Талановитий поет, останній лауреат ДЕРЖАВНОЇ премії України імені Тараса Шевченка (1999) відповідає на запитання літературного критика і літературознавця Євгена БАРАНА.

Євген Баран:

Пане Дмитре, Людмила Старовойт у статті “На розпутті великих доріг...”(журнал “Кур’єр Кривбасу”. - Травень-Червень, 2007.- ч.ч.210-211.- стор. 342-346) пише, що Ви “сьогодні знаходитесь в епіцентрі літературного процесу”. Що Ви уявляйте сьогодні під “епіцентром літпроцесу” і яка Ваша роль у ньому?

– Непросте запитання, пане Євгене, дорогий колего. Не знаю, чи тепер університетську освіту радянських часів, а я закінчив філологічний факультет Ужгородського університету ще 1975 року, вважають “класичною”, але я добре знаю певну схильність літературознавців, літературних критиків до того. що можна означити як класифікацію, розкладання імені і творів “на поличках”, а до того ж і зважаючи на відповідний розголос, резонанс довкола конкретних творів і конкретних письменників у суспільстві. Тому я з осторогою ставлюсь і до високих оцінок , і до критичного негативу з боку літкритики в конкретному часопросторі. Тим не менше вважаю. що Людмила Старовойт, обдарована жінка-літературознавець, кандидат філологічних наук, доцент, завкафедри української літератури Миколаївського державного університету імені В.О.Сухомлинського. знає сучасний український літературний процес - текстуально, тому вона бачить перед собою всю панораму знакових, як означають це вчені-літературознавці, творів та імен. Але я був не тільки студентом УжДУ, а й учителем української мови та літератури в російській школі у смт Казанка Миколаївської середньої школи номер 2, і викладав - будучи основним українським філологом у школі назагал опісля університету - російську літературу в старших класах. І виклавав іще в МДПІ імені В.Г.Бєлінського. був п’ятирічку професором кафедри філології в Миколаївському філіалі Київського національного університету культури і мистецтв, і нині викладаю той же, як Ви, постмодерністи, це означаєте - СУЧУКРЛІТ - у тому ж МДУ імені Героя Соцпраці, та ще й у Миколаєві, де князь Г.О.Потьомкін-Таврійський ніколи не був – із Херсона не поїхав, а вмер у дорозі, проте вулиці в нас Потьомкінська і Радянська, барельєфи і бюсти князеві стоять, а держава чомусь названа Українською. Павло Перший зрівняв із землею могилу “світлійшого”, а в колишній колонії реінкарнується все те, що не славилося навіть до 1917 р. У цьому-розбурханому океані південної України-Малоросії-Новоросії тощо витворюється щось таке, проти чого виступав і Ленін у своєму передсмертному “Листі до з’їзду”, зосібна - проти великодержавного шовінізму нацменів. А в тому, звісно, що ми означаємо як сучасний український літературний процес, і не через етнічну тільки його та мовну вияскравленість, очевидно, я й справні комусь цікавий. Але я вважаю і в цьому плані непорушною геніальну фразу Володимира Маяковського: “Я поет, тим і цікавий... “ У Миколаєві футуристи були - В.Маяковський і брати Бурлюки, Давид і Володимир, Василь Камєнський... І перед виступом у тодішньому приватному театрі Шеффера перше, що зробили, то це підвісили до стелі театру...фортепіано! Напевно, з Петрограда (вже йшла перша світова війна, яку ще не було названо ні першою, ні світовою) охранка надіслала до Миколаєва депешу, хто й що вони, ці кляті футуристи, от і просив їх слізно поліцмейстер: “Панове футуристи, робіть усе, що заманеться, лише не чіпайте, Бога ради, його величність Государя...і Пушкіна...” Ви ж знаєте, що панове футуристи в своїх маніфестах закликали скинути з “пароплава сучасності” саме О.С.Пушкіна, а великий поет у Миколаєві бував, і на саранчу його під м.Вознесенськ посилав граф М.С.Воронцов...От і подивіться тепер ізбоку, пане Євгене: хіба тодішній живий літпроцес не став історією літератури? І хіба література, поезія зокрема, це не текст, а щось коло тексту? Мені здається, в текстах, а не в постмодерному “підвішуванні фортепіано під стелею театру”, щось таки знаходять і мої читачі без учених титулів і звань, і літературні побратими, котрим я дорогу не міг перейти ніяк, оскільки в мене своя, тим не менше знаю багато виступів у пресі проте, чому з Креміня, а це я, мало не роблять Шевченка. Як у випадку з Шевченком Олесь Бузина “зробив собі ім’я”, запозичивши “технологію футуристів” у випадку з Пушкіним, у сучукрліті “сучі діти” позиченого українського постмодернізму “піаряться” (і на здоров’я) і в ставленні до моєї поетичної творчості. Причому - з тексту літкритика чи поето-критика бачиш: віршів Дмитра Креміня не читав, але вважаю... Я вважаю це абсолютно - чуєте пане Євгене? - нормальним явищем. І вважаю. що не треба ні на кого наводити той же “хрестоматійний глянець”, дозволю собі зацитувати ще раз етнічного українця Маяковського. який народився в Грузії (я тричі бував у його родинному маєтку за радянських часів), у Грузії любили молодого поета з України, українського поета! – Дмитра Креміня. Якщо Ви, пане Євгене, пригадаєте опубліковану в тому ж “Кур’єрі Кривбасу” фундаментальну статтю про мою творчість і “моє місце в строю” доктора філології, професора Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка Юрія Коваліва, чи й візьмете її в його книзі літературно-критичних есеїв “Скрипторій”, або в книзі моїх вибраних творів “Літопис”, у цьогорічних “Вибраних творах” - цей однотомник у серії “Бібліотека Шевченківського комітету” вийшов, - знайдете не менш об’єктивне означення того, хто я такий у сучукрліті. Мені здаеться. що не тільки “Книжник-ревю” чи журнал “Критика”, не тільки самохвальні “колонки” геніїв самопіару в газетах “Зеркало недели” чи “Без цензури” визначають “ім’я і місце” кожного з нас у сучасній українській літературі. В поезії, якщо згадати про жанрові дискурси: епос, лірика і драма. Візьміть “Шевченківську енциклопедію” - хоч і стислий, але там промовистий і знаковий ряд імен тих уславлених людей, котрі поцінували мою першу в добу української незалежності ,єдину за десятиліття книжку “Пектораль” - як універсальну поетичну роботу. Я не традиціоналіст і не модерніст, і я не постмодерніст, але й не еклектик, одначе я думаю не лиш про “коло обраних”, а й коло широке, я думаю про читача широкого, про людей ерудованих і людей інтуїції, кому поезія ляже на серце в класичному, неокласичному, нео-неокласичному і модерному ключі. Я ніколи не був, зауважте, спілчанським функціонером і навіть за всі літа членства в СП мене ж і ні разу не удостоїли навіть путівки в будинок творчості. живу я фізично за рахунок копійчаної платні в редакції газети та роботи за півкопійки на викладацькій ниві, але тернова корона поета все не покидає мою бідну і, смію думати, талановиту голову. Якщо взяти, пане Євгене, мої книги ,мої публікації в журналах - од “Вітчизни “, “Києва”, “Дніпра”, “Кур”єра Кривбасу”,” Січеслава” ,”Моря” і т. д. - до моїх газетних есей і публіцистики, то Ви побачите: я все ще шукаю собі пригоди на голову. Адже Ви знаєте, що в Україні, де гонорар за творчу роботу отримує навіть міністр транспорту і зв’язку Микола Рудьковський (принаймні,так у його декларації про доходи), а письменникам (і мені в тому числі) платить лише “Київ”, “Кур’єр Кривбасу” і “Море” з Одеси, лише потреба сказати своє слово місту і світу диктує мені нові поезії. Симфонії. Есеї. “Не я пишу - це мною пише Бог...” - осмілився я колись написати, відчувши за спиною дихання ангельське, дихання Бога. І в цьому архаїчному геномі, в генах поетичної геєни, в цьому “дев’ятому колі”, якщо згадати вигнанця з рідного міста Данте Аліґ’єрі, моє життя і дійшло половини. А, може, і вершини, за якою - палахкотюча безодня посмертної слави чи забуття. Ви зауважте: якби не Людмила Старовойт, в Україні не було де провести навіть ювілейну наукову конференцію до 70-річчя Миколи Вінграновського. Так що так. А це ж - ідол, кумир української поезії, кіноактор і прозаїк світового рівня! 3”явиться в місті Львові чи Києві Паоло Коельйо, якого мало хто й читав - і люди за ним біжать тисячами! А свої пророки, свої генії пишуть книги або в еміграції, або на маргінесі. То що ж ми, кажучи словами Володимира Яворівського з його тритомника, за народ такий? І що, крім примарної слави, вигнання, страждань і віри в наше духовне воскресіння, має зі своєї творчості письменник у новітній історії України? Я був ув “обоймі” найкращих молодих поетів СРСР у часи минулі, не оминає мене увага читачів і критики й тепер, і найголовніше було завжди - не стати за життя “об’єктом” лише критиків. А що пишуть статті, дисертацію кандидатську чи есей - так це бог Аполлон так велить. Один із найяскравіших поетів-шістдесятників написав мені: таких поетів, як Ви, Україна 100 років не знала. Перебільшення? Але ж уся поезія - з гіпербол і літот, і перебільшення чи применшення для мене, живої людини, як серцебиття. Література ж не футбол, аби посідати в ній якесь місце. Не рейтинги, як у політиків, і наше місце в людському серці визначають. У всякому разі, роль моя, доки я живу, в українському літературному процесі - активна. По смерті фізичні - життя текстів, легенди і міфологія: кого любив (дівчат і жінок - у цьому я не просто традиціоналіст - я патріархальний чоловік, однолюб, але моя дружина - Ольга, і землячка не тільки Олександра Довженка та Леоніда Кучми, нашого другого президента, а й землячка безіменного автора “Слова о полку Ігоревім”, і з тієї Десни, на берегах якої бував і возводив храми й монастирі Іван Мазепа, і доживав свого віку Кирило Розумовський, останній оперетковий гетьман України... 1 наш молодий син-учений, кандидат філології, доктор філософії за Болонською клясифікацією, дитя любові...( у такому дискурсі, пане Євгене, в такому плані я живу, щоб творити, і творю, щоб жити). І не мені одному - всім українцям, котрі в “своїй хаті” перетворилися на найбільшу етнічну меншину. Тому я в центрі цієї віртуальної - цієї літературної боротьби, що Ви пойменували як літпроцес. А де я є - в епіцентрі, спереду чи ззаду, збоку - розкладуть уже класифікатори і містифікатори від літнауки десь тоді, коли мені виповниться 100 років. І ця дата - вже 2053 року. Зачекаємо? Ви маєте шанс - Ви такий молодий! -покласти з Вашими дорослими натоді дітками квітку троянду до того, що йменується “пагорб слави Дмитра Креміня”. 3 камінним хрестом або навіть бюстом - бюст уже в мене є, але що, коли там буде ще один бюст Потьомкіна і в бюджеті, як і тепер, української з дозволу держави не знайдеться копійчини на вибране до мого століття? А тим часом – поміркуємо разом над тим, що в цих часах мені випало зробити. Ось у журналі “Лондон-мегезін” (б-7 число за 2007 р.) вийшла моя поезія “Загублений манускрипт” (із неї починається і “Пектораль”, і книги моїх вибраних творів) у перекладі англійською мовою Рассела Торнтона з Північного Ванкувера (Канада). В Англії цей журнал виходить із 1731 року, там український поет - уперше, а скільки класиків англійської літератури там опублікували свої твори - краще Вам з Інтернету дізнатися. Власне, є і в мене сайт ув інтернеті, але я все-таки людина писемної культури. Тож у “Києві” прошу прочитати бодай мою поему, число 3, разом із лекцією Івана Дзюби “Шевченкофобія в сучасній Україні”. Якщо український народ і це не зачіпає, то хіба це вина поетів, учених, страдників України? Але з точки зору мистецтва поетичного - такої поеми, пане Євгене, Ви ні в кого нині не прочитаєте. І якщо “Київ” і “Лондон-мегезін” публікують Вашого візаві, то чи варто мені бити себе в груди? Я поет, я сказав - хто не глухий, почує.

За останнє десятиріччя Ви видали декілька добрих поетичних книг (“Пектораль”,1997; “Елегія троянського вина”, 2001 ; “Атлантида під вербою”, 2003;”Синопсис”,2003; “Літопис”, 2003 (вибране); “Полювання на дикого вепра”, 2006; на виході - цьогорічна книга “Вибрані твори”, нова збірка “Літній час”), в 1999 році стали лавреатом Шевченківської премії. Але Ваших книг не було у книгарнях українських міст (за винятком, можливо Києва), тому Ви залишаєтесь, як не дивно, невідомим поетом для широкого кола читачів. Чи не відчуваєте дискомфорту в такому контрасті виданого і непрочитаного? І що робите особисто, аби такий дискомфорт подолати?

А як думаєте з цього приводу Ви, пане Євгене, як можна подолати цей бар’єр, який стоїть перед українською книгою всі роки так званої української незалежності? Я був на всіх чотирьох конгресах українців світу, й на першому, за чаркою з моїм покійним земляком і другом Федором Зубаничем, у Палаці “Україна” Ваш особисто, пане Євгене, земляк і дуже шанований мною Степан Пушик, тоді депутат Верховної Ради України, сказав чорнопророчі, даруйте за такий неологізм, слова :”Що це за українська парламентська асамблея, дідько б її взяв, коли я не можу “пробити”, винести на обговорення законопроект про підтримку навіть української дитячої книжки?” Піду, казав Степан Григорович, із цієї Верхради, займуся літературною творчістю. Степан Пушик видав після весни 1992 року немало книг, але де я їх теж можу купити, прочитати? А на останньому конгресі ми зустрілися зі Степаном Пушиком, і дізналися на конгресі українців світу, що за роки української незалежності емігрувало “всього-на-всього 10 мільйонів українців”. І заробляють вони немало, попри трагедії й біди, немало - в Росії, Чехії, Польщі, Іспанії з Португалією, в С ША та Латинській Америці тощо, а в Іспанії великі кортеси (парламент - як у нас Верховна Рада Україна, та не так, як у нас узагалі ) прийняли закон про захист української трудової еміграції. А в нас таке є? Не те, що про книжку українську - про Голодомор в Україні законів діючих нема, зазвичай усе йде “назло хохлам”. І я з гіркотою думаю про те, що казав мені десь тоді ж Олександр 1рванець, один із тріади знаменитого літ-гурту “Бу-Ба-Бу”. Така дивина, казав поет, століттями билися українці за українську волю, державу, мову, а як проголосили українську ж державність - усі ЗАГОВОРИЛИ ПО-РУССКИ? Мовляв, што нам стоит по-русски забалакать! Як у Ніколая Гоголя, в геніальній у цьому плані творі “Ніч перед Різдвом”. У чертогах Катерини Другої запорожці просять таких баранів, як на Січі, воліють умерти, а не встати. А коваль Вакула демонструє вищий політес, просячи золоті черевички, які цариця носить, коханій Оксані. Здесяткований, із вічним генетичним “шведським синдромом”, український етнос і тепер на маргінесі. Ми самі собі екзотика чи що? Мова - не про мови, я теж категорично проти того, щоб світову мову російську вважати мовою лише колонізаторською, але мене прикро і болісно ранить український синдром самозреченства. Чи не тому в нас українських видань, і газет у тому числі, в Україні соборній, незалежній, демократичній - і ще якій там? - уже в рази, на порядки менше, як у країні-фантомі УРСР. 1 намертво зафіксоване з часів Леоніда Кучми місто ЮЖНОукраїнськ,а за Володимира Щербицького був усе-таки Південно-Українськ і АЕС така...І справа не лише в топографії, топоніміці, а в натягуванні колоніального зашморгу на себе! “От і народ у нас, - казав мені на вухо мій великий друг і світової колись популярності, один із поетів-шістдесятників. який живе в Москві, - ох і народ у нас.милий Дмитре Дмитровичу. 40 мільйонів нашого народу,а 5000 наших книжок не купить...” Що я можу на це сказати? Не всі в Україні хохли, малороси, запроданці, перевертні, а між тим коли в нас і була влада - українською? Був ідеолог-партократ – країна стала банкрутом і посміховиськом ,а потому парторг із “Южмашу”, а потому - потому взагалі політичне Бу-Ба-Бу. Все в нас уже в: бурлеск, балаган, буфонада, лише немає державної конструкції, не діє жоден із 50 тисяч законів, наплоджених у перерві між писанням епіграм на колег у ВРУ.
От і ВРУть нам, от і брешуть усі заради “золотого місця” у ВРУ. Це ще добре, що депутатська пенсія велика - що в поета СПушика. що в прозаїка Л.Кучми. Плюс у “перших хоробрих”, а членів НСПУ попервах у ВРУ було таки немало. А якщо нині в Росії - рік російської мови, то її складають згідно з указом президента РФ В.В.Путіна, ВСІ російські чиновники. В нас - Рік української книги,! що Ви скажете з цього приводу? Те, що і про Рік українського села? Українського горобця, що рядився в орлине пір’я?
З 1998 року в Росії відмінено всі податки на російську книгу, не кажучи про журнали, газети. На теренах України російська книга “заробляє” Росії майже мільярд доларів щороку. Собівартість української книги - й та вища за собівартість української книжки, бо на рівну книгу рідний чиновник накинув аж 27 видів податків! Уже й не знаю, як це назвати, пане Євгене. Етнолінгвоцид українського суспільства? Самовбивство нації? Суїцид української нацменшини в Малоросїї-Хохландїї-Новоросії? Я згоден, аби українськими землями керували люди будь-якої національності, але за умови їх українського державного патріотизму, а в нас? І яким чином капітал не-українців може піти на благо територіальній єдності України, якщо росіянам, євреям і молдаванам українська мова чужа? І я їх розумію: вони - за своє. А ми - за чиє? На 17 році української незалежності ми все ще шукаємо самоідентифікації себе серед своїх, адже етнічні росіяни миттю переходять на державну українську, в той час як “хахли” собі й далі ”штокають” і “какають” у стилі таки безсмертного Мини Мазайла. Дійшло до того, що вже з високих українських трибун оголошують неіснуючою проблему нашої з Вами мови, нації...за її відсутністю. Це ми в “незалежній українській державі” скотилися ще далі за часи появи Валуєвського циркуляра і Емського указу Олександра Другого? Петра Валуєва, міністра внутрішніх справ імперії, його колега - міністр освіти граф Головнін орієнтував на те, щоб не мову забороняти, а книги, написані на тій мові, ввести додатково побільше цензорів. Але Валуєв, котрий грався в історичного романіста, показав йому стільки “чолобитних”, написаних “прєданними без лєсті” малоросами, котрі просили “упраздніть это наречіє”... Але хочу сказати і таке. В сучасному світі класична література і література, в тому числі поезія, яка не для прибутку твориться, не має шалених тиражів , Україна тут - не єдина. “Естрадна поезія” в Росії збирає хіба що для екзотики, завдяки непосидючому Євгенові Євтушенку зали Політехнічного музею або Концертного залу імені П.І.Чайковського. В Україні Український дім і Будинок кіно не дали для вечора в пам’ять Миколи Вінграновського - може, єдиного поета XX століття, рівного в кращих проявах Тарасові Шевченку. А Росія своє не зраджує. І правильно сказала дружина Путіна Людмила: “Росія - там, де звучить російська мова”. Тому “наша” влада - чисто номінальна: в Україні лише трансформована в квазідемократію править колоніальна адміністрація. Проти цього можна заперечувати, але не рахуватися з цим тяжко. В нас усе - як у романі стилю “фекшн” або в новелі Едгара Аллана По “Система доктора Перро і професора Смоля”, або навпаки (не маю томика По під рукою). Суть її в тому,що перевіряючий у божевільні не зразу розуміє, що божевільнею правлять божевільні, а лікарі сид ять у камерах. І якщо скоро в Росії буде українців більше, як в Україні, а масове, мільйоннне зубожіння пожене хоч і на край світу, як і жене, тоді реінкарнація імперії неминуча. Добре, коли Іванові Малковичу дозволять очолювати вид-во ”А-ба-ба-га-ла-ма-га” бодай тому, що красно перекладе поемку “Мороз, червоний ніс”. І що може зробити в ситуації без “масового” читача сучасний український поет? Утекти в Росію? Емігрувати “в себе”, бо вже ми набридли зі своїми торбинками цивілізованому світові, де теж етноси колишніх метрополій вимирають, аки обри і як вимерли державці Київської Русі та Галицько-Волинського князівства-королівства? Якби Данило Романович прийняв із рук папи римського королівську корону, може, тепер у становищі України була б інша країна. Та ми ж увели православ’я, кирилицю, ми ж розділили і долю грецької демократії, - Еллада стала колонією чи домініоном Римської імперії. А про Москву - Третій Рим - надто рано забули нібито “просвіщенні” політики на патріотичній парламентській ставці. Так що читачів у мене таки небагато. Але й немало. І книгу “Синопсис”, і книгу “Полювання на дикого вепра” видало одне й те ж видавництво - “Факт”, і вони були в усіх магазинах мережі “Буква” - небагато, бо вийшли накладом обидві по 1500 примірників, але ж коли депутати ВРУ тікали від кожної виставки української книги, що може тоді поет Дмитро Кремінь? Але я не драматург із глядачевим залом і не романіст із кіношним сюжетом: у поезії є своя аудиторія, свої шанувальники - необов’язково збирати стадіон у Львові чи Івано-Франківську. Досить у Вашій університетській бібліотеці взяти до рук оті ж мої “Вибрані твори” з “Бібліотеки Шевченківського комітету”. Або столичні журнали, в яких я часто друкуюсь і в добу безгонорарної української літературної незалежності. Поезія - для естетичної насолоди, для філософських роздумів, коли вона не в стилі раннього П’єра Беранже чи пізнього Дмитра Павличка. “Лівий марш” для В.Маяковського закінчився кулею в серце, для Миколи Вороного “Інтернаціональ” – геніальний переклад, пане Євгене! - теж кулею... У нас іще хвалити Бога, за вірші не саджають, хоча я й судився ”за вірш” із неназваним прототипом негативного героя моєї ліро-епічної поемки - із живим ПРОТОТИПОМ! І мене судили й виправдали суди в Миколаєві - два місцеві й обласний апеляційний, але виправдав уже Верховний суд України. Та з мене ніхто не робив собі “піар”, усе-таки Шевченківський лауреат, убити обіцяв лише ПРОТОТИП, але врешті-решт зарубав сокирою підозрювану в тому, що розказала мені сюжет його жоновбивства, свою двоюрідну сестру, колишню директорку школи в нашому селі, й окошився в тюрмі... Отакий у поета Дмитра Креміня “епіцентр” і така його” сила слова” в країні “свободи слова”! Якщо ми з Вами - із Вами, пане Євгене! - нарешті зібралися поговорити чи не на 5 році від першої домовленості, а я вже тоді був і Шевченківським лауреатом, і друкувався в періодиці, як і раніше, то лише літературна критика має бути провідником, лоцманом у поетичному морі, а не рупором малотиражної укрлітпроцесуальної періодики, де хвалять лише “своїх”, а персонажі літ - і навкололіттусовок у руці тих, із ким п’ють у кафе “Купідон” у Києві (в “Енеї” дорожче) або в “Цісарській каві” у Львові .Зрештою, в мене завжди є шанс: відкриють мою книгу - і мене відкриють оті люди, які залюблені в поезію, в поетичну культуру, в священне поетичне письмо. В радянські часи - зауважте! - з п’яти книг чотири мої книги вийшли в київських видавництвах: три - в “Молоді”, одна - в “Радписі” (нині „Український письменник), і мої книги виходили масовим для укр. поезії тиражем - 5000 у “Молоді”, 8000 - у “РП”. А це означало подвійний гонорар. Але 100 і 200 000 мали все одно російські кумири А.Вознесенський і Є.Євтушенко, Р.Рождественський. І як тоді, так і тепер я не відчуваю дискомфорту від того, що мене знають менше, аніж когось. Інших поетів знають теж хіба що на ім’я. По моєму, поезію знає в Україні, не лише українську, до слова, хіба що один прозаїк Олександр Сизоненко. Навіть я, людина ерудована в поезії, капітулюю перед ним. І не лише тому, що О.Сизоненко любить і читає напам’ять мої поезії, котрі йому подобаються та написав про названі Вами книги в “Літературній Україні”, журналі “Дніпро”, газеті “Дзеркало недели”, “Литературной газете” тощо, присвятив мені цілий масив есей у своїй фундаментальній книзі “Не вбиваймо своїх пророків!” - ні, а ще й тому, що в нас майже немає літературної критики, а є піар, самопіар і чорний піар. Я без лапок усе пишу. З легким нас піаром, пане Євгене!
А взагалі, весь інтерес до літератури, зокрема поезії, перейшов до політики. Ніби казку про білого бичка, багато хто читає популістські програми старих і нових політиків, у котрих на думці - посісти владний трон. І те, що давно минула ідеократична, літературоцентристська епоха, треба сприймати як факт. Уявити собі “леді “за кермом новенької іномарки з томиком Івана Драча я не можу. При всіх моїх симпатіях до молодшої генерації, мушу констатувати: їхні, молодших колег, читачі трудяться на рідній землі поетів Іспанії, Португалії, Чехії та ін. У Польщі на сезонних роботах. Ув Італії. Залишається студентська молодь, зокрема гуманітарна, але що з нею буде після отримання диплома? Ви бачили в чергах за візами когось із книгою українського автора, який відсидів у парламенті дві-три каденції?
Але я не бачив і жодного міністра культури чи освіти, за винятком Івана Дзюби, який мав би літературну ерудицію. Крім того, що є комп’ютер, інтернет і “ді-ві-ді”, є просто масовий потяг до комфортного життя, а воно для книги залишає все менше часу. Але так було в усі віки. Здебільшого процвітала поезія, художня література саме в часи тоталітарні, а нині віковічна діада Поет і Цар уже відійшла, як архаїка...
Якщо Ви привчите Ваших студентів читати книги не тільки для іспитів і заліків, а й для спілкування з навколишнім дегуманізованим світом, - о, Ви зробите неоціненну послугу поезії. Якщо бодай один вірш і слуги Вашого покірного зазвучить у дівочих устах, - це буде славно. Хоча б у стилі молодого Тараса Шевченка: „Одна сльоза з очей карих - і пан над панами...”
