Жив метелик білий-білий, навіть крихітної риски кольорової не мав він на крильцях.
Та й не знав, як йому свої ті крильця кольоровими зробити.
Навкруги метелика все тоді буяло барвами яскравими – квіточки та трави...
Сонце було жовте, ліс – темно-зелений, небеса – блакитні, хмарочки - рожеві.
В захваті метелик той на усе дивився, які дивні навіть є в його друзів крильця, яке дивне є на них візерунків море, гама кольорів яка. Від усього цього ще сильніше бідний наш сумував метелик, сидячи самотньо вдень на листку зеленім.
Бідоласі квіти всі щиро співчували - конюшина, шавлія та розкішні маки, волошки, шипшина, золотий люпин... Та ніхто не міг йому чімсь допомогти.
Фарби кожна квітка мала рівно стільки, щоб лише їй нею гарно офарбити власні довгі стебла й власні пелюстки, та ще на стебельцях ті всі свої листки.
От сидить біленький наш якось собі вранці на маленькій польовій, як сніжок, ромашці... Обіцяв усім деньок зранку бути гарним, та не звісно звідкіля узялися хмари.
Кількох крапель дощових було, друзі, з лишком, щоб промокли наскрізь вмить білосніжні крильця.
Заховавшись від дощу під сухий листочок, посинів від холоду бідолашка зовсім.
Та недовго дощик цей хмари проливали, сонечко засяяло, все аж заблищало.
Дощові краплиночки, як оті алмази, на гіллях дерев, кущів барвами заграли.
Вийшов з-під листка тоді крихітка метелик: Хай підсушить сонечко мої крильця... В небі він побачив райдугу.
- Яка ж вона гарна! Треба ще й у райдуги запитати фарбу, - вирішив метелик тут, та й розправив крильця.
І побачив раптом він, що вони не білі, що на них є кольори, навіть всі відтінки. Візерунки різні є. Крильця мов картинки!
Райдуга всміхається щиро до малого.
Ну, а він із радощів облетів довкола та й піднявсь до неба, кажучи “спасибі” за чудові ті свої й різнобарвні крила.