Гойдається колиска ночі,
хитають небо чорні віти,
до ранку збуджено бурмоче
про щось ледачий вогкий вітер.

Зима ганебно покидає
цю незвойовану країну,
і цвіт рожевого мигдалю
вже йде брудним снігам на зміну.

Земля той сніг, немов ганчір’я,
змете і вибухне бруньками,
щоб довго в сутінках вечірніх
палахкотіти пелюстками.

І ти збагнеш тоді до болю:
того багаття жар пекучий
довіку буде із тобою,
бо й ти землі тієї кущик,

бо й ти крізь зашпори болючі
звільняв із криги теплі груди
і помирав під вітром злючим
в часи зимової облуди

і вірив, що зима не довша,
не довша за життя, і марив
тим квітнем, що, мов теплий дощик,
проллється із важкої хмари.