Ви згадали Тараса Шевченка ... А чи не є Шевченківська премія, яка допомагає літераторам частково змінити статус ,упершу чергу - соціальний, ще й чинником застою творчої особистості. І чи отримання Шевченківської премії не стало для Вас осягненням обрію сподівань?
“І ти, Брут...” І Ви, пане Євгене, встромляєте кинджал підозри в сервілізмі увінчаного Шевченківською премією поета в тому, що він шикує в Україні – Україна давно вже неукраїнська, самого Шевченка “скидають із п’єдесталу” - неоаспанфутуристи і бубабісти тут ні при чому - “толпа колеблет...треножник”, мовлячи словами скидуваного з “пароплава сучасності” Пушкіна.
Що таке Шевченківська премія в Україні сьогодні? Багато галасу з нічого... В цьомуроці її номінал - 130000 гривень, але цьогорічним лауреатам і досі не виплатили цих грошей. І навіть якщо Кабмін і виплатить їх, уже вони - якісь дискредитовані, ці грошики. Стільки негативу, як довкола Шевченківської премії, не було навіть у часи Л.Кучми. То якісь брудні хвилі в ЗМІ, то хтось проводить інтерактивне опитування, дає “народну Шевченківську премію”... Державна премія Росії - 180000 доларів, і ніхто не обпльовує лауреатів, а ще ж у наших колег - і Пушкінська, й “Тріумф”, імені Аполлона Григор’єва, Фета й Тютчева, маса інших. А в нас копійчана за номіналом премія викликає цунамі ненависті, заздрості. Можливо, література й справді - царська забава, забава царських народів, і ми ще “підростаємо”, пане Євгене? Я в історії Шевченківської премії бодай уже тому, що я був останнім лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка, до її переформатування в Національну і збільшення грошової частини . Це зробив академік Іван Дзюба, все-таки побував міністром і знав ціну грошей. Опісля мене, живого, який отримав 18 000 гривень (а це вже місячний оклад народних депутатів, але до нього ще море грошей і преференцій), першим лауреатом Національної премії став покійний Борис Нечерда, один із найяскравіших “пізніх шістдесятників”. Отримала грошовий еквівалент його донька, вийшов однотомник у “Маяку”, в тій же серії, заснованій Іваном Дзюбою - “Бібліотека Шевченківського комітету”. Я трошки знав Бориса Нечерду, з Богданом Рубчаком, одним із “нью-йоркської групи”, на першому і єдиному всесвітньому святі української поезії “Золотий гомін” ми не раз у готелі “Москва” (тепер - “Київ”) спілкувалися. Але наші мрії померли...
Богдан Рубчак у своїй знаменитій лекції, прочитаній у Йоркському (Канада) університеті, а він професор Іллінойського університету, це в США, згадує і цитує й мене, - лекція опублікована в журналі “Київ” іще в тому ж 1990 році, число 8. Всередині 80-х уже мене знали в Америці, Канаді, але “Золотий гомін” у новій українській історії не набув розвитку, все менший розголос у поетичних фестивалів, у Шевченківських свят. І тут причини не лише соціальні, а й національні. Всі преференції в Україні має російська мова, російська естрада, і в цьому є певна закономірність, у якої багато витоків. Але факт залишається фактом: аніякого “статусу” Шевченківська премія не дає.
Ну, наприклад. Мене запросили на посаду професора з наказу в Миколаївський філіал Київського національного університету культури і мистецтв. І я викладав там таку дисципліну, як...сучасний український літературний процес, але це складало десь 0,25 ставки. Отримував 120, 150 гривень ( а я ж іще заступник головного редактора газети обласної ради), аж поки не прибув до Миколаєва Михайло Михайлович Поплавський, ознайомився заочно з кадровим складом суміжників і дав наказ збільшити Шевченківському лауреату платню. Найбільше я отримував уже перед тим, як не пройшов процедуру на звання...доцента, вченого звання доцента. Проректор КНУКіМу пані Грінберг і виявила, що в перелік тих, хто може без захисту дисертації здобути вчене звання, лауреати Державної, Національної премії України імені Т.Г.Шевченка не входять. І справді, Міносвіти й науки, Кабмін України таке ухвалив, і я взагалі покинув це принизливе діло. За 300-400 грн. Нині студенти-першокурсники не працюють. І якщо в Україні звання “Заслужений працівник культури” в освіті важить більше, аніж звання Шевченківського лауреата, то про що ми взагалі говоримо? Нині в Києві за Нобелівську премію можна купити квартиру хіба що на околиці міста. І я живу, як і жив, у “хрущовці”. І нічого, крім невдячного ставлення з боку не-лауреатів та людської і літературної шпани, не бачив. Але була величезна людська, людяна любов - таке не забувається ніколи! Справа в тому, що напередодні вручення регалій лауреата Шевченківської премії особисто Президентом України я мало не вмер. У мене сталася внутрішня кровотеча шлунку, півтора літра крові я втратив, і хоча вже збирався їхати во Києва, мене лікарська бригада зняла з потяга Миколаїв-Київ і доправила в лікарню швидкої медичної допомоги, прямо в реанімацію. Не переказуватиму, що довелося пережити мені та дружині (без неї я б уже точно був у числі мертвих лауреатів, і ми б і Вами не мали змогу поспілкуватися “наживо”, як нині кажуть) в лікарні того дня - ДНЯ 8 БЕРЕЗНЯ, ДНЯ ЖІНОК і ЛОБОВІ...З усіх, того дня присутніх у лікарні, був тверезим, і то відносно, лише я. Але добре, що головлікар - заслужений лікар України Анатолій Леонтійович Яровий - узагалі непитуща людина. Так що спільними зусиллями мене “витягли” з коми...Зробили переливання крові. Я лежав під крапельницею, а до мене приходили сотні людей із квітами. Такого вже ніколи не буде - люди плакали від щастя за мене! Потому, коли мені голова Шевченківського комітету Володимир Яворівський урочисто вручав диплом лауреата Шевченківської премії - вручав у переповненому російському драматичному художньому театрі, бо в українському театрі драми та музичної комедії, нині академічному, для мене часу не викроїли (саме йшла репетиція котрогось із майбутніх спектаклів), але в тому залі того театру, на сцені якого “лютували” футуристи і грали Марко Кропивницький, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий, Марія Садовська-Барілотті і навіть Марія Заньковецька, так от, у тому театрі місця не було знайти. Партер і ложі бенуар, усі три яруси були переповнені...
Яка сума, пане Євгене, може замінити цей тріумф? До слова, коли я недавно читав поезію “Повість наших літ” на сцені Тернопільського палацу культури імені Леся Курбаса, теж удостоївся несподіваного тріумфу, ”браво” лунало - кілька хвилин...
Але естрадні тріумфи я знаю ще з молодих літ, і тому знаю напевне: щось фантастично чисте - ця любов до поезії, схиляння до поетичного образу, і це маєстатичне чуття окреслити примітивним “налом” усе-таки - гріх. І фарисейство. Хоча літературні читання в Україні треба реінкарнувати. Але для цього є концертні зали, де поетів не бачать уже два десятки літ, і читальні зали, де кожен читає те, що йому до душі.

Ви родом із Закарпаттям живете в Миколаєві. Що спричинилося до такої зміни у Вашому житті, і як ця зміна відобразилась на Вашій творчості?

– Порівняно недавно, десять років тому, я був у Дрогобичі, у Стебнику - тоді популярними були приїзди дітей із півдня на Різдво, фестивалі, фігурально кажучи, вертепних інтермедій і т.п. І вперше побував у місцях, де пройшли дитячі, гімназіяльні роки Івана Франка. Є що згадати! Але Тарас Метик, тоді віце-мер Дрогобича, однокурсник мого брата Івана, вчилися на журфаці ЛДУ імені І.Франка, показав мені страшні застінки НКВС у місті. Такого в Закарпатті немає, в Києві Музей національної пам’яті лише тепер засновується, і вже підвали викуповують бізнесмени. Закарпаття ж нині вже розкуплено багатіями з Києва і Москви, і моя рідна Срібна Земля опинилася знову “на розпутті великих доріг”, і безробіття тут - масове...
І він цього боляче, бо віртуальна київська влада спричинила політичне русинство, а в ті часи, коли я був учнем Ужгородської школи-інтернату для обдарованих дітей (як юний художник і поет), а далі студентом УжДУ, були свої проблеми. На день мого народження коло нашої школи радянські танки йшли на Прагу, і наші однокласники - словаки, чехи - приодили бити нас, “русинів”, у нашу школу. Ну, били їх в основному інтернатські, в тому числі я: ні про які хороші спогади колишніх колонізаторів Закарпаття не йшлося. Але я з дитинства був українцем, українофілом, козакофілом, і все мріяв про ту далеку, легендарну, міфічну Мекку українства - “Україну далеку”, як у пісні співається. А що я друкуюся в пресі з 5 класу, в українській літературній періодиці - з першого курсу університету (дебют у 17 років – ув альманасі “Вітрила - 70/71”, у 18-у журналі “Ранок”), виставлявся як юний художник і за кордоном, адже був учнем знаменитої студії образотворчого мистецтва Золтана Баконі, то я звернув на себе увагу “органів”. Але в мене завжди були шанувальники - в обкомі комсомолу, зокрема. Тому, коли після четвертого курсу в мене було зроблено обшук і вилучено багато сам-і там-видаву, в тому числі й рукопис моєї першої книжки, мене “проробляли” на всіх рівнях, і якби не заступництво тодішнього першого секретаря обкому ЛКСМУ Михайла Куцкіра (він у добу незалежності був генконсулом у Словаччині, а нині бізнесмен), мене б виключили з комсомолу, автоматично – з університету... А я вже був у військових таборах, уже прийняв військову присягу лейтенанта запасу Радянської Армії, тому мені дали змогу вчительською роботою “реабілітувати” себе. В російській школі я справді прищепив дітям любов до українського слова, поезії, тим паче що викладав і російську літературу, і вів заняття з початкової військової підготовки, і навіть уроки фізкультури, коли хворіли старші колеги-вчителі. Ходив у походи з дітьми, на стрільбище, - можете собі уявити 22-літнього молодого вчителя з Казанки, якого друкувала шпальтами газета “Молодь України”, журнал “Ранок” і якого називав у числі кращих молодих поетів Олесь Гончар! І тому - не посадили... Я людина шляхетна, в ім’я правди не поступлюся, але людей люблю, дітей люблю, бо в мене батьківство - як у нормальних людей. І взагалі, мені симпатизували навіть великі бонзи комсомолу, партії. Все-таки, не просто екзотика, а талановита екзотика. В Києві, у „Молоді”, моя перша поетична книжка вийшла з передмовою Віталія Коротича - тоді вже страшенно популярного в Союзі, в Спілку письменників мене приймали Павло Загребельний і Борис Олійник у 1979 році. Жив я в Казанці , знімаючи квартиру в хороших людей, а коли одружився - теж пів-хати знімав, із льохом і басейном для води, бо в районі, як і всюди на півдні, питної води немає й тепер, і її треба завозити...Коли в мене вийшла перша книжка і я поїхав до Києва на перший зліт творчої молоді України, після моїх виступів у великому залі СПУ мені доручили виступати взагалі від імені молодих українських письменників - у Будинку кіно восени 1978 року я й виступав. Із представниками інших жанрів - Лариса Хоролець від артистів, драматургії, виступав і співав Василь Зінкевич, Софія Ротару, тріо Мареничів...
А в Казанці мене чекала юна дружина Ольга і немовля-синок Тарас, котрий народився 10 червня 1978 року. Нині він кандидат філології, доцент, і не йме віри, що колись був дитиною...
Жартую, жартую...
На ХVІІ всесоюзній нараді молодих письменників СРСР (усього число 300) я був у секції Євгенія Винокурова, Іманта Аузіньша, Якова Козловського та Івана Драча, якого...не було: в Києві йому не взяли квитка до Москви...
У підсумковому виступі про роботу поетичних секцій поет Василь Фьодоров - натоді знаменитий чоловік і лауреат Державної премії РРФСР - назвав у числі “лучних молодых поэтов Страны Советов” і моє ім’я. Все це - у матеріалах наради молодих, у статті в “Літературній Україні” Михайла Слабошпицького, в поетичній публікації тих днів. І взагалі, я членом СП СРСР став у Казанці, “на маргінесі”, кажучи теперішньою мовою, “в опалі” - тодішньою казенно-дисидентською. Потому мене запросили в Миколаївський педінститут імені В.Г.Бєлінського, два роки я викладав на кафедрі української літератури, потому керував обласною молодіжною літстудією при молодіжній газеті та писав статті в цю та інші газети України - “Молодь України”, “Ранок” і “Дніпро” мене часто друкували. Знаєте, коли ти живеш у іншій місцевості вже стільки років, од 1975 по 2007, мимоволі стаєш істинним степовиком і патрітом тієї землі, яка тебе прийняла, дала тобі змогу виявити себе, - ніколи я не забував своє закарпатське походження, але ніколи не складу вдячності Казанці, Миколаєву за таку прихильність і любов. А це - вершина для поета.
Я полюбив цей край усією душею поета, відкритим серцем, і цим усе сказано – сказано в усіх моїх поетичних книгах і сотнях есеїв, у всьому тому, що я робив і роблю. Не хочу, аби Ви мене - такого невідомого в Станіславі поета – запідозрили в манії величчя, запідозрили в цій невіддільній од нашої місії та візії его-центричній “штуці”, але я відомий і в колишньому Союзі, і в теперішній Україні, наскільки українському народу потрібна поезія. Тому...треба читати. Те, що написав я. Те, що про мене вже написано. Ну, хіба справа поета - щось комусь-доводити? Без заслання чи опали та тюрми не було б багатьох шедеврів світової літератури. І хоча мене Бог од тюрми зберіг, але завжди жив і писав я в екстремальних умовах. Очевидно, тому і написав дещо таке, що залишиться й по смерті. Це прозаїкам непереливки, бо томи і томи їх не завжди перечитують, а поет живе і в одному вірші. Поживемо - побачимо, на кого впаде “царська корона”. Не тільки ота шоколадна “Коронація слова” і маса інших премій визначають “місце поета”, а й читацька пам”ять і читацька любов. Але це вже - тема академічної лекції, даруйте...

