ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2026.11.19 13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.

Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас

Тетяна Левицька
2026.11.19 08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.

Віктор Кучерук
2026.11.19 06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн

хома дідим
2026.11.18 22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом

Артур Курдіновський
2026.11.18 19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...

Олена Побийголод
2026.11.18 17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.

    Заспівай нам про гори й пустині,
    про таємні глибини морів,
    про небокраї сині,

Борис Костиря
2026.11.18 16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.

Вячеслав Руденко
2026.11.18 14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…

Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура

Віктор Кучерук
2026.11.18 07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.

М Менянин
2026.11.18 02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.

Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право

Світлана Пирогова
2026.11.17 20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.

Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.

хома дідим
2026.11.17 19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня

Борис Костиря
2026.11.17 18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.

Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду

В Горова Леся
2026.11.17 11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.

Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.

Ірина Вовк
2026.11.17 07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)

Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран

Віктор Кучерук
2026.11.17 05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Пекун Олексій
2025.04.24

Лайоль Босота
2024.04.15

Анатолій Цибульський
2024.04.01

Геннадій Дегтярьов
2024.03.02

Артур Курдіновський
2023.12.07

Теді Ем
2023.02.18

Зоя Бідило
2023.02.18






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Володимир Ляшкевич (1963) / Критика | Аналітика / Дискурси

 Шевченківський офорт. Г.А. Клодт «Повість про моїх предків»
Так вже сталося, що перечитуючи книжку Г.А. Клодта "Повість про моїх предків" - про знаменитого Петербурзького скульптора барона Петра Карловича Клодта фон Юргенсбурга (автора багатьох геніальних робіт, одна із яких "Володимир Хреститель" у Києві) і його нащадків - з легкої руки моєї дружини Марії, яка належить до його рідні, надибав я на цікавий розділ "Офорт Шевченка". І так, як все написане там видалося з багатьох причин цікавим, то я набрався терпіння і переніс зазначені матеріали на електронні поля "Укранету", прошу пані та панове Вашої уваги.

Г.А. Клодт "Повість про моїх предків"
(Фрагмент)
Офорт Т.Г.ШевченкаV. ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ ОФОРТ.
"... В кінці липня 1857 року в Новопетровський форт надійшов папір із наказом відпустити на волю Тараса Шевченка. До цієї події добру свою руку приклав граф Федір Петрович Толстой - можна сказати витягнув Шевченка з кайданів, вибив дозвіл на його проживання спочатку в Нижньому Новгороді, а, пізніше, і в Петербурзі. Офіційно віце-президент Академії мистецтв клопотався не за великого поета - за художника, викупленого свого часу у поміщика Енгельгарда не ким-небудь, а художниками. Хоча і мав до тієї святої справи відношення Жуковський, та все ж головну роль тут зіграв Карл Брюллов, чиїм учнем став молодий Шевченко.
Тарас Григорович повернувся із заслання знаменитістю. Багато хто шукав зустрічі з ним. Земляки, що проживали в столиці, вшановували його і нахвалювали. І закрутився він у Петербурзькому вихорі. Щодня кудись поспішав, жадав усіх бачити, зі всіма обідав і вечеряв, і багато, з такої причини, пив. Знаючи про це, Петро Карлович (Клодт) хитав головою: "Ну хоча би хто-небудь зупинив. Бо ж пропаде." Навіть якось при нагоді виказав віце-президенту (Академії):
- Ти, Федоре Петровичу, зайняв би Тараса ділом. Йому пусті люди голову морочать.
А той, мудрий дідуган, йому у відповідь:
- Ех, не відаємо ми, що то таке тюрма і солдатчина. І не відаємо тому, що є воля. Перебіситься... Проте я його Йордану (Йордан Федір Іванович – художник -гравер, професор викладав в Академії різьбову гравюру і офорт) довірю. Ти правий, звичайно, правий.
- Кланяйтеся від мене графинюшці. Вона, здається, влаштовує на честь вільного Тараса бенкети.
- Які там бенкети! Тебе ж бо кликали, не йдеш.
- А я дифірамбів не вмію співати.
- А він (Тарас Григорович) сам до тебе не заходив?
- Тільки кроки його відлунюють та й всілякі там шу-шу-шу.
- Я йому скажу, що хочеш бачити.
- Як знаєш.
Ця розмова відбувалася в кінці квітня 1858 року. Через декілька днів Шевченко дійсно завітав до Петра Карловича і застав його за сніданком.
- Пробачте Тарасе Григоровичу, а я би вас, зустрівши, і не впізнав. Сідайте чаювати. Казали мені, що ви в дуже гарній бороді повернулися.
- Та ось і наказали збрити - наглядове начальство бородатим не довіряє. А козацькі вуса залишив для гарного фасону.
- Ну що ж, я радий вас бачити. Що поробляєте?
- Збираюся брати у Йордана уроки.
- Ви ж бо раніше офортом займалися, і не без успіху.
- Нині до смаку аквантина... А у вас що новенького, Петре Карловичу? Кажуть, пам'ятник "Незручнозабутньому" ставите ("Неудобозабываемый Тормоз" - прозвисько Миколи I, яке дав йому Герцен).
- Я би вам показав, але боюся, неприємно буде.
- О! Мене отакою символікою нині не візьмеш. Показуйте. Вони зайшли до майстерні. Шевченко деякий час постояв, заклавши руки за спину, побіля моделі пам'ятника Миколі I.
Затим весело мовив:
- Прекрасна лошадяка!.. З "тормозом"...
І відразу почав збиратися. Напевно пригадав, що кудись йому потрібно ще бігти і з кимось побачитися...

Нарешті петербурзькі пристрасті довкола Шевченка стихли і він зайнявся любою справою. Петро Карлович бачив виконані ним, впевнені за штрихом, офортні портрети Бруні та Толстого, але особливо йому припав до смаку офортний автопортрет. В академії, швидкій на гучну прозву, вже називали його Руським Рембрандтом, а потім дали звання академіка-гравера.

Минув рік із дня смерті Юліани Іванівни (дружини Петра Карловича Клодта). Листопад (1860 року), як і зазвичай, видався сирим і холодним. Петро Карлович самотньо сидів у своїй величезній неопалюваній майстерні. Раптом там, нагорі, рипнули двері. І ось уже біжить сходами донизу крилата людина. Здалося навіть, що розвіваються і його вуса.
- Добридень, пане бароне Петре Карловичу!
- Здрастуйте, Тарасе Григоровичу! Як завжди все поспішаєте кудись?
- Ще й як поспішаю! Поспішаю жити, працювати поспішаю.
Шевченко присів на табурет і важко віддихувався, чіпаючи на груди свою крилатку.
- Що з вами?
- Болить. Я ж бо гадав, залишилося все там, по той бік, а ні, із собою своє тягну... Ось папір приніс, буду вас малювати.
- Вибрали час! Який ж бо я зараз...
- Я вас, Петре Карловичу, утішити в горі вашому не зумію. Та і вам це без потреби. Одначе лик ваш нинішній мені подобається своєю духовністю. У нім усе ваше життя, точно так, як на обличчі графа Федора Петровича є апостольство. Ви сидіть, будь-ласка, не звертайте на мене уваги.
Він почав малювати, спершу на одному листі, затим на іншому, потім на третьому, і все розповідав:
- Я, Петре Карловичу, прошу пробачення за одкровення, коли до столиці приїхав, ніби з ланцюга зірвався. До Літнього саду ходив на вашого Крилова дивитися, і ох як він мені не сподобався! Я очікував величчя того старого побачити і сварив вас бідним бароном, який тої величності не зрозумів. Спробуйте посидіти у Мангишлаку хоча би п’ять років, іще не те заспіваєте...
А нині каюся перед вами, бо мудрість вища за величність, а ваш робочий сюртук красивіший світського жупана. Мені небагато часу було потрібно, щоби це осягнути не тільки у відношенні до вас, Петре Карловичу, а й взагалі, так, у повному, можна сказати, обсязі. Я вас забавляю, а відгуку в очах ваших не бачу. Ні образи, ні задоволення. Ви мене не бачите і не чуєте...
- Я вас бачу і чую, (а порожнеча) бо змучився бути самотнім. Я від усього, здається, втомився, люб’язний Тарасе Григоровичу.
- Якщо ви в мене таким вийдете, то це буде моїм досягненням. Я витравлю хороший портрет і вам подарую перший відтиск із благоговінням...
Він ухопився рукою за серце, похитав головою і сказав:
- Не можу... Рука чужа. Нахвалився, а зробити нічого не зробив. Певно іншим разом.
- Може Тарасе Григоровичу, я вам допоможу?
- Чим же?
- Ідемо ж бо тихенько-легенько до мене нагору. Я вам дещо покажу.
Вони зачали підійматися, відпочиваючи через дві сходинки на третій. Підйом був крутий і вів прямо до кабінету.
Коли нарешті дійшли барон сказав:
- Сідайте, Тарасе Григоровичу, віддихайтеся, а я вам зараз покажу, що обіцяв.
Він витяг із комоду, що прислуговував йому замість секретера, достатньо великого розміру фотографію і вручив її Шевченку.
- Прошу. Нещодавно мене таким чином зобразив племінник, за допомогою ящика, який зветься світловою камерою чи чимось в цьому дусі. Одначе схожий і дуже. Якщо ви поєднаєте те, що робили сьогодні з цим, у вас вийде.
- Я вам вдячний, пане бароне, Петре Карловичу. Це і справді мені допоможе. Але ось про що я думаю: як би цей, як ви мовили, ящик, не забрав у нас, художників, останній кусень хліба. Чув, що в Італії з-за цього самого світлопису багато портретистів залишилися без роботи.
- Можливо. Але живу руку, проте нічим замінити не вдасться. Залишайтеся обідати Тарасе Григоровичу!
Не їм, не п’ю. Прощавайте, Петре Карловичу!

Шевченко довго не з'являвся. І тільки в кінці січня наступного року (1961 від Р.Х.) приніс офортний відтиск. Петро Карлович, як сліпий, провів по ньому пальцями і відчув шорстку поверхню засохлої фарби. Примітив дзеркально перевернутий підпис "Т. Шевченко. 1861" і потім тільки зауважив себе.
- Це і справді ваша удача, Тарасе Григоровичу. І відтиск чудовий. Я вам щиро вдячний. Минулого разу ви справедливо підмітили: правда - вона вище за все. Бажаю вам на майбутнє завжди залишатися самим собою.
- Дайте я вас обійму, бароне Петре Карловичу, якщо дозволите.
Живіть довго!...
Коли Шевченко пішов, Петро Карлович деякий час роздумував, - "До чого він це сказав? Навіщо?"
Не проминуло і двох місяців, як Тарас Григорович Шевченко помер...

(Матеріал перекладений і опубл. у 2000 р)

• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



    •   Можлива допомога "Майстерням"


• Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

• Про оцінювання     • Зв'язок із адміністрацією     • Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2008-03-08 10:42:33
Переглядів сторінки твору 3745
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (5.210 / 5.6)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.224 / 5.62)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.778
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Конкурси. Теми ПЕРСОНИ
ПРО МИСТЕЦТВО
Автор востаннє на сайті 2026.11.18 13:44
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Валентин Бендюг (Л.П./Л.П.) [ 2008-03-09 00:24:43 ]
Федір Петрович Толстой зіграв у долі Шевченка дуже значну роль. Він же взяв Тараса на поруки і навіть змушений був як поручитель утримувати його й харчувати перший час по приїзді у Петербург, а потім він же наказав переробити на житло для Тараса майстерню. Але усе то було не його власною затією, а його дружини. На жаль не пригадую її імені, а шукати зараз пізно.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2008-03-09 10:26:51 ]
Ще раз переконуюсь, що за добрими справами завжди стоять жінки.
А ще цікаво, проклятий царизм дає дозвіл на повернення Тараса Шевченка із місця покарання прямо до столиці. Радянська влада такого би ніколи не допустила.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Ляшкевич (М.К./М.К.) [ 2008-03-10 20:44:11 ]
А ось і цей самий Шевченківський офорт - портрет знаменитого скульптора, автора багатьох геніальних робіт, одна із яких "Володимир Хреститель" у Києві.