Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.22
17:05
Є сміх, коли за животи беруться
І сплескують руками об коліна.
Навіть ті, хто не знає, в чім причина,
Спиняються і сміються без запитань.
Та є сміх, коли спіткнувся хтось
І впав. Од болі невзмозі вимовити щось.
«П’яниця! На свиню ти схожий!»-
Р
І сплескують руками об коліна.
Навіть ті, хто не знає, в чім причина,
Спиняються і сміються без запитань.
Та є сміх, коли спіткнувся хтось
І впав. Од болі невзмозі вимовити щось.
«П’яниця! На свиню ти схожий!»-
Р
2026.01.22
16:29
Коли понюхаю чужу білизну -
Натхнення так і пре з душі одразу!
Повір, мій читачу, я не навмисно!
Бо тільки так підкорюю Пегаса.
Я спалюю свої безсонні ночі,
Приймаю сильні ліки перорально.
І стежу пильно, хто кого там хоче,
Натхнення так і пре з душі одразу!
Повір, мій читачу, я не навмисно!
Бо тільки так підкорюю Пегаса.
Я спалюю свої безсонні ночі,
Приймаю сильні ліки перорально.
І стежу пильно, хто кого там хоче,
2026.01.22
14:05
Не забуваю малу дітвору,
вшиту снопами хатину
скраю узлісся в глухому яру
над ручаями за тином,
а поза нею – висока гора,
а під горою – дорога,
де поєдналися туга, жура,
радощі, щастя і горе.
вшиту снопами хатину
скраю узлісся в глухому яру
над ручаями за тином,
а поза нею – висока гора,
а під горою – дорога,
де поєдналися туга, жура,
радощі, щастя і горе.
2026.01.22
12:14
Зима у біло-чорних кольорах,
Слова барвистістю не сяють.
Сумує в тишині настінна бра,
Дрижить серденько, ніби сарна,
А люди-відчайдухи на нулі,
Щодня під обстрілом воюють.
Радіють щиро: побратим вцілів,
Хоч січень холодом лютує.
Слова барвистістю не сяють.
Сумує в тишині настінна бра,
Дрижить серденько, ніби сарна,
А люди-відчайдухи на нулі,
Щодня під обстрілом воюють.
Радіють щиро: побратим вцілів,
Хоч січень холодом лютує.
2026.01.22
11:17
Коли втомлюсь і відійду від справ
У ліс дрімучий чи далекі гори,
Прикутий до стола, неначе раб,
Я відійду в мелодію прозору,
Мов у далекий потаємний рай,
Врятований від бруду наговору.
Я відійду у тінь далеких пальм,
У ліс дрімучий чи далекі гори,
Прикутий до стола, неначе раб,
Я відійду в мелодію прозору,
Мов у далекий потаємний рай,
Врятований від бруду наговору.
Я відійду у тінь далеких пальм,
2026.01.22
08:53
А гарячка біла в білім домі
інфікує цілий білий світ...
у дурдомі цьому,
як відомо,
оселився демон із боліт.
***
А знання, наука та освіта
інфікує цілий білий світ...
у дурдомі цьому,
як відомо,
оселився демон із боліт.
***
А знання, наука та освіта
2026.01.21
23:00
Писати сонета - це мука,
Вже краще сапать буряки,
Чи підгортати картоплю,
Чи збирати жуки.
Буває, напишеш сонета,
Глядь- а воно ж не сонет!
Й рука мимоволі підносить
Вже краще сапать буряки,
Чи підгортати картоплю,
Чи збирати жуки.
Буває, напишеш сонета,
Глядь- а воно ж не сонет!
Й рука мимоволі підносить
2026.01.21
21:17
Бувало, пишався, куражився,
Бувало, на щось не наважився –
А підсумок буде простий:
Красива життя ораторія
Завершиться у крематорії.
Як кажуть, «хоч падай, хоч стій»...
Траплялося, жили розтягував,
Бувало, на щось не наважився –
А підсумок буде простий:
Красива життя ораторія
Завершиться у крематорії.
Як кажуть, «хоч падай, хоч стій»...
Траплялося, жили розтягував,
2026.01.21
20:10
Я доторкнувся думкою до тебе.
Від тебе я іще не відчахнувся.
Ти ще моя. І скільки ж сили треба,
щоб я забув тебе, тебе позбувся.
Я що завгодно ладен сотворити,
щоб пам’ять стерла всі твої принади,
щоб і не бачити тебе, не говорити…
Від тебе я іще не відчахнувся.
Ти ще моя. І скільки ж сили треба,
щоб я забув тебе, тебе позбувся.
Я що завгодно ладен сотворити,
щоб пам’ять стерла всі твої принади,
щоб і не бачити тебе, не говорити…
2026.01.21
18:50
Із Леоніда Сергєєва
В якій ненависті горілку п’є на сонці
шахтар, комп’ютерник, розклеювач афіш!
І те, що, нібито, вона виводить стронцій,
її не робить прохолодніш чи смачніш.
В зеніті буйствує загрозливе світило.
В якій ненависті горілку п’є на сонці
шахтар, комп’ютерник, розклеювач афіш!
І те, що, нібито, вона виводить стронцій,
її не робить прохолодніш чи смачніш.
В зеніті буйствує загрозливе світило.
2026.01.21
18:43
Я закоканий в Тетяну,
От мені морока -
Заражать її не стану --
Власним гоноркоком.
Вірш писати поможу я --
Бліх половлю поки.
Хіть свою я замаскую --
От мені морока -
Заражать її не стану --
Власним гоноркоком.
Вірш писати поможу я --
Бліх половлю поки.
Хіть свою я замаскую --
2026.01.21
14:36
Пливу Ахеронтом у тихім човні,
І страшно, і боязко дуже мені:
А раптом оте? А раптом осе?
Ніхто не врятує мене й не спасе.
Сусід мій праворуч сидить в темноті.
Від страху у нього бурчить в животі.
Він теж в невідомість пливе, як і я,
І страшно, і боязко дуже мені:
А раптом оте? А раптом осе?
Ніхто не врятує мене й не спасе.
Сусід мій праворуч сидить в темноті.
Від страху у нього бурчить в животі.
Він теж в невідомість пливе, як і я,
2026.01.21
14:24
Обіцянки... обіцянки
Не про мир, не діалог.
Чисто воплі куртизанки
Моно моно монолог…
Хто б повірив, хто б довірив,
Змоноложив і схитрив,
Обіцянки розчепірив —
Я, їй-богу б, пригостив…
Не про мир, не діалог.
Чисто воплі куртизанки
Моно моно монолог…
Хто б повірив, хто б довірив,
Змоноложив і схитрив,
Обіцянки розчепірив —
Я, їй-богу б, пригостив…
2026.01.21
11:50
Ти не думала зовсім про нього,
Коли я був з тобою на «ти»,
Позабула усі застороги,
Як несила було вже знести.
Я схопив тебе грубо за руку,
Придушив і притис до стіни;
Ти тоді опиралась на муку
Коли я був з тобою на «ти»,
Позабула усі застороги,
Як несила було вже знести.
Я схопив тебе грубо за руку,
Придушив і притис до стіни;
Ти тоді опиралась на муку
2026.01.21
10:34
Повалені дерева, немов царі полеглі,
Спираються на вічність, спираються на страх.
Повалені дерева, що обіймають легко
Свободу і неволю у вічних небесах.
Повалені дерева, як воїни упалі
У грандіозний битві, у січі вогневій,
Спираються на мужніс
Спираються на вічність, спираються на страх.
Повалені дерева, що обіймають легко
Свободу і неволю у вічних небесах.
Повалені дерева, як воїни упалі
У грандіозний битві, у січі вогневій,
Спираються на мужніс
2026.01.21
05:30
нам потрібен хтось-то щоб опертись
і як захочеш на мене обіпрись
нам потрібен хтось-то щоб опертись
і якщо хочеш на мене обіпрись
її фальцет ”груди мої невідмовні бейбі
о випади тут якби утомивсь
і завжди на парківці місця доволі є
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і як захочеш на мене обіпрись
нам потрібен хтось-то щоб опертись
і якщо хочеш на мене обіпрись
її фальцет ”груди мої невідмовні бейбі
о випади тут якби утомивсь
і завжди на парківці місця доволі є
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.01.22
2026.01.19
2026.01.16
2026.01.11
2025.12.24
2025.12.02
2025.12.01
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Скунць (1942 - 2007) /
Вірші
Літо, політ
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Літо, політ
Не гаймося, друже, накреслено рейси,
прокладено траси, дороги й мости...
А десь там на скелі ростуть едельвейси,
хоч там і нема їм для кого цвісти.
Та ми – понад гори, у безмір, у всесвіт,
та ми на космічний ладнаємось крок,
далеко ми вище від тих едельвейсів –
колись недоступних наземних зірок.
Ми так їх любили... Любили без міри
і дерлись за ними на скелі круті...
і от вони з нами – гірські сувеніри
в немислимо дальній високій путі.
На скелі такій-то в такому-то році
юнак за ті квіти життям заплатив,
а нам їх зростили у рівнім городці,
і стільки, що стачить на весь колектив.
В русалок сьогодні не маємо віри,
що десь на шпилі стерегли едельвейс.
І от, прихопивши набір сувенірів,
ми знову і знову націлені в рейс.
І знову привітно зустрінуті десь ми,
і знову для повних романтики дів
лишаєм на згадку: кому едельвейси,
кому дерев’яних орлів і дідів.
І що там обмови: нам треба обнови
в роботі й турботі, бутті й забутті,
в тривозі й дорозі, у слові й любові...
І раптом – немає для тебе путі.
Самому потрібно її прокладати –
оту, що найкраща, найважча з доріг, –
дорогу до мами, до отчої хати,
дорогу, котру ти, хоч міг, не вберіг.
............
Здобутки минущі й довічні утрати
тобі рахувати забракло вже сил...
Та ось приблукав ти нарешті в Карпати,
як блудний додому вертається син.
А прощення в кого тобі попросити?
Був простір безмежним і раптом – межа,
бо нікому стало тебе тут простити:
батьки відчекали, кохана – чужа.
Стирчить над пустою домівкою комин,
що грів тобі небо димком голубим.
Димок той навіки розтанув у спомин.
Ще спомин теплиться, як батьківський дим.
...................
нарешті й вершина, з якої озветьяс
задума трембіти ранковій зорі,
де тиша колише для нас едельвейси,
як то нам естрадні гримлять піснярі.
нарешті й та скеля, з якої каміння
зривав ти, по юність долаючи путь.
Ще є в тебе сила, ще є в тебе вміння, –
чому ж едельвейси тобі не цвітуть?
Лишень посміхнешся самотньо і гірко,
у власну природу задивлений весь:
невже нам небесна доступніша зірка,
як зірка наземна – гірський едельвейс?
Не гаймося, друже:
накреслено рейси,
прокладено траси, дороги й мости...
А десь там на скелях цвітуть едельвейси,
хоч, мабуть, не мали для кого цвісти.
Цвітуть у городцях і більші, й ніжніші,
в дарунок бери чи в дарунок неси.
Доступні й підступні – адже не потішать,
немає любові, то нащо краси?..
Ти скажеш уголос: немає різниці!
А вже не захочеш минущих обнов
і в квітку повіриш на гордій Близниці –
це їй ти довірив, шовковій косиці,
збережену потай від світу любов. (1990)
прокладено траси, дороги й мости...
А десь там на скелі ростуть едельвейси,
хоч там і нема їм для кого цвісти.
Та ми – понад гори, у безмір, у всесвіт,
та ми на космічний ладнаємось крок,
далеко ми вище від тих едельвейсів –
колись недоступних наземних зірок.
Ми так їх любили... Любили без міри
і дерлись за ними на скелі круті...
і от вони з нами – гірські сувеніри
в немислимо дальній високій путі.
На скелі такій-то в такому-то році
юнак за ті квіти життям заплатив,
а нам їх зростили у рівнім городці,
і стільки, що стачить на весь колектив.
В русалок сьогодні не маємо віри,
що десь на шпилі стерегли едельвейс.
І от, прихопивши набір сувенірів,
ми знову і знову націлені в рейс.
І знову привітно зустрінуті десь ми,
і знову для повних романтики дів
лишаєм на згадку: кому едельвейси,
кому дерев’яних орлів і дідів.
І що там обмови: нам треба обнови
в роботі й турботі, бутті й забутті,
в тривозі й дорозі, у слові й любові...
І раптом – немає для тебе путі.
Самому потрібно її прокладати –
оту, що найкраща, найважча з доріг, –
дорогу до мами, до отчої хати,
дорогу, котру ти, хоч міг, не вберіг.
............
Здобутки минущі й довічні утрати
тобі рахувати забракло вже сил...
Та ось приблукав ти нарешті в Карпати,
як блудний додому вертається син.
А прощення в кого тобі попросити?
Був простір безмежним і раптом – межа,
бо нікому стало тебе тут простити:
батьки відчекали, кохана – чужа.
Стирчить над пустою домівкою комин,
що грів тобі небо димком голубим.
Димок той навіки розтанув у спомин.
Ще спомин теплиться, як батьківський дим.
...................
нарешті й вершина, з якої озветьяс
задума трембіти ранковій зорі,
де тиша колише для нас едельвейси,
як то нам естрадні гримлять піснярі.
нарешті й та скеля, з якої каміння
зривав ти, по юність долаючи путь.
Ще є в тебе сила, ще є в тебе вміння, –
чому ж едельвейси тобі не цвітуть?
Лишень посміхнешся самотньо і гірко,
у власну природу задивлений весь:
невже нам небесна доступніша зірка,
як зірка наземна – гірський едельвейс?
Не гаймося, друже:
накреслено рейси,
прокладено траси, дороги й мости...
А десь там на скелях цвітуть едельвейси,
хоч, мабуть, не мали для кого цвісти.
Цвітуть у городцях і більші, й ніжніші,
в дарунок бери чи в дарунок неси.
Доступні й підступні – адже не потішать,
немає любові, то нащо краси?..
Ти скажеш уголос: немає різниці!
А вже не захочеш минущих обнов
і в квітку повіриш на гордій Близниці –
це їй ти довірив, шовковій косиці,
збережену потай від світу любов. (1990)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