Чим є Миколаїв і Миколаївщина в сучасному українському культурному просторі? І чи цей простір існує там?

А Ви як думаєте? Сучасна “переполовинена” Україна – результат екстремізму горе-політиків і графоманів у політиці. А народ і народи, нації та етноси завжди розумніші, мудріші за своїх вождів і правителів. І Вам гріх не знати, що таке -український південь України .Та візьміть хоча б том Української енциклопедії за редакцією поета-академіка Миколи Бажана. На місці сучасного Миколаєва, чию історію датують 1789 роком відповідно до ордера, який видав князь Г.Потьомкін-Таврійський, але який тут і не був ні разу, ще в 3500 році до н.е., до Р.Х. була факторія, стоянка древніх людей. А скіфські кургани, а половецькі поховання, а колекція скіфського золота і чорнолакового ольвійського гончарства! Деякі народи, що населяли Північне Причорномор’я, ввійшли в історію цієї землі назавжди. Про місто-поліс Ольвію писав ”батько історії” - Геродот із Галікарнасу, а це місто - “Щасливу” по-грецьки - заснували на початку Великої Скіфії греки, вихідці із середземноморського Мілету, 3500 років до Р.Х. Тут і досі - знахідки бронзової доби та доби неоліту, кристалічний щит Європи візантійські камінні хрести з орлом, камінні козацькі хрести на могилах - ця розповідь тягне на великий історичний дискурс, а ми вже й так загомонілися, чи не так? А Ви згадайте, що тут жив Микола Аркас, автор “Історії-Руси”, яку читав Михайло Грушевський і ..по смерті автора ілюстрував Богдан Лепкий! І з Миколою Лисенком дружив Микола Аркас, автор першої народної опери “Катерина”, створеної за фабулою однойменної поеми Тараса Шевченка. На теренах сучасної Миколаївщини (область дістала цей статус лише в 1937 р.) народилися корифеї українського театру - в с.Камінно-Костувате Братського району досі збереглися сліди садиби-маєтку сім’ї Тобілевичів. У Новому Бузі народилися Спиридон Черкасенко і Степан Крижанівський, а в Казанківському районі - Павло Глазовий, у селі Новоскелеватка. В Первомайську - колиска Миколи Вінграновського, Віталія Колодія, Андрія Ярмульського, Олекси Різниченка, народного художника України Андрія Антонюка, знаменитий поет і археолог Борис Мозолевський - із Веселинівського району, Олесь Бердник - із Снігурівського, з Баштанського - Олександр Сизоненко...
Але перші пам’ятки протоукраїнської, коли хочете, писемної культури - ще в Ольвії та Скіфії. Анахарсіс був скіфським царевичем і був послом Скіфії в Елладі, де написав 800-рядкову поему про покинутий край на березі Кінної ріки (Південного Бугу) та Понту Евксинського (Чорного моря), Анахарсіс був у числі 10 еллінських мудреців, од Солона до Сократа цей “синодик”, і йому належить пріоритет у тому, що й досі мореплавці користуються анкерним якорем, а “золота стріла” в небі летить реактивним літаком. От лише трут, од якого припалювали іскру, добуту кресалом із кременя, й розпалювали вогонь, уже став музейним експонатом... У Миколаєві багато українського - не лише академічний український театр, якому виповнюється 30 років, а й багато іншого цікавого. Головне, що миколаївці - в основній своїй масі - шляхетніші, толерантніші навіть за херсонців чи одеситів. У багатонаціональній - за 160 етнічних групі - ойкумені Миколаївщини - Північного Причорномор’я - Південного Прибужжя - вісником майбутнього процвітання стало народження нової інтелектуальної та мистецької еліти. І саме в нас - міжнародний фестиваль аматорських театрів “Від Гіпаніса до Борисфена”, театральний фестиваль імені Єфросинії Зарницької в м. Первомайськ, блискучої артистки класичного театру. Є поетичний конкурс і в Казанці - “Усмішки Павла Глазового”, є фестиваль “Троїсті музики”, конкурси-фестивалі імені Олександра Прісенка тощо. Все й не перелічиш. От у недавньому номері журналу “Українська культура” я написав про великого подвижника української культури, земляка Вашого, родом із Івано-Франкінщини Михайла Бойчука, який на посаді директора обласного науково-методичного центру народної творчості та культурно-освітньої роботи багато робить для збереження та розвитку народних традицій. Але це ми вже віддаляємось у напрямку від літератури...
Український часопростір у наших краях - це й пам’ять про силу-силенну запорозьких зимівників і січей, як-от Буго-Гардівська паланка, Чорноморське військо, Я.Кухаренко, автор народної драми “Чорноморський побит”, - цей генерал-хорунжий дружив із Тарасом Шевченком, як і Яків де Бальмен, і так само загинув на Кавказі...
Про Буго-Гардівську паланку писав Гійом Левассар де Боплан, французький інженер-фортифікатор, і взагалі - української історії тут не менше, як російської. Та історію не перепишеш, і те, що Мазепа з Карлом XII тікав через Канкіт (місцина, де виник Миколаїв уже за 80 років) і Очаків після поразки в Полтавській битві, що російська експансія була неминуча, Оттоманська імперія - занепала, все це й тепер можна осмислити, вже в нових історичних реаліях. А те, що дух Новоросії тут і нині живе, так це і від недолугої політики вже столичного Києва. Святе місце не пустує, особливо в добу глобалізації та народження “енергетичної імперії” на ім”я Росія...

Ви називаєте себе “хроністом XXI століття”. Ким Ви були в XX столітті? І чим воно було для Вас?

Уявіть собі, що краще, аніж це написано в моїх поезіях і симфоніях, прозою не скажу. Цей рядок із вірша “Постскриптум до літопису” перегукується з віршами “Ромашка тисячоліття”, симфоніями “Золота ліхтарня”, “Сад”, із поезією “Мадригал із XX століття”, у “Міленіумі”, - знайдіть у книзі вибраного “Літопис” означені твори, і Ви побачите реалії того часу в поезіях XXI ст. А вірш “Із досьє” - взагалі як анкета, сповідь, плач...

Якою Ви сьогодні бачите місію Поета, крім “хроніста”? І чи повинен себе поет лише обмежувати часовими рамцями? А як тоді вічність, для якої поет начебто існує, начебто пише?

Хто-хто, а вчені знають: у всякій умовності є поля умовності. Звісно, це не позиція - “хроніста століття”, це образ умовного поетичного літописця. Як у драмі Юстінаса Марцінкявічюса “Міндагаус” існують Чорний літописець і Білий літописець. А той історіософський дискурс у поезії, який за мною “закріплено” вченим-літературознавцем і поетом Шевченківським лавреатом Юрієм Ковалівим, здається мені принаймні оптимальним натепер у розумінні того, як я сам розумію свою місію. Я ніколи не був фактографом епохи, чистим хроністом, адже велич поезії - в тому, що вона осягає й далекі від нас часи, і майбутнє, і схиляється над потоптаною малою сучасності, коли хочете – все може поет! І в Тараса Шевченка є не тільки “Катерина” чи “Гайдамаки”, чи “Сон” і “Кавказ”, а й “Марія”, “Неофіти”. Можливо, це неокласицизм у постмодерному виразі, але я ніколи не прагнув обмежувати себе часопростором, і не відчуваю себе на маргінесі й тепер. Як каже мій друг-художник, “там, де стоїть мій мольберт, там і центр Всесвіту”. А що, хіба в поетів не так? Інша справа, що Тарас Григорович приходить тоді , коли не жнуть, а коли на нього чекають - не прихопить, за мудрими думками Віталія Коротича, але ж ідентифікація з самоідентифікацією в Україні затягнулася на безвіч. А тим часом усі кращі собори, монастирі - знаєте, якого патріархату, а книга великоруська в нас у більшій пошані, як у Москві, бо там - англійська в моді тепер, як колись була французька. Правда Наполеон відучив росіян од галльського слова, тепер Лондон і Б.Березовський од “енгліцизму”, але що дано імперії, того не дано колонії. А ми в такій духовній колонії живемо, так не відпускає нас імперія, Сталін, а ще - фантомний бік українських історичних поразок, окрім Калки, половецького походу князя Ігоря та падіння й загибелі Київської Русі, всього наступного - аж до появи Дмитра Байди-Вишневецького, Северина Наливайка, Івана Сірка, Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка. Можливо, ми дуже літературний народ, але й цю, нову реінкарнацію України неможливо собі уявити без поетів і художників, артистів, кобзарів на колишньому Хрещатику та Майдані, з’яви Божої Матері на Співочому полі в Тернополі... Словом, у миті - вічність, у вічності - мить. І так завжди. “Але вирвете мить у вічності, і в туж мить обірветься вічність”, - написав колись юний поет Петро Скунць, Шевченківський лавреат із Ужгорода (1942-2007)...
Українські поети виконали, як ото могли, свою місію в українській державі - Дмитро Павличко пише, що буквально змусив зачитати Акт про державну незалежність Леоніда Кравчука 24 серпня 1991 року, інші пишуть інше .Хто тепер буде у ВРУ з українських письменників? Ото хіба що Микола Жулинський, академік і радник Президента України, та Володимир Яворівський - з українського, так би мовити, боку? А Борис Бєлаш - у ПР, Олена Вітенко теж... У новорічній моїй поетичній добірці в «Літературній Україні» був такий вірш - «Український апокриф»: напередодні 2007 року багато хто погодився зі мною в поетичній перетрактації сучасності . Ще в одній газетній добірці, в «ЛУ» за 7 червня ц.р., Ви можете знайти мої роздуми про те, що Вас -і мене! -хвилює, тривожить і болить. У тому числі - місіонерська візія та мистецька інвазія поета. Проте слово - не завжди Слово, без читача, пане Євгене, нам тяжко стати «панами над панами». «Пан над панами»- той, хто дочекається рівновеликого, рівнототожного, рівного собі читальника, шанувальника, розумійника, та вони - од мрійників, од фатаморганної реальності...

Літпроцес структурувався, виокремилися чіткі тенденції, світоглядні й естетичні. Умовно назвемо їх “постмодерними” і “неонародницькими”. Які з них ближчі Вам і чому?

Мені ближчим усе-таки класичний модернізм, а не постмодерн. І знаєте, чому? Модернізм - це Пабло Пікассо і Сальватор Далі в малярстві, це Андре Бретон і Поль Елюар, Макс Жакоб. Але це й Олександр Архипенко, це Михайло Бойчук і його розстріляна школа. Є спадкоємність: у книзі-альбомі, виданому десь у минулому столітті в Амстердамі, вражає вже назва. Знаєте, яка? “Від Михайла Бойчука до Андрія Антонюка”. Ото художники дають! Але є український модерн - у кращих візіях поетів – „Розстріляного Відродження”, МУРу, поетів української діаспори (Ви їх знаєте, тому не буду перелічувати імена і твори: важлива - тенденція). А нинішній постмодернізм-бліда тінь учорашнього європейського постмодерну. Вторинний укрпостмодерн. І треба думати не про те, щоб ступити слід у слід комусь означеному, ”нобіліанту” чи що. Геніальний Михайло Коцюбинський - і модерніст, і традиціоналіст. І я ще вважаю себе модерністом, а не постмодерністом, хоч інколи затягує й туди – на зниження тону, дегероїзацію. На бурлеск і травестію. Дегуманізацію...
Але мене надихає на поезію саме життя, .а не прочитане, побачене, хоча без поетичного осмислення суміжних мистецтв і їх геніїв теж неможливо писати поезії, поеми, симфонії поетичні. Тому я - на середохресті. В епіцентрі тих епох і стилів, котрі мені диктує “верховна сила”. Я все можу пояснити, я ж академічну все-таки освіту маю ще й тому, що вважаю себе вічним учнем. Як у римлян: Роеtа sеmреr tіrо. Поет - завжди учень. У цьому плані все життя вчусь. І знаю добре: учитель - не той, хто вчить, а той, у кого вчаться. Здається, це писав хороший письменник і льотчик - граф Антуан де Сент-Екзюпері. Я з верховинців, бойків, “білих хорватів”, русинів, але я - українець за походженням і мовою, звичаями, всім, від чого можна заплакати. Ще раз кажу: знаючи інші мови, інші народи і кращими історіями, я все-таки й таку гірку “історію з географією” люблю, бо - своя. Але хочу, аби вона не була така страхітлива, плакуча та плаксиво-сантиментальна. Не посилатимусь на Вашого земляка Олексу Довбуша - в закарпатців Пинтя Добош, але ж мій предок Данило Кремінь із с.Суха Марамороської жупи воював проти австрійських військ у битві австрійців і селян-куруців під с. Довге нинішнього Іршавського району Закарпатської області. Його ім’я - в документі, однайденому Петром Мідянкою, чудовим закарпатським поетом і педагогом, у Будапештській бібліотеці. Мій земляк і молодший побратим особливо наголошував на тому, що я не з дворян і не мадярон, адже предок і опришкував, розбійником був, але його не дав скарати граф Довгаї, один із соратників князя Трансільванського Ференца Ракоці 11, сподвижника Петра 1. Розумієте ці нюанси, пане Євгене? До якого ж народу я належу? Мій троюрідний дядько - Василь Васильович Німчук, директор Інституту української мови НАНУ, член-кореспондент НАНУ, автор глибоких лексикографічних досліджень, од київських глаголичних табличок і глаголичної біблії до “Лексикону сланороського ”Памви Беринди і “Лексиса” Лаврентія Зизанія. Тому я й народник у творчості, коли не пишу постмодерні, модерні штуки . Але я не мислю себе поза новітніми пошуками в царині слова, в царині поетичної форми. Прошу Вас прочитати бодай мою книгу “Пектораль”(“Скіфське намисто”, як переназвав її в англійському перекладі Рассел Торнтон), особливо поетичні симфонії “Золота ліхтарня” ї “Сад”, “Сотворення Адама”, “Поему екстазу” - матимете уявлення, ЩО за поет єсм. А чиста теорія, без тексту поезій...

Чи мав Шевченківський лавреат Дмитро Кремінь літературних учителів? Хто вони і чого навчився у них?

– Уже процитував я де Сент-Екзюпері, римлян...Усе життя я вчуся, не повчаючи інших, як інколи повчають мене. Популярність непередається у спадок, якось мовив один із моїх літературних учителів-український поет із XX століття Віталій Коротич.У нього –школа життя і школа”чистогомистецтва”, коли роблять усе чистими руками.Першу і другу мою поетичні збірки рецензував саме В.Коротич. І до книг “Ольвийский транзит” (у перекладі московського поета Олександра Павлова) та “Літній час” написав передмови. Зверніть увагу на формулу В.Коротича про поезію Д.Креміня: “На всі часи”. Коли я попросив головного редактора журналу “Огонек” підтримати цькованого партфункціонерами і колегами художника Андрія Антонюка, то Віталій Олексійович прийняв митця в кабінеті головного редактора журналу з тиражем 4 700 000 примірників - і надрукував. І Сергій Баруздін, котрий мене шанував, надрукував у 2-мільйонній “Дружбе народов” фоторепродукції полотен А.Антонюка. Підтримав мене Андрій Дементьєв - у багатомільйонній “Юности” опублікував і мій есей про Антонюка, і його фоторепродукції . В нинішніх “Литературной газете” та “Дружбе народов” я теж друкуюся без рекомендацій українських представників журналів і газет. Як і в Лондоні. Але літературними вчителями я вважаю і своїх видатних земляків, Шевченківських лавреатів Івана Чендея, прозаїка, сценариста кінофільму “Тіні забутих предків”, і поета Петра Скунця. На жаль, на великий жаль, на горе моє і пам’ять мою вони вже відійшли за “луну блакитного овиду”, як називається давня повість І.Чендея, і я стараюся допомогти молодим, як вони колись, опальні, не зреклися мене. Не побоялися підтримувати піднаглядного молодого поета. Але вчителі мої - це вся світова і вітчизняна класика, тому про це можна говорити багато. В кожній епосі маю улюбленого поета - в кожній національній літературі маю поетичного кумира. Обожнюю їх і їх творчість і страдницький шлях. Але вчився я завжди, прагнучи не стати епігоном. У Тичини - пам’ятаєте.: “Ми до класики звертаємось, а не повертаємось”. І поети, і боги малярства, артисти й музиканти, люди простої праці - всі мені дорогі: я син шофера і колгоспниці, син Дмитра Ілліча й Анни Петрівни. Брат Михайла, Івана, Анни, Людмили... Батько Тараса, який мене з матір’ю любить як син і навіть оспівав у прекрасному ліричному вірші. Той вірш у числі інших був опублікований журналі “Київ”, до слова. А я, будучи людиною вдячною, переконав поета Віталія Коротича після 20-лїтнього мовчання опублікувати нові поезії в “Києві”. Слава Богу, головний редактор журналу Віктор Баранов іще зі студентських років знає Коротича і не скидає його ні з паперових пароплавів сучукрліту, ні з п’єдесталу, як учорашнього кумира. Йому просто не потрібен чужий п’єдестал, а в нас часто пнуться, аби когось випхнути, зіпхнути з чогось уявного, та вилізти самим. Але як “дев’яностики” можуть залізти на подіум “шістдесятників”?

Чи створив Дмитро Кремінь свою поетичну школу? Якщо ні, то чому?

Ви знаєте, я з пієтетом ставлюся до такого поняття, як “літературна школа”, “поетична школа”, але ще ліпше мені звучать такі ”бренди”, як “Поети Плеяди”, бо це Жак дю Белле і П”єр Ронсар у першу чергу. Поети ”срібляного віку” в Росії, і навіть - страшно вимовити! - українські поети “розстріляного відродження”. Поети “селянської школи”. ”Київська школа поезії” та інше. “Нью-йоркська група”. МУР. Але епігонів ніколи не вважали повноцінними творцями, і коли геніальний у своїх перших віршах Осип-Юрій Федькович став епігоном Тараса Шевченка, він загубив свій дар.
У юності я вчився, може, й наслідуючи популярним поетам-шістдесятникам, але то була школа поезії, бо я завжди захоплювався-високим мистецтвом слова, малярством, артистизмом у театрі. Але продукувати своїх епігонів мені б не хотілося. Я веду заняття в літстудії “Борвій” вже 14 років, і з найобдарованіших троє вже члени НСПУ, один - член СП Росії, є кандидати наук і невдовзі колишня поетка стане доктором філології. У деяких їх поезіях я “вичитував” і свої інтонації, але цим усі колись мають переболіти, інакше не виростуть у потужних творців поетичного мистецтва. Тому я міг би назвати світлі молоді імена, проте вважаю, що цього не варто робити. Аби тінь неіснуючого епігонства не впала на дорогих мені хлопчиків і дівчаток, у котрих - такі тернові шляхи, як і в мене, молодого, були. Та ще й мені таланило їздити по всьому Союзу, а їм куди? На вибори чи на Майдан? У тиші тиш означується сріберна павутинка поетичного натхнення, опісля бур і штормів із цунамі - мить піднесення, натхнення, сліз од щастя творчості...

Чи має Дмитро Кремінь універсальну фразу на всі вигадки життя? У чому її філософська суть?

У поезії прогресу не існує, вважає Віталій Коротич. Я додав би: “...але прогрес існує там, де є поезія”.
Це якщо вважати, що в епоху дикого капіталізму та самознищення українського в Україні комусь може помогти слово Боже, слово поетичне.
В Євангелії він Іоанна (не Івана, ради Бога!) сказано :”Не гріх любити чуже, гріх - зневажати своє”. Коли я придумаю щось краще і щоб українців стосувалося, тоді продовжимо нашу розмову, пане Євгене. А поки що - “не я пишу, це мною пише Бог”, і я сподіваюся вже лише на Бога, аби не дав нам вигубити себе до краю, і на бога поезії сподіваюся - хай це Аполлон із лютнею чи Лукаш із сопілкою (нині українські Лукаші - в основному з мобілкою), і все більше схиляюся до думки, що мої найзаповітніші слова сказані в моїх поетичних творах. Але я не схильний до самоцитацій, і тому радше цитуватиму святих апостолів...


5-6 серпня 2007 року,
в місті св. Миколая Мир Лікійських.