лють — огорожі
за лози волань
шпичаки навіженства
аби розплататись
в снігах безшелесних
десь між кучугурами
доль запропалих —
Як хочеться вмерти!


* * *

Немає Господа на цій землі:
не стерпів Бог — сперед очей тікає,
аби не бачити нелюдських кривд,
диявольських тортур і окрутенств.
В краю потворнім є потворний бог —
почвар володар і владика люті
скаженої — йому нема відради
за цю єдину: все трощити впень
і нівечити, і помалу неба
додолу попускати, аби світ
безнебим став. Вітчизною шалених
катованих катів. Пан-Бог — помер.


* * *

Те, що було за смертю, я пізнав.
Всю силу таємничого діяння,
весь морок неб і твань землі движку.
І тяжко жити, цим знанням підперши
свою оселю, витрухлу на пустку.
Склепіння склепу, тліну тліну тлін
опав тебе, подужав і змертвив.
І вже тобі повік не відволодати
довірливого серця. Все — в подобах.
Світ, у котрому виросла душа,
зінакшав. Це твоя, Єресіярхе,
найтяжча плата і страшне знання.
Ось — твій убивця: руку подає,
всміхається, щасливих зичить років,
ховаючи зненависть, як ножа...


* * *

Коли найперші сполохи світання
схрестять на небі голубі мечі —
лежи й мовчи. Твоє недосягання
простиме буде. Перші орачі
порушать ниву, поки напівсонну,
тополю збудить трактор край села.
Мовчи, мовчи. Не утекти полону,
бо оборала серце, облягла
рілля жорстока. Сонце підіб’ється
і чорні заворушаться жуки…
Сміється світ. Недобре так сміється
і гупають далекі молотки
твоїх звістовань. Буде попри спаді
цей пишний день і кров’ю підбіжить
страпатий вечір — стане на заваді
це невситиме пожадання жить.
Тоді згадай: десь за стома морями
десь на крайсвіту мати є твоя
і ламле руки, ставши коло брами.
А позад неї — вічна течія.


* * *

Такий близький ти, краю мій
і безнадійно так далекий.
У вирій відлетять лелеки,
а ти пробудь один — і скній.
Ізвомплена душе, ярій!
Коли докучили ці втеки —
в лет, до вогненної пащеки.
Як він ощирився, стозмій!
Іще в цій тиші гробовій
колись почуєш: орлій клекіт
шикує молоді шереги
всіх наших змагань і надій.


* * *

І стало тихо, і святочно, й вічно,
як смерть тебе забрала забарна.
А в пам’яті ще длань твоя заклична
і пісня псалму, древня і журна.
І сяйний погляд — неба голубого
і лазуровий шовк старечих слів.
Оце ти й є, дорого цнот, дорого
в епітим’ї впокоєних жалів.
А клір мовчить. Ніхто й не заголосить,
ніхто й не знає, де твій буде прах.
По цих мордовських рознесе вітрах
ота злоба, котрої дневі досить.
Лети ж, пожовклий золотий листочку,
світами, що угрілися в піснях
твоїх прещедрих. В льолі-сповиточку
най стріне тя Господь у небесах.


* * *

Прощайте ви, чотири мури,
три двері, ґрачене вікно
і ти, мовчазний і понурий
мій столе, й ти, вільготне дно
ночей тюремних. Прощавайте.
Коло Тенара — мерехтить.
Нічні сонця, мені світайте,
бодай на день, бодай на мить.
Біда тут грала на басолі,
чорти казились по кутках.
А втім, скажу: пізнав і волю,
свободу на семи замках,
коли гуртом відпочивали
(как на курорте — еге-геж!).
І на чим світі проклинали
і папу римського й папеж!


* * *

Ще вруняться горді Славутові кручі,
ще синіє річки замріяна гладь,
та вже проминув тебе птахом летючим
твій час, твій останній. Попереду — падь.
Ще сонце високе, ще небо глибоке,
та серце замало грудей не пірве.
Урвались, подались прекрасні мороки
і щось тебе кличе, і щось тебе зве.
Розкрилені висі твої пронеслися,
попереду прірва. І ока не мруж.
Ти бачиш розхрестя дороги? Молися,
бо ще ти не воїн і ще ти не муж.
Ревуть пароплави, гудуть паровози,
і аероплани прокреслюють слід.
Чіпляйся за кручу, як терен колючий,
чіпляйся за небо, як яблуні цвіт.
Бо вже ослонився безокрай чужинний
бо вже чужинецький ощирився край.
Прощай, Україно, моя Україно,
чужа Україно, навіки прощай.


* * *

Калюжа, мов розчавлений павук,
сліпила шлях і заступала кроки,
чіпляючись до походи людської
і присмеркових зойків. Крізь імлу
надобрію здіймався ярий місяць,
скрадаючись повз виголілі крони
осіннім вітром видутих дерев.
Асфальтом біг старий кудлатий пес,
сахаючися гамору людського,
сирен автомобільних і бездонної,
мов поніч, яро-чорної води,
котра солопила на огорожу
розбійницького злого язика.


* * *

І жайворони дзвонять угорі, —
мов гостре срібло річки степової
мені заблисло з пам’яті глухої,
де бродять тіні — з ночі до зорі.
З лісів довкільних сірі зозулі
предовгого наобіцяли строку.
Чи й вистане здоров’я нам, нівроку,
на цій пахкій, а не своїй землі?
Прогірклим медом пахне сіножать,
зелені шкла горять в зеленій хижі,
де мертві сплять, навіки впавши крижем,
здобувши приостанню благодать.
Там ще лежить архангел Михаїл,
стуливши в пучку пальці молитовні.
А світ гріховний котить хвилі повні,
що б’ють об пекло, вибившись із сил.


* * *

Пам’яті А.Г.

Заходить чорне сонце дня
і трудно серце колобродить.
При узголів’ї привид бродить.
Це сон, ява чи маячня?
Це ти. Це ти. Це справді ти —
пройшла вельможною ходою
і гнівно блиснула бровою.
Не вистояли ми. Прости.
Прости. Не вистояли ми,
малі для власного розп’яття.
Але не спосилай прокляття,
хто за державними дверми.
Свари. Але не спосилай
на нас клятьби, що знов Голгота
осквернена. Але і потай
по нас, по грішних, не ридай.



* * *

Пам’яті М.Е.

Блідава зелень молодих суріп
і дві сосни, обчухрані вітрами —
сумний ескорт, коли тебе до брами
несли на ношах, під іржавий скрип
замків старезних. Світ живе добром
Господніх благ. Отож, корись потворі,
що верховодить нами в лютім горі.
Ні, скрути палісандровим хрестом
ти не прикрив. Господній післанець
любов’ю ти спиняв отого вбивцю,
що цілий вік точив із тебе крівцю
в руці тримавши смертний рішенець.



* * *

Наснилося, з розлуки наверзлося,
з морозу склякло, з туги — аж лящить:
над Прип’яттю світання зайнялося —
і син біжить, як з горла кров біжить!
Мов равлики, спинаються намети,
а мушля в безсоромності цноти
ніяк не знайде барви для прикмети
твоїх надсад, твоєї німоти.
І шклиться неба висліпла полуда —
тверда труна живих, як живчик, барв.
Бреде зоря — сновида і приблуда —
одержаний задурно щедрий дар.
А човен побивається об здвиги
повсталих хвиль, твердих, немов стовпці.
…Підтале чорноводдя зелен-криги
займається світанням на щоці.


* * *

Прийшло — по зустрічі прощання.
Непам’яте, залізна стань!
Ти — за шелом’янем, за гранню
додосвітків і надсмеркань.
Путі — задовгі і загострі,
неначе язики вогню
і надить-надить невідь-простір
горбів, і урвищ, і багнюк.
Крізь хащі й шпичаки — на волю!
Свій стрепіхатий сказ винось,
благословляючи сваволю,
цих розпачей і безголось.


* * *

Сповільнено твій час прозрінь.
Пора ненависті заходить.
І трудно серце колобродить —
на нього налягає тінь.
Надходить час нових чинінь.
А так здалось — лихий нас водить.
Як довго доля нас не вродить!
І падає на серце тінь.
Не жди жалоб, не жди молінь.
Хто нас горожами городить?
Хто, Боже, нас зі світу зводить?
На серце налягає тінь.
Сповільнена пора прозрінь —
зловісна тінь перед тобою
йде назирці. Черга видінь
кривавою укрита млою.
Несеться гомін погорою,
лящить долина солов’їв
і ярий набрякає гнів
під тіла чорною корою.
Заходить час нових чинінь.
Задосить слів. Заговорила
біда. А кострубата тінь
од вороння все поле вкрила.
Встигай за духом — навздогін.
Нехай не відстає змарніле
твоє худе прозоре тіло,
спинається з усіх колін.


* * *

Вглядаюсь в осінні стерні —
куди ти біжиш, дорого?
З-за обрію — хто поверне,
як холодно і волого?
За ставом праліс холоне,
берез вітражі вогненні
все ваблять — подайся в гони,
за окраї безіменні.
А чий навіжений голос
вештається серед степу?
Блукає старезний Волос
привидом із вертепу.
Та прозимом осінь віє,
німує земля Сварога,
і сонце божеволіє,
бо ж холодно і волого.


* * *

Коли б не ти — оця зима
мені була б, як нескінченна
оскліла вулиця. Для мене
без тебе і життя нема.
Коли б не знав, що в тиші тиш
і в пітьмі теміні немає
твоєї свічки, що світає
попід безоднею узвиш —
я збожеволів би давно.
Щодень за днем, щорік за роком
вглядаюся в сумне вікно —
і бачу мигдалеве око,
Вітчизно, Матере, Жоно!
Недоля ця, коли б не ти,
мене косою підкосила,
а ти всі крила розкрилила
і на екрані самоти
до мене крізь віки летіла
і шепотіла, шепотіла:
Це ти, мій сину. Муже, ти!


* * *

Ці сосни, вбрані в синій-синій іній,
на взгір’я збіглі і завмерлі, мерехтом —
чи то цвинтарним ачи межисвітнім —
мені відкрили візерунки душ:
омиті потойбічною водою,
у сяйві тамземних просвітлих весен,
у білій білоті недосягання —
вони стоять в короні сніговій.
І світ — далекий — за малою тінню
миттєвих роздоріж — посиротіє
од холоду розлуки, і од стужі,
і од навічних сліпосяйних щасть.
Узорені, роздумані, прозорі,
піднесені, знімілі, кришталеві,
немов одне високе чудування
невговтаних, життя жадібних душ!
Отак — відсторонитися і жити,
світ чарувати поглядом осклілим.
Яка недоторканна ця пишнота
і всепрощення добрих всеочей!
Мені за березневі є дари —
оця богорожденність, стала святість
оце світіння полохких світань
світів жертовних, що мене запалює
всенепогасним і ламким, як крига,
огнем співучих надторосів — криг.


* * *

Бриніли по обранених ярах
скляні струмки, відтеплювались кручі.
Глухоніма вода, і сонця спах,
і зойк лісів, нагальний, як падуча.
І перша птаха різала крилом
обрус небес, морозний і зелений.
Чаділи верби і шаліли клени.
О рвись до них — крізь ґрати — напролом!


* * *

Вона лежить, як зібгана вода —
усепокірна і усеприймуща.
І геть здирає з неї шкаралущу
глуха, як пуща, вікова жада.
Як водограй, піднісся пагорб хіті,
щоб дужче бути спаленим дотла
коли, як млість солодка, увійшла
ввігналася в її устяж одкриті
звогнілі надра пружна і движка
нестерпна, живодайна і убивча
шалена міць. І втіха таємнича
її протнула з ніг до борлака.
Порожня руро, під ярмом волань
дерися вгору чи зривайся з кручі,
як задвигтіло кішло згаг дрімучих
у реві родив, натерпу й конань!


* * *

Збудився врано синій-синій птах,
на мокру гілку всівся — і щосили
виспівує — на весь колючий світ —
що скоро-скоро літо переможе
цю весну забарну і надлетять
шелихвости, і кулики, й зозулі,
і ліс здригнеться в співі солов’я,
почавши течію плавкого літа.
Як заклинає, як тріпоче він
всім серцем і всіма грудьми вузькими
виспівує — аж гілка в брость береться
і тим шпачиним співом зацвіта!


* * *

Коли б, коли б ви мали, голуби,
хоч трохи серця — ви б його на крила
взяли до себе і перенесли
на Україну, геть за ним стужілу.
До вас він добру руку піднесе
і озоветься — щедро і заклично:
Ходіть до мене, ось вам їсти й пити
крихти на стежці, в черепку — вода.
Ану, маленький, що на хору ніжку
ізчаста припадаєш — дай-но я
із лапки скапку вийму, просто з губ
тебе, ще жовтодзьобе, нагодую
і дам злетіти в небо із руки.
Той бог птахів, і провесни, і хмар
і молодої зелені й шумної
помолоділої по ста струмках
небесної води, відтеплів серцем,
поголубів, посивів з голубами
й розтав між них — ледь
осени діждав.


* * *

Болото, луки, річка, очерет
так сонно дихають, туманом криті,
вглядаються у воду зорі вмиті,
кажан справляє свій нервовий лет,
там, де ворожить при вогні поет,
у казана дитинство зазирає,
там молодість дібровою блукає,
з болотяного виквіту букет
збираючи. І не спіши вперед,
бо чагарями спогадів прослалась
твоя дорога дальня. Все б те звалось
тобою, тільки приопалих мет
вже крила не просторяться, підбиті
шротиною покори. І не мед —
до себе впасти в рабство. Лиш намет
скидається, як птах у соннім житі.


* * *

Весь обшир мій — чотири на чотири.
Куди не глянь — то мур, куток і ріг.
Всю душу з’їв цей шлак лилово-сірий,
це плетиво заламаних доріг.
І дальша смерти — рідна батьківщина!
Колодязь, тин, і два вікна сумні,
що тліють у вечірньому вогні.
І в кожній шибі — ніби дві жарини —
журливі очі вставлено. Це ти,
о пресвята моя, зигзице-мати!
До тебе вже шляхів не напитати
і в ніч твою безсонну не зайти.
Та жди мене. Чекай мене. Чекай,
нехай і марне, але жди, блаженна.
І Господові помолись за мене.
А вмру — то й з того світу виглядай.


* * *

Самого спогаду на дні, як зірка у криниці,
вона з’являється мені — і світить, і святиться.
Із темряви, з безодні літ, із забуття і тиші
вона зродилася на світ, неначе доля віща,
і все ячала, все росла, болила і боліла,
допоки в тебе увійшла, аж дух пірвався з тіла.
І зайнялась мені зоря і обняла півнеба
громовим гуком Кобзаря і сурмами погрОба.


* * *

Ми вже твої коханці, смерте:
життя нам світить крізь туман.
Але возрадуйся тепер ти,
як місячний засіявсь лан.
…блукає музика багряна
на гострожалім чолопку.
Сидить зозуля, горем п’яна,
і просторікує: “ку-ку“.
Ми соку випили в берези,
ми в річки випили води,
а явори довготелесі
в долині хрумали льоди.
І свидина вже бралась жаром,
грушанка прогортає сніг,
земля парує понад яром,
відчувши заплід, наче гріх.
І як то добре на узліссі
згубити стежку лугову,
упавши навзнак у траву,
як немовлятко у колисці.


* * *

Сховатися од долі — не судилось.
Ударив грім — і зразу шкереберть
пішло життя. І ось ти — все, що снилось,
як смертеіснування й життєсмерть.
Тож іспитуй, як золото, на пробу
коханих, рідних, друзів і дітей:
ачи підуть крізь сто своїх смертей
тобі услід? Ачи твою подобу
збагнуть — бодай в передкінці життя?
Чи серцем не жахнуться од ознобу
на цих всебідах? О, коли б знаття…
Та відчайдушно пролягла дорога
несамовитих. Світ весь — на вітрах.
Ти подолала, доле, слава богу.
На хижім вітрі чезне й ниций страх.


* * *

Ущухло серце джерела.
Криниця тьмяна обміліла
і висхла. Як душа зболіла!
Як час ступає спроквола!
У небі нагодиться птах —
покружеляє-кружеляє —
і відлетить. Кого шукає
той птах? Кого ж йому немає?
О, де ж він — край твій, біль твій, крах?
Де ти єси, ясна водо —
в ній тихі зорі полоскались,
в ній білі хмари тінню брались.
Німій, бідо моя, жадо
моя. Бо серця джерело
вже обімліло. Обміліла
криниця. А верба пустила
гарячі брості — в крик-зело.


* * *

На золоту солому
лягає червінь дня.
Десь мати пише втому,
як призьбу, — навмання.
Надії озеречка —
довкола тьмавих вій,
як курячі яєчка
в соломі золотій.
Вже й день скінчиться скоро
і супокій паде
і сон сховає змору
в колодязі грудей.


* * *

І пензель голосу сягає сфер.
І пише голубим на порцеляні
небес понурих. Спроба відживити
весь безмір мертвих зойків і очей
крилом метелика. Лиши світам
безсиле спромагання надлетіти
до вічності, щоб свій спинити плин.
Бо там диточа пучка молитовна
затвердне зіркою. Здревілий дух
постане ув огромі порожнечі.
І скрем’яніє на зорю сльоза.
Бринить крило метелика прозоре
забутим співом.
Жди себе.
Колись.


* * *

Дякую, Господи, — чверть перейшла,
що чатувала за мною, за мною,
бликала цівкою, оком, пітьмою,
напризволяще до брами вела.
Вечір урочить і паморочить.
Звівся — і впав, увігнався в провалля
пам’яті. І забриніло над сталлю
тиші. Так, певне, потойбік мовчить.
Ось вона, легкість, і те забуття,
що самостратою серце чарує.
Рідна Вкраїна далеко — не чує.
Ти ж довершилося, годі, життя.
Млість і запечена кров. Печія
водить-виводить — із кола до кола
перенесе. Це ж бо ти поборола,
ти подолала, недоле моя!
Темінь. І білий, мов лезо, язик
пса. І плащі, що під місяцем світять.
Кілька цівок, що примружені мітять
в тебе. Невже, навіжений, вже звик?
Плавно земля попливла, попливла,
небо пустилося вплав за зірками.
О, розпрощатись так рано з роками!
Всесвіт кружляє, мов птах, спроквола.
Обрій — мов гайворон. І до зорі
вже не дійти. Вже передсвіт не стане
благовістити. Скінчився, талане?
Краю, ще й досі стаєш на порі?
Зразу праворуч — нічна вертикаль.
Горличка горлиць, округлі од туги.
О, прощавайте! Не стрітись удруге.
Ти всеспадна вже, дорого проваль!
Перепочиньте, харони мої!
Станьте під небом високим, харони!
Очі притьмарює смертна запона,
в горлі солоні вищать солов’ї.
Перелетіть мене, перелетіть
через дроти, паркани і горожі
на Україну! До смертного дрожу
бачу — тополя до мене спішить.
Але — ріка попливла світова.
Зорі, і думи, і крони — а видиш?
Образ Коханої чи Зненавиди?
Дякую, Боже, за мить торжества!
Так — попід зорі, отак — попід сни,
так — попід дріт, попід грім навіжений
розпроклятущий свій, благословенний
край — на останнім узвозі збагни.
Промельки кроків, волань і зірок,
промельки років, віків провидіння...
О порятуйте, немає терпіння!
Лиш вартового розважений крок.
І за песиголовцями — твоя
арка закаркала — чорно-червона:
нумо, заходь до сумного затона.
Здрастуй же, здрастуй же,
смерте моя!


