
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.02
13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
2025.09.02
12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
2025.09.02
08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн
2025.09.01
23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
2025.09.01
22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
2025.09.01
21:14
Згорів на роботі" — це не про пожежника, як в чорному анекдоті, а про багатьох із нас. Навколо терміну "вигорання" існує багато спекуляцій і недостовірних тверджень, що вкотре розповсюджує поп-психологія. Це не про перевтому і не "забагато роботи". Т
2025.09.01
12:07
Із Бориса Заходера
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
2025.09.01
09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
2025.09.01
05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
2025.08.31
22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
2025.08.31
19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
2025.08.31
18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
2025.08.31
14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
2025.08.31
14:03
Сидить Петрик у кімнаті, а надворі злива.
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.08.19
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Юрій Лазірко /
Проза
У місті дощ
Настояв таки дощ на своєму - як вже прийшов, то годі було не впасти просто до рук, втомленого веремією дня, міста. А воно, як прокурений курявою з дороги мандрівник, приймало, мов милостиню, ці скраплинені подихи колись онебесненої джерельної прохолоди.
Йшов і падав. Зупинявся лиш на мить, щоби перевести дух та погляди перехожих, привернути увагу до його терпеливого бажання - змочити всіх і все довкола. На відміну від своїх попередників він причвалав без сварки та рейваху, ніби чоловік, котрий хотів застати зненацька свою дружину у гріховних любощах, а нарвався на порожність власної домівки. Його чекали - тому старались уникнути зустрічі. Сірість міста виповзала із закутків та притулків назовні і розповзалася, як пліснява, по плечах та колінах набутої від байдужості його мешканців сирості прадавніх стін.
Немовби маляр, розчинивши пензликом вітру виразність, прибулець розмазував на картині колоритні реклами, мальовничі обличчя панночок під парасолями, їх забливу ходу, неприпадаючі до смаку чи то кишені покупця - вітрини делікатесів, пошарпані пихкання загнаних та солодкі блимкання пахнучих ще усередині салону свіжою фарбою авто, брудні та зодягнуті у голод обриси безбудих псів і безпритульних людей, котрі роїлися довкола одного зі смітників у пошуках недогриженого щастя.
Коли його стало забагато, забракло сухого місця під небом - мокрими стали навіть думки, а переповненими - бажання відчуття даху на головою. У мріях - заскрипіло крісло-гойдалка, засвистів чайник на каву, вигнувся дугою і скрутився на колінах кудлатий клубок розмуркотілого тепла.
Не гріх було б заглянути у сірі та байдужі до всього очі правди - вона здавалась не такою контрастною, коли викупувалась під сонцем і не такою безнадійною, коли ніч розплющувала свої очі та обіймала місто так пристрасно, що жоден ліхтар не наважувався видати себе своєю світлою присутністю перед цим урбанічним, насиченим економією на енергоспоживання, ложем. Споглядаючи на сонце чи вдивляючись у темінь - відчуваєш разючу сліпоту, а тут - хоч і сіро, розмито, ніби неприв’язано, ненав’язливо - все ж відчувається якась присутність небесного вуха. Хоч бери і сповідайся, але так, щоби ніхто інший не чув, бо кому потрібні, окрім своїх, ще й чужі проблеми.
Мабуть Творець відпочатку полюбляв піраміди, навіть це місто - росте з підвалів, каналізаційних люків під якими протікає своє, невидиме оку пересічного перехожого, життя. Навіть існує певна підпорядкованість законам, котрі нерідко заходять в джунглі, тиняючись лабіринтами підземелля.
Але ким би не був мешканець підсвіту - для щабеля вище - це щур, а для неба - слух, що ходить, де дзвонять. Ось де - правдиве дно. Уявити собі тут небожителя досить важко, але й природа часом жартувати вміє, коли на небі раптом робиться тісно.
Питання розкоші - річ відносна. І для неба - на рівні пентхаусу і для дна - на рівні викинутого матраца під теплотрубою - обидвом розкішно та звично до тої міри, що жодне не задумується над самим питанням, а перекидаючи у думках, мов пляцки, досвід, каже, - Блін, аби не гірше. А буває і навпаки. Революція однієї людини - по сходах, через себе, можливо по іншим і повз інших - пробирається, продирається, розбивається і знову, зализавши наболіле, прагне торкнутися найвищого земного щастя, часто навіть не задумуючись, що це - лиш планка, перескочивши - опинишся не посеред хмар. Дарма. В достаку за пазухою краще, ніж на горбі у бідності.
Коли хворіє людина - гірко їй, родині та близьким, коли хворіє місто - ніхто, окрім приїзджих, цього не зауважує - аж поки ця хвороба не почне пожирати особисто, виживаючи з голови подальші плани, краплі людського тепла, відчуття належності до єдиного механізму, котрий крутився та викручувався довкола проблеми - вижити та пережити, приректи та осягнути, відректися та присвятитись.
