
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.14
22:13
Хто я?
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть
Яке із моїх облич
справжнє?
У човні часу
так легко втратити себе,
стерти своє обличчя.
Так легко втратити голос,
замість якого лунатимуть
2025.07.14
19:52
Не бережи на завтра завше те,
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.
Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,
що може легко скиснути сьогодні,
і пам’ятай про правило просте –
усе потоне у часу безодні.
Згорить усе, розчиниться як дим,
спливе весняним цвітом за водою –
ніхто не буде вічно молодим,
2025.07.14
19:50
Народився експромт.
Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.
Він був і Дефлоратором,
І фалоімітатором,
Ким тільки вже не був наш Самослав!
Пустинником, Пустельником,
Аж раптом став Смиренником -
Невдало сам себе дефлорував.
2025.07.14
14:22
Катальпа, туя, барбарис,
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.
І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу
черешенька, розарій —
тут ніби всесвіт зупинивсь,
щоб викурить сигару.
І споглядає на красу
затишного обійстя;
як сонце струшує росу
2025.07.14
05:53
Не хизуйся пишним станом
І волоссям золотим, –
Не майструй собі придане
Та не думай про калим.
Не надійся на удачу,
Бо це справа не свята,
Раз діваха ти ледача
І обманщиця ще та.
І волоссям золотим, –
Не майструй собі придане
Та не думай про калим.
Не надійся на удачу,
Бо це справа не свята,
Раз діваха ти ледача
І обманщиця ще та.
2025.07.14
00:55
Вночі наш двір оживає,
він пам’ятає все:
кожне хатнє вікно
ще бачить Твоє лице,
тепле черево стежки
відчуває Твою ходу
і червоніє черешня
для Тебе у цім саду…
він пам’ятає все:
кожне хатнє вікно
ще бачить Твоє лице,
тепле черево стежки
відчуває Твою ходу
і червоніє черешня
для Тебе у цім саду…
2025.07.13
23:19
Хилитає вітер тую
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
Сонце зникло, не сія.
Так сумую, так сумую
За тобою, мила я.
З-під вечірньої вуалі
І гіркої самоти --
Від печалі, від печалі
2025.07.13
22:09
Я шукаю істину в травах,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
2025.07.13
19:02
Ранкове червневе Сонце встигло зазирнути у всі куточки вічного міста Риму і примудрилось навіть торкнутися днища завжди каламутного (але не сьогодні) Тибру. Марк залишив позаду свою інсулу (як залишають в минулому порвані сандалії) і крокував бруківкою, т
2025.07.13
16:10
Сльозами й кров'ю стелиться дорога,
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
Немає порятунку вже ніде.
Гуде в містах повітряна тривога -
Та як вона по-різному гуде!
По всій країні - обстріли ворожі.
Допомагає крізь цей жах пройти
Несамовитий шепіт: "Боже! Боже!
2025.07.13
13:55
В часи, коли ще і Січі не було в помині.
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
Як тяглося Дике поле ледве не до Росі.
А козацтво у степах тих хоч і завелося,
Та ватагами ховалось в байраках, долинах
Та у плавнях. Отаманів собі вибирали,
А про гетьманів козацьких ще тоді не чули.
Хоробрі
2025.07.13
12:12
Дружина - запашна троянда
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.
А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
Та оберіг від самоти.
Пуста без неї отча хата,
Життя спливає без мети.
А я живу не пустоцвітом,
Жар-птицю маю у руках.
В думках жовтогаряче літо,
2025.07.13
08:31
Звідкіль з’являється мовчання?
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
Навіщо й що його жене?
Чому ця тиша первозданна
Тепер пригнічує мене?
Переживаннями повитий,
Щодня томлюсь на самоті, –
Зі мною справ не мають діти,
А друзі – збилися з путі.
2025.07.12
22:06
Після невдалої операції на очах
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
чоловік став утрачати зір,
світ став поринати в темряву,
береги стали губитися,
навколо панував океан пітьми.
Як побачити знайомі
і такі дорогі обриси?
Як насолодитися картинами
2025.07.12
14:16
А літо виставляє слайди:
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
гаряче сонце та асфальт гарячий;
із льодом склянку і мохіто...
Лиш думкою несешся в мандри.
Суцільна спека нині влітку,
а дощ, як зваба, вдалині маячить.
У нас ні краплі, лиш сушарка
2025.07.12
13:54
в очах моїх ти
в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...в очах моїх ти
в очах моїх ти ще на порозі
нумо зайдім іще для чогось
іще для чогось іще для чогось
в очах моїх ти
в очах моїх ти
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
2024.12.24
2024.10.17
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Юрій Лазірко /
Проза
Її кроки
I.
-О, Господи, притули! - Холодно...
Слова сходять, як з гуски вода. Замість забутого думками спокою у серці поселилась клаустрофобія - так стиснулось, що бракує місця на жаль і він, виштовхнутий на ніч неповнокровними ударами, шкребоче по повікам-ставням, мов згіллячені руки вітру. Дорога до серця найшвидше будується тоді через відчуття холоду. Вибрукована думками, вона пролягає через політ згубленої останньої пелюстки-нелюбки за яку трималась невідомість, а значить і надія - горіти вічно, переплітатись полум’ям і згаснути водночас.
Холод пробирає до останніх мрій і вимітає їх, як сніжниця сніг на побілілім від неминучості обличчі міста. І появляються, мов зморшки, вади та кам’яніє усмішка на здеревенілих устах. Настає розквіт царства мнимої вічної мерзлоти.
Видається, що це - кінець дороги, світу, всього. Але знаючи яким коласто-кулястим є земний політ - чекання відлиги тліє десь на кордоні між бажанням - жити та щоденним вмиканням очей у мережу соняного світла.
II.
-О, Господи, за що? - Люблю...
Вона приходить, як саркома - не відчуваєш перших симптомів, а потім вже пізно. Вона, як порив прозорий вітру - сам собою невиникаючий, доки долетів - не одну долю зачепив, не одного пальця опоясав, пройшовши крізь простягнуті до щастя долоні. І раптом, ніби нізвідкіля - у холодну, чисту та пусту кімнату серця наливається через вітражі зніяковілих очей гаряче світло, мов кров, що увійшла у пори засохлої плахи. Тут колись доживав своїх днів спокій. Він прокидався з першими півнями і насолоджувався тим, що до вечора, доки у гості не приходила самота, міг розпоряджатися часом, думками та частотою проштовхування кола, котре рухало непримушену можливість - дихати. Спокій - мудре та блаженне сотворіння, з ним рахується здоровий глузд і душа - мов прохолода під тінню корони розколисаного дерева, коли спекота вичавлює залишки вологи та упивається нею так, що від іскрини з вогнем може зникнути дійсність. А яке глибоке небо - глянеш і ніби щось замулене глибшає від ока і до серця. Це той самий спокій - усердно перебирає, мов вервицю - тишу, докопуєтся до суті речей і мимоволі робиться байдуже. Саме ніяково - легкість сприйняття, прилипнутого, як п’явка до тіла, світу.
Нестримне передчуття цвітіння, зорбурхання уявного та зримого навколишнього колориту і ходу подій. Весна не чекає, тепер на її шляху лиш гаряча мерехтлива цятка літа, котре може настати незауваженим і коротокочасним.
Скільки дощу у цій весні - вона вже не пора, а повінь - повінь почуттів, примхливість бажань, відкритість до ласк, розбещенність у словощебетанні, щира розгубленість, повногруда вдоволеність.
Так добре забуватися, що існує ще "решта" і воно не зависло паузою у повітрі, а постійно нагадує про себе на рівні підсвідомості.
Десь існує світ, де окрім почуття, світить ще сонце.
III.
-О, Господи, не губи! - Палаю...
Стільки сонця, що вже не уста - а крила з попелу - зворушує їх лиш вітер безвладно - як, прибиту до берега хвилею, пляшку з посланням надії на примарне спасіння. Є пляшка - нема кому відкоркувати. А колись з неї розливали істину і невідомо скільки сльози моря виїдатимуть і так, помутнілий довкола шийки, стан. Ой, цей стан. Не в стані - не палати. Не божевільний вибирає собі палати, а йому їх приносить невблаганна, по самісінькі довгі рукави сорочки - дбайливість з примусу - це твоє, набите від вставання на ті самі граблі, чоло. Прийдеться знову тримати удар і зашивати, мов білими нитками, долю одним і тим же життям. Обпікатися - боляче, але болючіше - палати знаючи, що тепло та світло згорання не зігріють, не потішать око тому, хто без жодних заслуг став ідолом, лялькою в руках власних сподівань. Ці надії напричуд співживуть з кожнохвилинним усвідмоленням безуправної потреби власності, володіння ситуацією та саможертвоприношення. Що за божевілля, що за божедозвілля - миті, покраяні на полічені браком часу пасма кавіатурного кольору. Монотонні, послідовні удари по клавішах - музика чекання. Так хочеться імрповізації, вибухів ритму в перемішку з несподіваними до нестями зупинками. Хочеться відчути себе звуком акордеону, у пронизаних наскрізь пристрастю, рухах танго. Цей шал, ця нестяма - стати тремоло у кожному м’язі, піднятися веселкою з метеликів понад притихлою рікою жадання.
Ця ріка не підпадає під закони природи, бо не стікає покірливо з голови до низу, не обов'язково впадає, зливається. Вона може стати гірською на здавалося б рівному місці і міняти напрямок течії при найменшому вивиху долі. А є місця, де вона видається майже висхлою, баговинною, непрохідною для розуміння, але завжди за пару кроків приходить межа, де збираються сили, щоби насолодитись вільним водопадовим падінням. Питання про самозбереження відпадає, коли світ заплющено і здоровий глузд вже не кидається більше так явно на, приборкані ставнями, вітражі. Вільне падіння - миті щастя, невагомості, пороги слуху та рутинного розкріпачення. А за порогами - невідоме. Наріжний камінь чи глибинне занурення у вирій некотрольованих навіть часом подій.
Але існує політ і життя примножує себе саме в нім.
15 Серпня 2008
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Її кроки
-О, Господи, притули! - Холодно...
Слова сходять, як з гуски вода. Замість забутого думками спокою у серці поселилась клаустрофобія - так стиснулось, що бракує місця на жаль і він, виштовхнутий на ніч неповнокровними ударами, шкребоче по повікам-ставням, мов згіллячені руки вітру. Дорога до серця найшвидше будується тоді через відчуття холоду. Вибрукована думками, вона пролягає через політ згубленої останньої пелюстки-нелюбки за яку трималась невідомість, а значить і надія - горіти вічно, переплітатись полум’ям і згаснути водночас.
Холод пробирає до останніх мрій і вимітає їх, як сніжниця сніг на побілілім від неминучості обличчі міста. І появляються, мов зморшки, вади та кам’яніє усмішка на здеревенілих устах. Настає розквіт царства мнимої вічної мерзлоти.
Видається, що це - кінець дороги, світу, всього. Але знаючи яким коласто-кулястим є земний політ - чекання відлиги тліє десь на кордоні між бажанням - жити та щоденним вмиканням очей у мережу соняного світла.
II.
-О, Господи, за що? - Люблю...
