Не написане. Не прочитане. Не трибуна. Не шухляда.

Це так просто прикриватись віршами. Вкритись ними як пледом. Щоб не холодно. Щоб перезимувати. І коли настане весна, поети приростуть до підкірки мозку. Це так просто коли відкриваєш свій світ і не знаходиш знайомих рядків. Ненавиджу коли нічого знайомого. Чому я нового не можу шукати. Чому палітрою слів гратись заборонено. У тебе в руках совість і сором. Два крила твоїх синів. Твої крила, що несуть. Це так просто, коли на шальках нема віршів. Нема прози. Нема нічого. Є мовчання та нездатність писати.

Незвідані мною землі такі сторони світу, душа єдина. Лети...

Політ акордів, політ строф, політ світла. Румяне слистя, осіння донька. Гуляєш з каляскою, везеш похитуючи. Подих. Образ літа на твоїх зіницях, на твоїх зіницях написане літо. Могло бути. Мріїі. Інвалідні мріїі які призначені для каліцтва. Погодьтесь як можна страждати від нерозділеного кохання в наш непевний образний час. Як можна виписувати на зіницях літо, коли рум'яна осінь на твоїх листках паперу. Щось ритмічне в цій осені, мені так страшно, що ти прийшов додому а по стінам ходити так просто. До неба пішки, до землі впасти і через стіну, там гілля, падати недалеко. Може навіть дадуть політати. Спи йде по твоїм стопам інвалідна мрія. Така дивна і нікому не потрібна. Трибунні поети, поети номерні, як вам важко достукатись до мого серця. Слава, це заздрість до оплесків, до шаркання крил. Грай допоки твоє вино, воно перебродить і поллється оцтом розлуки з самим собою. Яу це егоїстично розставатись з собою і казати що вона краща. Боляче. Понеділок. Місто.