Я не знав як почати розповідь. Кімната, вечір, погасла свічка і чай з коньяком. Я цей запах пам'ятаю з дитинства. Ще диван. ліжко, плед. І повне відчуття пустоти. Одинокість -- це не вирок і не пустота. Це лінь і боязнь людей і їх слів.

Я ні про що не хотів говорити. І не хотів відкривати сервант з залишками алкоголю. Вечір і цей густий запах відцвілої весни. Стає тепліше. Тепло розливається по легеням. І дихати стало легше...

Знову кімната. Знову погасла січка, старе взуття та шпалери кольору... Ну ви знаєте цей колір. Колір, який так ненавидять у лікарнях. Я і сам його не дуже люблю. Ця вічна не рятуюча лікарня буденності. щодня черги та очікування діагнозів оточуючих.

Я відмовляюсь визнавати хворобу в собі. Я хочу слави та піднесення. Завмер подих. Це я? Чи це не я всередині мене. Чесність варта слів, лише коли завмирають подихи.

Хочете відчути славу -- спробуйте плигнути в гірську річку з зав'язаними руками і доборсатись до її джерела. Врости коренями на березі і споглядати. Чи то природу, чи то сонячні промені і весну.

Що таке ігрище? Гарні уривки музики, що завмирають раптово. Без переходів. Раптові рухи. Повний рух в нікуди. Ще трошки і продаватимуть вже не тіла. А і душі. Ненароджених. Болить. Прапор дволикості. В одну сторону дивиться титан з землею на плечах, а в іншу дивиться юнак з пустими від обезболення очима. Мертві нерви свідомості. Мертвий погляд у небуття і в руках перо...

Скільки дано прожити -- рівно на одну свічку. За спасіння душі...