Сонячні промені воском стікають гарячим.
Нас перешито на захід. Кривавиться шов.
Зрада - не втрата, принаймні не завжди. Не стачить
Віскі, щоби пом'янути цю курву-любов.
Знаєш, так кажуть, що гріх самовбивць поминати...
Отже, не будемо. Падає попіл і сніг.
Списані щоки сльозами. І зморшки, мов грати,
Що не пускають у вічі ні радість, ні сміх.
Стільки каміння у серці, що годі збирати...
Хто, недолугий прийде і промовить: Ти є!
Трішечки крові, ледь більше солодкої вати.
Все, що заповнює тіло зболіле моє.

***

Все почалось як годиться: цукерки і квіти.
Далі по плану: портвейн, сигарети і гума.
Я на межі твоїх імпульсів, болю і струму.
Ти на межі мого "Ні" і "І не спробуй зігріти".

Так виціловував скроні, волосся, обличчя.
Ніжно-святі, а сьогодні богемно-щасливі.
Запах... Принади... Кориця і трішечки сливи.
Стрімко течу в межичасся або межиріччя...

Слабкість/кохання. Поламано долі і кості.
Ми не тутешні, бо нас не тавровано сірим.
Я відпускаю, а отже, іди собі з миром.
Бо на війну вже не стачить ненависті й злості.