
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.19
02:25
Сумний полон смарагдової тиші
Читає гордовито свій вердикт.
Підходжу до судді свого все ближче,
Бо слухати про себе правду звик.
Він повністю правий. Йому видніше,
Для кого хто – безцінний рятівник.
Минуле стало чорним попелищем,
Читає гордовито свій вердикт.
Підходжу до судді свого все ближче,
Бо слухати про себе правду звик.
Він повністю правий. Йому видніше,
Для кого хто – безцінний рятівник.
Минуле стало чорним попелищем,
2025.07.18
22:16
Ця жінка погубить мене.
В подвір'я забуте й сумне
Прилине листок випадковий,
Зірвавши природи закови.
Ця жінка загрозу таїть.
У Богом призначену мить
В подвір'я забуте й сумне
Прилине листок випадковий,
Зірвавши природи закови.
Ця жінка загрозу таїть.
У Богом призначену мить
2025.07.18
21:34
Встала думка українця
натерпівся вже по вінця:
скільки питиму цю чашу –
топче ж ворог землю нашу.
Нести смерть йому не вперше,
ще при цьому світу бреше –
всіх в оману ввести хоче,
натерпівся вже по вінця:
скільки питиму цю чашу –
топче ж ворог землю нашу.
Нести смерть йому не вперше,
ще при цьому світу бреше –
всіх в оману ввести хоче,
2025.07.18
17:00
Рештки волосся випадуть геть
Старість, все оце
Далі слатимеш мені валентинки
Ще вітання і грампластинки?
Як загуляю, прийду вночі
Ти мені одчиниш?
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
Старість, все оце
Далі слатимеш мені валентинки
Ще вітання і грампластинки?
Як загуляю, прийду вночі
Ти мені одчиниш?
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
2025.07.18
16:08
Таїна дерев і повітря
Відома схимнику Сонце –
Відлюднику лісу Галактика,
Що вдягнув діряву свиту Ніщо,
Може він був кульгавим грішником?
А тепер світить у цій темряві,
Наче він запалив воскову свічку
Молитви першопочатку –
Відома схимнику Сонце –
Відлюднику лісу Галактика,
Що вдягнув діряву свиту Ніщо,
Може він був кульгавим грішником?
А тепер світить у цій темряві,
Наче він запалив воскову свічку
Молитви першопочатку –
2025.07.18
13:17
Київ – не Сузи. Доки Майдан зализував невиліковні рани, Гаман-Янукович шибениці уник. Зібравши награбоване, вдосвіта із Межигір’я зник.
Тепер він у гостиннім краї, куди злітаються злочинці звідусіль. Сказати б, у царстві Амалека. Міняються там претендент
2025.07.18
10:02
А наші предки мали на Русі
все, що нащадки захищають нині
в усій красі,
бо живемо усі
не на московії, а в Україні.
***
А косолапе рижого не чує.
все, що нащадки захищають нині
в усій красі,
бо живемо усі
не на московії, а в Україні.
***
А косолапе рижого не чує.
2025.07.18
05:15
Треба вірити в краще,
Бути мужнім і сильним, –
Не здаватись нізащо,
Щоби дихати вільно.
Бо не раз вже ставалось,
Що соромились вчинків,
Як шукали і жалість,
І просили підтримки.
Бути мужнім і сильним, –
Не здаватись нізащо,
Щоби дихати вільно.
Бо не раз вже ставалось,
Що соромились вчинків,
Як шукали і жалість,
І просили підтримки.
2025.07.17
22:21
Моя спокуса і мої вериги.
Холодна лава і гаряча крига.
Яскравий місяць і пожухле сонце.
У світ ворота. Із душі віконце.
З тобою просто, а без тебе складно.
Ні відстані, ні часу не підвладна,
Ти владарюєш на землі й на небі,
Холодна лава і гаряча крига.
Яскравий місяць і пожухле сонце.
У світ ворота. Із душі віконце.
З тобою просто, а без тебе складно.
Ні відстані, ні часу не підвладна,
Ти владарюєш на землі й на небі,
2025.07.17
21:35
Місто-привид, в якому втонули серця,
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.
Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шу
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.
Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шу
2025.07.17
20:44
Вже сонечко до заходу хилилось.
Позаду залишавсь буремний Понт.
Легенька хвиля билася у борт.
А люди із надією дивились
На Таврики високі береги,
Куди вони вже кілька тижнів прагли.
Губами, пересохлими від спраги,
Подяку шепотіли, бо ж боги
Позаду залишавсь буремний Понт.
Легенька хвиля билася у борт.
А люди із надією дивились
На Таврики високі береги,
Куди вони вже кілька тижнів прагли.
Губами, пересохлими від спраги,
Подяку шепотіли, бо ж боги
2025.07.17
18:25
Ні порічки, ні Марічки
спілі ягідки – не милі.
На плечі, на спині річки
чоловік долає милі.
Макрометри. Невеличкий,
та ні краплю не безумний.
На плечі, на спині річки
спілі ягідки – не милі.
На плечі, на спині річки
чоловік долає милі.
Макрометри. Невеличкий,
та ні краплю не безумний.
На плечі, на спині річки
2025.07.17
11:43
Серед стерні, що вицвіла в борні
Під час метафізичної атаки
В межах часу війни за білі маки
Рятують поле роси осяйні,
Де зла Солоха з лантухом в кутку,
На випадок нічної ескапади
Не мотивованого края зорепаду,
Усім готує схованку хитку,
Під час метафізичної атаки
В межах часу війни за білі маки
Рятують поле роси осяйні,
Де зла Солоха з лантухом в кутку,
На випадок нічної ескапади
Не мотивованого края зорепаду,
Усім готує схованку хитку,
2025.07.17
06:25
Перегріте сонцем літо
Пахне п’янко в’ялим цвітом
І пахтить, немов кадило,
З боку в бік гарячим пилом.
Душним робиться повітря
По обіді на безвітрі
І легені обпікає
Спекота оця безкрая.
Пахне п’янко в’ялим цвітом
І пахтить, немов кадило,
З боку в бік гарячим пилом.
Душним робиться повітря
По обіді на безвітрі
І легені обпікає
Спекота оця безкрая.
2025.07.16
23:14
Ледь прозора нитка з поділкою між -
На багатих і може...
Може і не варто за ломаний гріш
Поклонятись вельможам.
Хто усе шукає де подіти час,
Хто за крихти роботу.
Та осиротіло дивляться на нас
На багатих і може...
Може і не варто за ломаний гріш
Поклонятись вельможам.
Хто усе шукає де подіти час,
Хто за крихти роботу.
Та осиротіло дивляться на нас
2025.07.16
23:11
Згубило небо слід амеби в краплі
і дурняка мікроби лОвлять за язик.
По кінескОпі скаче Чарлі Чаплін -
в котлі готовиться трапезний черевик.
Приспів:
А там, у кума -
Стигне бараболя.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і дурняка мікроби лОвлять за язик.
По кінескОпі скаче Чарлі Чаплін -
в котлі готовиться трапезний черевик.
Приспів:
А там, у кума -
Стигне бараболя.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Юрій Лазірко /
Проза
У місті дощ
Настояв таки дощ на своєму - як вже прийшов, то годі було не впасти просто до рук, втомленого веремією дня, міста. А воно, як прокурений курявою з дороги мандрівник, приймало, мов милостиню, ці скраплинені подихи колись онебесненої джерельної прохолоди.
Йшов і падав. Зупинявся лиш на мить, щоби перевести дух та погляди перехожих, привернути увагу до його терпеливого бажання - змочити всіх і все довкола. На відміну від своїх попередників він причвалав без сварки та рейваху, ніби чоловік, котрий хотів застати зненацька свою дружину у гріховних любощах, а нарвався на порожність власної домівки. Його чекали - тому старались уникнути зустрічі. Сірість міста виповзала із закутків та притулків назовні і розповзалася, як пліснява, по плечах та колінах набутої від байдужості його мешканців сирості прадавніх стін.
Немовби маляр, розчинивши пензликом вітру виразність, прибулець розмазував на картині колоритні реклами, мальовничі обличчя панночок під парасолями, їх забливу ходу, неприпадаючі до смаку чи то кишені покупця - вітрини делікатесів, пошарпані пихкання загнаних та солодкі блимкання пахнучих ще усередині салону свіжою фарбою авто, брудні та зодягнуті у голод обриси безбудих псів і безпритульних людей, котрі роїлися довкола одного зі смітників у пошуках недогриженого щастя.
Коли його стало забагато, забракло сухого місця під небом - мокрими стали навіть думки, а переповненими - бажання відчуття даху на головою. У мріях - заскрипіло крісло-гойдалка, засвистів чайник на каву, вигнувся дугою і скрутився на колінах кудлатий клубок розмуркотілого тепла.
Не гріх було б заглянути у сірі та байдужі до всього очі правди - вона здавалась не такою контрастною, коли викупувалась під сонцем і не такою безнадійною, коли ніч розплющувала свої очі та обіймала місто так пристрасно, що жоден ліхтар не наважувався видати себе своєю світлою присутністю перед цим урбанічним, насиченим економією на енергоспоживання, ложем. Споглядаючи на сонце чи вдивляючись у темінь - відчуваєш разючу сліпоту, а тут - хоч і сіро, розмито, ніби неприв’язано, ненав’язливо - все ж відчувається якась присутність небесного вуха. Хоч бери і сповідайся, але так, щоби ніхто інший не чув, бо кому потрібні, окрім своїх, ще й чужі проблеми.
Мабуть Творець відпочатку полюбляв піраміди, навіть це місто - росте з підвалів, каналізаційних люків під якими протікає своє, невидиме оку пересічного перехожого, життя. Навіть існує певна підпорядкованість законам, котрі нерідко заходять в джунглі, тиняючись лабіринтами підземелля.
Але ким би не був мешканець підсвіту - для щабеля вище - це щур, а для неба - слух, що ходить, де дзвонять. Ось де - правдиве дно. Уявити собі тут небожителя досить важко, але й природа часом жартувати вміє, коли на небі раптом робиться тісно.
Питання розкоші - річ відносна. І для неба - на рівні пентхаусу і для дна - на рівні викинутого матраца під теплотрубою - обидвом розкішно та звично до тої міри, що жодне не задумується над самим питанням, а перекидаючи у думках, мов пляцки, досвід, каже, - Блін, аби не гірше. А буває і навпаки. Революція однієї людини - по сходах, через себе, можливо по іншим і повз інших - пробирається, продирається, розбивається і знову, зализавши наболіле, прагне торкнутися найвищого земного щастя, часто навіть не задумуючись, що це - лиш планка, перескочивши - опинишся не посеред хмар. Дарма. В достаку за пазухою краще, ніж на горбі у бідності.
Коли хворіє людина - гірко їй, родині та близьким, коли хворіє місто - ніхто, окрім приїзджих, цього не зауважує - аж поки ця хвороба не почне пожирати особисто, виживаючи з голови подальші плани, краплі людського тепла, відчуття належності до єдиного механізму, котрий крутився та викручувався довкола проблеми - вижити та пережити, приректи та осягнути, відректися та присвятитись.
Людина простає проблемами. Впущене коріння опоясує серце і стискає при кожній нагоді - вичавити хоч дрібку сил на осягнення спокою, на вдоволення потреби - прийти до якоїсь логічної розв’язки. А місто - воно ж теж живе - і дихає тими ж проблемами - тому, коли дивишся на нього - бачиш дзеркало.
У тебе байдужий погляд - то не сподівайся отримати у відповідь хоч іскрину захоплення, чи бажання - полюбити, чи зрозуміння - поспівчувати.
І коли це місто багате на проблеми, а чаша твого терпіння наповнюється саме ними, перелите стає дорогою пошуків нового пристанища для вдоволення потреби серця і душі - перебувати у блаженному стані спокою, гармонії між собою. Ця дорога, як цей дощ - виникає, коли приходить на неї час. І стає легше тим, хто вже в дорозі, хоча попереду - невідоме, а за спиною - сторінки пам’яті – перечитані, запалені вітром перемін, що дотлівають залишаючи попіл для можливого підґрунтя.
Стиснув зуби, затвердло у п’ястуках, запаморочилось у думках, проковтнулося з образами – разом зі всіма трьома наголосами цього слова - кроки, як по стерні босими ногами - але ні вступитися, ні оступитися, а ні зупинитися, щоби розгледіти, де стерню підрізали глибше, або де путівець який біжить поруч.
