
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.18
07:12
В'язень мрій і невільник турбот,
Часто змінюю плани позицій,
Бо упертий у чімсь, як осот,
Піддаюся всьому, мов мокриця.
Одягнувши сталеву броню,
Захистившись од куль і осколків, -
Я надалі боюся вогню
Допомоги чиєїсь без толку.
Часто змінюю плани позицій,
Бо упертий у чімсь, як осот,
Піддаюся всьому, мов мокриця.
Одягнувши сталеву броню,
Захистившись од куль і осколків, -
Я надалі боюся вогню
Допомоги чиєїсь без толку.
2025.09.18
01:11
Щастя любить тишу,
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
2025.09.17
22:28
Руїни зруйнованого міста.
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
2025.09.17
18:46
Я обійму тебе…
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
2025.09.17
18:18
Знаючи, надходить ніч і сонце палить кораблі
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
2025.09.17
17:57
Ходу вповільнив і спинивсь
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
2025.09.17
16:58
Заливався світанок пташино,
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
2025.09.17
11:14
Нетрадиційність нині в моді,
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
2025.09.17
08:56
вересня - День народження видатного українського письменника
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
2025.09.17
02:36
Прийшла ця година,
за Отче, за Сина
зайшло в Україну
звести в домовину,
почавши з Стефана
несе смертні рани
як пік благочестя
зухвале нечестя.
за Отче, за Сина
зайшло в Україну
звести в домовину,
почавши з Стефана
несе смертні рани
як пік благочестя
зухвале нечестя.
2025.09.17
00:22
О життя ти мойого -- світання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.
Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.
Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
2025.09.16
23:55
Ты могла бы наконец
Уступить – и под венец,
Но, как донне подобает,
Говоришь: какой наглец!
Убиваешь без пощады –
Кавалеры только рады.
Я унижен – спору нет!
Уступить – и под венец,
Но, как донне подобает,
Говоришь: какой наглец!
Убиваешь без пощады –
Кавалеры только рады.
Я унижен – спору нет!
2025.09.16
22:19
Дощі йдуть і змивають усе,
роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
2025.09.16
21:05
Рабби Шимон бен Элазар в молодости ушел из своего родного города и много лет изучал Тору в иешиве. Со временем он стал большим мудрецом и получил право обучать Закону других.
Решил однажды рабби Шимон Бен Элазар поехать в свой родной город навестить род
2025.09.16
16:00
Під сувору музику Шопена
Скаже хтось услід:
«Не повезло».
Ось і налаштовує геєна
Янголу-хранителю на зло
Печі, казани, вогненні плити,
Паливо, трійчата і багри,
Щоб мене у смолах кип’ятити,
Скаже хтось услід:
«Не повезло».
Ось і налаштовує геєна
Янголу-хранителю на зло
Печі, казани, вогненні плити,
Паливо, трійчата і багри,
Щоб мене у смолах кип’ятити,
2025.09.16
14:47
Причепурила осінь землю
жоржинами у теплих кольорах,
хоча трава втрачає зелень,
смарагдовий наряд гаїв побляк,
але леліє айстр паради
і чорнобривців барви неспроста,
щоб берегли, - дає пораду,-
красу земну, - без неї суєта,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...жоржинами у теплих кольорах,
хоча трава втрачає зелень,
смарагдовий наряд гаїв побляк,
але леліє айстр паради
і чорнобривців барви неспроста,
щоб берегли, - дає пораду,-
красу земну, - без неї суєта,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.02.18
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Володимир Ляшкевич (1963) /
Критика | Аналітика
/
Дискурси
Шевченківський офорт. Г.А. Клодт «Повість про моїх предків»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Шевченківський офорт. Г.А. Клодт «Повість про моїх предків»
Так вже сталося, що перечитуючи книжку Г.А. Клодта "Повість про моїх предків" - про знаменитого Петербурзького скульптора барона Петра Карловича Клодта фон Юргенсбурга (автора багатьох геніальних робіт, одна із яких "Володимир Хреститель" у Києві) і його нащадків - з легкої руки моєї дружини Марії, яка належить до його рідні, надибав я на цікавий розділ "Офорт Шевченка". І так, як все написане там видалося з багатьох причин цікавим, то я набрався терпіння і переніс зазначені матеріали на електронні поля "Укранету", прошу пані та панове Вашої уваги.
Г.А. Клодт "Повість про моїх предків"
(Фрагмент)
V. ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ ОФОРТ.
"... В кінці липня 1857 року в Новопетровський форт надійшов папір із наказом відпустити на волю Тараса Шевченка. До цієї події добру свою руку приклав граф Федір Петрович Толстой - можна сказати витягнув Шевченка з кайданів, вибив дозвіл на його проживання спочатку в Нижньому Новгороді, а, пізніше, і в Петербурзі. Офіційно віце-президент Академії мистецтв клопотався не за великого поета - за художника, викупленого свого часу у поміщика Енгельгарда не ким-небудь, а художниками. Хоча і мав до тієї святої справи відношення Жуковський, та все ж головну роль тут зіграв Карл Брюллов, чиїм учнем став молодий Шевченко.
Тарас Григорович повернувся із заслання знаменитістю. Багато хто шукав зустрічі з ним. Земляки, що проживали в столиці, вшановували його і нахвалювали. І закрутився він у Петербурзькому вихорі. Щодня кудись поспішав, жадав усіх бачити, зі всіма обідав і вечеряв, і багато, з такої причини, пив. Знаючи про це, Петро Карлович (Клодт) хитав головою: "Ну хоча би хто-небудь зупинив. Бо ж пропаде." Навіть якось при нагоді виказав віце-президенту (Академії):
- Ти, Федоре Петровичу, зайняв би Тараса ділом. Йому пусті люди голову морочать.
А той, мудрий дідуган, йому у відповідь:
- Ех, не відаємо ми, що то таке тюрма і солдатчина. І не відаємо тому, що є воля. Перебіситься... Проте я його Йордану (Йордан Федір Іванович – художник -гравер, професор викладав в Академії різьбову гравюру і офорт) довірю. Ти правий, звичайно, правий.
- Кланяйтеся від мене графинюшці. Вона, здається, влаштовує на честь вільного Тараса бенкети.
- Які там бенкети! Тебе ж бо кликали, не йдеш.
- А я дифірамбів не вмію співати.
- А він (Тарас Григорович) сам до тебе не заходив?
- Тільки кроки його відлунюють та й всілякі там шу-шу-шу.
- Я йому скажу, що хочеш бачити.
- Як знаєш.
Ця розмова відбувалася в кінці квітня 1858 року. Через декілька днів Шевченко дійсно завітав до Петра Карловича і застав його за сніданком.
- Пробачте Тарасе Григоровичу, а я би вас, зустрівши, і не впізнав. Сідайте чаювати. Казали мені, що ви в дуже гарній бороді повернулися.
- Та ось і наказали збрити - наглядове начальство бородатим не довіряє. А козацькі вуса залишив для гарного фасону.
- Ну що ж, я радий вас бачити. Що поробляєте?
- Збираюся брати у Йордана уроки.
- Ви ж бо раніше офортом займалися, і не без успіху.
- Нині до смаку аквантина... А у вас що новенького, Петре Карловичу? Кажуть, пам'ятник "Незручнозабутньому" ставите ("Неудобозабываемый Тормоз" - прозвисько Миколи I, яке дав йому Герцен).
- Я би вам показав, але боюся, неприємно буде.
- О! Мене отакою символікою нині не візьмеш. Показуйте. Вони зайшли до майстерні. Шевченко деякий час постояв, заклавши руки за спину, побіля моделі пам'ятника Миколі I.
Затим весело мовив:
- Прекрасна лошадяка!.. З "тормозом"...
І відразу почав збиратися. Напевно пригадав, що кудись йому потрібно ще бігти і з кимось побачитися...
Нарешті петербурзькі пристрасті довкола Шевченка стихли і він зайнявся любою справою. Петро Карлович бачив виконані ним, впевнені за штрихом, офортні портрети Бруні та Толстого, але особливо йому припав до смаку офортний автопортрет. В академії, швидкій на гучну прозву, вже називали його Руським Рембрандтом, а потім дали звання академіка-гравера.
Минув рік із дня смерті Юліани Іванівни (дружини Петра Карловича Клодта). Листопад (1860 року), як і зазвичай, видався сирим і холодним. Петро Карлович самотньо сидів у своїй величезній неопалюваній майстерні. Раптом там, нагорі, рипнули двері. І ось уже біжить сходами донизу крилата людина. Здалося навіть, що розвіваються і його вуса.
- Добридень, пане бароне Петре Карловичу!
- Здрастуйте, Тарасе Григоровичу! Як завжди все поспішаєте кудись?
- Ще й як поспішаю! Поспішаю жити, працювати поспішаю.
Шевченко присів на табурет і важко віддихувався, чіпаючи на груди свою крилатку.
- Що з вами?
- Болить. Я ж бо гадав, залишилося все там, по той бік, а ні, із собою своє тягну... Ось папір приніс, буду вас малювати.
- Вибрали час! Який ж бо я зараз...
- Я вас, Петре Карловичу, утішити в горі вашому не зумію. Та і вам це без потреби. Одначе лик ваш нинішній мені подобається своєю духовністю. У нім усе ваше життя, точно так, як на обличчі графа Федора Петровича є апостольство. Ви сидіть, будь-ласка, не звертайте на мене уваги.
Він почав малювати, спершу на одному листі, затим на іншому, потім на третьому, і все розповідав:
- Я, Петре Карловичу, прошу пробачення за одкровення, коли до столиці приїхав, ніби з ланцюга зірвався. До Літнього саду ходив на вашого Крилова дивитися, і ох як він мені не сподобався! Я очікував величчя того старого побачити і сварив вас бідним бароном, який тої величності не зрозумів. Спробуйте посидіти у Мангишлаку хоча би п’ять років, іще не те заспіваєте...
А нині каюся перед вами, бо мудрість вища за величність, а ваш робочий сюртук красивіший світського жупана. Мені небагато часу було потрібно, щоби це осягнути не тільки у відношенні до вас, Петре Карловичу, а й взагалі, так, у повному, можна сказати, обсязі. Я вас забавляю, а відгуку в очах ваших не бачу. Ні образи, ні задоволення. Ви мене не бачите і не чуєте...
- Я вас бачу і чую, (а порожнеча) бо змучився бути самотнім. Я від усього, здається, втомився, люб’язний Тарасе Григоровичу.
- Якщо ви в мене таким вийдете, то це буде моїм досягненням. Я витравлю хороший портрет і вам подарую перший відтиск із благоговінням...
Він ухопився рукою за серце, похитав головою і сказав:
- Не можу... Рука чужа. Нахвалився, а зробити нічого не зробив. Певно іншим разом.
- Може Тарасе Григоровичу, я вам допоможу?
- Чим же?
- Ідемо ж бо тихенько-легенько до мене нагору. Я вам дещо покажу.
Вони зачали підійматися, відпочиваючи через дві сходинки на третій. Підйом був крутий і вів прямо до кабінету.
Коли нарешті дійшли барон сказав:
- Сідайте, Тарасе Григоровичу, віддихайтеся, а я вам зараз покажу, що обіцяв.
Він витяг із комоду, що прислуговував йому замість секретера, достатньо великого розміру фотографію і вручив її Шевченку.
- Прошу. Нещодавно мене таким чином зобразив племінник, за допомогою ящика, який зветься світловою камерою чи чимось в цьому дусі. Одначе схожий і дуже. Якщо ви поєднаєте те, що робили сьогодні з цим, у вас вийде.
- Я вам вдячний, пане бароне, Петре Карловичу. Це і справді мені допоможе. Але ось про що я думаю: як би цей, як ви мовили, ящик, не забрав у нас, художників, останній кусень хліба. Чув, що в Італії з-за цього самого світлопису багато портретистів залишилися без роботи.
- Можливо. Але живу руку, проте нічим замінити не вдасться. Залишайтеся обідати Тарасе Григоровичу!
Не їм, не п’ю. Прощавайте, Петре Карловичу!
Шевченко довго не з'являвся. І тільки в кінці січня наступного року (1961 від Р.Х.) приніс офортний відтиск. Петро Карлович, як сліпий, провів по ньому пальцями і відчув шорстку поверхню засохлої фарби. Примітив дзеркально перевернутий підпис "Т. Шевченко. 1861" і потім тільки зауважив себе.
- Це і справді ваша удача, Тарасе Григоровичу. І відтиск чудовий. Я вам щиро вдячний. Минулого разу ви справедливо підмітили: правда - вона вище за все. Бажаю вам на майбутнє завжди залишатися самим собою.
- Дайте я вас обійму, бароне Петре Карловичу, якщо дозволите.
Живіть довго!...
Коли Шевченко пішов, Петро Карлович деякий час роздумував, - "До чого він це сказав? Навіщо?"
Не проминуло і двох місяців, як Тарас Григорович Шевченко помер...
(Матеріал перекладений і опубл. у 2000 р)
Г.А. Клодт "Повість про моїх предків"
(Фрагмент)

"... В кінці липня 1857 року в Новопетровський форт надійшов папір із наказом відпустити на волю Тараса Шевченка. До цієї події добру свою руку приклав граф Федір Петрович Толстой - можна сказати витягнув Шевченка з кайданів, вибив дозвіл на його проживання спочатку в Нижньому Новгороді, а, пізніше, і в Петербурзі. Офіційно віце-президент Академії мистецтв клопотався не за великого поета - за художника, викупленого свого часу у поміщика Енгельгарда не ким-небудь, а художниками. Хоча і мав до тієї святої справи відношення Жуковський, та все ж головну роль тут зіграв Карл Брюллов, чиїм учнем став молодий Шевченко.
Тарас Григорович повернувся із заслання знаменитістю. Багато хто шукав зустрічі з ним. Земляки, що проживали в столиці, вшановували його і нахвалювали. І закрутився він у Петербурзькому вихорі. Щодня кудись поспішав, жадав усіх бачити, зі всіма обідав і вечеряв, і багато, з такої причини, пив. Знаючи про це, Петро Карлович (Клодт) хитав головою: "Ну хоча би хто-небудь зупинив. Бо ж пропаде." Навіть якось при нагоді виказав віце-президенту (Академії):
- Ти, Федоре Петровичу, зайняв би Тараса ділом. Йому пусті люди голову морочать.
А той, мудрий дідуган, йому у відповідь:
- Ех, не відаємо ми, що то таке тюрма і солдатчина. І не відаємо тому, що є воля. Перебіситься... Проте я його Йордану (Йордан Федір Іванович – художник -гравер, професор викладав в Академії різьбову гравюру і офорт) довірю. Ти правий, звичайно, правий.
- Кланяйтеся від мене графинюшці. Вона, здається, влаштовує на честь вільного Тараса бенкети.
- Які там бенкети! Тебе ж бо кликали, не йдеш.
- А я дифірамбів не вмію співати.
- А він (Тарас Григорович) сам до тебе не заходив?
- Тільки кроки його відлунюють та й всілякі там шу-шу-шу.
- Я йому скажу, що хочеш бачити.
- Як знаєш.
Ця розмова відбувалася в кінці квітня 1858 року. Через декілька днів Шевченко дійсно завітав до Петра Карловича і застав його за сніданком.
- Пробачте Тарасе Григоровичу, а я би вас, зустрівши, і не впізнав. Сідайте чаювати. Казали мені, що ви в дуже гарній бороді повернулися.
- Та ось і наказали збрити - наглядове начальство бородатим не довіряє. А козацькі вуса залишив для гарного фасону.
- Ну що ж, я радий вас бачити. Що поробляєте?
- Збираюся брати у Йордана уроки.
- Ви ж бо раніше офортом займалися, і не без успіху.
- Нині до смаку аквантина... А у вас що новенького, Петре Карловичу? Кажуть, пам'ятник "Незручнозабутньому" ставите ("Неудобозабываемый Тормоз" - прозвисько Миколи I, яке дав йому Герцен).
- Я би вам показав, але боюся, неприємно буде.
- О! Мене отакою символікою нині не візьмеш. Показуйте. Вони зайшли до майстерні. Шевченко деякий час постояв, заклавши руки за спину, побіля моделі пам'ятника Миколі I.
Затим весело мовив:
- Прекрасна лошадяка!.. З "тормозом"...
І відразу почав збиратися. Напевно пригадав, що кудись йому потрібно ще бігти і з кимось побачитися...
Нарешті петербурзькі пристрасті довкола Шевченка стихли і він зайнявся любою справою. Петро Карлович бачив виконані ним, впевнені за штрихом, офортні портрети Бруні та Толстого, але особливо йому припав до смаку офортний автопортрет. В академії, швидкій на гучну прозву, вже називали його Руським Рембрандтом, а потім дали звання академіка-гравера.
Минув рік із дня смерті Юліани Іванівни (дружини Петра Карловича Клодта). Листопад (1860 року), як і зазвичай, видався сирим і холодним. Петро Карлович самотньо сидів у своїй величезній неопалюваній майстерні. Раптом там, нагорі, рипнули двері. І ось уже біжить сходами донизу крилата людина. Здалося навіть, що розвіваються і його вуса.
- Добридень, пане бароне Петре Карловичу!
- Здрастуйте, Тарасе Григоровичу! Як завжди все поспішаєте кудись?
- Ще й як поспішаю! Поспішаю жити, працювати поспішаю.
Шевченко присів на табурет і важко віддихувався, чіпаючи на груди свою крилатку.
- Що з вами?
- Болить. Я ж бо гадав, залишилося все там, по той бік, а ні, із собою своє тягну... Ось папір приніс, буду вас малювати.
- Вибрали час! Який ж бо я зараз...
- Я вас, Петре Карловичу, утішити в горі вашому не зумію. Та і вам це без потреби. Одначе лик ваш нинішній мені подобається своєю духовністю. У нім усе ваше життя, точно так, як на обличчі графа Федора Петровича є апостольство. Ви сидіть, будь-ласка, не звертайте на мене уваги.
Він почав малювати, спершу на одному листі, затим на іншому, потім на третьому, і все розповідав:
- Я, Петре Карловичу, прошу пробачення за одкровення, коли до столиці приїхав, ніби з ланцюга зірвався. До Літнього саду ходив на вашого Крилова дивитися, і ох як він мені не сподобався! Я очікував величчя того старого побачити і сварив вас бідним бароном, який тої величності не зрозумів. Спробуйте посидіти у Мангишлаку хоча би п’ять років, іще не те заспіваєте...
А нині каюся перед вами, бо мудрість вища за величність, а ваш робочий сюртук красивіший світського жупана. Мені небагато часу було потрібно, щоби це осягнути не тільки у відношенні до вас, Петре Карловичу, а й взагалі, так, у повному, можна сказати, обсязі. Я вас забавляю, а відгуку в очах ваших не бачу. Ні образи, ні задоволення. Ви мене не бачите і не чуєте...
- Я вас бачу і чую, (а порожнеча) бо змучився бути самотнім. Я від усього, здається, втомився, люб’язний Тарасе Григоровичу.
- Якщо ви в мене таким вийдете, то це буде моїм досягненням. Я витравлю хороший портрет і вам подарую перший відтиск із благоговінням...
Він ухопився рукою за серце, похитав головою і сказав:
- Не можу... Рука чужа. Нахвалився, а зробити нічого не зробив. Певно іншим разом.
- Може Тарасе Григоровичу, я вам допоможу?
- Чим же?
- Ідемо ж бо тихенько-легенько до мене нагору. Я вам дещо покажу.
Вони зачали підійматися, відпочиваючи через дві сходинки на третій. Підйом був крутий і вів прямо до кабінету.
Коли нарешті дійшли барон сказав:
- Сідайте, Тарасе Григоровичу, віддихайтеся, а я вам зараз покажу, що обіцяв.
Він витяг із комоду, що прислуговував йому замість секретера, достатньо великого розміру фотографію і вручив її Шевченку.
- Прошу. Нещодавно мене таким чином зобразив племінник, за допомогою ящика, який зветься світловою камерою чи чимось в цьому дусі. Одначе схожий і дуже. Якщо ви поєднаєте те, що робили сьогодні з цим, у вас вийде.
- Я вам вдячний, пане бароне, Петре Карловичу. Це і справді мені допоможе. Але ось про що я думаю: як би цей, як ви мовили, ящик, не забрав у нас, художників, останній кусень хліба. Чув, що в Італії з-за цього самого світлопису багато портретистів залишилися без роботи.
- Можливо. Але живу руку, проте нічим замінити не вдасться. Залишайтеся обідати Тарасе Григоровичу!
Не їм, не п’ю. Прощавайте, Петре Карловичу!
Шевченко довго не з'являвся. І тільки в кінці січня наступного року (1961 від Р.Х.) приніс офортний відтиск. Петро Карлович, як сліпий, провів по ньому пальцями і відчув шорстку поверхню засохлої фарби. Примітив дзеркально перевернутий підпис "Т. Шевченко. 1861" і потім тільки зауважив себе.
- Це і справді ваша удача, Тарасе Григоровичу. І відтиск чудовий. Я вам щиро вдячний. Минулого разу ви справедливо підмітили: правда - вона вище за все. Бажаю вам на майбутнє завжди залишатися самим собою.
- Дайте я вас обійму, бароне Петре Карловичу, якщо дозволите.
Живіть довго!...
Коли Шевченко пішов, Петро Карлович деякий час роздумував, - "До чого він це сказав? Навіщо?"
Не проминуло і двох місяців, як Тарас Григорович Шевченко помер...
(Матеріал перекладений і опубл. у 2000 р)
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію