На баню церковну
пір’їнно-молоково
падали альбіноси-ніченьки –
тендітні блискавиці
кровогрімних світлин…
Так немовля щойно народжене в крові кричить,
так в чорнозем зачитується дощ,
а здмухані зонти кульбаб летять
травнево-сонце-зорепадяться, липнево вересняться,
і сонце-тіняться!..
Аж спогади, мов коропи в ставку,
скидаються, а бризки – серце ранять…

І душа Кульбаби переходить в Танцюйдіда!..

Молитвами листя з-під снігу,
мовчанням води з-під криги,
вологим теплом з льоху,
парою з ніздрів корів,
павутинною втомою криниць,
потріскуванням зірочок десь там, десь там…
Пестощами, поцілунками, романтикою,
ромашками:
«любить – не любить», «мед – місяць»,
«Бог Ра – дійсність»…

То зелений жаб’ячий хор, а це все:
дитячий сон і вітер в жмені,
і серце, що джерельно стугонить…
І одночасно духотворні і гнічені
чуття в душі… Боготворить
тебе я буду… Твоє ймення –
це плащаниця , хрест і щит…
Я так тебе кохаю, неньо,
Намет небесний громом затріщить,
і я впаду… воскресну снігом на церковній бані…