Людина простає проблемами. Впущене коріння опоясує серце і стискає при кожній нагоді - вичавити хоч дрібку сил на осягнення спокою, на вдоволення потреби - прийти до якоїсь логічної розв’язки. А місто - воно ж теж живе - і дихає тими ж проблемами - тому, коли дивишся на нього - бачиш дзеркало.
У тебе байдужий погляд - то не сподівайся отримати у відповідь хоч іскрину захоплення, чи бажання - полюбити, чи зрозуміння - поспівчувати.
І коли це місто багате на проблеми, а чаша твого терпіння наповнюється саме ними, перелите стає дорогою пошуків нового пристанища для вдоволення потреби серця і душі - перебувати у блаженному стані спокою, гармонії між собою. Ця дорога, як цей дощ - виникає, коли приходить на неї час. І стає легше тим, хто вже в дорозі, хоча попереду - невідоме, а за спиною - сторінки пам’яті – перечитані, запалені вітром перемін, що дотлівають залишаючи попіл для можливого підґрунтя.
Стиснув зуби, затвердло у п’ястуках, запаморочилось у думках, проковтнулося з образами – разом зі всіма трьома наголосами цього слова - кроки, як по стерні босими ногами - але ні вступитися, ні оступитися, а ні зупинитися, щоби розгледіти, де стерню підрізали глибше, або де путівець який біжить поруч.
А поруч - проминає життя. Воно - то попереду тебе і твоїх думок, то плентається десь, мов на хвіст падає, то просто стоїть, лежить - не подаючи ознак ворухливості чи то зворушння від будучи впольованим непередбачливими подіями, вчинками собі подібних. Така собі шоко-терапія. І чим сильніший шок - тим виразніше обличчя правди, тим густіші фарби, накладені поспіхом. Оглянутись - зглянутись над пережитим, втамувати спрагу потягу до живця, що несе в собі згустки світлої пам’яті.
А що дощ, а що йому до нас, до міста? На його шляху - півсвіту. Десь він - очікуваний та нечастий гість, а десь - невідворотне та розбиваюче довкілля, плани, долі - лихо. Питання міри - не стоїть. Є дія - я падаю, а наслідки - гойдаються на шкалі почуттів від прокляття до блаженства. Так хочеться бути дощем - собою, просто падати - комусь на радість чи на біду, але мати силу - не спиняти у грудях вітру, не перескакувати думками та вчинками людей, події, сенс життя.
Слово "падаю" для крапель - поняття реверсне, бо для них - все навпаки, бо вони ростуть до землі і дотик до неї - це їхній дотик до земного "неба". І лишень, коли цей дотик стає реальністю - краплинне небо міняє полярність, а колообіг підкреслює цим свою безмежність у потоці часу.
Як прийшов - так і піде. Залишиться мокрота, сирість, облаченість в самого себе, відчуття тимчасовості, присмак оновлення, благо - торкнутися неба.
13 Серпня 2008
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
У місті дощ
Йшов і падав. Зупинявся лиш на мить, щоби перевести дух та погляди перехожих, привернути увагу до його терпеливого бажання - змочити всіх і все довкола. На відміну від своїх попередників він причвалав без сварки та рейваху, ніби чоловік, котрий хотів застати зненацька свою дружину у гріховних любощах, а нарвався на порожність власної домівки. Його чекали - тому старались уникнути зустрічі. Сірість міста виповзала із закутків та притулків назовні і розповзалася, як пліснява, по плечах та колінах набутої від байдужості його мешканців сирості прадавніх стін.
Немовби маляр, розчинивши пензликом вітру виразність, прибулець розмазував на картині колоритні реклами, мальовничі обличчя панночок під парасолями, їх забливу ходу, неприпадаючі до смаку чи то кишені покупця - вітрини делікатесів, пошарпані пихкання загнаних та солодкі блимкання пахнучих ще усередині салону свіжою фарбою авто, брудні та зодягнуті у голод обриси безбудих псів і безпритульних людей, котрі роїлися довкола одного зі смітників у пошуках недогриженого щастя.
Коли його стало забагато, забракло сухого місця під небом - мокрими стали навіть думки, а переповненими - бажання відчуття даху на головою. У мріях - заскрипіло крісло-гойдалка, засвистів чайник на каву, вигнувся дугою і скрутився на колінах кудлатий клубок розмуркотілого тепла.
Не гріх було б заглянути у сірі та байдужі до всього очі правди - вона здавалась не такою контрастною, коли викупувалась під сонцем і не такою безнадійною, коли ніч розплющувала свої очі та обіймала місто так пристрасно, що жоден ліхтар не наважувався видати себе своєю світлою присутністю перед цим урбанічним, насиченим економією на енергоспоживання, ложем. Споглядаючи на сонце чи вдивляючись у темінь - відчуваєш разючу сліпоту, а тут - хоч і сіро, розмито, ніби неприв’язано, ненав’язливо - все ж відчувається якась присутність небесного вуха. Хоч бери і сповідайся, але так, щоби ніхто інший не чув, бо кому потрібні, окрім своїх, ще й чужі проблеми.