Вона приходить, як саркома - не відчуваєш перших симптомів, а потім вже пізно. Вона, як порив прозорий вітру - сам собою невиникаючий, доки долетів - не одну долю зачепив, не одного пальця опоясав, пройшовши крізь простягнуті до щастя долоні. І раптом, ніби нізвідкіля - у холодну, чисту та пусту кімнату серця наливається через вітражі зніяковілих очей гаряче світло, мов кров, що увійшла у пори засохлої плахи. Тут колись доживав своїх днів спокій. Він прокидався з першими півнями і насолоджувався тим, що до вечора, доки у гості не приходила самота, міг розпоряджатися часом, думками та частотою проштовхування кола, котре рухало непримушену можливість - дихати. Спокій - мудре та блаженне сотворіння, з ним рахується здоровий глузд і душа - мов прохолода під тінню корони розколисаного дерева, коли спекота вичавлює залишки вологи та упивається нею так, що від іскрини з вогнем може зникнути дійсність. А яке глибоке небо - глянеш і ніби щось замулене глибшає від ока і до серця. Це той самий спокій - усердно перебирає, мов вервицю - тишу, докопуєтся до суті речей і мимоволі робиться байдуже. Саме ніяково - легкість сприйняття, прилипнутого, як п’явка до тіла, світу.
Нестримне передчуття цвітіння, зорбурхання уявного та зримого навколишнього колориту і ходу подій. Весна не чекає, тепер на її шляху лиш гаряча мерехтлива цятка літа, котре може настати незауваженим і коротокочасним.
Скільки дощу у цій весні - вона вже не пора, а повінь - повінь почуттів, примхливість бажань, відкритість до ласк, розбещенність у словощебетанні, щира розгубленість, повногруда вдоволеність.
Так добре забуватися, що існує ще "решта" і воно не зависло паузою у повітрі, а постійно нагадує про себе на рівні підсвідомості.
Десь існує світ, де окрім почуття, світить ще сонце.
III.
-О, Господи, не губи! - Палаю...
Стільки сонця, що вже не уста - а крила з попелу - зворушує їх лиш вітер безвладно - як, прибиту до берега хвилею, пляшку з посланням надії на примарне спасіння. Є пляшка - нема кому відкоркувати. А колись з неї розливали істину і невідомо скільки сльози моря виїдатимуть і так, помутнілий довкола шийки, стан. Ой, цей стан. Не в стані - не палати. Не божевільний вибирає собі палати, а йому їх приносить невблаганна, по самісінькі довгі рукави сорочки - дбайливість з примусу - це твоє, набите від вставання на ті самі граблі, чоло. Прийдеться знову тримати удар і зашивати, мов білими нитками, долю одним і тим же життям. Обпікатися - боляче, але болючіше - палати знаючи, що тепло та світло згорання не зігріють, не потішать око тому, хто без жодних заслуг став ідолом, лялькою в руках власних сподівань. Ці надії напричуд співживуть з кожнохвилинним усвідмоленням безуправної потреби власності, володіння ситуацією та саможертвоприношення. Що за божевілля, що за божедозвілля - миті, покраяні на полічені браком часу пасма кавіатурного кольору. Монотонні, послідовні удари по клавішах - музика чекання. Так хочеться імрповізації, вибухів ритму в перемішку з несподіваними до нестями зупинками. Хочеться відчути себе звуком акордеону, у пронизаних наскрізь пристрастю, рухах танго. Цей шал, ця нестяма - стати тремоло у кожному м’язі, піднятися веселкою з метеликів понад притихлою рікою жадання.
Ця ріка не підпадає під закони природи, бо не стікає покірливо з голови до низу, не обов'язково впадає, зливається. Вона може стати гірською на здавалося б рівному місці і міняти напрямок течії при найменшому вивиху долі. А є місця, де вона видається майже висхлою, баговинною, непрохідною для розуміння, але завжди за пару кроків приходить межа, де збираються сили, щоби насолодитись вільним водопадовим падінням. Питання про самозбереження відпадає, коли світ заплющено і здоровий глузд вже не кидається більше так явно на, приборкані ставнями, вітражі. Вільне падіння - миті щастя, невагомості, пороги слуху та рутинного розкріпачення. А за порогами - невідоме. Наріжний камінь чи глибинне занурення у вирій некотрольованих навіть часом подій.
Але існує політ і життя примножує себе саме в нім.
15 Серпня 2008
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію