Колись у сиву давнину
Збиралось військо на війну:
Мечі кували та щити,
Князь Святослав¹ писав листи
Та в землі дальні відсилав:
— Іду на ви, — попереджав.
Полки на захід маршем йшли,
Міста — великі та малі —
Та села військо проводжали,
Дівчата сльози витирали
На щічках розових своїх:
Яка війна без сліз гірких.
Ось стихло все — пройшла дружина,
І похилилася калина,
І зажурилася, сумна,
В містах та селах край вікна.

В той час жили в селі дівчата,
Красуні милі й чарівні,
В буденні дні, в веселі свята
Зимою, влітку, навесні
Завжди вродливі, ніжні квіти,
Найчарівніші в цілім світі.
Так ось: про їхню дивну вроду,
Про те, що русичі в поході,
А в Києві так мало сил
На захист невеликих сіл,
Що можна буде грабувати,
Дівчат вродливих викрадати,
Дізнався печенізький хан.
І вже летить орда на лан —
Палають села, плачуть діти,
Нема кому їх боронити,
І до красунь вже йде біда —
Мов чорна хмара, мчить орда.

В роботі день минув важкий,
Сідало сонце за полями,
І вітерець літав легкий
Над невеликими гаями.
Красуня річка в сріблі хвиль
Промінням бавилась Ярила2,
Гудів баском між квітів джміль,
І пісня чайкою летіла:

— Річенько, річенько,
Річенько-сестричко,
Хто тобі такі блискучі
Заплітає стрічки?
— День блакитні заплітає,
Нічка — золотаві,
Ще вплітає в тихі хвилі
Зіроньки яскраві.
Місяць зорі доглядає,
Ходить поміж ними,
Щоб дівчата милувались
Та були стрункими.
Щоб дівчата милувались
Та пісні співали,
І про Леля3 молодого
Щоб не забували.

І засміялись чорноброві,
І знов, співаючи, ідуть.
Про наші землі волошкові,
Про те, як воїв4 вдома ждуть,
Летіла пісня над водою
І доторкалася душі
І мелодійністю легкою,
І словом лагідним її,
І почуттям, що не згасає
В важкій ході тисячоліть, —
Нам пам’ять пісню заспіває,
Щоб серце піснею зцілить.

Дівчата у човен сідають
І весла легенькі беруть,
І човен у річку штовхають,
І швидко додому пливуть.
Та берег вже дальній вкриває
То крики, то гуркіт, то дим,
За мить все село вже палає
У полум’ї смерти страшнім.
Побачила човен кіннота,
Хан крикнув: — Красуні в човні!
У вас є почесна робота,
Тягніть-но красунь тих мені! —
У річку орда запливає,
Жартують вояки страшні,
Та річенька хвилі здіймає
І топить усіх в глибині.
А ранком з’явилися квіти,
Де човен з дівчатами плив,
Там верби зажурені віти
Схилили з тих давніх часів.
Лілеями квіти назвали —
Тендітні, яскраво-сумні,
Їм хвилі блакитні співали:
— Красуні мої чарівні…

Славетні князя перемоги
Елладі суму додали
І в печенігів допомоги
Знайшли із Греції посли.
Хвалинське5 море — прикра втрата,
Хозарів Святослав розбив,
І данина тече багата
Тепер до Київських столів.
Міста, що греки будували6,
Що неприступними були,
У битвах руси зруйнували
І збитків грекам додали.
Вже Семендер й Ітіль — у князя,
Саркел7… а там — і Херсонес…
Яка нечувана образа!
Невже із князем сам Зевес?
І імператор відсилає
Дари до князя золоті,
І Святослава підмовляє
Війну з болгарами вести8.
Та в князя — знову перемоги!
Болгарський край князь захопив,
І імператор допомоги
У печенігів попросив.
Про те зухвальство князь дізнався —
Орда під Києвом стоїть!
Мов хижий вовк, той хан підкрався,
Вже не одне село горить…

З-під Доростола9 вже виводить
Претич 10 у Київ грізну рать,
А Святослав в зажурі ходить:
— Не можна хана пробачать!
Дунай залишити, Дунай?!
Готуйся, хане, постривай!
І князь зібрав свою дружину,
І сам зібрався за хвилину,
І вже під Києвом стоїть,
Щоб добре хана пригостить.
Був Київ в ті часи міцнішим,
Могутнім був у ті часи,
І люд був значно здоровішим
Тоді на Київській Русі.
Шукали честь, а князю — славу,
На смерть стояли за державу
І добре били ворогів
Ударами важких мечів.

Зійшлись два війська в чистім полі,
Виходить муж з орди поволі
Такий могутній, мов гора,
І кличе він богатиря
З дружини княжої на бій.
Стоїть, великий та страшний,
І, усміхаючись, питає:
— Хто смерть свою ось тут шукає?
І засмутився Святослав
Та оповісників послав,
Щоб ті побігли і питали,
Кого в дорозі зустрічали
І в Києві, і у полках, —
Хто може битись на мечах
Із грізним мужем, мов гора.
Шукали всі богатиря.
І ось знайшли: муж не великий,
І не малий, та голос дикий
Від Дива11 він, напевно, мав,
Ще й кулаком дуби ламав.
Сказав Межибор12: — Й без меча
З тим мужем впораюся я.
Рука — то меч, нога — то грім.
І вийшов перед військом всім.
Сміявся довго печеніг,
І вся орда валилась з ніг:
Мовляв, ходили за моря,
Щоб там знайти богатиря!
Такий малий — і сміх і гріх! —
Побити може нас тут всіх!
Ану, малий, чи вдержиш спис?
Але удар могутній в ніс
Отримав раптом печеніг,
І спис важкий упав до ніг.
І захитався муж-гора.
За мить кулак богатиря,
Мов блискавка страшна, злетів
І груди мужу проломив.
Той впав — здригнулася земля,
Орда, задкуючи, пішла,
А потім, кинувши щити,
Побігли з жахом вої ті,
Та швидко так — не наздогнати! —
Щоб все покинуте віддати.

Вітає Київ Святослава:
— Дружині слава! Князю — слава!
І волхва13 Межибора теж
Вітали всі з високих веж.
Кияни військо зустрічали,
А потім князя запитали:
— Ти данину з болгар збираєш
І перемогами лякаєш
Могутніх греків вже давно,
В Європу нам відкрив вікно.
З дитинства, змалечку — в боях,
А там, де твій засяє стяг,—
Там перемога Святослава!
За це тобі — уклін та слава!
Та треба й Київ захищати,
Про рідні землі треба дбати,
Бо можна втратити своє,
Все те, що в тебе, княже, є.
Великий Новгород просив,
Щоб одного з твоїх синів
Послав ти княжити до них.
І Овруч теж людей своїх
Прислав до тебе, Святослав,
І Київ теж тебе прохав:
Лиши нам, княже, княжить сина,
Нехай навчається дитина
Великих помислів, як ти,
Не з няньками ж їм всім рости?
— Що ж, Ярополка вам лишаю,
Олега в Овруч посилаю,
А Володимир, менший син,
У Новгород, та не один,
Поїде княжити. Добриня14,
Ти будеш регентом15 у сина.
Хоч меншому дванадцять літ,
Нехай побачить білий світ.

В турботах правив Святослав.
Спочити майже не давав
Ані боярам, ні писцям,
Ні столярам, ні ковалям.
Вже княжі лодді 16 просмалили,
Вже добре коні відпочили,
Зібрали кухарі харчі,
А вої з стін зняли мечі,
Вітри розправили вітрила,
В човни вже б’є Дніпрова хвиля
І підганяє кораблі
Знов до Болгарської землі.


¹ Святослав Хоробрий — так називав Святослава, Київського князя, сина Ігоря та Ольги, галицький літописець. Він княжив з 957 до 972 року. Перші свої військові походи спрямував на схід. У 964–968 роках приєднав до Київської Русі в’ятичів, завоював Болгарське царство на Камі, розгромив міцну Хозарську державу, підкорив багато народностей Північного Кавказу, Приазов’я, Подоння. З 968 року князь почав боротьбу з Болгарією. Завоювання Болгарії відкривало сухопутний шлях до Візантії. Загинув Святослав у 972 році біля Дніпрових порогів, повертаючись із другого болгарського походу, у битві з печенігами на острові Хортиця.
2 Ярило — сонце.
3 Лель, чи Полель, — син могутнього Бога вогню Сварога та Богині Всесвіту Лади. Пробуджувач великих почуттів: радости, доброти, закоханости. Ще Лель вибирав нареченим їхніх женихів.
4 Вої — воїни.
5 Хвалинське море — Каспійське море. Розгром Хозарського царства був настільки нищівним, що відбився на всій зовнішній політиці мусульманського світу та Візантії.
6 Міста, що греки будували — Візантія була союзницею Хозарського царства у війні проти арабів та персів. У хозарських містах стояли грецькі гарнізони, а місто Саркел (Біла Вежа) збудували та фортифікували візантійські інженери.
7 Вже Семендер й Ітіль у князя, Саркел — міста Хозарського царства, завойовані князем Святославом.
8 Війну з болгарами вести — Візантія в той час платила данину Болгарії згідно з ганебним миром, підписаним нею в 927 році з болгарським царем Петром. А з ослабленою війною Болгарією було б краще домовитися візантійському імператорові.
9 Доростол — місто в Болгарії, зараз має назву Сілістрія.
10 Претич — у той час воєвода у Святослава. Святослав розділив дружину — Претич з частиною війська швидко вирушив на допомогу до Києва, а Святослав з другою частиною залишився в Болгаріїї. Але потім і сам поспішив до Києва.
11 Див — давньослов’янський Бог, мав надприродну силу.
12 Межибор — у давньослов’янській “Книзі Волхвів” згадується волхв Межибор, який у битві вбив печенізького хана, вдаривши його кулаком у груди. Могутній воїн, до ніг якого падали налякані його криком величезні тури.
13 Волхви — охоронці кам’яних статуй давньослов’янських богів. Волхви передбачали майбутнє та володіли рідкісним мистецтвом ручного бою.
14 Добриня — рідний брат Малуші, матері Володимира, син древлянського князя Мала з міста Любеча.
15 Регент — тимчасовий правитель, опікун.
16 Лоддя — так називався в Київській Русі великий човен. Розміри у човнів були різні, на одній лодді розміщувалось від сорока до сотні воїв.