Мабуть Творець відпочатку полюбляв піраміди, навіть це місто - росте з підвалів, каналізаційних люків під якими протікає своє, невидиме оку пересічного перехожого, життя. Навіть існує певна підпорядкованість законам, котрі нерідко заходять в джунглі, тиняючись лабіринтами підземелля.
Але ким би не був мешканець підсвіту - для щабеля вище - це щур, а для неба - слух, що ходить, де дзвонять. Ось де - правдиве дно. Уявити собі тут небожителя досить важко, але й природа часом жартувати вміє, коли на небі раптом робиться тісно.
Питання розкоші - річ відносна. І для неба - на рівні пентхаусу і для дна - на рівні викинутого матраца під теплотрубою - обидвом розкішно та звично до тої міри, що жодне не задумується над самим питанням, а перекидаючи у думках, мов пляцки, досвід, каже, - Блін, аби не гірше. А буває і навпаки. Революція однієї людини - по сходах, через себе, можливо по іншим і повз інших - пробирається, продирається, розбивається і знову, зализавши наболіле, прагне торкнутися найвищого земного щастя, часто навіть не задумуючись, що це - лиш планка, перескочивши - опинишся не посеред хмар. Дарма. В достаку за пазухою краще, ніж на горбі у бідності.
Коли хворіє людина - гірко їй, родині та близьким, коли хворіє місто - ніхто, окрім приїзджих, цього не зауважує - аж поки ця хвороба не почне пожирати особисто, виживаючи з голови подальші плани, краплі людського тепла, відчуття належності до єдиного механізму, котрий крутився та викручувався довкола проблеми - вижити та пережити, приректи та осягнути, відректися та присвятитись.
Людина простає проблемами. Впущене коріння опоясує серце і стискає при кожній нагоді - вичавити хоч дрібку сил на осягнення спокою, на вдоволення потреби - прийти до якоїсь логічної розв’язки. А місто - воно ж теж живе - і дихає тими ж проблемами - тому, коли дивишся на нього - бачиш дзеркало.
У тебе байдужий погляд - то не сподівайся отримати у відповідь хоч іскрину захоплення, чи бажання - полюбити, чи зрозуміння - поспівчувати.
І коли це місто багате на проблеми, а чаша твого терпіння наповнюється саме ними, перелите стає дорогою пошуків нового пристанища для вдоволення потреби серця і душі - перебувати у блаженному стані спокою, гармонії між собою. Ця дорога, як цей дощ - виникає, коли приходить на неї час. І стає легше тим, хто вже в дорозі, хоча попереду - невідоме, а за спиною - сторінки пам’яті – перечитані, запалені вітром перемін, що дотлівають залишаючи попіл для можливого підґрунтя.
Стиснув зуби, затвердло у п’ястуках, запаморочилось у думках, проковтнулося з образами – разом зі всіма трьома наголосами цього слова - кроки, як по стерні босими ногами - але ні вступитися, ні оступитися, а ні зупинитися, щоби розгледіти, де стерню підрізали глибше, або де путівець який біжить поруч.
А поруч - проминає життя. Воно - то попереду тебе і твоїх думок, то плентається десь, мов на хвіст падає, то просто стоїть, лежить - не подаючи ознак ворухливості чи то зворушння від будучи впольованим непередбачливими подіями, вчинками собі подібних. Така собі шоко-терапія. І чим сильніший шок - тим виразніше обличчя правди, тим густіші фарби, накладені поспіхом. Оглянутись - зглянутись над пережитим, втамувати спрагу потягу до живця, що несе в собі згустки світлої пам’яті.
А що дощ, а що йому до нас, до міста? На його шляху - півсвіту. Десь він - очікуваний та нечастий гість, а десь - невідворотне та розбиваюче довкілля, плани, долі - лихо. Питання міри - не стоїть. Є дія - я падаю, а наслідки - гойдаються на шкалі почуттів від прокляття до блаженства. Так хочеться бути дощем - собою, просто падати - комусь на радість чи на біду, але мати силу - не спиняти у грудях вітру, не перескакувати думками та вчинками людей, події, сенс життя.
Слово "падаю" для крапель - поняття реверсне, бо для них - все навпаки, бо вони ростуть до землі і дотик до неї - це їхній дотик до земного "неба". І лишень, коли цей дотик стає реальністю - краплинне небо міняє полярність, а колообіг підкреслює цим свою безмежність у потоці часу.
Як прийшов - так і піде. Залишиться мокрота, сирість, облаченість в самого себе, відчуття тимчасовості, присмак оновлення, благо - торкнутися неба.
13 Серпня 2008
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію