Я пускаю дим. Замість вікон дві щілини і повітря морозного ранку.
Я відпускаю дим. Я впускаю світло, але крізь дві маленькі щілини, я не можу витримати сонячного удару зранку. Світло денного дня. Світло факелу денного дня. Світло не відблиску місячної ночі. Денний день вдень і днем. Сонячне терпке вино, Боже перетвори все те що я бачу на небесне світло. Я не витримаю і миті його сяяння, я не витримаю голосу твоїх ангелів, бо слова вони звикли бути відстороненими від душі. Руки були відсторонені від струн. Боже дай мені сил прийти до тебе, до слів Твоїх то рук безмежний як світ не тутешнього денного дня.
Від місячного сяйва в душі пустка, вічне обмеження слів твоїх, що іменується вічним постом. Піст то є служба тобі. А я служу не тим. Руки бачу що не ті.
Я відпускаю дим, я прошу прощення.
Дим холодного вогню і тління.
Морозні дерева на склі. Спітніли губи, і нема, нема що сказати.
Навіть коли я Тебе побачу, я не матиму що сказати. Бо в цьому і є вічна мудрість
Жити і прощати. Любити і вірити. І казати вголос те, що в тобі. Бо слова покриваються пилюкою невчасності.
Причина -- життя. занадто коротке. Вік лише відстрочка від фатальності слів.
Боже дай сили...
Віриш чи ні. одинокість і зневір'я -- вони породили пустоту.
І будеш жити, слухай. Будеш жити. Інакше нехай пропаде те. що сказано!...