А поруч - проминає життя. Воно - то попереду тебе і твоїх думок, то плентається десь, мов на хвіст падає, то просто стоїть, лежить - не подаючи ознак ворухливості чи то зворушння від будучи впольованим непередбачливими подіями, вчинками собі подібних. Така собі шоко-терапія. І чим сильніший шок - тим виразніше обличчя правди, тим густіші фарби, накладені поспіхом. Оглянутись - зглянутись над пережитим, втамувати спрагу потягу до живця, що несе в собі згустки світлої пам’яті.
А що дощ, а що йому до нас, до міста? На його шляху - півсвіту. Десь він - очікуваний та нечастий гість, а десь - невідворотне та розбиваюче довкілля, плани, долі - лихо. Питання міри - не стоїть. Є дія - я падаю, а наслідки - гойдаються на шкалі почуттів від прокляття до блаженства. Так хочеться бути дощем - собою, просто падати - комусь на радість чи на біду, але мати силу - не спиняти у грудях вітру, не перескакувати думками та вчинками людей, події, сенс життя.
Слово "падаю" для крапель - поняття реверсне, бо для них - все навпаки, бо вони ростуть до землі і дотик до неї - це їхній дотик до земного "неба". І лишень, коли цей дотик стає реальністю - краплинне небо міняє полярність, а колообіг підкреслює цим свою безмежність у потоці часу.
Як прийшов - так і піде. Залишиться мокрота, сирість, облаченість в самого себе, відчуття тимчасовості, присмак оновлення, благо - торкнутися неба.
13 Серпня 2008
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
У місті дощ
Йшов і падав. Зупинявся лиш на мить, щоби перевести дух та погляди перехожих, привернути увагу до його терпеливого бажання - змочити всіх і все довкола. На відміну від своїх попередників він причвалав без сварки та рейваху, ніби чоловік, котрий хотів застати зненацька свою дружину у гріховних любощах, а нарвався на порожність власної домівки. Його чекали - тому старались уникнути зустрічі. Сірість міста виповзала із закутків та притулків назовні і розповзалася, як пліснява, по плечах та колінах набутої від байдужості його мешканців сирості прадавніх стін.
Немовби маляр, розчинивши пензликом вітру виразність, прибулець розмазував на картині колоритні реклами, мальовничі обличчя панночок під парасолями, їх забливу ходу, неприпадаючі до смаку чи то кишені покупця - вітрини делікатесів, пошарпані пихкання загнаних та солодкі блимкання пахнучих ще усередині салону свіжою фарбою авто, брудні та зодягнуті у голод обриси безбудих псів і безпритульних людей, котрі роїлися довкола одного зі смітників у пошуках недогриженого щастя.
Коли його стало забагато, забракло сухого місця під небом - мокрими стали навіть думки, а переповненими - бажання відчуття даху на головою. У мріях - заскрипіло крісло-гойдалка, засвистів чайник на каву, вигнувся дугою і скрутився на колінах кудлатий клубок розмуркотілого тепла.
Не гріх було б заглянути у сірі та байдужі до всього очі правди - вона здавалась не такою контрастною, коли викупувалась під сонцем і не такою безнадійною, коли ніч розплющувала свої очі та обіймала місто так пристрасно, що жоден ліхтар не наважувався видати себе своєю світлою присутністю перед цим урбанічним, насиченим економією на енергоспоживання, ложем. Споглядаючи на сонце чи вдивляючись у темінь - відчуваєш разючу сліпоту, а тут - хоч і сіро, розмито, ніби неприв’язано, ненав’язливо - все ж відчувається якась присутність небесного вуха. Хоч бери і сповідайся, але так, щоби ніхто інший не чув, бо кому потрібні, окрім своїх, ще й чужі проблеми.
Мабуть Творець відпочатку полюбляв піраміди, навіть це місто - росте з підвалів, каналізаційних люків під якими протікає своє, невидиме оку пересічного перехожого, життя. Навіть існує певна підпорядкованість законам, котрі нерідко заходять в джунглі, тиняючись лабіринтами підземелля.
Але ким би не був мешканець підсвіту - для щабеля вище - це щур, а для неба - слух, що ходить, де дзвонять. Ось де - правдиве дно. Уявити собі тут небожителя досить важко, але й природа часом жартувати вміє, коли на небі раптом робиться тісно.
Питання розкоші - річ відносна. І для неба - на рівні пентхаусу і для дна - на рівні викинутого матраца під теплотрубою - обидвом розкішно та звично до тої міри, що жодне не задумується над самим питанням, а перекидаючи у думках, мов пляцки, досвід, каже, - Блін, аби не гірше. А буває і навпаки. Революція однієї людини - по сходах, через себе, можливо по іншим і повз інших - пробирається, продирається, розбивається і знову, зализавши наболіле, прагне торкнутися найвищого земного щастя, часто навіть не задумуючись, що це - лиш планка, перескочивши - опинишся не посеред хмар. Дарма. В достаку за пазухою краще, ніж на горбі у бідності.
Коли хворіє людина - гірко їй, родині та близьким, коли хворіє місто - ніхто, окрім приїзджих, цього не зауважує - аж поки ця хвороба не почне пожирати особисто, виживаючи з голови подальші плани, краплі людського тепла, відчуття належності до єдиного механізму, котрий крутився та викручувався довкола проблеми - вижити та пережити, приректи та осягнути, відректися та присвятитись.
Людина простає проблемами. Впущене коріння опоясує серце і стискає при кожній нагоді - вичавити хоч дрібку сил на осягнення спокою, на вдоволення потреби - прийти до якоїсь логічної розв’язки. А місто - воно ж теж живе - і дихає тими ж проблемами - тому, коли дивишся на нього - бачиш дзеркало.
У тебе байдужий погляд - то не сподівайся отримати у відповідь хоч іскрину захоплення, чи бажання - полюбити, чи зрозуміння - поспівчувати.
І коли це місто багате на проблеми, а чаша твого терпіння наповнюється саме ними, перелите стає дорогою пошуків нового пристанища для вдоволення потреби серця і душі - перебувати у блаженному стані спокою, гармонії між собою. Ця дорога, як цей дощ - виникає, коли приходить на неї час. І стає легше тим, хто вже в дорозі, хоча попереду - невідоме, а за спиною - сторінки пам’яті – перечитані, запалені вітром перемін, що дотлівають залишаючи попіл для можливого підґрунтя.
Стиснув зуби, затвердло у п’ястуках, запаморочилось у думках, проковтнулося з образами – разом зі всіма трьома наголосами цього слова - кроки, як по стерні босими ногами - але ні вступитися, ні оступитися, а ні зупинитися, щоби розгледіти, де стерню підрізали глибше, або де путівець який біжить поруч.
А поруч - проминає життя. Воно - то попереду тебе і твоїх думок, то плентається десь, мов на хвіст падає, то просто стоїть, лежить - не подаючи ознак ворухливості чи то зворушння від будучи впольованим непередбачливими подіями, вчинками собі подібних. Така собі шоко-терапія. І чим сильніший шок - тим виразніше обличчя правди, тим густіші фарби, накладені поспіхом. Оглянутись - зглянутись над пережитим, втамувати спрагу потягу до живця, що несе в собі згустки світлої пам’яті.
А що дощ, а що йому до нас, до міста? На його шляху - півсвіту. Десь він - очікуваний та нечастий гість, а десь - невідворотне та розбиваюче довкілля, плани, долі - лихо. Питання міри - не стоїть. Є дія - я падаю, а наслідки - гойдаються на шкалі почуттів від прокляття до блаженства. Так хочеться бути дощем - собою, просто падати - комусь на радість чи на біду, але мати силу - не спиняти у грудях вітру, не перескакувати думками та вчинками людей, події, сенс життя.
Слово "падаю" для крапель - поняття реверсне, бо для них - все навпаки, бо вони ростуть до землі і дотик до неї - це їхній дотик до земного "неба". І лишень, коли цей дотик стає реальністю - краплинне небо міняє полярність, а колообіг підкреслює цим свою безмежність у потоці часу.
Як прийшов - так і піде. Залишиться мокрота, сирість, облаченість в самого себе, відчуття тимчасовості, присмак оновлення, благо - торкнутися неба.
13 Серпня 2008
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію