Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Лазуткін, Дмитро. БЕНЗИН
ЩОДЕННИК КОСМІЧНОЇ ЛЮДИНИ
Лазуткін, Дмитро. БЕНЗИН: Збірка поезій. – К.: Факт, 2008. – 140.;іл..
Киянин Дмитро Лазуткін – людина різнобічних інтересів: інженер-металург, журналіст, спортсмен (тренер з кемпо-карате, чемпіон України з козацького двобою, призер Кубка світу з кікбоксінгу та кік-джицу, переможець чемпіонату України з оберслему), учасник і організатор літературно-мистецьких акцій, музикант (грає на трубі). Але насамперед, він - поет, автор чотирьох книг і відповідно, лауреат літературних премій. Ці біографічні відомості необхідні для подальших моїх роздумів про творчість Дмитра Лазуткіна. Його п’ята поетична збірка поезій «Бензин» - це монологи космічної людини, яка природно почувається у Космосі, але тимчасово живе на Землі, це - щоденник спостережень за земним нашим з вами життям. Зрештою, він сам про це розказує: «…цей побутовий космос… ось воно моє небо / я тут працюю – сонцем …життя видовжується по вертикалі / і поступово зникає вгорі…втім там – нагорі / інші побачення інші маневри / інші трембіти для танкових рот / інші розваги інші шедеври / інші підкорення інших висот…».
Але, ніде правди діти, автор живе на Землі і його поради-зауваження-спостереження вельми слушні для нас, землян: «… варто раз схибити / у найвідповідальніший момент / і тебе занесуть до чорної книги / найчорнішої з усіх чорних книг…всі грають у власні ігри / всі програють / адже ніколи не відомо / у який бік покотиться земна куля…це дійсно важлива праця – тримати за зябра життя та все одно складно / як сильно б цього не хотів / зв’язати бажання втечі з надією на вороття…». Бажання втечі будь-куди, хоч у тартарари, живе у кожного з нас і поет, як професійний спокусник не забуває час від часу малювати очікувані принади і кликати туди «… де вже інші правила / де чути небесні хорали…там на поверхні / ти побачиш тих кого боявся побачити / там / на поверхні / добрі змії / що стрімко пересуваються іншим світом / оминаючи / коралові рифи / і запалені свічки над зеленими корабликами…/ обриси міст / які зависають у повітрі / чітко запам’ятовуючи кожен порух вітру…/ небеса наповнюються рожевим кремом…/ це прибульці знов / кольорами граються…».
Та все-таки земне тяжіння виявляється сильнішим за космічні спокусливі картини. Поет свідомий того, що навіть якщо «… дороговкази не вказують / пісні брешуть…/ сотні слів / і всі надиктовані / сотні доріг / і всі розтоптані…тільки на Землі можливий душевний стан, коли так просто бути відвертим / так солодко бути безсоромним / так легко бути щасливим…».
У своєму баченні нашого з вами існування Дмитро Лазуткін з ніг до голови дитя Землі – безжальний, безкомпромісний, жорстокий, іронічний: «… та одного разу зриваєшься – батьку – кричиш – що робити?! / на вулиці чернишевського такі питання доречні / як що робити? – вчасно поливати квіти / годувати кота інакше вони приречені…». На жаль, за прогнозом поета, приречені й ми з вами, тобто, земляни: за прогнозом поета: «… світ це куля а ти мішень / мішень і куля колись зустрінуться…». У пошуках виходу автор перегортає сторінки життєвих принад: « любов вимагає оргій / заходьте є вільні місця…/ вона – бенкет подорожніх вона – початок кінця / й на пластикові виделки настромлюються серця / потрібно чимало виделок аби врятувати світ…». Автор радить: «… лише не вмикай телевізор / бо там безнадійні шанси / і опади наче осади / там радять вчити албанську / аби не померти в косово…хочеш кричати – краще – кричи…/ так трапляється / і риба кричить…». Сумно і правдиво, як за методом соцреалізму, але невже так усе безнадійно?! Не може такого бути, адже наш автор – поет! Голого оптимізму, правда, у поетичних рефлексіях немає, але деякі думки поета вселяють надію, що не все так погано у нашому домі, бо «… так солодко перебирати колишні історії / так затишно вірити у безперервний процес… так хочеться / комусь довіряти / так хочеться покласти сумку на підлогу / й піти займати чергу за квитками у майбутнє…у якому – пророкує поет: помри – і не відчуєш зміни / воскресни – і відчуєш все… врешті-решт будь-яку музику можна вимкнути…тому до побачення / усім хто так само створені»...
До побачення, пане поете!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Лазуткін, Дмитро. БЕНЗИН
Лазуткін, Дмитро. БЕНЗИН: Збірка поезій. – К.: Факт, 2008. – 140.;іл..
Киянин Дмитро Лазуткін – людина різнобічних інтересів: інженер-металург, журналіст, спортсмен (тренер з кемпо-карате, чемпіон України з козацького двобою, призер Кубка світу з кікбоксінгу та кік-джицу, переможець чемпіонату України з оберслему), учасник і організатор літературно-мистецьких акцій, музикант (грає на трубі). Але насамперед, він - поет, автор чотирьох книг і відповідно, лауреат літературних премій. Ці біографічні відомості необхідні для подальших моїх роздумів про творчість Дмитра Лазуткіна. Його п’ята поетична збірка поезій «Бензин» - це монологи космічної людини, яка природно почувається у Космосі, але тимчасово живе на Землі, це - щоденник спостережень за земним нашим з вами життям. Зрештою, він сам про це розказує: «…цей побутовий космос… ось воно моє небо / я тут працюю – сонцем …життя видовжується по вертикалі / і поступово зникає вгорі…втім там – нагорі / інші побачення інші маневри / інші трембіти для танкових рот / інші розваги інші шедеври / інші підкорення інших висот…».
Але, ніде правди діти, автор живе на Землі і його поради-зауваження-спостереження вельми слушні для нас, землян: «… варто раз схибити / у найвідповідальніший момент / і тебе занесуть до чорної книги / найчорнішої з усіх чорних книг…всі грають у власні ігри / всі програють / адже ніколи не відомо / у який бік покотиться земна куля…це дійсно важлива праця – тримати за зябра життя та все одно складно / як сильно б цього не хотів / зв’язати бажання втечі з надією на вороття…». Бажання втечі будь-куди, хоч у тартарари, живе у кожного з нас і поет, як професійний спокусник не забуває час від часу малювати очікувані принади і кликати туди «… де вже інші правила / де чути небесні хорали…там на поверхні / ти побачиш тих кого боявся побачити / там / на поверхні / добрі змії / що стрімко пересуваються іншим світом / оминаючи / коралові рифи / і запалені свічки над зеленими корабликами…/ обриси міст / які зависають у повітрі / чітко запам’ятовуючи кожен порух вітру…/ небеса наповнюються рожевим кремом…/ це прибульці знов / кольорами граються…».
Та все-таки земне тяжіння виявляється сильнішим за космічні спокусливі картини. Поет свідомий того, що навіть якщо «… дороговкази не вказують / пісні брешуть…/ сотні слів / і всі надиктовані / сотні доріг / і всі розтоптані…тільки на Землі можливий душевний стан, коли так просто бути відвертим / так солодко бути безсоромним / так легко бути щасливим…».
У своєму баченні нашого з вами існування Дмитро Лазуткін з ніг до голови дитя Землі – безжальний, безкомпромісний, жорстокий, іронічний: «… та одного разу зриваєшься – батьку – кричиш – що робити?! / на вулиці чернишевського такі питання доречні / як що робити? – вчасно поливати квіти / годувати кота інакше вони приречені…». На жаль, за прогнозом поета, приречені й ми з вами, тобто, земляни: за прогнозом поета: «… світ це куля а ти мішень / мішень і куля колись зустрінуться…». У пошуках виходу автор перегортає сторінки життєвих принад: « любов вимагає оргій / заходьте є вільні місця…/ вона – бенкет подорожніх вона – початок кінця / й на пластикові виделки настромлюються серця / потрібно чимало виделок аби врятувати світ…». Автор радить: «… лише не вмикай телевізор / бо там безнадійні шанси / і опади наче осади / там радять вчити албанську / аби не померти в косово…хочеш кричати – краще – кричи…/ так трапляється / і риба кричить…». Сумно і правдиво, як за методом соцреалізму, але невже так усе безнадійно?! Не може такого бути, адже наш автор – поет! Голого оптимізму, правда, у поетичних рефлексіях немає, але деякі думки поета вселяють надію, що не все так погано у нашому домі, бо «… так солодко перебирати колишні історії / так затишно вірити у безперервний процес… так хочеться / комусь довіряти / так хочеться покласти сумку на підлогу / й піти займати чергу за квитками у майбутнє…у якому – пророкує поет: помри – і не відчуєш зміни / воскресни – і відчуєш все… врешті-решт будь-яку музику можна вимкнути…тому до побачення / усім хто так само створені»...
До побачення, пане поете!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
