Мені наснився сон. Злітаються крукИ.
Чорніють між дерев чиїсь зловісні тіні.
І сморід жебонить отруйний та гіркий:
Це сіє кожен крук отруєне насіння.
Це кожен чорний крук лишає свій фантом,
З насіння сходить вмить мутована цикута,
І кожен хижий крук не кігтем, а перстом,
Намотує на світ свої отруйні пута.
Поезіє, тримай брудний курчачий стьоб,
у блекоті крукИ вже майже захлинулись,
А з черрі хробаки їм забивають дзьоб,
І ніздрями повзуть в розітнуте минуле
Розкладений пасьянс, та все нема вінця,
Бо сонце не зійде, воно у пащі хижій.
І вийшовши за мить із іншого кінця,
Воно вже тхне лайном, немов зогнила їжа.
Яка жахлива ніч. Богині гиготять.
А замість язиків у них зміїна зона,
Поезія скавчить, мов скривджене дитя
Чекаючи на суд, запевне Соломона.
Яка жахлива ніч привиділась мені,
Розбуджені круки й отруєна палітра,
На щастя, це було лиш у страшному сні,
Де я ішла вночі до сонця проти вітру.