* * *

На вітрі палає осика
і сяєвом сходить цвинтарним
(вільготна феєрія туги,
хаплива мелодія мук).
Розбратані протипотоки
’дне одного наздоганяють,
годують себе проминанням
заказаних долею стріч.
У штольнях ночей вертикальних
іде схарапуджене дляння
всебезруху (краяться плавно
зусилля тягучих волань).
Ану ж бо, зізнайся, мій брате,
чия це подоба висока
(обрізано всі припочатки,
нещадно обтято кінці).
Це ти, четвертоване серце,
устеблене, стромишся в небо
(нема ні грудної клітини,
ні уст, ні долонь, ні очей).
Які простовисні прориви
у надвищ, у темінь зазірну
(вспокоєні виплески зойків
і глухонімих голосів).
О як ти існуєш обачно,
о як розкошуєш у тиші
(змаячене трепетне листя
претяжко угору паде).
Та всеобрушає нестерпно
двопогляд. У ньому ти сущий,
померлий, пантруєш живого,
зориш за померлим — живий.
А світло біжить божевільне
і рурами жил охололих
намарне душі виглядає
і тіло загублене жде.
На вітрі, на жальному вітрі,
на вістрі уважного листя
горить, наче спирт, палахкоче
себе пригадалий вогонь.
На вітрі струмує осика
і сяєвом сходить цвинтарним
(защедра щопта Вельзевула
твій тойсвіт підносить до уст).
Цілуй же чоло охололе,
очима вглядайся ув очі,
провалені в ночі провалля,
щоб гостро встромитись у вись.
Відшукуй блідими устами
уста, що струмують угору
над зорі життя і над зорі
по той бік оджилих бажань.


* * *

Пам’яті А.Горської

Ярій, душе! Ярій, а не ридай.
У білій стужі серце України.
А ти шукай — червону тінь калини
на чорних водах — тінь її шукай.
Бо — горстка нас. Малесенька щопта.
Лише для молитов і сподівання.
Застерігає доля нас зарання,
що калинова кров — така густа,
така крута, як кров у наших жилах.
У білій стужі білих голосінь
це ґроно болю, що паде в глибінь,
на нас своїм безсмертям окошилось.



* * *

Який бездонний цей горішній сон!
Яка блакить — зелена і тривожна!
Ні тобі збожеволіти не можна,
ані зродити із грудей прокльон.
Розкоше світу, йми мене в полон,
адже і ти така, як я, порожня.
Тож полони мене, усевельможна,
дай перейти з тобою Рубікон.
Чи дай звільнитися з оцих запон,
в мені бо проросла зернина кожна
і кожна плідна, і туга й неложна
в собі зібгала крик високих крон.
Це горе — пагорб мій і терикон —
моє новонародження і скон,
неначе домовина і колиска,
уже просторить скулені громи.
А світ, що причаївся за дверми,
хай ґрониться у полисках і зблисках.


* * *

Плач, небо, плач і плач. Пролий невтримне море
тонкоголосих вод і серце одволож.
Здається — от-от-от, здається — тільки вчора
раптово запопав тебе смертельний дрож.
Плач, небо, плач і плач. Минуле не вернути,
сьогодні згибіло, майбутнього нема.
Щось на душі лежить, чого повік не збути
ні з серця вирвати несила. Задарма.
Плач, небо, плач і плач. Пролляйся, неборкаю,
і зорі, опадіть з потьмарених небес.
Чи в світі є сурма, що по мені заграє
останньої уже, щоб більше не воскрес.
Струмуй, ясна водо! Знова біда нас косить.
І ще не зіп’ялись — а вже чигає скін.
О Господи, скажи, хіба ж тобі не досить
погромів і офір, і ґвалтів, і руїн?
Струмуй, ясна водо! Ти смолокрила хмаро,
благослови мене. Ти, блискавко, звістуй.
Нехай святиться світ — йому бо ніч до пари.
То ти, водо, струмуй, а ти, бідо, лютуй.


* * *

Між співами тюремних горобців
причулося — синичка заспівала
і тонко-тонко прясти почала
тугеньку цівку болю.
Мов з-під снігу
весняний первісток зажебонів.


* * *

Дозволь мені сьогодні близько шостої,
коли повечоріє надокола
і транспорт задвигтить в години пік,
я раптом з туги, з затканого неба,
із забуття, з безмежної розлуки,
од довгої надсади захмелілий,
на Брест-Литовський упаду проспект,
на ту четверту просіку зчужілу,
де лиш глушливий гуркіт автостради
мені повість, що серця лячне гупання
б’є з рідною землею в однотон.
З мурашника людського, з прірви років
я вирву пам’ять днів перезабутих,
що стали сном і журною явою,
мов рани, геть затягнуті рубцем.
Ти не перечиш, люба, не перечиш?
О не страхайся: між юрби людської
я пропаду, розтану, загублюся,
щоб ненароком лячний погляд твій
мені ножем у серце не ввігнався.
Тож не жахайся: я пройду, мов тінь.
В ту арку муки я ввійду, мов тінь.
Торкнусь крилом обламаним, губами
зголілими — аби краєчком уст
твоєї причаститися печалі —
тож не жахайся: я пройду, мов тінь.
І вже коли задуманим дівчатком,
що перед цілим світом завинило
дитинячою чистотою погляду
і немічністю власної цноти,
ти неквапливо із трамваю вийдеш
і перейдеш дорогу, щоб пірнути
в надзірних сосон кострубатий смерк,
тоді пірву я серце за тобою,
обранившись по чагарях колючих,
пильнуючи твій слід, котрий од краю
душі моєї ліг на цілий світ.
Мов пес здичавілий, піду в твій крок,
ховаючи в ступнів твоїх заглибинах
свій сором, острах свій, свою образу
і радість, і жагу, і лютий біль.
Я буду тільки тінню тіні тіні,
спаду з лиця, із досвіду, із літ,
єдиним серця жилавим листочком
котитимусь під вітром власних бур.
Ось ґанок наш. Ти вже перед дверима.
Натисла на дзвінок — і легко так
важезну прочинила райську браму.
Озвався син наш. Крикнути б. Але
подати голосу — не стало сили.
…Урвався сон. Гойдалась на стіні
вздовж перетнута зашморгом дорога
до мого двору. І колючий дріт,
набряклий ніччю, бігав павуками
по вимерзлій стіні. Глухий плафон
розбовтував баланду ночі. Досвіт
над частоколом висів. Деручкий
дзвінок, мов корок, вибив з пляшки снива
нової днини твань...


Померти на дорозі повертання —
занадто солодко, аби Господь
нам не поклав у долі узголів’я.



* * *

Уже тебе шукають сновидіння
і довго блудять, як сестер черга
устромиться в мої свічаддя накликів,
котрі, неначе димом, туга тьмить.
І небезпечно це бажання дляти,
збираючи благочестивим рухом
знайомі губи, очі, підборіддя,
аби інкрустувати білу тінь.
Єси ти за крайокраєм, чаїшся
од мого неоговтаного погляду,
бо розпізнала: весь тягар розлуки
побачення колись перебере.
Уже тебе шукають сновидіння,
ступаючи навшпиньках, бо застрашно,
замоторошно — серцю зізнаватися,
що вже тебе нема.
Що сон був снився
і вдосвіта, мов за водою, сплив.


* * *

Гармонійоване страждання,
оправлене в обручку травня.
Бетговен. Добрий маг. Пречистий
четвер. Пречистий тлум чекань.
Поразка. Усмішка. Поразка.
Метал надій. Тонкоголосить
одвертий біль. Яка докука!
Але рятує душу — згук!
Так заховати, спеленати
ізранену і стотривожну
самотню душу. Так — прожити.
Так — усміхатися біді!
О навісний, о навіжений!
А літ, а збавлених — замало?
Йди геть, патетико облудна.
Гучи ж — і серце, і струно.


* * *

Цей спалах снігу, тьмяно-синя тінь
від частоколу огорожі, кетяг
різьблений намерзу на утлих вікнах
і олімпійське торжество берез,
ця теплота сподіяння і сну,
вспокоєного спогадами, окрай
душі впокореної, де усі
початки і кінці зійшлися разом —
це все розгадка віщих таємниць,
котрі тебе спостигнуть ненароком
і відживлять. Спостигнуть — і уб’ють.
І що то все? Життя легка основа
лягла в прозорості земного дня
і світиться. І світ благословенний,
караючи, у душу увійшов.
І душу геть обліг.
Душе, світися,
як цей сліпучий — в кучугурах — сніг.


* * *

Зворохобилися айстри
приосіннім сонцелетом,
проминальною порою
падолистом деручким.
Бозна-звідки ждати ранку.
Може, зазимок раптовий,
може, дощ, а, може, вітер,
стій — немов на чолопку.
Кружеляє понад ними
вечір, крила розкриливши,
впав на горлицю із неба
стонасторчений коршак.
Скоро ходором заходить
щирим злотом кута брама
лісу, зáлісу, узлісся
і розтане благовість.
Але квітам досить миті
досить долі, досить часу
досить їм життя і смерті —
всього Бог їм дав сповна.
Тож під листя кругопадом
в урочистості вечірній
мріють сині-сині айстри
без радіння і журби.


* * *

Наснилося, що я на тім дворі,
безмежно розгородженому щойно,
де вже кортить колючими алеями
прогулюватись тіням ворушким.
Я став при чорній брамі. В сто очей
вглядаюся — і вже за назиранням
себе не чую. Бачу: біла тінь
у сардаку сіренькому бреде
зі згаслим поглядом, золотокоса.
— Ти хто? — питаю з острахом — ти хто?
І згадую. І сам відповідаю:
— Це ти, це, мабуть, ти, котра мені
повинна появити царство тіней,
щоб я себе на тому тлі чіткому
зустрів віч-на-віч.
В дертих куфайках,
як немічні прояви, болі тлумляться
чи розтікаються безлюдним широм,
чи товпляться торосами терпінь.
Така гуде зав’юга довкруги!
І не зійти із дива, що трепети
листок зелений — ані ворухнеться,
як мертвий висить. Жду. Чого ж я жду?
Щоб надійшов один болючий рот
з попеченими тьмавими губами
і злякано накрив мої уста,
проносячи движкий свій усміх далі.
Весняна мжичка. І земля ще спить.
От-от зі сну прокинеться погода.
І зблисне сонце, і забродить сік
в тих овочах, що довго літа ждали
і старіли в чеканні. Але ти,
трояндо чорна, пуп’янки пустила!


* * *

Тюремних вечорів смертельні алкоголі,
тюремних досвітків сліпа, як близна, ртуть.
А сто мерців, обсівши серце, ждуть
моєї смерти, а своєї волі.
І день при дні глевтяники жують,
аби чим-небудь душу закропити.
Валує дим — то дні несамовиті
вершать ачи розпочинають путь —
по спогадах, що в пам’яті гніздяться,
по втратах, що тебе з усіх спромог
угору поривають, коли Бог
постав, як лютий бич і можновладця.


СПОГАД

Вечір. Падає нáпруго
сонце. Обрій ошкірений
наколовся на шпичаки
дальніх сосон.
Спокій. Понад узгір’ям гроз
легіт — щойно зведе крильми
і застигне. Пам’яттю вражений,
пригадаю:
Темінь. Вишні під місяцем
дрібно тремтять. Свічка розкошлана,
а троянди пуклі серця
б’ють на сполох.
Ось ви, полиски щасть моїх!
Ось ти, щемна поро прозрінь!
Будь же, мите, на віддалі
і не ближся!


* * *

І як ти озовешся — з такої німоти?
Такі шляхи пройти — із розуму зведешся!
Вікно прокрила ти — гучне вікно прокрила,
зозульку посадила, щоб гостя стерегти.
Кує зозуля “ку“. “Ку-ку“ — зозуля піє,
а квапити не сміє часу ходу тяжку.
Та до моїх ушей той спів не долинає.
Лиш досвіток світає, вся провість — для очей.
Весь просвіт — ледь бринить тичиною надії.
Склепи, кохана, вії: бринить і брость і віть.


* * *

Горить сосна — од низу до гори.
Горить сосна — червоно-чорна грива
над лісом висить. Ой, і нещаслива
ти, чорнобрива Галю, чорнобри…
Пустіть мене, о любчики, пустіть!
Голосить Галя, криком промовляє
і полум’я з розпуки розпукає,
а Пан-Господь — і дивиться, й мовчить.
Прив’язана за коси до сосни,
біліє, наче біль, за біль біліша,
гуляють козаки, а в небі тиша,
а од землі — червоні басани.
Ой любі мої легіні, пустіть,
ой додомоньку, до рідної мами.
Зайшлася бідолашна од нестями
і тільки сосна тоскно так тріщить.
Горить сосна — од низу догори
сосна палає — од гори до низу.
Йде Пан-Господь. Цілуй Господню ризу,
ой чорнобрива Галю, чорнобри…
Прости мені, що ти, така свята,
на тім огні, як свічечка, згоріла.
О як та біла білота болила
о як болила біла білота!


* * *

Значи себе спадною хвилею,
як серце досягає горла,
коли вода, стомившись падати,
закручується в віражі.
Ця прірва прикінця, уламок цей
злютованої висі й падолу,
оцей двогорбий замір родива,
ця туга на однім крилі —
усе назначено до тебе ще.
Дорога рвіння прикорочена.
І не зайти за дальні далечі.
І за крайсебе не зайти.


* * *

Всі райдуги відмайоріли,
лишився довгий сірий шлях.
Відгасли всі вогні, що гріли
мене по самітних ночах.
І порожнеча скрижаніла,
і скрижаніла німота,
і вся душа, на дуб здубіла,
і плоть, мов знята із хреста.
Ще, оглашенний, накликаю.
Ще, начуванний, чую глас:
— Це спит. Я спитом вивіряю.
— Мій Божечку, забуди нас!


* * *

Місячне сяйво ллє
сиву куделю мрій.
Боже, царство твоє —
наче бджолиний рій.
Шепче лапатий сніг,
д’горі знялась сосна,
стану, зайду за ріг,
ніби нічна мана.
Грає зоря в гіллі,
спогад, мов грім, гримить.
Десь на сумнім столі
білий метелик спить.
Зорями повен світ,
думами повен дух.
Лине твій крик-привіт —
ані торкнеться вух.
Щоки сумні твої,
руки сумні твої,
наспіви-солов’ї
ллються — в три ручаї.
Темене, почезай,
де він, мій рідний край,
мій русокосий рай?
Радосте, не ридай.
Хай кружеляє твердь,
хай вороніє смерть,
повне тобою вщерть,
серце зболіло геть.


* * *

І дім наліг на дім,
і вулиць крутія.
У імені твоїм —
ганеба — скорб моя.
Тороси вікон, ґрат,
проспектів, ліхтарів —
за кожним рогом — кат
зі злим острішком брів.
Це він — кивав каштан,
як вишколений шпиг.
Вродився враз паркан:
це я його встеріг!
Це він, це він, це він —
при кожнім вітражі:
Піймався, вражий син,
держи його, держи!
Трамвай тебе затис,
цей мур дорогу втяв.
Куди подіти хист,
що душу запопав?
Прости ж їм, Боже, встид,
і відпусти їм гріх.
Ловці душі в твій слід
біжать з усюд усіх!


* * *

Сьогодні прощальна пора настигає —
і від суходолу зірветься літак.
Але й з-поза хмар небезпека чигає —
то ледь відстає, то вперед забігає.
Отож, начувайся: рушаємо вспак.
Таксі. Шурхотіння. Пронозистий вітер
і далеч, урубана в обрій мечем —
тих ієратичних назначених літер
нервовий скоропис — як сіверкий щем.
Пронозистий вітер. Таксі. Шурхотіння.
Заплакані вікна. Всевікна твої.
Готуйся до злету. Кінець животінню.
На тебе чатують світи-галаї.
Прощальний — як подим пожарищ — той спогад.
Колюча жорства. Деренчать камінці.
Дорога в провалля. В провалля — дорога.
Середина пекла. Розбіглись кінці.
Згадаєш відльоти — і душу ошпариш.
Суремить Ірена. Мовчить В’ячеслав.
Той спогад — як подим пожарищ. Товариш
ім’ярек чатує — всі шпари заткав.
Викружуй, таксисте, ми вже на екрані.
Це аеропорт, це аеропорт!
Чи то ж тобі в честь, навіжений талане, —
такий велелюдний позаду ескорт!
Як пси, зовсібіч оступають сексоти
і кожен очима буравить тебе.
Вокзал. Коридори німі, як комплоти.
А небо в вікні — наче біль голубе.
Тож — в неба провалля, в бездоння, бездолий
нагірний, невірний, западистий рай,
всебідий, всегнівний, всещедрий, всекволий.
А що під крилом твоїм? Кара — карай.
У небо, у надвищ, за хмари за чорні
до сонця, Ікаре, спрямовуй свій лет!
Нарівні зі смертю — ми вже непоборні.
Нарівні зі смертю — сягаємо мет.
О царство півсерць, півнадій, півпричалів,
півзамірів царство, півзмаг і півдуш!
Скрегоче в металі, регоче в металі
остання дорога випроби і скруш.
Ламка і витка всеспадна вседорога.
Дорога до Бога — ламка і витка.
Коли ж нас поймає, долає знемога —
підноситься пісня — і віща й щемка!


* * *

Сни складено у стоси,
неначе кістяки,
на відстані руки —
ридання безголосе.
Світ вишито хрестом,
гудуть хрущі травневі,
зла, що довліють дневі,
являються обом.
Між нами стільки тьми,
обснованої ночі,
аж обірвали очі,
аж посвітились ми.


* * *

Пощо мені життя
суремного тривога,
як більше опертя
не виблагати в Бога?
Пощо твої труди,
усі тяжкі маруди,
коли в усі сліди
ступає тінь Іуди?
Ошукана чота
за пагорби зникає,
і доли посідає
маркітна марнота.


* * *

Хоч покоти м’ячем по цій дорозі —
надсадний погляд скинеш за собою —
і ніяк зачепитися на ній:
там радощі, вже й пам’яті не варті,
там горе в борозні леміш лишило
і ніяк утекти її, проклятої,
ні збутися, ні спекатися ні.
То погар доль, осмалені хрести
знакують путь охлялої вітчизни,
блукає мати битим бойовиськом,
ламає руки, плаче і клене:
Кринице незглибима, доки ще
до тебе воду лити джерелову,
щоб не всихала. Крові б наточила
зі своїх вен, щоб било джерело!


* * *

І що кигиче в мертвій цій пустелі?
Киги-киги — мов чайка з-над Дніпра.
О семигори горя, цвинтар велій,
і я тут згину, як прийде пора?
Киги-киги — за ким ти тужиш, пташко?
Киги-киги — й тобі своя біда?
Потерпимо іще — бодай і тяжко,
тут наша кров — солона і руда.
Сюди ми йшли — займанщину обсісти,
козацькими кістками облягти.
Живцем, як кажуть, в землю ж не залізти —
Сибіру, Магадану чи Ухти.
Кигикнуло — і далі полетіло.
А, може, все причулося мені?
І вже болить душа, на дуб здубіла,
в цій чужаниці, чужбі-чужині!


* * *

І все то — зá: дарунок сили
за себекраєм: на, візьми,
аби дороги доль гуділи
всіма серцями і грудьми.
Це я, це духи стоголосі,
мої брати найменші (я
негідний брат їм). Мабуть, досі
зваблива шурхотить змія
під скелею, на спечнім сонці,
на синьо-маревнім піску.
Прийди, спади з небес, відслонься,
дай труту випити гірку.
Ти лялечка. Ти з льолі льолі
викружуєш. А я — зі ста
звільнився шкур. І ми — на волі,
хоч білий світ — як блекота.
Двом легше спекатись рахуби
і за державними дверми,
на чолопку тієї згуби,
де край — і прірва: на, візьми.


* * *

За мною Київ тягнеться у снах:
зелена глиця і темнава червінь
достиглих черешень. Не зрадьте, нерви:
попереду — твій крах, твій крах, твій крах.
Лежить дорога — в вікових снігах,
і простори — горбаті і безкраї
подвигнуть розпач. О, мій рідний краю,
ти наче смертний посаг — в головах.
І сива мати мій куйовдить страх.
Рука її, кістлява, наче гілка
у намерзі. Лунає десь гагілка
і в сонці стежка. Й тупіт у степах.


* * *

Так хороше і моторошно так:
шаріє повечір’я, мов підпалок.
І звідти голосіння в кілька сталок
обволікає тугою байрак.
Тонкі, високі, сині голоси
дивочними подобами світають.
Глухонімі безгубо промовляють,
що може здатися на всечаси.
Покірні вітру, нахлюпи щедрот
з убогого жебрацького бенкету,
відвирувавши, котяться у Лету,
в таночок взявши кревних і заброд.


* * *

Світу — півдня і півночі.
І — половина життя.
Час опочити, пророче:
більше нема вороття
в пекло? Пророче, намарне:
світу — півночі й півдня.
Сяєво світить полярне
близнам очей — навмання.


* * *

Нарешті — ось ви, присмерки душі,
що вигасили гамір тогосвітній
і безгоміння — геть туге, мов бич,
обклало простір. Вибринь через силу,
надпоривом і нáдвигом — пробийсь.
Чи обережно з темряви густої
скрадися вгору, сну не наполохавши
одвертого, як біль. Пройди між тіней
і — заблукай між них.


* * *

Ще трохи краще край Господніх брам
людська душа себе відчути може.
Я спекався тебе, моя тривоже.
Немає світу. Я існую сам.
Довкола — вистигла земна товща.
Я — магма магми, голос болю болю.
Що ж ти надбав, свою шукавши долю,
о волоконце з вічного корча?
Що ти надбав? Увесь у грунт угруз,
з семи небес упав сторч головою.
А справді десь є небо над тобою —
за кучугурами камінних друз?
А світло — ще народиться колись
у серці пітьми, в тускних грудях ночі?
Засвітяться сонця, як вовчі очі
у судну днину. Але — стережись!


* * *

Так ми відходимо, як тіні,
і мов колосся з-під коси,
в однім єднаєм голосінні
свої самотні голоси.
Не розвиднялось, і не дніло,
а в першу пору половінь
завирувало, задудніло,
як грім волання і велінь.
Оце післав Господь наслання!
Вогненним подихом війне —
і ув оазі безталання
нас тлумить, підминає, гне.
Народжень дибиться громаддя
з торосів вікових страстей —
і знов синодиком смертей
утверджується самовладдя.
Та віщуни знакують долю:
ще роздойметься суходіл —
і хоч у прірву, хоч на волю
пірвешся із останніх сил.
Тобі не буде опочину.
Об обрій погляд свій оббий —
і видивиш свою країну
в тяжкій короні багряній.


* * *

Ждання — витратне. Ти — пунктир смертей
душі живої. Спекайся чекання
і глянь відважно в померк існування,
котре на нас ані зведе очей.
Чого ж ти варт без рятівних подоб,
живих конань, що в піжмурки з тобою
воліють гратись? Прихистись — бідою,
прикрий добою свій порожній лоб.
Чого ж ти варт, згубивши машкару,
що панцирем холодним біль студила.
Тепер душа втікає твого тіла,
спрожогу в тілі роблячи діру.


* * *

Ту келію, котра над морем
(гуде басове жалюзі),
ми, смертній віддані жазі,
очима нетерпляче борем.
А за вікном — крізь чадний гуд,
крізь пугача ощадні крики —
твій шанталавий, без’язикий
твій недорікуватий люд.
Пустеля. Спогади. І дух
морських лагун і риболовлі.
Такий театр — на безголов’ї —
аж пір’я сиплеться, аж пух!
Гуде басове жалюзі,
йде репетиція страждання,
прем’єра самопочезання.
І досвіт сонця наразі —
немов божественне наслання!


* * *

Вже вечір тіні склав у стоси,
за обрій котиться курай,
і дальні пахнуть сінокоси,
і дальній пахне рідний край.
Ще пахне сонцем біла стежка,
медами пахне сон лугів,
і пахне юністю мережка
червоно-чорних поликів.
Кімната пахне ще духами
твоїми. Але ніч руда
уже чатує біля брами.
Голосить голосна Біда.
Муругий кінь іржить на зорі,
в голодні висі виє вовк,
а ти в тісному коридорі
проносиш начування шовк.
Так часто цокотять обчаси,
так часто серце стугонить.
І — закінчились баляндраси.
І в гніві кров хмільна кипить.


* * *

Знову друзів додому веду —
напівщирі, напівнезнайомі.
Повсідались на житній соломі,
на трипільському сонці в саду.
Потім пісню сумну заведу,
як пітьмою укриє крайнеба.
Як судилося нам, так і треба —
упізнай у собі галайду.
А насунуться спогади — хвощ
під чиєюсь хитнеться рукою.
Ой і хороше! Над головою
цілосвітній збирається дощ.
Запарує вода в казанку.
Обібравши картоплю і рибу,
ми наваримо юшки — і з хлібом
посьорбаємо в прохолодку.
Що то шкода — цибулі чортма
і не буде чим-небудь затерти...
Ані жити немає, ні вмерти,
ані вільно дихнути нема!
Тільки сіль, і вода, і житняк,
і світанок, і ніч, і стозора
небезпека, і сонна і хора
ця душа — вирушає успак!
…Часником натираєм коржі —
от і збилась життєва оскома.
Золота припахає солома.


І — пороснула кров по ножі.



* * *

Жовтава більше, ніж зелена,
прокільчується вже трава.
Росте і тягнеться до мене,
аби зродити ці слова.
Забутий більше, аніж знаний,
мені відкрився білий світ,
де піє півень, сонцем п’яний,
так хвацько скочивши на пліт.
А дума-думочка сокоче —
курчатком жовтим в шпориші.
Душа зродилась. Жити хоче.
А глузд шепоче: не спіши.
Все, що намріялось, — то дивна
дивниця — й тільки. Адже ти
спізнав, що сон і світ — зарівна
ворушать стебла самоти.


* * *

Горобчик цвіркнув на бантині.
І плиски білоногий злет,
і сніг останній — синій-синій,
і перегуда-очерет.
Шпаків трикутники любовні
коло шпаківень, до осик
ув’язаних. І очі, повні
од сяйва сонця. Й зичний скрик
ген з-за обтятої діброви —
людей, дерев ачи води?
І перше мукання корови
і рання прорість лободи —
добірне зерня заронило
у ярну душу. Прорости ж,
аби заколосилось тіло,
діждало взятися у спиж.


* * *

Ніч — хай буде тьмяніша за темну.
День — хай буде ще чорніший за ніч.
Хай проллється нам — твоє потаємне,
в сяйві ласки — найсвітліше з облич.
Хай пробуде в віках — десниця твоя простерта
багряна твоя тога і голубий хітон.
Треба славно, раз судилося вмерти —
перебути вік свій, а не покон.
Треба щедро — серцем одним, устами
ледь розпуклими — розпелюстити втіхи гін,
всевідради! Сонце бо йде — за нами.
Набирай же — свій смертельний розгін.
Треба щиро — день за днем перебути.
Треба ніжно — вилоскотати шал
серця! Треба виринути зі скрути,
як із рури — срібногорлий хорал.
Хай багаття вигорить геть на порох,
д’горі зійде весь голубиний дух —
спогадає і нерозумний ворог
спогадає і незбагненний друг.


* * *

Зачервоніє горобина,
птахи у вирій відлетять,
і ладо, ластівка, дружина
відчує: див голосить, тать
на голому гіллі, на вітрі
на хмарнім небі, на дощі,
і заспокоєння нехитрі
зупинять руку на плечі
прижурному. Ще осінь буде,
ще будуть зими і сніги.
Тоді спадуть з очей полуди
під млосні шепоти пурги.


* * *

Ці виски, ці скрики під вітром злітають угору.
Все вгору і вгору — над небо, над вечір, над ніч.
Лікуй висотою цю душу, ласкаву і хору,
в смертельнім ширянні тримайся і ранку не клич.
Землі — залегкі ми. І нас простовисно підносить
цей тлум навіженства, цей клекіт правічних волінь.
У всесвіті чути — голісінький голос голосить
і нас подвигає — до злетів, ширянь і падінь.
Голісінький голос — чи то Богоматері, Долі
Чи то України огорнутий мороком дух.
Крило холодить полохке лопотіння тополі.
Дніпра переплески, що вижеврів, вистиг і стух.
Намистом огнів озиваються весі і гради.
Зболілим видінням снується нам сон мерехкий.
Ява ачи марення ачи з глухої надсади
цей простір озвався — понурий і неговіркий.
Твої серпокрильці протнуть наторосені хмари,
така чорнота, чорнота, чорнота угорі!
Від магми земної до серця дрібного — удари
дзвінких молоточків в космічній заходяться грі.
Цей здвиг молодечий, оце наднебесся тривожне,
цей безгук, цей безмір, ця кружна п’янка широчінь,
цей край під горбатим підкриллям, ця ясновельможна
земля, що звабляє в провалля обсотану тінь.
Ми ще засвіт-сонця дзьобами проб’єм крутояри,
над падолом річки, як стріли, пірвемося в лет.
Це досвіт, оспалі! Це день народився, нездари,
вітрець повіває в триб-листі обмерлих трепет.
І зорі подвійні і місяць подвійний блукає
подвійного руху згромаджений центр налог
в високому леті твоє товариство шугає —
малі підсусідки, якими пишається Бог.


* * *

Для І.С.
Сузір’я знов лаштуються в танець,
метелиця от-от займеться виром.
Спокійно, сестро. Чуєш, хай їм грець —
отим Романам і Володимирам.
Запорошило, замело, засні-
жило дорогу — а куди рушати?
Спокійно, сестро. Будуть зліші дні.
Ще нам цей час — за просвіток згадати.
Не ремствуй, сестро. Тяжко в цих ночах,
що безпросвітні, як відьомське око.
І водить блуд нас і колише страх,
а притомився — і бере морока.
Та йди й крізь смерть. Не обривайся з крока.
Аж там спочин. Твій нездоланний жах.