Колись, в далеку давнину,
Ви залишили Україну,
Подались в далеку чужину –
В незнайому країну.

Ой, важко було Вам
Чужу мову вивчати,
Бути далеко від рідні,
Без батька і матері.

Все Ви зуміли
В житті подолати,
Тільки більше не побачили
Ні батька, ні матері.

Матеріальні блага
Ви там мали,
Але чужоземцями
Там Вас називали.

Самі ви добре пам’ятали
І дітей своїх навчали,
Щоб про Батьківщину
Вони не забували.

Можна все на світі
Забувати сину,
Тільки не можна забути
Україну-Батьківщину.

Настала така пора,
Що емігранткою стала і я.
До стародавнього Риму
Доля мене занесла.

От тепер я зрозуміла,
Що таке чужина.
Хоч країна ця багата,
Але для нас вона скупа.

Своїм вони платять
Більше в два – три рази,
А нам- що дали,
І тому раді ми.

Але вони кажуть
Істину таку:
“Якщо ти нас залишиш,
Де знайдемо ще таку?”

Тому, що українки
Наші дорогі
До роботи ніколи
Ліниві не були.

Дякуємо Богу
Ми за все.
І що така Італія
На світі є.

Хоч не багато,
А все ж таки платять
І наші сім’ї в Україні
Без хліба не сидять.

І дітям вчитися
Допомагаємо ми,
Бо вже трохи євро
Зароблені є.

Весілля святкуємо
Також гучні,
Коли побачили італійці,
То здивовані були.

А ми народ такий,
Хоч куди.
Танцюємо, веселимося
І сміємося з біди.

По-всякому буває
У нашому життю,
Деколи забуваємо заповідь
“Про шлюб і сім’ю.”

Ой, ностальгія,
Яка велика тут є.
Деколи хмільного
Перебір іде.

Але була подія
В Києві така,
Що Помаранчевою революцією
Називалася вона.

Українці-емігранти
Стурбовані були
І вийшли на мітинги
По всьому світу вони.

У всіх емігрантів
Була одна мета,
Щоб Мати-Україна
Врятована була.

А у Римі є
Священики такі,
Що четвертого чи п’ятого покоління
З України Вони.

Але як щиро,
У Бога просили Вони,
Щоб Україна
Не зазнала біди.

“Боже, допоможи, –
Руки до Бога зносили Вони. –
І мудрості подай,
Щоб був врятований наш край.”

Нехай будуть
Блаженні матері ті,
Які щиро прививають дітям любов
До свого, до рідного, до святого.