I.

-О, Господи, притули! - Холодно...

Слова сходять, як з гуски вода. Замість забутого думками спокою у серці поселилась клаустрофобія - так стиснулось, що бракує місця на жаль і він, виштовхнутий на ніч неповнокровними ударами, шкребоче по повікам-ставням, мов згіллячені руки вітру. Дорога до серця найшвидше будується тоді через відчуття холоду. Вибрукована думками, вона пролягає через політ згубленої останньої пелюстки-нелюбки за яку трималась невідомість, а значить і надія - горіти вічно, переплітатись полум’ям і згаснути водночас.
Холод пробирає до останніх мрій і вимітає їх, як сніжниця сніг на побілілім від неминучості обличчі міста. І появляються, мов зморшки, вади та кам’яніє усмішка на здеревенілих устах. Настає розквіт царства мнимої вічної мерзлоти.
Видається, що це - кінець дороги, світу, всього. Але знаючи яким коласто-кулястим є земний політ - чекання відлиги тліє десь на кордоні між бажанням - жити та щоденним вмиканням очей у мережу соняного світла.

II.

-О, Господи, за що? - Люблю...

Вона приходить, як саркома - не відчуваєш перших симптомів, а потім вже пізно. Вона, як порив прозорий вітру - сам собою невиникаючий, доки долетів - не одну долю зачепив, не одного пальця опоясав, пройшовши крізь простягнуті до щастя долоні. І раптом, ніби нізвідкіля - у холодну, чисту та пусту кімнату серця наливається через вітражі зніяковілих очей гаряче світло, мов кров, що увійшла у пори засохлої плахи. Тут колись доживав своїх днів спокій. Він прокидався з першими півнями і насолоджувався тим, що до вечора, доки у гості не приходила самота, міг розпоряджатися часом, думками та частотою проштовхування кола, котре рухало непримушену можливість - дихати. Спокій - мудре та блаженне сотворіння, з ним рахується здоровий глузд і душа - мов прохолода під тінню корони розколисаного дерева, коли спекота вичавлює залишки вологи та упивається нею так, що від іскрини з вогнем може зникнути дійсність. А яке глибоке небо - глянеш і ніби щось замулене глибшає від ока і до серця. Це той самий спокій - усердно перебирає, мов вервицю - тишу, докопуєтся до суті речей і мимоволі робиться байдуже. Саме ніяково - легкість сприйняття, прилипнутого, як п’явка до тіла, світу.
Нестримне передчуття цвітіння, зорбурхання уявного та зримого навколишнього колориту і ходу подій. Весна не чекає, тепер на її шляху лиш гаряча мерехтлива цятка літа, котре може настати незауваженим і коротокочасним.
Скільки дощу у цій весні - вона вже не пора, а повінь - повінь почуттів, примхливість бажань, відкритість до ласк, розбещенність у словощебетанні, щира розгубленість, повногруда вдоволеність.
Так добре забуватися, що існує ще "решта" і воно не зависло паузою у повітрі, а постійно нагадує про себе на рівні підсвідомості.
Десь існує світ, де окрім почуття, світить ще сонце.

III.

-О, Господи, не губи! - Палаю...

Стільки сонця, що вже не уста - а крила з попелу - зворушує їх лиш вітер безвладно - як, прибиту до берега хвилею, пляшку з посланням надії на примарне спасіння. Є пляшка - нема кому відкоркувати. А колись з неї розливали істину і невідомо скільки сльози моря виїдатимуть і так, помутнілий довкола шийки, стан. Ой, цей стан. Не в стані - не палати. Не божевільний вибирає собі палати, а йому їх приносить невблаганна, по самісінькі довгі рукави сорочки - дбайливість з примусу - це твоє, набите від вставання на ті самі граблі, чоло. Прийдеться знову тримати удар і зашивати, мов білими нитками, долю одним і тим же життям. Обпікатися - боляче, але болючіше - палати знаючи, що тепло та світло згорання не зігріють, не потішать око тому, хто без жодних заслуг став ідолом, лялькою в руках власних сподівань. Ці надії напричуд співживуть з кожнохвилинним усвідмоленням безуправної потреби власності, володіння ситуацією та саможертвоприношення. Що за божевілля, що за божедозвілля - миті, покраяні на полічені браком часу пасма кавіатурного кольору. Монотонні, послідовні удари по клавішах - музика чекання. Так хочеться імрповізації, вибухів ритму в перемішку з несподіваними до нестями зупинками. Хочеться відчути себе звуком акордеону, у пронизаних наскрізь пристрастю, рухах танго. Цей шал, ця нестяма - стати тремоло у кожному м’язі, піднятися веселкою з метеликів понад притихлою рікою жадання.
Ця ріка не підпадає під закони природи, бо не стікає покірливо з голови до низу, не обов'язково впадає, зливається. Вона може стати гірською на здавалося б рівному місці і міняти напрямок течії при найменшому вивиху долі. А є місця, де вона видається майже висхлою, баговинною, непрохідною для розуміння, але завжди за пару кроків приходить межа, де збираються сили, щоби насолодитись вільним водопадовим падінням. Питання про самозбереження відпадає, коли світ заплющено і здоровий глузд вже не кидається більше так явно на, приборкані ставнями, вітражі. Вільне падіння - миті щастя, невагомості, пороги слуху та рутинного розкріпачення. А за порогами - невідоме. Наріжний камінь чи глибинне занурення у вирій некотрольованих навіть часом подій.
Але існує політ і життя примножує себе саме в нім.

15 Серпня 2008