На веранді сиділа дівчинка, пила чай. Хмаринки підіймались і застигали десь біля стелі у вигляді маленьких крапельок. Холодно. Я зайшов дуже соромлячись її і боячись образити своїм виглядом. Вона занадто пильно вдивлялась в мої очі, певно, шукаючи в них друга. А я.. А що я. Я прийшов щоб пригостити її. Напевне вперше роблю щось не для себе...

Дим. Сивий дим і важке повітря. Запах терпкого вина і гіркої настоянки з полину. Рухаєшся ніби під водою. Голова. Хребта немає. Нічого не відчуваю Напевне зараз впаду. Треба обережніше йти. Вдивлятися у кроки. Замикаю себе на ключ. Нікого і ніколи. Принаймні сьогодні. Ніколи -- це не безмежжя часу. Ніколи -- це коли не знаєш що буде завтра чи через годину.

Дівчинка попивала чай, я нічого їй не говори в і нічого не питав. Просто простягнув їй букет ромашок, там були ще якісь дрібні квіти, але я не знав їх назви. О, згадав, кульбаби. Вони ще не жовті і їх пух не летить на всі боки... Таке життя. Ми сиділи разом на веранді пили чай, їли яблука. Дивились одне одному в очі і зовсім-зовсім забули, що існує час. Все що нас розмежовує -- це димка від чаю. Пара ластівок на дротах, цвіркуни і хрущі. І таке важке і густе повітря липневого вечора.

Дим. Сивий дим. Важко ходити. Хочеться з цього підвалу пристрастей на волю. На вулицю. Там буде тиша. Там гудітиме осінь. Там не буде місця для надоїдливих рухів. Там не буде місця для тебе і для мене. Мої кайдани, моя найчистіша у світі совість. Все колись закінчиться як я і ти.

Між нею і мною димка чаю. Що таке кохання -- це межа між літом і осінню. Це те, що не дає увійти у власну осінь і листопад. Кохання -- це для неї. Це те, що залишиться після прогулянок і безмежних як поле розмов. Віра -- це те що витягує з підвалу. Бог, а він сидить в окулярах і водить моєю рукою, коли я це пишу. Музика дала відповідь на те де і коли. Піснею я звертаюсь до твого серця коли не можу говорити словами.

Там де народжується пристрасть не має місця для надій чи віри. Бо пристрасть завжди темна і вона не народиться від променів сонця. Вона не поведе тебе серед поля. Вона тільки зупинить на мить твої ноги коли ти ходитимеш по краю. Дасть хвилину на те щоб зупинитьсь серед вічного поспіху. І далі ти тікатимеш. Від себе.

Кохання -- це коли для неї. Дякую, що воно існує. Я нарешті в нього повірив. Можливо, повірила і вона. я усміхнувся їй, взяв за плечі торбину і подався на схід сонця, шукати джерело того проміння яке мене витягло з підвалу. Шукати тої води яка відкрила мою мушлю. Вона йшла біля мене весь цей час, і усміхалась коли я вставав зашпортавшись у житі.

Кульбаби і липень. Саме для цього варто йти на схід сонця. І не спішити приймати пристрасть у пустоту свого серця. Бо коли воно повне то воно не пустить лишнього.